хочу сюда!
 

ПРЕ мудрая

44 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 45-58 лет

Освіта світить та не гріє ч.4-5

4. Есе «Знати і розуміти»

Оскільки я не пишу науковий трактат чи якесь критичне дослідження з радянської і пост-радянської освіти в України, а просто розмірковую над темою, щоб якось обдумати і висвітлити різні аспекти відомі й не дуже, зрозумілі одразу і не дуже тощо. Одне з головних у цьому моєму дослідженні є моя позиція, як частинки процесу освіти і суто як суб’єкту, і як колишнього об’єкту, і як навіть фундатора, бо ж податки сплачую державі. Просто я хочу сам собі пояснити: а навіщо все це? Який в тому сенс? Що дає освіта, яка у нас в Україні є, нам? У мене буквально перед цим виник в мережі цікавий діалог, який я і наводжу як своєрідний епіграф подальшого тексту есею: Б – це я, а N – не я.

Б -Вітаю. То найголовніше – особисте!
N -Дякую. Не завжди особисте найголовніше, але тут, можливо, так і є. 
Б -Я протилежної думки: якщо щось не особисте важливіше за особисте, значить воно і є головним особистим. Це не крутійство словами, а я вважаю, що все в Світі людина оцінює з позиції особистого.
N -Це питання термінології. Я мав на увазі під особистим щось локальне, що стосується переважно лише мене та трохи – вузьке оточення. Ви ж маєте на увазі суб’єктивне сприйняття особистістю різних проявів реальності.
Б -Погоджуюсь, тим паче, що мова – це умовність. Гарно пояснили своє «особисте» і детально моє трансцендентальне.

