Багато зараз спогадів про ті буремні часи, як правило однобоких, одних спогади (тих що воювали безпосередньо) чомусь до уваги не беруться, більшість згадують крізь рожеві окуляри пропаганди не стикаючись на справді з реальними подіями. Тому слід висвітлити всіх героїв тих часів. Цікаво, а що має розказувати герой НКВСник ?  

Ох було було, пам'ятаю йдемо в загороджувальному загоні за лінією фронту добиваємо недобитих з батальйону, що в прорив кинули, а тут солдат прямо на мене вискакує я йому: 

- ти куда браток собрался? Він мені: - розгон беру для атакі. Я йому:

Тра-та та та та... Ох і хітриє єті маскавіти інші ідуть до кінця а ці все норовлять, та бувалого нкавеесника не проведеш. Забрав золоті зуби й далі пішли працювати. Ох роки роки, хороші часи були, шкода не всі пам'ятають.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати ніяких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "неблагонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу "у позасудовому порядку".

На початок війни чисельність військ НКВС склала 334 900 чоловік, потім їх чисельність постійно збільшувалась. На 7 березня 1942 чисельність склала 493 379 чоловік, на 2 лютого 1943  — 516 000 чоловік, на 12 березня 1944 — 540 000 чоловік, 01 січня 1946 чисельність НКВС склала 1,9 млн. чоловік. Куди пропали ці герої і не чути їх героїчних подвигів ? 

Саме з цими героями воювало УПА, що підтверджують московські архіви, саме вони могли б розповісти реальну ситуацію, а чомусь мовчать про свої героїчні подвиги, як правило українофоби з жовчу на губах за них кричать "Бандерівці бандити!!!" і не один не сказав хоча б я син нкавеесника мені батько розповідав про свої подвиги, а українофобам не звикати на чорне казати біле. Багато крикунів розвелось після срср але чи могли б вони собі таке дозволити за держави яку відстоюють, якщо б була гідність то кожен б розумів що шкодити державі не можна, шкодити державі а потім плакатись як погано живеться, був б порядок якого вони прагнуть їм би першим рот закрили і не церемонились.

Сумніваюсь що зараз хоч один знайдеться здатний заплатити ту ціну за свої переконання яку сплатили Бандерівці, то ж майте повагу хоча б до незламності і сили духу людей бо самі лиш горлопанити мастаки.

