Вже традиційним стало спекулювання тематикою УПА напередодні 14 жовтня — свята Покрови та дня створення повстанчої армії. І що цікаво кожен трактує діяльність УПА через призму власного бачення історії. Так, саме в історії і криється розв’язок проблеми примирення ветеранів Української Повстанчої та Червоної армій.

А історія — штука дивна, ніколи не знаєш де факти, а де домисли. Особливо це стосується історії УПА, бо офіційна радянська історія малює “лісових братів” зрадниками своєї країни. Упівці дійсно виступили збройною боротьбою проти Червоної армії в  роки Другої світової війни, але вони захищали власний народ від сталінізму та радянщини. Часто сучасне покоління не знає справжньої ролі УПА в українській історії, радянська пропагандивна машина прагнула очорнити образ українських повстанців у очах самих українців. Саме тому сьогодні і існує проблема примирення ветеранів. Упівці не вважали себе громадянами Радянського союзу, який був для них ворогом-окупантом, рівно як і Польща та гітлерівська Німеччина, тому цілком природнє засудження їх радянською системою, та, даруйте, неприроднє не визнання їх сучасною державою на ім’я Україна. І в цьому полягає історичний парадокс, УПА — це армія без держави, власне через свою боротьбу активісти ОУН і збиралися створити державу. Нація відчула потребу у збройній силі і створила її.

Українська Повстанська Армія зародилася саме в той момент, коли українська нація гіпотетично могла здобути власну державність. Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору у ХХ столітті є кінець січня 1929 року. Саме тоді на І конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів. Метою організації проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави на всіх українських етнічних землях. Керівним органом ОУН став Провід Українських Націоналістів, головою якого обрано Євгена Коновальця. Вже у 1938 році совєтський агент Павло Судоплатов у Роттердамі вбиває Євгена Коновальця. Саме ця подія поклала початок так званого розколу ОУН. Головним каменем спотикання виявилося питання про співпрацю з німцями, яку по-різному бачили різні члени організації. Це поклало початок роздвоєння ОУН на ОУН-Мельниківці, головою проводу якого на другому конгресі в Римі (1939року) було обрано Андрія Мельника та ОУН-Бандерівці, головою проводу якого став Степан Бандера, після затвердження на ІІ надзвичайному конгресі у Кракові (квітень 1941 року). Цей конфлікт між гілками ОУН пережив Другу світову війну і триває до цього часу, з різними спробами порозумітися, які мали різні наслідки. Бандерівці виступали за радикальні, революційні дії, Мельниківці ж вели помірковану політику.

Плани щодо відновлення Української держави було втілено щойно німецька армія перетнула кордон 30 червня 1941 року ОУН(б) у Львові проголосила створення Української Самостійної Держави. Уряд було доручено сформувати Ярославові Стецькові. Реакція німецького командування остаточно розвіяла всі ілюзії щодо можливої співпраці між ОУН та німецькими підрозділами. Після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави, Степана Бандеру та Ярослава Стецька було заарештовано та відправлено до Берліну, а звідти до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до вересня 1644 року. ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 року перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім — у концтаборі Заксенгаузен.

Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, коли Сергієм Качинським було створено перший відділ УПА під егідою ОУН(б). Згодом військові формування розросталися. А навесні, з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил. До осені, незважаючи на тяжкий характер перемовин до УПА було приєднано мельниківські загони та залишки Української Народної Революційної Армії Тараса Боровця. Ще раніше УПА поповнилося українською поліцією, що з німецької служби перейшла до лав повстанців та так званими “східними батальйонами”, які німецьке командування формувало за рахунок полонених Червоної Армії. Порятунок в УПА знаходили також євреї, які рятувалися від геноциду. Саме тому УПА почало набувати полінаціонального вигляду, за різними даними до 1944 року кожен п’ятий вояк УПА був неукраїнського походження.

Таким чином армія була змушена воювати на два фронти — проти німецької та Червоної армій, що їй вдавалося робити з перемінним успіхом. На додачу до цього відбувається кривавий конфлікт з поляками за українську Волинь. Протягом усього часу цих протистоянь ворогуючими сторонами проводиться шалена дискримінаційна пропаганда протилежного змісту: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи їм співпрацю з Москвою, а радянська влада оголошує їх зрадниками та звинувачує у співпраці з німцями. Формально перемовини командирів УПА з німцями каралися смертю.

