Ми всі страшенно обурюємя кількістю спаму у наших е-мейлах... А хтось колись задумувався скільки друкованого спаму ми отримуєм щодня?
Щотижня вигрібаю з поштової скриньки товсту пачку газет-реклам, які не доходячи до квартири відправляються у сміттєпровід...На офіс двійчи-трийчи на тиждень (відносно рідко доречі, мабуть завдяки тому що ми добре заховались) кур"єри! приносять всілякі рекламні видання...знов таки після отримання вони переправляються прямо в смітник...
У податковій для того щоб у тебе прийняли звіт треба передплатити їхній журнал, який зрозуміло ніхто не читає і він знов таки попадає на смітник...
Зараз пишу статтю в науковий журнал, для того щоб її у мене прийняли, мені тре надати квітанцію що я купила чотири екземпляри журналу...які мені абсолютно не потрібні, якщо мені треба буде інформація, я піду в бібліотеку....
І так всюди, а потім ми пищим що вирубуються ліси і забруднюється навколишнє середовище... Але якщо цей потік паперового спаму існує, то він мабуть комусь потрібен? Чи може все-таки можна його якось зупинити?

На вєрхнем фото ви можєтє відєть в пєчалі самоґа Вєлічайшєго - політіка, діпламата і асвабадітєля страждающіх от баригі. Он сідіть, уставший от тяжкіх дум о народє, слажив сваі натружеєнниє от висадкі міліарда дерєв’єв рукі. На ніжнєм фото - вєсьолий і беззаботний Барига - ісчадіє ада, каторава нельзя пасадіть в тюрму за сто папитак, дажє імєя сваіх ручних пракурорафф! І дажє нельзя виталкнуть із страни, імєя ранєє нєвіданную полноту власті! Етот монстр на фото - весьолий і смєйоца с Байденом, явно купіл єво улибку на камєру за міліард украдєнних із бюджета баксафф!

Розповім вам про те, яке різне життя може бути в людей. Два моїх герої сусіди і однолітки, різниця в віці лише три місяці, обоє вискі брюнети з густи темним волоссям. Десь би в кіно могли грати супер братів які рятують світ, навіть в їхніх батьків однакові імена. Доречі їх звати Вовка і Сєрий. Ну все б було класно якби... В Вовки ДЦП...

День з життя Сєрого.
Сєрий проснеться десь біля одинадцятої ранку, поснідає, вип,є кави, за пів годинки зробить всю потрібну роботу (Має два поросятка і кури. Ну не він а його батьки). Потім можливо подивиться з пів годинки ТВ. Йому зателефонує його дівчина, Сєрий як завжди стильно вдягнеться (чорні джинси, модний светр, шкіряна куртка, шикарні туфлі), сяде в ауді А6 (нехай навіть просто взята в якогось друга покататись) і поїде до своєї дівчини. Потім зустрінецтся зі своїми друзями, обговорить якісь справи, плани на вечір. Над вечір приїде до дому, по порає хазяйство поки мама з роботи прийде, розляжеться на диванні поки хтось не зателефонує і він поїде по дівчину і друзів а потім вони дружньою веселою компанією підуть або в нічний клуб або сауну.

День з життя Вовки.
Вовка проснется десь біля одинадцятої ранку, поснідає, вип,є чаю, 5 хвилин буде вагатися що ввімкнути компа чи тєліка, відасть перевагу ТВ. Відразу увімкне на Перший автомобільний, якщо щось цікаве буде йти то добре, якщо ні то буде дві години перемикати музичні канали, шукаючи де крутять російський реп або щось якісне українське. Коли набридне вимкне ТВ і піде на кухню підкріпитися. Десь так після обіду увімкне комп, залізе на ай.юа передивиться всі блоги  в стрітці друзів, потім зайде в браузерну онлайн гру в яку він грає вже більше року. Потім подивиться один з фільмів які скачав. Можливо виде на вулицю, привітається з Сєрим, який їдучи на ауді в центер мигнув йому фарами. Піде назад в хату, ввімкне ТВ і буде дивитися кісь тупорилі америкнські комедії. В Вовки є один друг, він з ним деколи виходить в центер на пиво, але в Вовки нема дівчини. Вовка інвалід першої групи ДЦП і саме через це його життя на стільки відрізняється від нормального життя свого сусіда.

Колись Вовка з Сєрим були найкращими друзями, дивилися бригаду і мріяли  разом підкорити світ, однак дитячі роки минули і кожен живе своїм життям.

  http://www.segodnya.ua/culture/stars/ukrainec-pobedil-v-polskom-h-faktor-s-pesney-okeana-elzy--526355.html

             Вкрали телефон......   банально, на базарі. На протязі години кошти з мого номеру пекинули на інший (маю достовірні 100% дані). Ось цей тел:  380673940080     1 травня 16:44 на його (її) рахунок переслали 25 моїх рідних гривень. Потім телефон вимкнули, сім-карту викинули очевидно.
Так я відсвяткував Міжнародне свято. Скажіть, як ви виходили з таких (типових чи ні) ситуацій?  Що робити? 

"Ми відповідаєм за тих кого приручили"

А. Сент-Екзюпері

Не знаю чого але повнолуння на мене дуже сильно впливає - починаю ще більше ніж звичайно полуночнічати, і кудись пропадає звичне везіння...в ще на фоні цього всяка дурня в голову лізе...

Два роки тому я в цей час була найщасливішою людиною - грандіозні плани на майбутнє, кохана людина поруч...і здавалося так буде завжди...

Ну не склалось, не смертельно, рішення було моє, я про нього не жалкую, проте чого я почуваю себе винною? Чому я боюся зустрітись з потрібною мені людиною через те що вона може запитати "Чому ти це зробила?" І при всьому цьому якби була можливість все повернути. я б не погодилась...бо мені зараз - краще, бо я маю набагато більше ніж тоді справді близьких і справді дуже цінних мені друзів, з якими мені добре, бо тоді я розчинялась в чужому житті, а зара живу своїм...Але чому я підсвідомо чекаю дзвінка? Я навіть трубку не візьму, просто щоб знати що живий...Звичка? Як вона мені набридла...Так само як звичка не говорити нічого важливого по телефону, оцінювати сусідів по кав"ярні, моментально вираховувати камери...

І розумію що тре щось з цим робити, бо це вже зара мені заважає, а як з цим боротись - не знаю...

Отак-от...

Час невпинно біжить,змінючи нас погляди. вирішила занотувати собі думки у майбутнє. Ні,ні я не думаю таким чином обдурити склероз,старече недоумство.

Вона опинилася серед поля.

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».

***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

 

***

 

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?

(далі буде)