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них. Найважливіша справа – здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народню масу. Для нас вона важлива з таких міркувань: по-перше, маса – це збірнота одиниць. Для того, щоб впливати на найбільшу кількість українців одночасно, охоплюємо своїм впливом всю масу. В ній живуть і з неї виростають найцінніші своєю ідейністю, бойовістю і здібностями одиниці тоді, як відповідна акція їх розбудить, дасть їм нагоду і відкриє дорогу, щоб вони виявили себе. Багато таких високоцінних людей живе, можна б сказати, у глухій гущі маси, але про їхні здібності і цінні для політичної праці прикмети не знають ані вони самі, ані ніхто інший. Треба піти в найгустішу масу, на саме дно, щоб до них дійти, і треба відповідної акції, щоб їх покликати. По-друге – нам треба опанувати своїми ідеями, боротьбою і відповідними акціями теж саму масу, як збірну одиницю. Треба втягнути її у політичну дію. Бо вона дає політичному рухові та організації широке опертя. Масовість же надає революційній боротьбі та кожній політичній дії велику розгінну силу та помножує її кількість. У нашій боротьбі маса – це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу. Насамперед ми повинні докладно пізнати кожне середовище, серед якого думаємо вести політичну роботу. Не вистачить знати загально характер і прикмети елементів, що в ньому гуртуються, чи загальну психологію маси. Треба вивчати кожне конкретне середовище, зокрема треба пізнати його особливі прикмети. Очевидно, все це приходиться робити вже під час самої діяльности, бо на довгі вступні спостереження і дослідження перед приступленням до праці ми, в нинішніх обставинах, не можемо собі позволити. Пізнати середовище – значить пізнати пересічний його тип, його окремі вияви, відхилення від пересічного, різного роду особливості. Треба пізнати і збагнути людей, спосіб їхнього думання, сприймання і реагування на ті чи інші явища, знати, чим вони живуть, як і що переживають, як ставляться до різних явищ. Насамперед треба поцікавитися їхнім матеріяльним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання. Для того треба нашим членам входити в життя мас, в усі його вияви. Шукати різних зустрічей з людьми та цікавитися якнайбільшою кількістю їхніх справ. Для того, щоб могти і вміти повести успішну працю для опанування широких мас, треба брати їх такими, якими вони є в дійсності, це значить, також з усіма їхніми хибами і недомаганнями. Підходячи до мас, не слід розраховувати тільки на високовартісні чи вже вироблені елементи і тільки такими займатися, а на інших махнути рукою. При всіх акціях, які розраховані на ширші маси, конечним є пристосовувати свою тактику і цілий підхід до рівня пересічного громадянина, до його зацікавлень, способу думання та його здібностей і готовости йти шляхом політичної боротьби та відповісти вимогам, що їх вона ставить. Тож тактика політичної праці серед широких мас мусить бути нескладна і в кожному відношенні пристосована до політичного рівня даного середовища. Такі вимоги ставить само життя і без цього політична праця, наставлена на широкі маси, є безуспішна, особливо спочатку Якщо б ми переставили всю свою працю на масові рейки, тоді у висліді понизився б її рівень. Але цього не думаємо робити. Подібно, як досі, так і надалі нам треба продовжувати ті всі роди й форми нашої дільности, які розраховані на кращі, передові елементи. Роботу, що має активізувати, притягати, гуртувати, вирощувати й заправляти найкращі передові одиниці з маси, мусимо далі посилювати і не може бути й мови про те, щоб її занедбувати або припинити. Ідеться про поширення нашої діяльности, а не про переставлення її на інші рейки. Маємо зактивізувати й скріпити політичну роботу, призначену для широких мас, не послаблюючи праці, розрахованої на передові, провідні елементи. Ведемо свою внутрішньо-політичну працю кількома шляхами одночасно. Чим вищі вимоги ставимо до середовища, тим вищий політичний рівень даної праці та одночасно тим вужчі її рамці і тим вужчі охоплювані ними кола. Навпаки, чим ширші кола охоплює політична акція, і чим нижчий пересічно рівень її учасників, тим простіший характер даної політичної роботи. Коли масову політичну працю ми пристосовуємо до характеру і рівня широких мас, то робимо це тільки з тактичних міркувань. Насамперед – зміст завжди остається незмінний, міняються лише зовнішні форми й практична постановка роботи. Але і в цьому відношенні не думаємо постійно пристосовуватися до рівня мас. Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж починаємо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі. Маючи вплив на масу, починаємо нею кермувати і з стану маси, до якої спочатку нам треба було пристосовувати свою тактику, переводимо її до ролі свідомого, виробленого й активного чинника в нашій політичній боротьбі. При першому погляді на цю справу може здаватися, що за недостатньої кількости людей на цих теренах не зможемо цього робити серед передових елементів, тобто, що будемо примушені братись за одну або за другу працю. Та в дійсності так не мусить бути. Робота широкого, масового характеру, вироблення відповідної методики праці, створення потрібної організаційної апаратури, вишукування правильних шляхів і надання потрібної розгінної сили – все це вимагає спочатку великого вкладу енергії та відставлення поважної кількости людей до праці. Але для продовжування і дальшого поглиблення праці не треба додавати нових сил, навіть не конечно залишати зайнятих на початку. Бо вже в скорому часі початковий вклад сил буде оплачуватися припливом нових розбуджених до активности, сил. У висліді активної праці серед широких мас, до нашої диспозиції стане багато нових людей. Їм можна буде великою мірою доручити менш складні політичні завдання і відтяжити людей з більшим політичним виробленням, дуже потрібних нам сьогодні для відповідальнішої політичної дії. Діяльність серед мас значною мірою вестимуть далі ті нові люди, які виявляться і прийдуть до нас. У висліді активізації мас та здобуття серед них впливу, будемо мати тривкішу й сильнішу позицію у багатьох ділянках громадського життя. Тому, що зміст праці серед широких мас не є інший від змісту нашої політичної праці, яку ми досі вели серед вужчих кіл, доводиться тільки вибрати для неї відповідну форму. Головне завдання – це устійнення змісту, сама ж популяризація готового не важка і не вимагає багато праці. У сучасний момент ми розпоряджаємо таким великим політичним капіталом, що масовою політичною роботою не зменшимо його, а навпаки, збільшимо. Пам'ятаймо далі, що наша боротьба проти гітлерівської Німеччини тепер має велике значення, а з часом буде його втрачати. Якщо цього тепер не використаємо, то з таким трудом здобутий політичний капітал великою мірою розтратимо. Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами, чи частинно навіть проти нас та великою мірою здеморалізуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі, в тому теж і мас еміґраційних. Ця маловідома стаття Степана Бандери була надрукована під псевдонімом С. Сірий у 1946 році та відкрила собою цикл статей Провідника ОУН (б) у виданні «Визвольна Політика». Стаття є надзвичайно актуальною в двох аспектах – історичному та практичному, оскільки дає низку практичних вказівок щодо роботи з людьми. Стаття додає нових штрихів до портрету С. Бандери, який навіть в описах багатьох його нинішніх прихильників виглядає як мужній, ідейний, патріотичний, але нетолерантний до тих, хто не сповідує націоналістичної ідеології, фанатик, зациклений на праведній ненависті. Саме цього образу дотримуються багато тих, хто сьогодні в Україні називає себе бандерівцями (при цьому дехто з них взяв для своїх організацій емблему та ідеологію нацистів, проти який створена бандерівською ОУН Українська повстанська армія вела збройну боротьбу), а тому показушно вимахують червоно-чорними прапорами та крикливо вип’ячують націоналістичні гасла на акціях іншої спрямованості, де головними мають бути інші речі, та в регіонах чи в середовищах, де ці гасла й кольори не розуміють і не сприймають (ці псевдонаціоналісти також видають за націоналістичні власні новітні, часто відверто нацистські ще й закордонного походження, гасла і терміни, яких ні Бандера, ні бандерівці не вживали). Стаття «Значення широких мас та їх охоплення» показує, що Степан Бандера не був вузькочолим, затиснутим вузькими рамками фанатиком, а, навпаки, адекватно сприймав реальність і був не лише гарним пропагандистом, але й аналітиком, що виробляв ефективний підхід до роботи з людьми, розуміючи, що люди, які не є у своїх поглядах націоналістами чи й взагалі патріотами, не належать через це до ворогів, і що з ними треба працювати іншим чином, ніж з однодумцями, яких достатньо просто мотивувати. Стаття є гарним прикладом, як саме має працювати з народом справжній націоналіст, а не розцяцькований червоно-чорною символікою блазень, якщо справді прагне принести користь Україні, а не егоїстично заявити, що він – особливий.

