Iснує легенда, що десь далеко живе маленький тихий чоловічок, який збирає всі сумні сльози, робить з них зірки і вішає на небо. А коли зникає причина печалі, зірка падає, щоб хтось, там, на землі, міг загадати щасливе бажання .........

Тож нехай над нашою Україною буде мирне зоряне небо, щоб ми мріяли та загадували бажання ...... І щоб вони ЗБУВАЛИСЯ………….

Я занурюю руку в море і починаю пальцями ворушити камінці під водою. Вони рухаються дивним сповільненим чином за рахунок в’язкості води, за рахунок втрати ваги, але я усвідомлюю, що не це мене бентежить.

Мене вражає те, що я уявляю, як звук від шурхотіння камінців звідси з Затоки вирушає у далеку путь, і ось він досягає кримських бухт, згодом берегів Тамані, Грузії та Туреччини, і нарешті, поштовхавшись у тісних берегах Босфору, виринає у Середземному морі.

А далі – прямісінька дорога у океани.

Це відчуття світового наслідку моєї простої дії приголомшує мене. Цей миттєвий стан співучасті у величній мізансцені розкріпачує мій погляд, і я в одно час помічаю все розмаїття світу, що мене оточує: мені здається, що для мене розкрились усі його зв’язки, а минуле і майбутнє згорнулось в єдину мить екстазу. Буденне і суєтне щезло, воно упокорилось величній картині втіленого промислу.

Навкруг мене усе унікальне: немає двох однакових камінців, дві піщинки, якими б вони не видавались подібними, є абсолютно різними, немає двох однакових листочків на дереві і двох однакових груш.

Згадка про груші мене збиває – чому, власне, груші?

А виноград?

Фруктовий ряд виводить мене зі стану якогось трансу. Але відчуття, досі незвідане, вже закарбувалось у пам’яті.

Я мимоволі починаю гадати, чи ще доведеться колись таке пережити, і формую вислід, що усе в світі неповторне, і тому нас оточує хаос індивідуальності. Але, щойно я спробував сформулювати висновок, що однакові елементи – це витвір людської уяви, як нове видовище приголомшило мене: серед хаосу каміння, піску, води, хмар я побачив ідеальну форму, створену самою природою.

Просто переді мною між стрімкоплинним захмареним небом і грайливим морем горизонт витворив ідеальну нерухому пряму лінію. Хаос не зник, ця лінія, своєю довершеністю, лише підкреслила, що чогось подібного навколо людини немає і бути не може. Я дивився в бік моря так, ніби бачив горизонт вперше. Вже пізно вночі, я заспокоїв себе тим, що ще Місяць, коли він у повні, може теж бути зразком, але ідеального кола або диску.

Про ці свої враження розповів дідусеві, намагаючись у нього довідатись, а що ж це воно було?

Дідусь Іван уважно вислухав мене, потім посміхнувся і сказав: "Ти доторкнувся до вічного, тому то тебе так і збентежили твої відчуття".

Мені сподобалась його метафора, але я був переконаний, що він вжив її не тільки, як літературну форму. Так і сталося. По хвилі додав: "Справа в тому, що горизонт – це особлива штука. Люди приходять і відходять, минають століття, а він – незмінний".

Помітивши мою розгубленість, дідусь додав: "Таким, яким бачив горизонт ти, його бачила людина і сто, і тисячу років тому. Різним було лише усе навкруги – і природа, і обставини. Але коли ти повністю зосередився лише на цій лінії між небом і морем, коли для тебе зникло усе навкруги, а думки ти на мить відклав на бік, то ти, разом з тисячами людей, що були до тебе і будуть після тебе, побачив тільки пряму, ідеальну пряму. Ти усвідомив творіння природи у чистому вигляді. Це і об’єднало тебе на мить і з минулим, і з майбутнім, бо в тому, що ви усі побачили була лише незмінна пряма, а навколо неї нічого, що б змінювалось і вказувало на плин часу".

Мені здалося, що я не просто зрозумів дідуся, а, що саме це, я і відчував тоді 07-07-77 року у Затоці.

Та мене бентежило вже інше: звідки ці відчуття відомі дідусеві, адже, здається, що і на морі то він не був жодного разу. Тож, я вагався, запитувати його про це чи ні.

