хочу сюда!
 

Ирина

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 31-43 лет

Освіта світит та не гріє (1-3)

Освіта світить та не гріє
(відредаговано 20.03.2021)

Роздуми-рефлексії на тему освіти, яка така і не така, як потрібно, але яка освіта потрібна насправді? Для початку розберемось, що вже мали і маємо.
1. Дорого, бо задурно

Минулої неділі (04.10.2020) відзначався День вчителя, а ще наш пан президент додав своїм указом на цей день відзначення Територіальної оборони в Україні – цікаве поєднання, що не кажіть. 
Зрозуміло, що йшлося про відзначення окремих видатних вчителів, зокрема, якогось шкільного вчителя історії було визнано як «вчителя року 2020». Мене особливо в тому відзначенні веселило і раніше, і цього разу, що враховано багато різних критеріїв для визнання першості щодо інших вчителів, але посеред всіх них немає того головного – успіхів учнів цього конкретного вчителя. І йдеться навіть не конкурси чи якісь олімпіади, а саме про подальше приватне життя людини. Скільки з учнів стало фаховими дослідниками історії або дотичних до того професій, що досягли значних успіхів. У спортивних тренерів з тим чітко: скільки виховав майстрів та рекордсменів, скільки одержали перемог в змаганнях і все інше реальне і матеріальне. А вчителі в школі жодним чином не мають так би мовити «довічного зчеплення» зі своїми учнями, а вчив, чогось навчив і прощавай назавжди. Так само і у вузах! Спілкування тривале вчителів і учнів після завершення навчання – це дуже рідкісні, навіть унікальні випадки, а не системний характер, на чому я і наголошую: то є винятки і то суто особистого плану. Чому так? Бо так! Самі задумайтесь! З ким з вчителів чи викладачів ви підтримуєте стосунки впродовж життя? Отож і воно... А чому? Тому що звичайному шкільному вчителю і навіть викладачу у вузі відпочатку байдуже, яким буде ваше життя в подальшому і чи стануть в ньому в пригоді ті знання, яких він намагається вас навчити – байдуже!
Щоб мене краще зрозуміли, то порівняйте з тим самим вчителем, але вже в ролі репетитора: зовсім інша парадигма! Навчання за гроші хороші чітко зобов’язує вчителя переживати за результат, бо в разі негативного – вертай все назад, як і реноме оформиться «гад». Нічого подібного не загрожує простому вчителю чи викладачу. Я зумисно об’єдную школу і вузи, бо різниці поміж ними як такої немає: за надані знання відповідальність відсутня повністю! Не вірите – перевірте. Не збираюся доводити то детально, бо навіщо. Мені не доводилося чути про покарання освітнього державного закладу за неякісно надану освіту своїм учням. Ні за часи СРСР, ні за сучасної України, яка майже повністю зберегла радянський устрій освіти, де винятки типу ЗНО тільки підтверджують правило. А що це за правило? А це ота «безкоштовна освіта», що як і «безкоштовна медицина» насправді коштує над дорого, а якість їх – нікчемна!
Мене раніше дико шокувало, коли начебто серйозні дяді і тьоті з піною в роті кричали про прекрасне радянське минуле, де освіта і медицина були безкоштовні. Так в нашій сучасній Україні ми від стану Совка далеко не зайшли: освіта і медицина за Конституцією так само безкоштовні. Але ще Михайло Жванецький гарно обіграв цю дармову медицину в СРСР: ви можете і не платити зовсім в лікарні, якщо вас не цікавить результат. Аналогічно і зараз є. І як це не дивно, але усіх такий убогий стан освіти і медицина влаштовує, бо значних протестів щодо подвійного-потрійного оподаткування за то в Україні не спостерігається.
Мені чимало раз доводилося сперечатися стосовно тем безкоштовності освіти і медицини в СРСР чи тепер: перепрошую, але ж не марсіани дають гроші на утримання лікарень і медиків, чи шкіл, вузів та вчителів? Ах, то все оплачується з держбюджету! Так значить марсіани до держбюджету гроші дають? Ні, то з громадян збирають податки і формують держбюджет, а вже з нього оплачують освіту та медицину. То значить вона не безплатна зовсім, якщо з нас постійно збирають на то гроші! На протязі всього часу працездатності у 25-35 років ми оплачуємо те, чим за часту і не користаємося. Чому так? А щоб існував міф «задурно». При тому, що всі свідомі одного головного: доброго задурно не буває! Далі йде теза: хто платить гроші – той замовляє музику. Вчителю чи медику гроші платить держава у вигляді адміністрації окремого закладу – перед нею вони і «витанцьовують», але аж ніяк не перед учнями чи хворими. Тоді і починають виникати процеси з шелесту грошових купюр, які привертають увагу і повагу до безпосередніх користувачів послугами освіти і медицини, але ж то двічі-тричі сплачувати за одне. Чи це нормально? Ні. Виходить-бо, що замість «безоплатна» освіта і медицина у нас є наддорога і часто-густо просто недоступна. А причини цього є суто в системі «найкращої радянської освіті», клініка якої непідвладна і найсучаснішій медицині, про яку більше і не згадуємо. Зупинимось на тому, що визнаємо сучасну освіту в Україні повним дублікатом колишньої системи освіти в СРСР і що на то нема ради.
На завершення роздумів вкажу на одну важливу різницю: СРСР була закритою спільнотою і тому надання безоплатної освіти державою компенсувалося подальшою роботою цієї людини в державному секторі економіки, де більш освічені давали більший прибуток на виробництві чи деінде. Варто нагадати, що коли зі СРСР у 70-ті було дозволено виїхати етнічним євреям, то їх перед тим змушували заплатити до держбюджету по кілька тисяч рублів за освіту в залежності від фаху, що було значною сумою, бо на той час в СРСР за офіційним курсом 1 долар США дорівнював 0,73 руб. А тепер щодо нас: сучасна Україна є відкритою країною, тобто держава за наші з вами гроші дає середню і вищу освіту людям, які потім спокійно їдуть працювати за кордон і жодних прибутків до держбюджету України не надають. Ось тут якраз і є освіта задурно без жодної подальшої компенсації державі! Вам не здається, що то є межа безглуздості? Судячи з усього – не здається. Все добре і всіх все влаштовує, тому ми і бідні, бо дурні, а винувата в тому наша найдешева в світі освіта.