Добірка матеріалів про факти й масштаби співпраці сталінського СРСР з Гітлером. Буде поповнюватися.

Сьогодні півроку нашому співтовариству!

Я вітаю Вас, шановні друзі. Це навіть не ДАТА. Але це вже той ВІК, коли у нас прорізаються ЗУБИ,
ми вже намагаємось підвестися самостійно на ноги. Ще пара-трійка місяців…… і НАС ВАЖКО БУДЕ
СТРИМАТИ!
ВДЯЧНА Вам за Вашу сталу ПАТРІОТИЧНУ ПОЗИЦІЮ! МИ, Українці, у своїй
рідній хаті НЕ МОЖЕМО І НЕ МАЄМО ПРАВА БУТИ В ОПОЗИЦІЇ! Це нинішня влада ПЕРЕБРІХУЄ
РЕАЛЬНИЙ СТАН РЕЧЕЙ! Це вони вважають, що продовжують нами керувати. Але
насправді нічого вони не вирішують! ВАРТО підійти до Верховної ради ГРОМАДІ, як
вони починають зривати з себе депутатські значки і тікати крізь задні виходи.

Вони ПЕРЕЛЯКАНІ! Вони відчувають свій кінець! Отже, ЩЕ НЕ ВМЕРЛА Україна!!! Героям СЛАВА!

Ще раз всіх вітаю і пропоную текст пісні групи «Мертвий півень».

А я гуляю по москві,
І бачу пам'ятник Бандері
Величний тризуб на Кремлі,
І синьо-жовтий стяг в оселі.
Величний пам'ятник Донцову,
Петрівка вже стоїть без грат,
Повсюди чути нашу мову,
І люблять всі мій автомат.
Повсюди гарні краєвиди,
На дротах москалі висять,
І я крокую без огиди,
У ГЕТО, де жиди кричать.
Нема вже в світі комуністів,
Нема ляхів і москалів,
Немає негрів шовіністів,
І всяких путінів -- козлів.
Нема вже в світі Мавзолею,
Оздоби вже на Соловках,
Спалили леніна, тварюку,
А кучма з'їв його весь прах.
Яскраво світить ясне сонце,
І машінгвер мій у руці,
Червоно-чорний у віконці,
І я щасливий у москві.