З остаточним відступом німецьких військ УПА продовжує боротьбу з радянськими військами. У 1946 році московське керівництво ставить завдання очистити Україну від повстанців силами регулярних частин Червоної Армії, прикордонних військ та МГБ. В цей час проводяться масштабні облави, засідки, депортація мирного населення за підозрами у зв’язках з УПА, а часто і просто розстріли без свідків судів та слідств. Чи не найулюбленішим прийомом було перевдягання в бандерівців — діяли фальшиві загони УПА, які жахали мирне населення своєю жорстокістю. Все це змусило керівництво УПА частково вивести свої сили з України, а решті наказано відійти в глибоке підпілля.

Відкритий збройний опір припиняється наприкінці 40-их років, а після загибелі у сутичці із загонами НКВД  головнокомандувача — генерала Шухевича у 1950 році, УПА припиняє своє існування як єдине військове формування. Не зважаючи на це окремі загони продовжують боротьбу до травня 1954 року, коли захоплено нового головнокомандувача полковника Василя Кука. На цьому вважається, що УПА припинала свою діяльність. Але варто згадати, що навіть після 1954 року окремі боївки продовжували функціонувати, а останній партизан — Ілько Оберишин вийшов з підпілля тільки в 1991 році. Як видно УПА не склало зброї, боротьба продовжується вже 65 років.

Василь ШКЛЯР: Про 20-ті роки ХХ століття ми знаємо менше, ніж про Київську Русь

Розмовляли Марія ТОМАК, Надія ТИСЯЧНА, «День», Олег КОЦАРЕВ

«…пам’ять про Холодний Яр 20-х років тільки-но починає повертатися до українців. Власне, «Чорний Ворон» — перший художній роман, присвячений тим подіям. …»

«Сучасні українці досі бояться слова «націоналізм». «Націоналіст» у нас звучить як «екстреміст» або щось гірше. З огляду на те, за якими ознаками у нас визначається націоналізм, усі європейські держави — націоналістичні. Саркозі — націоналіст. Меркель — націоналістка, бо вона каже те, чого ніколи не сказав би український президент: кожна людина в Німеччині, яка не знає німецької мови, є для нас небажаною. У нас кваліфікували б це як націоналізм, а то й фашизм. Українці бояться і цього слова, і відповідного мислення. Повернення до пам’яті, до певних базових речей відбувається дуже кволо.»

Повний текст розмови - газета "День"

Стареньке, але актуальне. І смішно, і слізно, бо так воно є. Мій переклад:)

* Якщо росіянин любить Росію - він патріот. Якщо українець любить Україну - він махровий бандерівський націоналіст.
* Якщо росіянин каже "хохол" - він по доброму іронізує над представниками братського народу. Якщо українець каже
"москаль" - він виявляє цим свою націоналістичну, антиросійську сутність.
* Якщо росіянин мітингує - він відстоює свої інтереси. Якщо українець мітингує - він відпрацьовує американські гроші,  виплачені йому в антиросійських цілях.
* Якщо російський президент спілкується з американським президентом - він налагоджує відносини між двома країнами.
Якщо український президент спілкується з американським президентом - вони обоє плетуть антиросійську змову.
* Якщо росіянин розмовляє російською - він просто росіянин.Якщо українець розмовляє українською - він Петлюра недобитий.
* Якщо російський президент декларує проросійські гасла - це нормальний президент.Якщо український президент декларує проукраїнські гасла - він проамериканський та антиросійськи президент.
* Якщо російський уряд не погоджується з українським урядом - він відстоює національні інтереси. Якщо український уряд не погоджується з російським урядом - обнагліли зовсім:)

Для небайдужих українців. Відкрився новий інтернет-ресурс. Рекомендую.

http://ounuis.info/

Щиро вітаю всіх ВАРТІВЦІВ!

Слава УКРАЇНІ!!!

Хто для вас Олег Тягнибок?