2. Місія бути вчителем

Погодьтесь, що про багато яку роботу можна сказати, що то є – місія! Військові, медики, рятувальники і ще чимало хто підпадає під таку характеристику. Значення слова «місія» є як «видатне і особливе призначення», «надмірна відповідальність, повага та увага», «дуже важливий для всіх процес» і тому подібне у тонах перфектності. Стосовно вчителів їх робота стає місією просто автоматично за фактом їх об’єкта опрацювання – дітей. Просто більш святого у Світі не існує! Бог на Небі, а діти на Землі святая святих! Амінь.
Таким чином хочеш чи не хочеш, а якщо вчитель – це місія, що, і це найголовніше, має бути обов’язково виконуватись до свого завершення, тобто: випускного. «Перший дзвоник» має бути завершено «Останнім дзвоником» і не інакше! З цим все ясно: щодо проблем «місія неможлива до виконання» – то для кіно, а в реальному житті нашої школи «в одну трубу втікає, а з другої через 12 років усе витікає» і іншого не дано. Якщо хтось не помітив, то вказую на іронію в слові «втікає», бо то справді важлива річ, оскільки увага дітей втікає миттєво, а  вчителя все життя за нею ганяються. Тому що без уваги немає поваги! І навпаки: без поваги немає уваги! І це основа-основ для вчителя: мати повагу і увагу у своїх учнів, бо без того він нічого не навчить, просто не передасть їм знання. А ось теза, що вчитель обов’язково повинен любити дітей, як на мене, є дуже і дуже сумнівна. То є лукавство, оскільки у кожного вчителя є значна маса дітей, всі вони різні і багато з них доволі прикрі в поведінці, а ти тут маєш усіх любити і люляти. Не є так насправді і ніколи не буде! Моя думка, що вчитель має мати одну головну якість, на яку найбільше зважають всі діти-учні, про що піде мова в кінці цього допису. Можете, заради інтересу, самі визначити вже найголовнішу рису для вчителя і потім порівняти з моїм висновком.
Зараз про інше, що дуже гарно було подано в одній карикатурі на тему 1-го вересня: тато з мамою за обидві руки тягнуть до школи в перший клас дитину, а вона впирається, плаче і репетує: – Я ж нічого такого не зробив! За що 12 років?! Погодьтеся, що аж 12 років у одній школі – це занадто. Цілком розумно 4 роки в початковій школі, далі ще 4 роки у старшій школі, а тоді кожен ще на 4 роки десь в іншому місці шукає спеціалізації, тому що більшого школа дати не спроможна – тут потрібен інший рівень всього: викладачів, методики, знань тощо. Не даремно шкільна освіта офіційно дотепер називається «середня», а неофіційно – «посередня». Цілком вистачає на це посереднє і 8-ми років. Воно справді далеко не смішно, коли в одні двері школи заходить мале 6-річне дитя і 18-річний такий самий учень! То є серйозна проблема. Мені один директор школи пожалівся, кажучи, що ніхто навіть не розуміє, якою, умовно кажучи, бомбою є насправді школа, причому навіть гадки не маєш, коли вона вибухне. І це справді так є, бо в школі безліч різних тектонічних процесів від суто інфраструктури та її нормальної роботи, технічного персоналу і окремо надважливого – педагогічного, а щодо учнів та їх батьків взагалі суцільне «мінне поле», бо один учень сам біг, впав і щось ушкодив, а той іншого штовхнув і сталася біда, або ще і ще якась пригода неприємна вийшла... Тільки встигай залагоджувати проблеми і при тому винуватими завжди є адміністрація школи і вчителі – а хто ще може бути? У батьків одна пісня: ми вам своїх дітей довірили – ви і відповідайте. На то мало хто вважає, допоки все добре для них, а коли стається недобре – тоді все і вся йде в  хід. Саме через це школа є дуже консервативна у своїй діяльності, тому що коли за основу стоїть стабільність порядку – не до експериментів з невідомими наслідками. Наголошую на цьому: школа є консервативна за своїм устроєм і то нормально! Стабільність основа-основ суто буття школи, побуту і навчання в ній.