Продовжую схожими роздумами над словами і тезами «знати» і «розуміти», оскільки то важлива частина освітнього процесу та його змісту. Для більшості це йде як слова синонімічного ряду, хоча то є суттєва помилка, бо можна «знати і не розуміти», але не можна «не знати і розуміти», тобто це не синоніми, а послідовність: спершу – знати, далі – розуміти. Водночас, як вже зазначалося, можна «знати і не розуміти». То що потрібно, щоб і знати, і розуміти? А ось це, якраз, і головне в усьому! – потрібно думати!
В тому і є головна заковика освіти радянської і пост-радянської, що нас вчили багато-багато знати і при тому взагалі не думати. Чому? Тому що в радянському суспільстві це було заборонено законодавством! Навіть існувала ст. 6 Конституції СРСР (і УРСР відповідно!) про домінанту єдинодумання. В СРСР йшла тотальна боротьба з дисидентами, що в перекладі з латинської означає: dissidens – «відступник», або ще як «інакодумці». Оті всі відступники-інакодумці були ворогами для радянської комуністичної влади і їх знищували буквально всіма засобами! Думати в «країні рад» можна було тільки однаково! Я нічого не видумую – то правда! До слова, в СРСР виходила газета з такою назвою «Правда» і вважалося, що все написане в ній є правдою в країні рад на цей час. Якщо зі зміною часу змінювався зміст текстів іноді діаметрально, то це і ставало «правдою часу», а все у минулому, що цьому суперечило, автоматично ставало неправдою. Таким був час! Існувала одна панівна ідея – комунізм! Освіта мала виховувати тих, що будуть впроваджувати ідеї комунізму у життя! Іншого не дано. Для чого ще думати, коли треба діяти?! Існувало навіть прислів’я, яке наводжу мовою оригіналу, бо перекласти то годі й пробувати українською: «Нам с тобою думать неча, если думают вожди»
Добре пам’ятаю, як на підготовчих одномісячних курсах перед поступленням у Донецький державний університет влітку 1984 року я на лекції зауважив викладачці щодо п’єси Іван Котляревського «Наталка Полтавка», що може Петро сам розумів, що Наталка варта кращого життя, аніж він може запропонувати і тому не поспішав свататись? Викладачка була розумна, тому всміхнулася і сказала, що у сказаному мною є певна рація, але якщо хочете поступити у вуз, то говорити все потрібно так, як вона каже про соціальну конфронтацію тощо. І це була вбивча домінуюча рація! Цього і вимагала комуністична корпорація! Правда у нас одна й іншої не дано!
Нагадую, що навіть в часи найбільшої демократії в СРСР за так званої «Перебудови» її головний зачинатель Генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу Михайло Горбачов завжди вживав класичний вираз при підсумках голосувань: «Подавляющее большинство!» Не – «значительное», а саме – «подавляющее», бо так воно і було: «більшість» буквально всією можливою і неможливою силою давила на «меншість» і примушувала її до згоди і однодумання! Або ж буквально чавила і розчавлювала незгідних. Найстрашніше, що такий психотип «більшовизму» став глобальним у нашому суспільстві і домінує дотепер в якості особистого «Я», яке давить-знищує всі інші прояви індивідуального навколо себе. Розумію, що складно виходить, але на практиці це кожен добре знає, коли зустрічається з людиною, що себе ставить над усіма. А ми ж і самі такі самі! З того і постають конфлікти! За винятку в ставленні до влади і начальства, бо тоді спрацьовує інший глобальний принцип «більшовизму»: ти начальник – я дурень, я начальник – ти дурень. Без варіантів!
В чому підступна суть психотипу «більшовизму» в людині? У відсутності не просто «критичного мислення», а у відсутності самого мислення як такого! Якщо все знаєш – що тут думати? Людина формації «ля Совок» або «made in USSR» не вміє мислити – це без потреби для неї, бо вона все знає! Все! Істина апріорі належить їй! І ви таку людину легко впізнаєте в інших, а може і в собі також, бо вона має три характерні риси: 1.) повна відсутність самокритики; 2.) ігнорування опонентів, бо навіщо когось вислуховувати, коли сам відпочатку знаєш істину; 3.) домінування «оціночних суджень» щодо всього над логічними, тобто особисті емоції типу «подобається – не подобається» є головним підгрунтям у висновках та рішеннях. То є масовий типаж сучасної людини в Україні від 20 років і далі. Як на манекен можна надягнути різний одяг, але по-суті він все одно є манекеном, так і наші люди в більшості є однотипні після багатолітнього однотипного навчання та виховання в тотально однаковій системі освіти! Так! Ми всі є однодумці! Як це чарівно і трагічно! Ми всі все знаємо, але усе то без розуміння, а навіщо ми це все знаємо. Як гарно підмітив один чоловік: -Що за дурня? Розумних людей знаю багато, а якогось спільного розуму в країні немає! – І не буде, допоки ми гуртуємо однополярні заряди! Фізики то зрозуміють найкраще: відбувається непереможний процес взаємовідштовхування! 