Але дідусь пояснив усе сам: "Те, про що ти розповів, мені добре знайоме, хоча у нас немає такого горизонту, як на морі. Але ми маємо нічне небо. Це щось подібне, тому що, коли у нього вдивлятися пильно і не відволікатися на жодні думки, то можна потрапити у таке перевисання часів".

Я не втримався і перебив, про що відразу пошкодував: "Але ж чому нічого подібного не відчуваєш під зоряним небом у місті?"

Поки я карав себе за легковажність питання, дідусь з посмішкою мені сказав: "Ви там у себе в місті просто не бачите зоряного неба, воно у вас не справжнє: на ньому плями ліхтарів, вогні феєрверків, спалахи запальничок і світло телевізорів. Ви, навіть якщо і піднімете очі до неба, то лише для того, щоб подивитись чи є хмари, і, що вдягати завтра на роботу".

Помітивши, що я страждаю від його глузування, дідусь несподівано додав: "А ти, до речі, сам якось мені розповідав про свої враження від ночі на полонині. Це саме воно. Тоді тебе закрутило у часову пастку, але я тобі, щоб не лякати, розповів байку про тіні, які на Купала з’їдає полонина". Я згадав свої враження від того походу на полонину і на мить закляк.

А дідусь продовжив. "Світ, що нас оточує, постійно змінюється, тому між минулим і дійсним, між дійсним і майбутнім є нездоланна межа. Щоб повернутися у минуле, або потрапити у майбутнє, потрібно їх точно відтворити, але зі змінними засобами – оточуючим світом – цього зробити неможливо. І лише сталі в часі, однакові і в минулому, і в дійсному, і в майбутньому, речі можуть людину впровадити у стан абсолютної єдності того що було, що є і того, що буде".

Це якась машина часу – подумав я, а дідусь, ніби вгадавши мої думки мовив: "Це не машина часу, це ідеальні стани людини і світу, над якими час не має влади. І хоча людина неперервно змінюється, ці стани у ній постійно присутні. І коли ти мене питаєш, що таке Віра, що таке Любов, що таке Надія, ти питаєш саме про це. Саме ці стани і тримають у купі людство і не дають можливості розпастися часу, в якому воно існує".

Я повертаюся з села до Львова і дорогою починаю розуміти, що  почуті слова мені ще доведеться переосмислювати і довго усвідомлювати глибинний їх зміст. Але для мене очевидним стає той факт, що не догляд за минулим, чи клопіт щодо майбутнього є запорукою успішного життя.

Любов і Віра є основою, яка день вчорашній примирить з днем сьогоднішнім і виведе на щасливе завтра. А, якщо попереду цих основ, ми поставимо непевні спокуси матеріальної доцільності, то людство приречене пережити розпад часу, коли майбутнє перестане бути продовженням минулого. І відбудеться це дуже просто – люди втратять Надію, а відтак, вони перестануть мріяти.

Ми наближаємося до цієї межі, бо замість вірити – торгуємось, замість любити – домовляємось, а замість мріяти – лише хочемо.

От і нині я пригадую слова давно покійного дідуся Івана про те, що раніше людей єднав спільний погляд на Сонце, на зірку, на горизонт, а нині їх об’єднує спільний перегляд телепередачі. Ба скажу більше – реальне спілкування за горнятком кави ми змінили на віртуальне у «всесвітній павутині» (а назвали її так мабуть недурно!). Колись їх єдність гуртувалась навколо величного творіння природи, і вони відчували себе його продовженням.

Зараз їх збирає до купи витвір людського задуму.

Задуму не завжди доброзичливого та безкорисливого. Тож вони відчувають себе не продовженням промислу, а інструментом, часом ганебного, замислу.

Це і визначить розпад часів.

"Тому не слід занадто багато очікувати від кінця Світу, ми можемо необачно витворити його самі, і буде він значно страшніший".

Але, поки щоночі над гірським перевалом вітер напинає зоряний парус неба, а в Затоці світанкове море щоранку невтомно чертить ідеальну лінію горизонту, поки щодня Сонце світить для кожного і усім, а щоночі Місяць зазирає під спідниці хмар, людство ще має шанс.

І він дуже простий: "Коли зачиняють усі Виходи, потрібно виходити через Вхід".