Тепер особистий спогад про навчання в школі, який можна і не читати, але який я маю додати як приклад важливий принципово. У 1971 р. ми з мамою переселились до тоді чарівного мікрорайону Заперевальна м. Донецька, де одразу виникла проблема школи, бо нові будинки заселили, а нову СШ №147 не добудували. І весь удар новоприбулих дітей узяла на себе старенька славна СШ №136, де навчання відбувалось у 4-ри зміни через надмір дітей: 7.30 – початкові, а далі не пригадую. Коли в наших шести 4-х класах кількість дітей сягнула понад 40 чоловік – було вирішено створити ще один 4-й «Ж» клас. Зрозуміло, що вчителі зі своїх класів віддавали не найкращих учнів, а навпаки, тому мій 4-й «Ж» мав особливу славу і для вчителів викладати там було дійсно малоприємний процес, що цілком співпадав зі загальновживаним поняттям з початком на ж… Зрозуміло і те, що всі новоприбулі вчителя ставали нашими, бо де заслужені на то підуть. Власне тому наш клас знаходився десь окремо, в кімнаті бувшої «піонерської», а навпроти знаходилася «Учительська» і кабінет завуча, що часто заходила до нашого класу наводити порядки, особливо коли звучання з класу досягало в децибелах рівня реактивного двигуна. І ось відпочатку навчання в 4-му «Ж» стався конфлікт поміж мною і вчителькою російської мови та літератури, яка буквально мала щось на кшталт психічної алергії стосовно суто мене. Повторюсь, що наш клас був в більшій частині з малолітніх так званих «важких дітей», де я був далеко не посеред лідерів, але саме я став персона «non grata», що дивує і дотепер: чому саме я? Тут це не головне, а головне інше: коли в клас заходила ця вчителька на свій урок, то я без зайвих слів виходив у коридор і весь урок стояв за дверима, а коли хтось з вчителів заходив чи виходив з «Учительської», то майже автоматично запитував: -Гордасевич, а ти чого не на уроці?– Я урочисто відповідав: -А в нас російська мова/література… Вчителя зрозуміло кивали головою і йшли по-своїх справах.
Цей приклад наводжу, як показник, що всі в школі все знали і розуміли, тобто це не був якийсь маленький таємний «договорняк» – це було порушення головного принципу тогочасної школи, який діє і дотепер, а саме: навчання за класною системою. Зазначу, що цю систему придумав і детально опрацював відомий чеський педагог Ян Каменський (1592-1670) починаючи від одної спільної дати початку навчання для всіх учнів, поділом їх за віком на окремі групи-класи, уроки за предметами, поділ на чверті і все інше. За більше як 400 років в самій класній системі навчання змінилося небагато. Основне тут, що вчитель вчить не окремих учнів, а одночасно увесь клас, як один єдиний організм чи щось таке. Ще і ще наголошую, що за класною системою вчитель навчає увесь клас одночасно! Він зобов’язаний за конкретну кількість часу передати всьому класу обумовлену кількість знань, яку має засвоїти кожен з учнів класу. То є аксіома! Специфіка передачі знань у кожного вчителя може бути своя, але він не має права когось з учнів вчити, а когось  – не вчити, бо вони нездалі. Мусиш вчити і навчити всіх!