30 червня   Україна відзначає 70-десяту річницю  з дня, коли Українськими Національними Зборами  в окупованому Львові  було проголошено  Акт відновлення Української Держави. 100 представників зо всієї України  разом з представником УГКЦ Йосифом Сліпим дали зрозуміти  окупаційній владі  СРСР та  Німеччині, що    Україна – це незалежна та суверенна держава, що будь-яка окупаційна влада є ворогом для України. Звістка про відновлення української державності  пішла по всій території України, але лише через 50 років Україна  здобула незалежність і  стала суверенною країною. І хоча проголошений Акт на тлі масових  репресій українського населення, які прокотилися протягом останніх 10-ти років по всій території України , був лояльним для  Німеччини на той момент, відразу після його проголошення вже 5 липня 1941 року почалися розстріли  та арешти учасників зборів. Акт відновлення Української Держави   є для України віковічним документом, історичною квінтесенцією  української національної ідеї, -   відтворення вільної та незалежної України.   Українці навіть  в  тяжкі  часи подвійної окупації  не полишали думок  про  українську державність, а проголошений акт   дає розуміння  всіх історичних подій  доби окупації в Україні. Сьогодні  Україну не можна назвати до кінця незалежною та суверенною країною, враховуючи численні економічні, соціокультурні, геополітичні та зовнішні чинники.  Українець є наймитом в своїй державі, а Україна  поступово втрачає свою державність завдяки  своїм власним окупантам, а не московським і не гітлерівським.  Не тільки в цей день 30 червня, а і завжди ми повинні  здобувати  та плекати  державність України, перемагати свого внутрішнього раба, обставини і не забувати, що в Україні при владі перебуває  олігархічно-компрадорський режим, який   заслуговує тільки на шибеницю. Чи мають сьогодні українці  вільну, незалежну та суверенну українську державу?  Чи можемо ми пишатись своєю країною, так, як ми того хочемо? В 1941 році було зрозуміло, хто є ворогом, від кого потрібно боронити України.  В 2011 році  українці повинні боротись самі з собою,  бо  саме ми  дозволили занапастити свою державу, саме  наша байдужість  призвела до того, що нами кермують лихварі та заброди.  Український Віртуальний Опір закликає  відзначити цей день  30 червня народженням в собі справжнього українця вільного та небайдужого до своєї країни. Українцям  – славу і волю! Ворогам – знеславлення і вигнання! Слава Україні! Героям Слава!