Найвдячніншим полем і предметом дурисвітства є незнані для нас речі. ... З цієї причини, зазначає Платон, куди легше переконувати, говорячи про природу богів, ніж про природу людей; невігластво слухаючих відкриває якнайширший простір і запевняє необмежену свободу для трактування таємничих матерій.

Ось чому ні в що люди не вірять так непохитно, як у те, про що знають найменше, і ніхто не просторікує так самовпевнено, як вигадники баєчок — скажімо, алхеміки, планетники, звіздарі, хіроманти, лікарі, словом, вуличний люд галасливий.

початок

-...От і добре! Я бачу, в тебе з настроєм все гаразд! Ти вже не плачеш, посмішка знову осяває обличчя. 

-Це машкара...- і ніжна рука граціозним жестом зняла ... обличчя. Під ним було те саме красиве обличчя, але... Погляд і вираз ... Лице ніби скам'яніле і неживе, а з очей просто рвалися назовні мука і біль, зневіра і відчай. І жодної сльозинки. Очі були гарячі і сухі. "То пустеля!" - подумалося, - "Волога просто висихає  і не досягає виходу." -Коли плачуть очі, приходить полегшення. Біль відступає, рани ниють, але поступово гояться, і лише шрами нагадують про пережиті сум і страждання. І згадка іноді тривожить, але її можна прогнати і не боятися. Коли ж плаче серце... Воно плаче мовчки. Воно болить, і не вщухає, і вмирає по частинах... А потім вмирає людина, бо серце зневірилося, воно затверділо, вкрилося рубцями, воно просто не здатне жити, бо що може закам'яніле серце? Людина існує, але вона мертва... Рука звичним жестом вдягнула машкару, веселий сміх розлився по кімнаті, і вона, грайливо підморгнувши, вийшла з кімнати.

©Степанська Марина (SMG)

10.05.2009

 В неділю, 03. 03. 2013 року, мені розказав своє свідчення, наш у Христі брат Михайло Козак, с.Йосипівка. День на передодні до нього завітали послідовники "Вартової Башти" - Свідки Єгови.  Підійшовши до його оселі вони попросили сина, щоб він покликав тата. Коли п.Михайло прийшов, то відразу впізнав у тих людях своїх бувших знайомих. Вони привітавшись, почали свою "проповідь"; я дав їм, каже пан Козак, можливість висловити свої погляди. У розмові, згадували і про мої хворі очі. 

Прочитано на  http://www.pravmir.ru/chudo-nachalo-novoj-zhizni/

Во имя Отца и Сына и Святого Духа.

Раз за разом мы читаем и в Евангелии, и в Ветхом Завете о чудесах и, поистине, можем видеть их на протяжении веков в жизни Церкви: чудеса исцеления, чудеса обновления человеческой жизни силой Божией. И иногда люди – все мы – задаем себе вопрос: что такое чудо? Означает ли оно, что в момент его Бог насилует собственное творение, нарушает его законы,  ломает что-то, Им Самим вызванное к жизни? Нет: если так, то это было бы магическим действием, это значило бы, что Бог сломил непослушное,  подчинил силой то, что слабо по сравнению с Ним, Который силен. Чудо – нечто совершенно иное; чудо – это момент, когда восстанавливается гармония, нарушенная человеческим грехом. Это может быть вспышка на мгновение, это может быть начало целой новой жизни: жизни гармонии между Богом и человеком, гармонии тварного мира со своим Творцом. В чуде восстанавливается то, что должно быть всегда; чудо не означает что-то неслыханное, неестественное, противное природе вещей, но наоборот, такое мгновение, когда Бог вступает в Свое творение и бывает им принят. И когда Он принят, Он может действовать в Своем творении свободно, державно.

Пример такого чуда мы видим в рассказе о том, что случилось в Кане Галилейской, когда Матерь Божия обратилась ко Христу и на этом убогом сельском празднике сказала Ему: У них вино кончилось!.. Сердца людей еще жаждали человеческой радости, а вещество радости иссякло. И Христос обращается к Ней: Что между Мной и Тобой, почему Ты Мне говоришь это?.. И Она не отвечает Ему прямо; Она обращается к слугам и говорит: Что бы Он ни сказал – то сделайте… Она отзывается на вопрос  Христов действием совершенной веры; Она неограниченно верит в Его мудрость и в Его любовь, и в Его Божественность. В это мгновение, потому что вера одного человека распахнула дверь для всякого, кто выполнит то, что ему сказано, Царство Божие водворяется, в мир вступает новое  измерение вечности и бездонной глубины, и то, что было иначе невозможно, становится реальностью.