Безперечно, що вчителю потрібно мати підхід до учнів поокремо, особливо не дуже чемних та успішних, від чого страждають діти з доброю поведінкою та успішним навчанням, яким вчитель не надає належної уваги, бо ж її забирають різні ледарі-недоумки, а через то якщо погані учні стають дещо кращими, то кращі стають однозначно гіршими, бо обділені увагою вчителя. Це одна з найбільших вад класної системи навчання, яка розрахована на умовно порядного добросовісного учня. В школах цю проблему вирішували через добір більш розумних і вихованих учнів до класу «А», дещо гірших – до класу «Б» і так далі. Вчителів також більш досвідчених давали до класів «А» і «Б» , а інших – до інших. Не зовсім порядно, але що поробиш, як інакше всіх загробиш. Один якийсь Гордасевич залишить без знань усіх інших дітей класу – це хіба краще?
Признаюся чесно, що я жодної згадки не маю про саме ту вчительку, про що то був за конфлікт тощо, а запам’ятав просто епізод, що так було. І що то було не правильно з точки зору педагогіки, але правильно з точки зору логіки: один не має бути проблемою для багатьох. Що в наших школах по класах часто трапляється, коли один шибеник злісно «зриває» урок за уроком і на то важко дати раду вчителеві, бо все робиться підступно і складно довести провину когось конкретно. То окрема тема для багатотомного дослідження. Суть класної освіти зрозуміла і що вона домінує в українській школі дотепер – це визнаний факт. З того походить проста дефініція, що коли мене запитують про улюбленого шкільного вчителя, я відповідаю однозначно, що «мого улюбленого вчителя не було і не могло бути, тому що він був завжди наш! І ніколи – мій!» Тому і саме тому головним для кожного вчителя всі діти будь-якого класу вважали одну-єдину якість: справедливість. Якщо вчитель до всіх учнів (до всіх! – і хороших! і поганих!) ставився однаково справедливо, то його поважили і пам’ятали, оскільки не багато таких вчителів бувало в наших школах. Переважно в кожному класі у більшості учителів були свої «любимчики» і  навпаки були такі, що зараз обзивають терміном «булінг». Водночас я можу абсолютно чітко стверджувати, що поганих вчителів в школах не буває. Винятки дуже рідкісні! Це стосується і щодо хороших, і щодо поганих вчителів, а причина проста: сама система середньої освіти вилучає з свого середовища конфліктуючі з нею одиниці. Такий парадокс, що поганий вчитель стає безкінечним творцем конфліктів з учнями та їх батьками, отже і автоматично стає недоречним для адміністрації і педколективу школи. А занадто успішний хороший вчитель вадить іміджу та авторитету іншим не таким добрим вчителям і це також причина конфлікту в педколективі з відповідними наслідками.
На завершення хочу навести ще один приклад зі свого особистого життя: підходить до мене якось моя донька вже старшокласниця і запитує, чому вчителі в школі якісь не дуже, щоб ними можна було захоплюватися? Чому так? Я був дещо заскочений з того, але врешті знайшов достойну, як я вважаю, відповідь: – Дорога моя, розумієш, що в своєму житті ти мало зустрінеш людей, особливо серед начальства, якими можна буде захоплюватися. Скоріше, повір моєму досвіду, вони будуть навпаки прикрими для тебе, отож наша школа принаймні в цьому моменті вчить тебе до реалій нашого життя: вчителі привчають тебе до подібних ситуацій в подальшому житті, де так само ти будеш змушена знаходити порозуміння з не надто приємними для тебе людьми.
Вчителя є частиною суспільства і це потрібно визнати як даність, а не творити міфи про «вселюблячого і безмежно розумного вчителя», а тоді з подивом його такого шукати і не знаходити. Маємо своє!
Дякую за увагу і слава вчителям за їх місію!