Немецкие власти начинают массовый террор против ОУН, идут расстрелы и повешения украинских националистов. ОУН не остается в долгу и начинает вооруженные действия против вермахта, войск СС и других оккупационных сил Германии. В концлагере Аушвиц (Освенцим) фашисты уничтожают двух родных братьев Бандеры. Немецкие военные архивы (прежде всего, архив в городе Кёбленц) хранят множество рапортов офицеров вермахта, гестапо и СС о нападении на вверенные им части «украинских националистических банд». Интересно, что подобные ярлыки по адресу УПА встречаются и в советских документах. Удивительное единодушие…
В 1944 г., когда немецкие войска покидают Украину, Степана Бандеру освобождают, поскольку Германия утратила интерес к Украине, и лидер ОУН уже не представляет для рейха опасности. Теперь Бандера уже не проблема Гитлера, он — проблема Сталина.
Перед освобождением немецкая сторона предложила лидеру ОУН подписать соглашение о перемирии и сотрудничестве УПА с Германией, обещая взамен оружие и амуницию для украинских повстанцев. Это не были переговоры равноправных сторон. Германии противостоял бесправный узник концлагеря, с которым можно было сделать все, что угодно. Для Бандеры это были переговоры с «петлей на шее». Однако узник отказался от сотрудничества с Германией. Так что на фоне сотрудничества Сталина с Гитлером «сотрудничество» с Гитлером Бандеры выглядит совсем иначе.
Что же касается «зверств», то на войне, к сожалению, это явление распространенное. Кстати, жертвами зверств НКВД и советского государства стали многие жители Западной Украины, более 1 млн. человек. Это сотни тысяч расстрелянных, замученных в концлагерях ГУЛАГа, погибших в сибирской ссылке. Но вот об этих зверствах советская пропаганда всегда умалчивала.
Тут есть еще один вопрос. УПА была партизанской армией, которая действовала в Западной Украине с 1942-го по 1954 год, а отдельные отряды до середины 60-х. Любая партизанская армия критически зависит от поддержки местного населения. Ни одна такая армия не сможет существовать среди ненавидящих ее местных жителей. А тот, кто творит зверства, очень быстро становится объектом ненависти. Значит, что-то тут у коммунистических пропагандистов не сходится. Впрочем, зверства и преступления против западных украинцев были, и об этом рассказывают некоторые интересные советские документы. Вот, например, такой.
«Совершенно секретно.
Военный прокурор войск МВД Украинского округа
15 февраля 1949 г.
№ 4/00134
Секретарю ЦК КПБ Украины тов. Н.С. Хрущеву.
Докладная записка
о фактах грубого нарушения советской законности в деятельности так называемых спецгрупп МГБ.
Министерством госбезопасности Украинской ССР и его управлениями в западных областях Украины в целях выявления вражеского, украинско-националистического подполья, широко применяются так называемые спецгруппы, действующие под видом бандитов УПА.
Этот весьма острый метод оперативной работы, если бы он применялся умело, несомненно, способствовал бы скорейшему выкорчевыванию остатков бандитского подполья.
Однако, как показывают факты, грубо провокационная и неумная работа ряда спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу, но, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности.
Например:
1. В марте 1948 г. спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ «Крылатым», дважды посещала дом жителя с. Грыцькы Дубовицкого р-на Ровенской обл. Паламарчук Г.С., 62 лет, и, выдавая себя за бандитов УПА, жестоко истязала его и двух его дочерей, обвиняя их в том, что якобы они «выдавали органам МГБ украинских людей».
На основании полученных таким провокационным путем «материалов» они были арестованы, причем, как заявили арестованные, сотрудники отдела МГБ во время допросов их также били и требовали, чтобы они дали показания о связи с бандитами.
2. В ночь на 22 июля 1948 г. спецгруппой был уведен в лес житель с. Ридкив Михальчук С.В., инвалид Отечественной войны. В лесу он был подвергнут допросу, во время которого его связывали, подвешивали и тяжко избивали, добиваясь таким путем показаний о связи с бандитами.
3. В ночь на 23 июля 1948 г. этой же спецгруппой из с. Подвысоцкое была уведена в лес гр-ка Репницкая Н.Я., рожд. 1931 г. В лесу она была подвергнута пыткам. Участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами,…, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии она была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении.
Не располагая достаточными материалами, так называемые спецгруппы МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их произвола часто являются лица, непричастные к украинскому бандитскому националистическому подполью. Наряду с этим следует сказать, что этот метод работы органов МГБ хорошо известен оуновскому подполью. Не являются также секретом подобные «операционные комбинации» и для тех лиц, над которыми участники спецгрупп чинили насилие.
Подобные факты из деятельности спецгрупп МГБ, к сожалению, далеко не единичны и, как показывает следственная практика, если в отдельных случаях спецгруппам путем насилия и запугивания, все же удается получить «признательные показания» от отдельных лиц о связи их с бандитским подпольем, то добросовестное и проведенное в соответствии с требованиями закона расследование неизбежно вскрывает провокационную природу этих «признательных показаний», а освобождение из тюрьмы арестованных по материалам спецгрупп влечет за собой дискредитацию советской законности, органов МГБ и возможность использования каждого случая провокаций во вражеских, антисоветских целях украинскими националистами.