Здесь мы поставлены перед лицом тех необходимых условий, которые  делают возможной эту восстановленную гармонию. Прежде всего, должна быть нужда, нужда реальная; не обязательно трагическая, она может быть и незатейливой, но она должна быть подлинной. Радость и горе, болезнь и  подавленность в равной мере нуждаются быть приведенными в нечто большее, чем земля, в нечто такое же просторное и глубокое, как Божественная любовь и Божественная гармония.

Должна быть также беспомощность: пока мы думаем, что мы можем что-то сделать сами, мы не даем пути Богу. Мне вспоминаются слова одного западного святого, который говорил: когда мы в нужде, мы должны передать все попечение Богу, потому что тогда Он должен что-то сделать, чтобы спасти Свою честь… Да, пока мы воображаем себя хоть отчасти хозяевами положения, пока мы говорим: «Я сам, – Ты только немножко помоги» – мы не получим помощи, потому что эта помощь должна разметать все человеческие ухищрения.

И следующее – это Божественное сострадание, о котором мы слышим так часто в Евангелии: «милосердова Господь»… Христос сострадает, Христос  жалеет, и это значит, что Он посмотрел на этих людей, которые в нужде, которые ничем не могут облегчить свою нужду, и испытал боль в Своем Божественном сердце о том, что вот люди, чья жизнь должна быть полнотой и торжествующей радостью – а они измучены нуждой. Иногда это голод, иногда – болезнь, иногда – грех, смерть, одиночество: что угодно, но  Божия любовь может быть только или ликующей, торжествующей радостью –  или распинающей болью.

И вот, когда соприсутствуют все эти элементы, тогда устанавливается  таинственная гармония между Божией скорбью и человеческой нуждой, человеческой беспомощностью и Божией силой, любовью Божией, которая выражается во всем: и в великом, и в малом.

Поэтому научимся такой чистоте сердца, такой чистоте ума, которая сделает нас способными обращаться к Богу с нашей нуждой, не пряча от Него своего лица: или, если мы недостойны приступить к Нему, то  приступим, припадая земно к Его ногам, и скажем: Господи! Я недостоин, я недостойна! Я недостоин стоять перед Тобой, я недостоин Твоей любви,  недостоин Твоего милосердия, но вместе с этим я знаю Твою любовь еще больше, чем я знаю свое недостоинство; и вот, я прихожу к Тебе, потому  что Ты – любовь и победа, потому что в жизни и в смерти Твоего  Единородного Сына Ты явил мне, как дорого Ты меня ценишь: цена мне – вся Его жизнь, все страдание, вся смерть, сошествие во ад и ужас его, ради  того, чтобы я только был спасен…

Станем же учиться этой творческой беспомощности, которая заключается в том, чтобы оставить всякую надежду на человеческую победу ради  уверенного знания, что Бог может то, чего мы не можем. Пусть наша  беспомощность будет прозрачностью, гибкостью, всецелым вниманием – и  вручением Богу наших нужд; нужды в вечной жизни, но и незатейливых нужд  нашей человеческой хрупкости: нужды в поддержке, нужды в утешении, нужды в милости. И всегда Бог ответит: если хоть немножко можешь поверить, то все возможно. Аминь.

Митрополит Сурожский Антоний

До 200-ліття з дня народження Великого Кобзаря в обласній філармонії презентували книгу о.Михайла Пастуха «Бог і Шевченко: як розуміти імена Божі та віру поета?»

Цю книгу вже встигли назвати літературною сенсацією не лише Тернопілля, а й на теренах усієї України, адже такого грунтовного дослідження релігійного аспекту творчості Кобзаря досі не робив ніхто.

У зв’язку з останніми трагічними подіями презентація розпочалася зі спільної молитви за загиблими на сході України. Отець Михайло наголосив, що без Божої помочі він не зміг би написати цієї книги: «Творчість Кобзаря, як ніколи раніше, є актуальна і потрібна сьогоднішній Україні. Не дарма його називають мудрецем та пророком українського народу. Спостерігаючи за подіями в нашій країні, я вчився молитися із Шевченком. Часто можна було почути лише «Борітеся – поборете», а де ж «Вам Бог помагає!»? Українці повинні усвідомити, що лише через покаяння і молитву зможемо отримати мир та перемогу – так пророкує наш Кобзар».