3. Вибір без вибору

Зараз менше чути про видатну якість радянської освіти, як і її безкоштовність, про що йшлося, зокрема, в ч.1 цього допису, але все одно часом прориває когось зі старожилів: -Ах, що не кажіть, а раніше освіта у нас в СРСР була найкращою в світі! Так неначе ця людина тривалий час викладала як вчитель у навчальних закладах за кордоном і може порівнювати. Наголошую на викладанні, а не прибиранні чи підмітанні, що є реаліями часу для багатьох наших людей з науковими званнями у країнах Європи і Світу. Ці всі якраз мовчать, бо правду знають з наочного порівняння освіти для людей і не зовсім. 
Пригадую, як в 1985-му проходив як член оперативного загону з перевіркою гуртожитком для іноземних студентів у Донецькому Університеті, де на дверях писалося, що в цій кімнаті проживають студенти з Куби, у цій – з Панами, у іншій – з якихось островів чи ще звідкілясь з Африки, а я з того іронізував, що де ж кімнати зі студентами з Франції, Італії, Великобританії, США? Їм що – освіта якісна непотрібна? Справді немає випадків, щоб обираючи поміж Гарвардом і Кембриджем студент вибрав Київський Політехнічний, Донецький чи Львівський Університети, або ще щось аж по «МГУ» включно – не було такого! І тим все сказано.
В дописах на тему освіти, як і взагалі про наше суспільне життя, досить часто виникає бажання сказати, що то є «парадокс», тобто «незвичне бачення звичного явища» чи ще чогось такого всім відомого, але справа у тому, що це начебто незвичне є таким просто через його всезагальну поширеність і тотальну звичність для всіх та кожного з нас! Ніякого парадоксу немає! То є зміст! Основа! Реальність нашого буття і побуту! Тому і саме тому воно стає непомітним! Ми не бачимо того, що бачимо постійно!
Обминаємо етап освіти для наших дітей у дошкільних закладах, бо то не є обов’язкова, наразі, складова, а починаємо з безпосередньо обов’язкового навчання у «загальноосвітній середній школі» (термін від 1888 р. зі системи освіти в часи царату в Росії) і одразу опиняємось в стані «вибору без вибору», тобто фактично вибір школи, вчителя, змісту навчання від вас жодним чином не залежить. Ні батьки, ні тим паче – учень, обирати щось з того не мають жодної можливості! Тільки не починайте промови про різні сакральні освітянські потенції, бо я пишу про сувору реальність для більшості, а вона саме така: школа за місцем проживання, вчитель за рішенням її адміністрації, зміст навчання за програмою з Міносвіти, методика від ОблВНО чи РайВНО – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть підстаратися з якоюсь елітною школою, але не зі вчителями чи змістом навчання – це вже всім зась! А чому так? Хтось про то задумався хоч раз? Навряд чи, оскільки людина задумується, коли вибір є як реальність! Задумуються, як той витязь перед каменем-вказівником на роздоріжжі, а коли дорога одна в далину плине – чого думати-гадати, коли немає що обирати? Як у радянської людини за СРСР шлях був один – до комунізму! Так і варіант освіти був тоді один і тільки один. В сучасні Україні з освітою все аналогічно: батьки і учні позбавлені вибору щодо процесу навчання від початку і до самого його закінчення в стилі ЗНО (Зовнішнє незалежне оцінювання). У вузах – аналогічно! Сам заклад і спеціальність ще буває обирають самостійно, але не навчання як процес: тут студент таке саме опосередковане створіння, якого напихають знаннями без його волі щось чи когось в навчанні обирати, щось відкидати, а щось додавати і тому подібне. Причина тому досить проста і це знову «безкоштовна освіта», бо коли вам і вашим дітям держава надає освіту задарма, то беріть таку, яку дають і не вибадуйте! Все одно вибору немає і не буде –  крапка!
Ще раз наголошую, що я мову веду про загальноприйняті стандарти української пост-радянської освіти, а не про різні теоретичні можливості, унікальні явища та особливості, як, наприклад, Мала академія наук України – це ексклюзив, який мало впливає на загал. Стандарт є стандарт і його плутати не варт!