Выступая в роли бандитов УПА, участники спецбоевок МГБ занимаются антисоветской пропагандой и агитацией, идут по линии искусственного провокационного создания антисоветского националистического подполья. Кто может поручиться, что обработанные таким провокационным путем лица не уйдут из-под контроля органов МГБ и не совершат террористический акт.
Например: в ночь на 18 сентября 1948 г. в с. Ставкы Ровенского района участниками антисоветской националистической организации был разоружен боец самоохороны Ковалишин и совершен террористический акт над жительницей Кучинец Л.Ф., являвшейся секретной сотрудницей МГБ. Организаторами данной националистической группы и организаторами убийства гр-ки Кучинец являлись секретные сотрудники Ровенского РО МГБ.
Грабежи, как и другие нарушения советской законности оправдываются также оперативными соображениями и не только рядовыми работниками МГБ, но и самим министром тов. Савченко, который в беседе со мной заявил: «Нельзя боевки посылать в лес с консервами. Их сразу же расшифруют». Таким образом, грабежи местного населения спецбоевиками рассматривают как неизбежное зло.
Органы МГБ под руководством партии проводят огромную работу по выкорчевыванию остатков украинско-националистического бандитского подполья, в борьбе с которым хороши все средства и нужны хитрость и изворотливость. Но нарушения партийных и советских законов недопустимо, на что Вы, Никита Сергеевич, неоднократно указывали.
Военный прокурор войск МВД Украинского округа полковник юстиции Кошарский».
Интересно, сколько подобных акций МГБ было списано на «зверства» «бандеровцев»? Советский военный прокурор утверждает, что это были далеко не единичные случаи. Это была хорошо организованная массовая кампания террора под видом «бандитов» националистического подполья. Между прочим, подобная тактика не являлась изобретением названного периода. Сохранилось письмо В.И. Ленина, датированное началом 20-х годов (уже неоднократно цитировавшееся в прессе), где он рекомендует красным войскам на плечах отступавших белогвардейских отрядов ворваться в Эстонию, перевешать как можно больше офицеров, попов, чиновников, полицейских, а потом все это на белых и списать. Так что все происходило в русле старой большевистской традиции: провокации, ложь, клевета.
Если у кого-то еще остаются сомнения, на чьей совести львиная доля зверств в Западной Украине, то вот еще один документ.
«Совершенно секретно.
Наркому внутренних дел СССР Л. Берии.
26.07.1945 г. №8/156451.
Сообщение
об организации и результатах работы специальных групп для борьбы с оуновским бандитизмом в западных областях Украины.
Часть бандитов УПА, которые явились с повинной, используют сначала как отдельных агентов-боевиков, а позднее в боевых группах особого назначения, названных нами специальными группами.
В тех случаях, когда агент-боевик, который влился в банду или в подполье ОУН, не имел возможности физического уничтожения или захвата руководителя-главаря, его заданием была компрометация главаря банды или местного подполья для усиления и активизации разложения банды или местной организации ОУН.
Комплектование спецгрупп при оперативных группах НКВД УССР проводилось по принципу подбора агентов-боевиков, которые были проверены на исполнении заданий ликвидации оуновского бандитизма (в том числе убийств населения, которое сочувствовало ОУН-УПА).
В Ровенской и Волынской областях в состав специальных групп вливались также бывшие партизаны-ковпаковцы, хорошо знакомые с местными условиями, которые имели большой опыт борьбы с оуновским бандитизмом.
По своему внешнему виду и вооружению, знанию местных бытовых особенностей, языка и конспиративному способу действий личный состав специальных групп ничем не отличался от бандитов УПА, что вводило в заблуждение аппарат живой связи и главарей УПА и оуновского подполья.
В случаях угрозы расшифровки или невозможности осуществления захвата определенных планом главарей ОУН-УПА участники спецгрупп уничтожают последних, к тому же во многих случаях создают такое впечатление в оуновской среде и среди населения, что уничтожение руководителей ОУН-УПА осуществлено бандитами СБ (Служба безопасности ОУН. — Авт. ).
В состав каждой спецгруппы входит от 3 до 50 и больше лиц, которые в зависимости от легенды и задания представляют собой особую «свиту» вымышленного бандитского руководителя.
По состоянию на 20 июня 1945 г. всего в западных областях Украины действует 156 спецгрупп с общим количеством участников в них — 1783 человека.
Нарком внутренних дел УССР — Рясный».
Хочется обратить внимание читателя на выделенную мной фразу наркома, где он говорит о том, что своих агентов они проверяли на убийствах населения, сочувствовавшего ОУН-УПА. Заметьте, не сотрудничавшего, не помогавшего, а всего лишь сочувствовавшего ОУН-УПА. А если учесть, что сочувствовали в Западной Украине очень многие, подавляющее большинство, то и убивать можно было всех без разбору. Что и делалось. И послания отдельных военных прокуроров, которые пытались как-то ограничить этот беспредел, ничего изменить не могли.
Ну а жертвы многочисленных экзекуций НКВД-МГБ, как всегда, списывались на «зверства» «бандеровцев». А потом подключался мощный аппарат агитпропа и легенды о массовых «зверствах» ОУН-УПА распространялись от Житомира до Курильских островов. Советским людям лгали постоянно, организованно и профессионально.