"Десять заповідей УНП" на рівні із брошурою «Самостійна Україна» стали найвидатнішим твором і спадком Миколи Міхновського, що без сумніву спричинив потужний вплив на становлення, розвиток та формування українського націоналізму. Розроблені вони були особисто Міхновським у 1904 році як своєрідний партійний «кодекс честі» для членів УНП (Українська народна партія - організація націоналістичного напрямку, заснована 1902 року Миколою Міхновським) та бажаючих вступити у партію.

Ось ці заповіді (подано в оригіналі):

1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.

2. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

   Ви хочете, аби Ваші діти жили краще?
 

   Ви хочете, щоб ті гроші які Ви заробляєте залишалися в Україні, а не йшли за кордон?
  

   Ви хочете жити у здоровому суспільстві - без куріння, алкоголізму та наркоманії?
  

   Ви хочете, щоб Ваша армія була в змозі Вас захистити?
  

   Ви хочете, аби поїхавши за кордон на Вас заздрісно дивились, та казали "Він з України"?
 
  

   Якщо Ви відповіли "так", то поздоровляю - Ви націоналіст!!!

Не моє. Копіпаст. Можливо, комусь допоможе?

© Тетяна Малярчук, письменник, журналіст

Я вважаю себе достатньо запеклим патріотом, але чомусь постійно сперечаюся з іншими патріотами. Особливі проблеми маю з одним знайомим, який вже після першого пива "мочить" усіх без винятку москалів-кацапів, хохлів-кровопивць, сцикунів-запроданців, кагебістів, їхніх коханок, дітей і онуків, жидів, ну, і поляків за компанію.

Я не можу більше жодної секунди це слухати, навіть якщо припустити, що мій знайомий має достатньо вагомі причини так вчинити. Або піди і зроби, або замовчи нарешті. Український націоналізм занадто балакучий і занадто героїчний, а ці речі між собою майже ніколи не поєднуються. Герої - вони мовчазні істоти. І лише після того, як виб’ють ворожу армію, жуючи хот-дог, круасан або чорний хліб з салом, залишають для майбутніх шанувальників якусь одну нічим непримітну фразу. Наприклад, "А все-таки вишні цього року дуже рано зацвіли". Українські ж герої швидше розкажуть на пам’ять пів "Кобзаря", ніж прочитають підручник з історії України. Натомість вони зовсім не вміють бути хитрими, а хитрість часто куди важливіша для перемоги, аніж сміливість. Ахіллес вбив Гектора, але Одіссей зі своїм дерев’яним конем взяв Трою. Таким хитромудрим чином я намагаюся сказати, що сцикуни теж можуть бути націоналістами. Ба більше - бути сцикуном - це природня людська властивість, тоді як геройство і безстрашшя часто лише прояв соціопатії.

Я розумію, хочеться. Боляче. Мені теж боляче. Я мрію бачити Україну багатою, щасливою, демократичною, вільною. Щоб співалися українські пісні, відроджувалися українські традиції, і всі, навіть злодії і проститутки, говорили українською мовою. Але поки цього всього нема і я не знаю, що робити, аби було - не кричатиму, що я герой. Бо не герой я ніякий. Я багато чого боюсь. Багато чого не знаю. Я не вбиватиму москалів і продажних хохлів, бо, по-перше, не маю зброї, по-друге, не вважаю, що бути москалем - це смертельний гріх. Ідеальних людей не існує, кожен ховає в шафі пару десятків не зовсім порядних вчинків. Я також не вірю в однозначний розподіл всього, що стається, на добро і зло. Ніколи не знаєш, чим що закінчиться. Щось добре, наприклад, як-от, помаранчева революція, може закінчитися реставрацією "понятій", і тепер, ображені і розчаровані, ми соромимося своєї тодішньої радості. Але розчаровуватися теж рано, бо за неписаними законами буддизму реставрація "понятій" може закінчитися неочікувано добре і всі ми раптом знову возрадуємося.