Мене також зацікавив цей феномен, що і призвів до написання цього есе про «знати і розуміти». Виявляється, що людина може дуже багато знати, бути дуже видатним фахівцем у певній галузі чи кількох, але при тому не бути інтелектуалом, що означає саме вміння мислити! Думати ще поза своїм фахом і специфічними знаннями, оперуючи надбаннями розуму інших людей – це є досить непроста справа як зліва – так і з права. Жартую, бо що маю робити? Я то зрозумів, а інші? Як каже не народна мудрість: «І один у полі воїн, якщо в полі ти один»
Принаймні самому собі я багато що роз’яснив по темі «знати і розуміти», а від цього мені стало зрозуміло те, що довгий час в нашій освіти було абсолютно не зрозуміло і певен, що не зрозуміло і всім іншим: навіщо нам стільки задавали вчити у школі і вузі, якщо з того значна більшість знань йде потім у небуття? Є гарне прислів’я: «Важить не скільки з’їв, а що шлунок перетравив» – розуму то ще більше стосується. Я добре пригадую, що коли на початках кожного семестру в Донецькому Університеті, а потім – у Тернопільському педінституті, – записував по кожному з предметів перелік літератури для читання та опрацювання, то не раз і не два зводив очі до персони викладача з подивом і запитанням ніколи не озвученим: -Невже це сповна серйозно? Тому що задавалось стільки, що однозначно неможливо було опрацювати належним чином за один семестр і це все тільки з одного предмету! А їх було від 10-ти з аналогічними вимогами безмежності! І ти мусів всіма силами в себе то «знання» напихати, бо потрібно було заліки та екзамени здавати. Перетравити-осмислити цей неймовірний вал знань фізично і психічно було неможливо по-факту, хоч би який геній хто зі студентів не був. Про звичну нашу школу я промовчу, бо моїм онукам її ще треба пройти, а це куди гірше за вуз. Ми студентами хоч розумілися, як де схитрувати, що вчити – що обійти, а діти вчать серйозно як потрібне все зі шкільної програми! А це ж просто забийся! Це ж буквально «фейсом об тейбл»!  Тому і вузи не страшні, як в школі вижив до випускного. Та і подальше  саме життя легше сприймається, бо одна навіть дуже складна робота значно легша за надцять надскладних предметів у старших класах, де назад дороги немає – попереду ЗНО!
Однозначно, що наші звичайні випускники шкіл і вузів знають набагато більше за своїх одноліток з інших країн світу і недорозвинутих, і  надрозвинутих, але точно не знають головного: навіщо їм ці всі знання?! І це зовсім не жарти, бо першою фразою у зверненні до новоприбулого інженера після закінчення вузу на виробництві було і є: -Забудь усе, чому тебе вчили у вузі, і починай вчитися наново! Тому, що потрібно насправді знати і вміти на виробництві. 
Я часто згадую, як один мій знайомий після закінчення технікуму став майстром і бідкався, що більша частина його роботи є заповнення різної технічної та облікової  документації, а того їх взагалі не вчили у технікумі – взагалі не вчили головного! І знову вкотре це не парадокс, а норма обумовлена тим, що на 99% вчителі у школі та викладачі у вузах були і є ретрансляторами суто теоретичних знань без жодних навичок їх практичного застосування. Звична схема стати вчителем, це: школа – вуз – школа. Закінчив школу і поступив одразу у вуз, а тоді вчителем у школі все життя. Де тут практичний досвід від свого фаху? Фаху фізика, біолога, хіміка, математика, філолога, історика, географа і так далі – де? Його немає. Кажу про стандартну категорію вчителів! Викладачі вузу також переважно зі таких «не замараних брудом досвіду», бо в ланцюжку їх фаховості йде тільки додаток «аспірантура» у тому ж такі вузі, ще кандидатська й докторська, але суто виробництво як реальність далеко-далеко від них. По-факту практики з них ніякі! Нульові Зрозуміло, що і студенти як фахівці, відповідно, від таких викладачів виходили далекі-далекі від обраної, начебто свідомо, освітньої професії, і саме тому випускники вузів переважно ставали зовсім не тими, на кого вчилися. Хто схоче, прошу провести особистий експеримент і зі своїх знайомих зробити статистичне зведення, хто на кого вчився по фаху, ким реально працює і чи є в тому послідовний зв’язок. Певен, що мізерно мало такого знайде. Не парадокс, але казус! Що є – то є! Не буду стверджувати, що «Імперія Зла – СРСР» розвалилася від цього освітнього абсурду, але щось в тому деструктивне спрацювало. Хвилює, щоб і Україну той освітній пост-радянський вир безумства не затягнув, бо ось 30-ть років скоро державі, а ми де? Отож. Чому так? Отож і воно, що освіта українська як би «світить-світить та щось майже не гріє», бо ж знання дає, а думати не вчить зовсім. І нам конче треба навчитися вчити дітей та й себе особисто одночасно і знати, і розуміти! Тобто: нам всім потрібно навчитися думати! І не інакше!