Щоб не було занадто все в теоріях, наводжу приклад з життя, коли моя жінка повела доньку-першокласницю в школу, а в нашому Рясне їх було дві і майже поряд: одна стара ще сільська, а друга – нова і велика, збудована після приєднання села Рясне до Львова як новий мікрорайон зі вже численними новобудовами. Першою реакцією адміністрації школи була відмова, бо маєте «свою школу» за пропискою стару сільську з їдальнею і туалетом на дворі, що дуже турбувало мою жінку з погляду на слабке здоров’я доньки. Також сусіди поряд мали своїх першокласників і їх до нової школи було зараховано, що давало підстави казати: свічку не тримав, але за хабар – це точно. У жінки ні грошей, ні бажання їх давати не було, тому вона просто вчинила «наїзд» з погрозою звернутися до РайВНО і ОблВНО зі заявами, що одних дітей беруть навіть зі сіл поряд і ці учні мають доїжджати, а тут два кроки пройти дитині до школи і їй відмовляють. Тим більше, що жінка працює на заводі, який є головним забудовником мікрорайону і основним спонсором цієї школи, що і стало, начебто, вирішальним для прийняття рішення про зачислення в перший клас нашої доньки. Насправді ж нащо той клопіт з перевіряючими, коли маєш «рильце в пушку» і не бажаєш занадто ділитися  з кимсь «дарами волхвів», отож вигідніше якусь дитину задурно зачислити. Ой не дурно живеться всім тим, хто опікує над отим, що має бути задурно…
Кращу школу дитині вдалося обрати, але вчителів і навчання – то вже зась, як було вище сказано і доказано, а проблеми з тим виникали, особливо у другої доньки, коли пішли старші класи і мусила чимало перетерпіти, тому що ота теоретична можливість перейти кудись ще насправді нічого доброго не передбачала: новенька в чужому класі з невідомими вчителями в старшій школі, коли кожен  клас був як суцільний моноліт від 1-го до останнього випускного навіть якщо і частина його відсіювалася після 8-9 класів. Тут вибір з поганого у ще гірше, тому мусиш муку освітню терпіти яка вже є, а не бажати й шукати навчанню радіти.  
На цьому першому проблемному моменті батьків та учнів у їх освітньому «виборі без вибору» завершуємо, щоб перейти до другого не менш я б сказав, що навіть трагікомічного моменту в сучасній освіті «вибору без вибору» – до суто вчителів! Рекомендую перечитати ч.2 цього допису щоб зрозуміти ситуацію, коли вчитель не обирає ні учнів – ні змісту їх навчання, а часто – навіть методика процесу відбувається за вказівкою «звище». Я не даремно натякнув на трагізм вчителя, що дуже  нагадує Прометея, прикутого ланцюгами програм і методик до скелі педагогіки, а круки-перевіряючи довблять вчителям печінки, щоб вони не надто розпалювали вогонь жаги до знань у своїх учнях…
Це і смішно, і грішно бути вчителем, який не може обрати для себе учнів, яким цікаво вчитися саме його предмету, а йому, вчителю, цікаво з цими учнями, цікаво викладатися на повну, розсипати перли своєї душі, тому що є перед ким! Перед спраглими до знань учнями, а не байдужими «відбувайлами» уроків, що також нерви псують різними дошкульними речами. З іншого боку як вчитель може зацікавити дітей, коли існує обов’язкова програма з кожного предмету і вчитель зобов’язаний  її дотримуватися без самодіяльності. Мені один знайомий, що закінчив українську філологію, казав так: – Я можу навчити дітей полюбити українську мову і літературу, але тоді я не зможу навчити їх здати ЗНО!– і це не парадокс! Це є даність моменту. Сучасний вчитель є суто виконавець, а вся його педагогічна майстерність полягає в умінні тримати порядок в класі під час уроку – це головне. Знання з предмету – це другорядне: хто схоче – той вивчить, а ні – то ні.
У вищих навчальних закладах України тема «вибору без вибору» домінує максимально і там навіть термін є свій, як «лекційні потоки». Зали як амфітеатри зі масою студентів в межах 100 чоловік, які змушені слухати лекції викладача, якого не обирали, а той має читати лекцію без розуміння хто є перед ним. Парадокс? Ні, це не парадокс – це дурість освітньої радянської системи «вибір без вибору», що лишилася нам у спадок в Україні і діє дотепер.
Що і як треба міняти в сучасному освітньому процесі на теренах нашої благодатної України – питання непросте, але головне у тому не суто освіта, а все наше суспільство, бо не можна вчити одному, коли життя вимагає зовсім іншого, про що і піде далі розмова. 

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020 р. (7528)
0 

    2

    Комментарии