З бандитами, наприклад, теж все не так однозначно. Відомо, що вони погані. Але я чула багато історій про те, що на початку 90-х деякі бандити були хорошими. Тобто вони били, вбивали і грабували - з цим все нормально. Але, крім своєї професійної діяльності, ті бандити мали неабияк розвинену національну свідомість. Напевне, їм залежало на тому, щоб бути саме українськими бандитами, не знаю, чому. Івано-франківський бандит Бен, приміром, першим вивісив над радянським Івано-Франківськом жовто-блакитний прапор. Пізніше його вбили, підклавши вибухівку в авто, і навряд чи у помсту за націоналістичні переконання. Просто бандитизм перейшов на вищий рівень. Інша івано-франківська легенда теж про бандитів і теж вкрай націоналістична, навіть якщо спершу здасться, що про лікарів. В однієї бідної жінки був шестирічний син і якогось вечора його раптово прихопив гострий апендицит. Жінка викликала карету швидкої допомоги (вона жила за межами Івано-Франківська у невеликому селі), але в ті часи цим каретам більше пасувало називатися драндулєтами, і вони ніколи не приїжджали, бо не мали чим заправитися. Жіночка взяла хворого сина на руки і вибігла на трасу. Вона сподівалася, що якийсь добросердечний водій відвезе її в обласну лікарню, але в ті часи, як правило, йшлося про виживання, а не сердечні якості. Жіночка простояла на трасі більше години, почалася злива, і так було навіть ліпше, бо тепер ніхто не міг розгледіти розпачу і сліз на її обличчі. Нарешті зупинилася чорна гігантська іномарка. Жіночка не вагаючись заскочила в салон і звеліла водію, голомозому, в хутрах і золоті, мчати в лікарню. Той помчав. Дорогою жіночка розказала йому усе своє нещасне життя і не менш нещасне життя свого сина, і що чоловік її - алкоголік - помер кілька років тому, і що грошей у неї немає, і що немає жодної надії їх заробити. Водій іномарки увесь час мовчав, але залишив жіночці на прощання свій номер телефону. Чи то він був вражений силою материнської любові, чи пройнявся глибиною людської безвиході. Але в лікарні на жіночку чекав неприємний сюрприз. Лікар відмовився оперувати сина без попередньої певної суми хабаря. У жінки не було грошей ані з собою, ані вдома. Лікар сказав: як нема, то я пішов спати. А вночі хлопчик помер. Далі історія грунтується винятково на неперевірених фактах. Жіночка намагалася поскаржитися на лікаря в міліцію, подати на нього в суд, бо тоді, хоча й жилося важко, але від звичайного апендициту все-таки вмирати було не прийнято. Однак ніде ніхто на нещасну не звертав уваги. Лікар продовжував лікарювати і, здається, ще встиг вбити одну вагітну жінку. Мама померлого хлопчика зателефонувала водію іномарки. Бандит її пам’ятав. Уважно вислухав і сказав лишень: "Лягайте спати". І через кілька днів лікаря знайшли у лісі повішеним. Іноді мені шкода, що тих давніх бандитів перестріляли. Теперішні якісь зовсім безсовісні. І що найгірше, вони страшно балакучі. Куди не ткнешся, який канал не увімкнеш, всюди вони щось говорять, всі націоналісти, щось захищають, проти чогось борються. Так перекрутили поняття патріотизму, що аж стидно ним називатися. Помовчіть, ради бога. Згадайте, що вишні цього року рано зацвіли.

Організація Українських Націоналістів (революційна) (надалі ОУН(р)) вважає, що вихід із важкої політичної та соціально-економічної кризи, в якій опинилася Українська держава, лежить тільки в опорі на власні сили народу та в реалізації суверенного права народу визначати політичний та соціально-економічний устрій держави. ОУН(р) вважає, що найважливішою умовою процвітання української нації є свобода людини, яка складається з політичної, економічної та інших невід’ємних і набутих прав і свобод.

Ефективність виконавчої влади може бути досягнута шляхом персоналізації відповідальності та усунення дуалізму у виконавчій владі, а це можливо лише за умови, коли Президент України особисто очолить Уряд і формуватиме його персональний склад. Початковим етапом в розв’язанні проблем державобудівництва вважаємо вироблення основних критеріїв щодо персональних характеристик особи, яка буде достойно претендувати на головну посаду в країні. Такі критерії, на наше переконання, слугуватимуть прямими вимогами українського виборця до першої особи держави.