Автор праці, підписаний псевдонімом Михаїл Шевченків, почав цікавитися значенням Бога у житті поета ще 22 роки тому. «Радянська влада завжди нав’язувала міф, що Шевченко був атеїстом, безбожником. Мене дуже зацікавило це питання, адже з першого погляду його ставлення до релігії було дуже суперечливим. Відповіді на власні запитання я шукав передусім з філософської та наукової точки зору і дійшов висновку: Шевченко у жодному разі не був атеїстом, проте і не був християнином у класичному розумінні цього слова. Він - глибоко віруюча людина.

Я не заперечую, що інколи він звинувачував Бога, проте наголошую, що творчість Шевченка охоплює різні періоди його життя, і йому, як і кожній людині, властиві розпач, розчарування та зневіра. Ці почуття є тимчасові - «справжній» Шевченко від першого до останнього вірша згадував Бога», - зазначив автор.

Привітали отця Михайла Пастуха з літературним успіхом архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Василій Семенюк, професор Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка Микола Ткачук, професор медуніверситету Михайло Андрейчин, директор видавництва «Місіонер», у якому видана книга, отець Клементій, заслужений діяч мистецтва України та редактор видання Богдан Мельничук, літератор Михайло Ониськів, викладачі та семінаристи Тернопільської вищої духовної семінарії ім. патріарха Йосипа Сліпого.

Монографія «Бог і Шевченко» є продовженням докторської дисертації 2007 року отця Михайла Пастуха «Розуміння імен Божих у поезії Тараса Шевченка». Відповіді на питання релігійності і розуміння Господа Шевченком автор шукає методами філософії. Книга написана не суто в академічному стилі, а радше як роздум, тому вона є доступною та цікавою для широкого кола читачів.

До речі, монографію «Бог і Шевченко» планують висунути на здобуття Шевченківської премії 2015 року.

"Мы обманываемся, когда думаем, что общаемся друг с другом через слово.
Если между нами нет глубины молчания,слова почти ничего не передают. Понимание происходит на том уровне, где два человека встречаются глубинно именно в молчании, за пределами всякого словесного выражения".
Митрополит Антоний Сурожский

"Ничто, входящее в человека извне, не может осквернить его; но что исходит из него, то оскверняет человека". 

Розмова немовлят в утробі матері. Один з них – віруючий, інший – невіруючий.  
 Невіруючий: Ти віриш в життя після пологів?  
 Віруючий: Так, звичайно. Всім зрозуміло, що життя після пологів існує. Ми тут для того, щоб стати досить сильними і готовими до того, що нас чекає потім.
  Невіруюче немовля: Це дурість! Ніякому життю після пологів бути не може! Ти можеш собі уявити, як таке життя могло б виглядати?
  Віруючий: Я не знаю всіх деталей, але я вірю, що там буде більше світла, і що ми, можливо, будемо самі ходити і є своїм ротом.
  Невіруючий: Яка нісенітниця! Неможливо ж самим ходити і їсти ротом! Це взагалі смішно! У нас є пуповина, яка нас живить. Знаєш, я хочу сказати тобі: неможливо, щоб існувало життя після пологів, тому що наше життя – пуповина – і та вже дуже коротка.  
  Віруючий: Я упевнений, що це можливо. Все буде просто трохи по-іншому. Це можна собі представити. 
  Невіруючий: Але ж звідти ще ніхто ніколи не повертався! Життя просто закінчується пологами. І взагалі, життя – це одне велике страждання в темноті.  
  Віруючий: Ні, ні! Я точно не знаю, як виглядатиме наше життя після пологів, але у будь-якому випадку, ми побачимо маму, і вона поклопочеться про нас.
  Невіруючий: Маму? Ти віриш в маму? І де ж вона знаходиться?
  Віруючий: Вона скрізь навколо нас, ми в ній перебуваємо і завдяки ній рухаємося і живемо, без неї ми просто не можемо існувати.
  Невіруючий: Повна нісенітниця! Я не бачив ніякої мами, і тому очевидно, що її просто немає.
  Віруючий: Не можу з тобою погодитися. Адже іноді, коли все навколо затихає, можна почути, як вона співає, і відчути, як вона гладить наш світ .