И почему-то даже те люди, которые считают себя демократами, антикоммунистами и антисталинистами, продолжают транслировать еще сталинского закваса пропаганду о «бандитах» ОУН-УПА. А между тем «бандитами» были все, кто сопротивлялся большевистскому террору. От отравленных боевыми газами тамбовских крестьян, доведенных до отчаяния коммунистическими грабежами и насилиями и восставших под предводительством Антонова, до узбекских дехкан, которые ну никак не хотели принимать красные порядки. Эти, считающие себя демократами люди, почему-то не дают себе труда подумать: мог ли режим, уничтожавший собственный народ, вести себя лучше в Западной Украине? И что должны были делать западные украинцы: покорно, как бараны на бойню, идти в сталинские ГУЛАГи? А они вот взялись за оружие и стояли насмерть. И потому — «бандиты». Понятно, почему так люто ненавидят ветеранов ОУН-УПА коммунисты. Они ведь мало где получали такой серьезный отпор. Партийный актив чувствовал себя в Западной Украине уж очень неуютно. И пережитый ими страх до сих пор делает их самыми рьяными носителями соответствующих догм агитпропа, в первую очередь жуткого образа «бандеровца», который должен вызывать страх, ненависть и отвращение на физиологическом уровне. Этот более чем сомнительный в своей основе образ очень активно и, увы, успешно используется антиукраинской пропагандой как своего рода «страшилка» для этнических русских в Российской Федерации и Украине и для определенной части украинцев востока и юга. Это облегчается тем, что в названых регионах толкование истории украинского национально-освободительного движения отдано на откуп антигосударственным силам разной направленности, в первую очередь, коммунистам.
В их толковании, как и в большинстве российских публикаций (практически во всех), «бандеровцы» предстают как мастера самых изощренных пыток (хотя, в действительности, именно они часто были жертвами таковых), как носители зверских инстинктов, специалисты по разным издевательствам над русскими, евреями и поляками. Два последних этноса вряд ли вызывают искреннее сочувствие пропагандистов, но обязательно называются для придания «зверствам» большей универсальности.
Что касается трагических событий на Волыни и в Галичине, то они были спровоцированы польской Армией Крайовой (АК). Поляки организовали этнические чистки, а на Львовщине такие чистки имели геополитический характер: АК стремилась создать сплошной коридор польских сел от Кракова до Львова. С этой целью наносились систематические удары по украинским поселениям. УПА предложила АК прекратить эти акции и начать переговоры. Реакции не последовало. Тогда УПА по методу «клин клином» нанесла удар по польским селениям. После этого руководство АК пошло на переговоры с украинцами. Кого больше винить в этой ситуации: АК или УПА? Кстати, АК в Польше давно признана героической организацией, хотя она изрядно «пощипала» польских коммунистов.
Одновременно антиукраинские пропагандисты последовательно и принципиально замалчивают все жестокости против ОУН-УПА и мирного населения. Ибо признание этих преступлений также будет способствовать разрушению «антибандеровского» мифа. Соответствие этого абсолютно негативного образа «бандеровца» реальности — вопрос вне обсуждения в российской исторической науке, не говоря уже о публицистике. И все это несмотря на то, что сегодня существует возможность доступа ко многим аутентичным источникам.
Образ «бандеровца» в русском сознании почти полностью совпадает с образом галичанина, который воспринимается как западный, католический, чужой остальной Украине тип, как искуситель «пророссийского» (по определению) украинского народа.
Тут снова срабатывает фактор невежества. Как минимум, половину УПА и ОУН составляли выходцы из Волыни, Полесья, Буковины, в огромном большинстве — православные.
Галичане абсолютно противоречат всем устоявшимся русским догмам об Украине, что вызывает возмущение и враждебность большинства русской публики. Западные украинцы оказались более твердым и неуступчивым человеческим материалом, чем их восточные братья, находившиеся в значительно худших национальных обстоятельствах.
«Захиднякы» не поддавались русификации (прежде всего, психологической), были устойчивы к славянофильской и интернациональной пропаганде, религиозны, умели четко формулировать свои цели и национальные требования. То есть, они воплощали все те черты, которые русское сознание так не хотело видеть в украинцах. Галичане производили впечатление представителей развитой европейской нации, каковой по московским проектам не должно быть в Украине. Уровень их национального самосознания был, с точки зрения руководства СССР, слишком высок. Именно это в советские времена вызывало подозрение и недоверие к выходцам из Западной Украины, даже если это были носители обычных компартийных взглядов. Галичанину было практически невозможно попасть на верхушку партийного олимпа УССР.
Такое отношение русского общественного мнения (как правило, очень негативное) связано, кроме прочего, также с тем, что русская ментальность (и элитарная, и массовая) воспринимает высокий уровень украинского национального сознания как шовинистическую русофобию, нормой же считает почти полное отсутствие у украинцев национального сознания. Русские склонны приписывать «бандеровцам» ту враждебность к себе, которую они сами ощущают к сознательным в национальном отношении украинцам, и тогда тезис «мы их ненавидим» меняется на более удобный и психологически выигрышный — «они нас ненавидят».
Тут следует обратить внимание на некоторые специфические психокомплексы в русском сознании. Русская общественность любит обсуждать враждебные чувства других народов относительно русских, но всячески уклоняется от обсуждения и анализа собственных негативных чувств к другим: евреям, татарам, кавказцам, украинцам, прибалтам, сплошь и рядом подменяя серьезный уровень рассмотрения примитивными клоунадами с заверениями «простых людей» в любви к соседу-инородцу или трогательной историей взаимоотношений отдельного русского с отдельным нерусским, что никоим образом не снимает с повестки дня необходимости глубокого и честного анализа взаимоотношений народов.