Безперечно, набір таких характеристик не може бути догмою. Більше того, він однозначно мусить опиратися на українські політичні реалії, а вони є далекими від оптимістичності чи стабільності. Водночас, поряд з шкалою цінностей, яка вибудувана в організованому націоналістичному русі, необхідно враховувати і запити всього суспільства, які в багатьох ракурсах не є однорідними.

Ці характеристики є, до певної міри, алгоритмом, по якому пройде тільки той, хто справді може осилити і очолити місію національного відродження.

Характеристики - вимоги

1. Християнин
Тисячолітня історія християнської України диктує саме таку пріоритетну вимогу. Мова йде не про візуально-обрядові фактори, а про глибоку духовну конституцію особи, про активне сповідування вчення Христа.

Ця позиція вбирає в себе такі засадничі поняття як справедливість, чесність, жертовність. Саме вона є ключовою до подолання в країні проблеми корупції, відродження моралі, виховання молоді.


2. Українець
Президент України повинен бути УКРАЇНЦЕМ. Кровно, світоглядово, ментально. Не «маленьким», не «великим», - всі ці слововправляння лише шкодять загальній справі.

Дана позиція повинна вбирати в себе культивування національної гордості, подолання комплексу меншовартості в суспільстві. Для цього необхідно залучати механізми прямого впливу, якими оперує влада.


3. Державник
Це поняття вбирає в себе послідовне відстоювання національних інтересів як у внутрішній, так і у зовнішній політиці, розуміння ПРИЗНАЧЕННЯ держави. Уся потуга владних ресурсів має направлятись на укріплення авторитету держави і серед її мешканців, і серед міжнародної спільноти. Більше того, в цьому контексті повинні розгортатися програми державного протекціонізму на різних ділянках суспільно-політичного, соціально-економічного та духовно-культурного життя.

Президент є об’єднуючим символом нації. В жодному випадку партійні, групові чи особисті інтереси не повинні переважити національних!

4. Лідер
Мова йде про підвалини мудрого, шляхетного і мужнього професійного управління державою, впорядкування системи влади, розуміння чіткого розподілу функцій різних гілок влади, ефективний державний менеджмент. Вертикаль влади повинна формуватись на засадах професійного відбору, а не задоволення політично-партійних апетитів. Управлінські рішення мають носити принциповий, прагматичний характер. Повинна бути повернута пряма відповідальність конкретних осіб за ситуацію в різних галузях розвитку держави та персональна відповідальність першої особи за загальний стан речей. Важливою рисою Президента має бути здатність формувати команду однодумців і, як її лідер, володіти високою відповідальністю перед соратниками та вимагати такої ж від них.

Саме такі орієнтири, будучи глобальним виразником українських інтересів, висуває Організація Українських Націоналістів(р) перед майбутнім Українським Президентом та його наступниками. Зрештою, такі характеристики-вимоги мають стояти перед усіма представниками як центральної, так і місцевої влади. Дотримання таких вимог – єдиний переможний шлях до утвердження Української Самостійної Соборної Держави!

Ми очікуємо від майбутнього Президента України, що він:

o Збереже суверенітет народу та цілісність держави від будь-яких зазіхань.
o Зможе подолати хаос і корупцію в системі влади.
o Виступить як гарант свободи й гідності українця у своїй державі.
o Розвиватиме національну армію для оборони території й громадян.
o Дбатиме про справедливий правопорядок і незалежне судочинство.
o Забезпечить Україні рівноправне і конкурентне місце у світі.
o Консолідує українську націю.
o Створить умови для розвитку національної економіки й капіталу згідно концепції економічного націоналізму.
o Виступатиме за визнання національно-визвольної боротьби на державному рівні.
o Дбатиме про відродження мови, культури та національної пам’яті нації.
o Забезпечить євроатлантичний вибір України, сприятиме входженню України до системи колективної безпеки.
o Створить умови для утвердження реальної помісності єдиної УПЦ й
об’єднання всіх Українських Церков Володимирового хрещення.

Вибираймо Президентом України українця!

Провід Організації Українських Націоналістів (революційної)

Запозичено з сайту "Майдан".