5. Твір на довільну тему «І що?»

Запитання риторичне: -І що?– як і відповідь на нього: -Та нічого! Якось буде...
Справді: ще такого не було, щоби якось воно не було. Народна мудрість робить нас оптимістами, але не з тих, що на противагу песимістам, які стверджують: -Та гірше вже не буде!- радісно скандують: -Буде! Буде! Буде!
Будемо поміркованими оптимістами на кшталт героїв з твору Григорія Чернишевського «Що робити?», де головною ідеєю була теза «раціонального егоїзму», коли людина розуміє, що її особиста доля залежить від загального соціального добробуту. Чого вартує твій особистий достаток і благополуччя, якщо навколо тебе йде війна чи ще якась буча соціально-кримінальна? Скількох українських скоробагатьків-нуворишів завчасно прийняла до себе українська земля? Та не злічити як багато тих знавіснілих егоїстів убито! І що? Та нічого: вже нажерлися, сподіваємось...
Все пригадую, як свого часу тодішній Президент України Леонід Кучма сказав: -Жити буде важко, але не довго... А воно довго вийшло, Льоня, ой довго! Це як у незабутнього Жванецького: «Світло в кінці тунелю бачимо, але тунель, сволота, ніяк не закінчується!» А зараз взагалі не зрозуміло стає у який бік тунелю ми йдемо? Бо таке враження, що скоро оте світло в кінці тунелю загасне зовсім.
Вступ вийшов дещо занадто лірично-романтичний, але яка дійсність – така і освіта. Не навпаки! Головна помилка багатьох реформаторів соціального устрою полягала в тому, що вони вважали за головне – Просвітництво! Освіта понад усе! Вивчимо і виховаємо молоде нове покоління належним чином – і життя саме докорінно зміниться! Та не так сталося, як гадалося. Мені все пригадується документальний фільм про так званих «неформалів» з молодіжних угрупувань у 80-ті 20 ст. в СРСР і там молода дівчина щиро каже: -Мене школа виховала, що життя гарне і справедливе, а потім я вияснила, що навколо одна брехня, підлість, ницість, обман, злодійство – як серед того всього далі жити мені – як?!– і то чиста правда, в чому і я свідок. Саме тому всі шкільні хулігани, яких називали в школі «важкими підлітками», ставали значно успішніші в житті за шкільних відмінників, бо зрозуміли справжнє життя набагато швидше. Ці хулігани-антагоністи ставали індивідуально сильнішими в протистоянні з освітньою тиранією, що потім надавало їм переваги у соціалізації в реальному житті. І на мою думку, саме звідси походить ота зневага вищого державного керівництва до освіти в цілому і до шкільного педагогічного простору, зокрема. Ще б було інакше, якщо для учнів в школі хулігани були в героях, а вчителі – у зневазі. Звідси йде ота загальна фальшива повага і тотальна реальна зневага до вчителів у суспільстві! Зверніть увагу на тональність всіх промов можновладців на тему школи і відчуєте чітке ставлення, як до чогось немічного і обтяжливого, якому все щось треба і все те є як дурне витрачання грошей. З того і політичний піар роблять: дивіться, який я добрий, школі даю, марнотрацтвом займаюся, милостиню злиденним роздаю... 
І це нормально? Для української дійсності – так!
Що з тим робити? Думайте! Можливо, що і нічого не треба робити, а лишити так, як воно є, бо «скажи дурню Богу кланятись – він об землю й лоба  розіб’є», чому українська медицина за приклад. Героїчна Уляна Супрун, звичайно, молодчина, але ж і пані Ольга Богомолець не пальцем зроблена! От і маємо для української медицини замість реформи в стилі всеочищаючого катарсису таку собі звичайнісіньку клізму. Зовсім не те, чого б хотілося, але хоч якесь полегшення... Перепрошую, що знову зачепив тему медицини, але то два інклюзива-близнюка маємо і за обох переживаємо. Он і медик Марина Порошенко в освіту перейшла і школами заопікувалась, щоб один інклюзив з іншим інклюзивом поєднати. «Ой, дай то боже нашому теляткові вовка з’їсти!» То жодним чином не стосується нашого божественного Володимира Зеленського у його змаганнях з бувшим  вінценосцем Петром Порошенком, а просто приказка тому і поширена, що на різні випадки життя годиться.
Але повернемося до нашої інклюзії – до освіти. До ще одної соціальної аномалії, яка в ній домінує, а саме: виховання тотального інфантилізму. Так! Рахуйте: до 6 років дитина на утриманні батьків, в школі з 6 до 18 років так само, далі йде у вуз на 4-5 років і це відбувається для 90% випускників школи і також виключно коштами батьків, а на виході ми маємо особистість у віці 23-25 років, що, як то кажуть, «у житті і за холодну воду не бралась», тобто ніде ніколи не працювала на реальний свій заробіток. Перед нами людина абсолютно інфантильна і навіть асоціальна, тому що реальна її соціалізація у суспільство тільки розпочинається! До цього додайте, що будучі утриманцем, ця людина, як особистість, реально нічого не вирішувала у своєму житті, бо не мала для того можливості без дозволу батьків. Яким чином ця людина відтепер може робити усвідомлений вибір? Це як вчитися плавати в порожньому басейні, бо воду запустять, як вже буде вміти «плавати»...  І ми після того дивуємось популярності  якогось Шарія чи ще схожого ідіота серед молоді, як їх обранця від баранця...