В отношении русской общественности к украинскому национально-освободительному движению можно отметить определенную культурно-психологическую особенность, которую определил Ф.М. Достоевский, сказавший, что люди всегда ненавидят тех, кому они причинили зло. Ведь русскому сознанию, над которым тяготеют (вспомним точку зрения историка В.Е. Возгрина) старинные племенные комплексы деления мира на «свой» и «чужой», а соответственно, и морали на мораль для своих и чужих, неимоверно тяжело отдать должное тем, кто был объективно против России, против ее войск и при этом был прав, а его действия были этически справедливы и исторически оправданы. Для этого нужно подняться над племенными комплексами, над национальной ограниченностью.
Наконец, признать историческую справедливость украинского освободительного движения 40 — 50-х годов на западных землях означает необходимость (логическую и моральную) сделать весьма самокритические выводы.
Вот уже 11 лет длится очень странное, абсолютно нелогичное состояние, когда мы ежегодно отмечаем День независимости Украины и одновременно с этим не признаем тех, кто, не щадя живота своего, за эту независимость боролся. ОУН-УПА была единственной вооруженной силой, которая боролась за независимое украинское государство.
Признавать независимость Украины — значит, признавать и героев борьбы за нее. Не признавать борцов за независимость — означает не признавать саму независимость. Надо быть последовательными: кто сказал «а», тот должен сказать и «б». И, кажется, что-то и у нас меняется даже не к лучшему, а просто к нормальному. Как сообщило агентство УНИАН: «… Под председательством вице-премьер-министра Украины Владимира Семиноженко состоялось очередное заседание правительственной комиссии по изучению деятельности ОУН-УПА, на котором обсуждался проект закона «О восстановлении исторической справедливости по отношению к борцам за свободу и независимость украинского государства» во исполнение поручения правительства. Представляя этот документ, заместитель государственного секретаря Министерства юстиции Александр Расенюк отметил, что основой для его разработки стал предварительный исторический вывод Института истории Украины — ведущего научного учреждения по вопросам изучения деятельности ОУН-УПА. Законопроектом предлагается признать борьбу Украинской повстанческой армии с идеологическим обеспечением Организации украинских националистов борьбой за свободу и независимость украинского государства и считать период с сентября 1939 г. до середины 50-х годов XX столетия движением сопротивления, которое оказывалось ОУН-УПА с одной целью — объединения и создания единой Украины. В ходе обсуждения практически все участники совещания отметили прогресс в рассмотрении этого вопроса. Они в целом одобрили поданный проект закона. Заинтересованным центральным органам исполнительной власти поручено доработать законопроект с учетом высказанных предложений и замечаний.
Участники совещания отметили, что успешная работа правительственной комиссии непременно будет способствовать консолидации украинского общества и является существенным вкладом в общественную деятельность по восстановлению исторической справедливости».
К этому сообщению трудно что-либо добавить. Ну, а «бандерофобия» будет постепенно исчезать, по мере того, как русское сознание будет примиряться с фактом существования независимого украинского государства.
P.S.
Кстати, а почему бы не создать комиссию по изучению деятельности КПСС/КПУ? И поручить Институту истории Украины сделать предварительные исторические выводы о последствиях для Украины работы этой организации. А заодно и деятельности таких структур, как ЧК, ОГПУ, НКВД, МГБ, КГБ по претворению в жизнь линии партии Ленина-Сталина.
P.P.S.
И наконец, для баланса и справедливости мне бы хотелось процитировать некоторые письма от русских людей, полученные моим коллегой, постоянным ведущим передачи «Якби ми вчились так, як треба…» на Украинском радио профессором Анатолием Погрибным.
Вот письмо от киевлянина А. Васильева:
«Ах, как мы, русские, боимся украинского национализма! Но националист — это человек, который любит свой народ, бережет свою культуру и язык. Поэтому все китайцы (в Китае) — националисты, все немцы (в ФРГ) — националисты, все русские (в России) — националисты. И т.д. Так почему же когда украинец на своей земле заговорит по-украински, мы его, как нацисты, травим?».
А вот письмо М. Мартынова из Харькова:
«Как-то в разговоре с одним демократом местного розлива зашла речь о формированиях ОУН-УПА. — Это бандиты! — безапелляционно выпалил собеседник. — Да, да, — поддакнул я, — проходу от них не было в Подмосковье. — Почему в Подмосковье? — непонимающе уставился он на меня. — Они же действовали в Западной Украине. — Разве? — притворно удивился я. — Но тогда позвольте спросить: кто туда звал советских? Не они ли вломились туда и стали насаждать свои порядки? Да ведь каждый в таком случае должен всеми способами защитить собственный дом. Итак, кто же бандит — тот, кто защищает свой дом, или тот, который в него врывается? Я русский человек, и я низко кланяюсь бойцам ОУН-УПА, это настоящие герои; в отличие от многих, они не пошли покорно в ГУЛАГ, а сопротивлялись до конца».

И это тоже русское сознание…

Игорь ЛОСЕВ