Наголошую, що я маю на увазі правдивий досвід у молоді заробітку на власне утримання-самозабезпечення, а не різні епізодичні підзаробітки на якусь примху особисту. Повноцінне розуміння життя і розуміння відповідального вибору, як і пряму залежність від свого рішення, – це у значної більшості нашої молоді відсутнє абсолютно! Вони є інфантильні споживачі і хохмачі – все! Соціальна адаптація у віці за 20 років є аномальною! Але так є! І довго ще буде! Он на початку грудня депутати ВРУ успішно провалили «Закон про покращення якості підручників», де передбачалось надання права контролю учням і їх батькам. Не потрібно нічого такого, коли є для того «великомудрі»  народні депутати – це вони все і вся контролюють, а люди – бидло, їм то навіщо! Діти, то взагалі ніц не варте…
Досить «плачів Ярославни» – час висновків і конструктивних пропозицій, але все одно першим завжди стояло і буде стояти залежність освіти від запитів суспільства, бо ось виходить розумна і високоосвічена людина у світ, а вона там така нікому не потрібна. Нікому абсолютно не потрібна! Я зустрів одного свого знайомого по вузу в супермаркеті побутової техніки, де він працював вантажником і здивувався, що не працює за фахом,  а він відповів щиро: -Та у нас тут всі вантажники з вищою освітою і половина – з педагогічною, бо маємо за тиждень тут більше, аніж мені обіцяли в школі за місяць «у найліпшому випадку». Власне, і сам з таких, а скількох людей знав буквально геніїв, але вони деградували в ніщо, тому що були непотрібні зовсім цьому суспільству. І що найгірше – вони також не були навчені вмінню пристосовуватися до реалій життя і стати затребуваними. Ось де головна теза всього освітнього процесу: не просто знати, але і вміти застосовувати свої знання в житті! А для цього потрібно вміти думати! Але для України це занадто проблемна річ, що довели 73%, як найкраще соціологічне дослідження. Як і народні депутати всіх скликань і сесій не надто в тому «продвинуті», бо інакше ми б не опинилися у такому лайні з коміком на чолі. Висновок зрозумілий: ми вже в же! Що далі – ось де загадка і таємниця. Хоча дехто певен, що підсумок навпаки визначено, а питання в часі, бо чим він буде довший – тим «трясця» буде більшим. Головне тут, щоб всім нам «гаплик» не настав.
Таким чином головним завданням всього комплексу освіти в Україні має постати пряма соціалізація особи змалечку до життєвих потреб своєї країни і всього Світу загалом, а не думи та стилі педагогічних напрямків, не об’єми знання чи навіть вміння теоретичного думання. Простіше кажучи: потрібно виховувати таких людей, хто буде потрібний Життю, бо тоді і тільки тоді їм самим стане потрібне їх життя! Сучасна освіта в Україні від цього далека дуже і дуже! Простий приклад того, як має бути, але не є: хто першим повинен зустрічати першокласника і його батьків у школі? Хто?! Психолог! Фахівець, який має провести тести і разом з батьками обговорити знання, навички і здібності дитини, отже і що буде найкращим для неї у навчанні тощо. І так постійно! На протязі всього освітнього процесу для учня має діяти такий засіб психоадаптації у навчанні, аби воно було позитивним як за змістом – так і емоційно. Але! Наголошую! Вирішувати все мають виключно батьки! Не адміністрація чи будь-які фахівці, а саме – батьки! Коли це можливо? Тільки у одному випадку: коли за їх рішенням прийдуть чи не прийдуть ресурси (гроші) – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть помилятися, але вони і оплачують свою помилку, а не суспільство, тобто ми з вами, як платники податків для найбезглуздішої «безкоштовної освіти». Дурно, що задурно! Причому для всіх! Чув від одного директора великої школи бідкання: «Ех, якби мені давали з РайВНО всі гроші, які виділено державою на кожного учня – у мене була б надсучасна за обладнанням школа, але все відбирають на школи з малою кількістю учнів, бо вони не виживуть інакше…» Це неправильно! Не справедливо! То тривала розмова, тому обмежимось визначенням: «де учень – там і його гроші», а вже звідки вони – окреме питання. Існує багато різних схем в хорошому розумінні цього поняття.
Прекрасний український педагог любомудр-філософ Григорій Сковорода дуже влучно визначив принцип освіти, яким він сам користувався: «Пізнай самого себе» Головне для людини зрозуміти саму себе! Хто ти і що ти в цьому Світі? А з того знання можна і треба вибудовувати свою долю. Не тикатися, як сліпе щеня, шукаючи поживної «цицьки» аби вижити, а йти по життю свідомо і твердо. Як правдивий Homo sapiens! Але – де то правда?..
І що? Та нічого – якось буде!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020 р. (7528)
2

Комментарии

122.03.21, 16:06

Це вже щось ніби було.

    224.03.21, 06:51Ответ на 1 от Nech sa paci

    Так. Є вказівка, що то наново відредаговано.

      326.03.21, 01:23Ответ на 2 от Богдан Бо

      Капітальна праця, почитаю на свіжу голову бо серед ночі якось не сприймається