Добрий вечір, шановне панство!
Почитала стрічку блогів та накрило мене хвильою ностальгії. Та такою, що не можу не висловитися.
Колись у далекому 2010 я відкрила для себе розділ приколів на нашому сайті ай.юа. Особливо вподобала картинки, бо їх так зручно було вставляти в презенетації. Але прийшов день, коли для збереження картинок необхідна була реєстрація на сайті, тому я була змушена завести нік та імейл. Трохи згодом почала щось постити сама. Крім розділу "приколи", відкрила для себе ще "блоги", але вони мене особливо не зацікавили. Мої так звані "замітки" коментувало півтора землекопи, але то мене не обходило.
Прийшов буремний 2013, політика модераторів почала мінятися, багато моїх проукраїнських приколів видалялося, найлегші адмінами перекидалися у блог. Я випадково щось наклікала й вийшла на стрічку блогів, побачила інших різних жителів народу. І читала. Здебільшого мовчки.
На початку 2014 мене перевели на підвищення до столиці, це було за кілька днів до розстрілів на Майдані. Тепер уявіть собі стан тієї 33-річної жіночки: на роботі все по-новому, в столиці своя специфіка, керівництво ближче, підлеглі нові, і кожен з них сам хотів посісти це місце, шалені столичні затори, навігатор тупить, за 500 км від мене закінчує 4 клас рідненька донечка, і моє материнське серце дуже сумує, і на додачу до всього в центрі омріяного Києва "Плине кача по Тисині", якісь виродки в Криму та казна-що в рідному Дніпрі. Забула додати, що близьких друзів я в Києві не мала. Єдиним звичним був сайт ай.юа. І блоги зі звичною сторінкою. Мене тоді дуже підтримали люди. Віскарь, Хельга, АльКазлов, Мідна Феєчка, Золотко, Лана Скала, Гала, Любомирчик, Татоша, Помадка, Ланц, ще були люди, і багато, перепрошую, якщо раптом когось забула. Коли мені подобався чийсь коментар - я тикалася в друзі, зазвичай ніхто не відмовляв. Звісно, нікому не скаржилася на самотність, але в ті 3-4 міс айка замінила мені сім'ю та друзів.

..................

Тепер блоги стали іншими. І я не про інформаційне наповнення, бо інформацією стрічку наповноюємо самі хто чим хоче.
Блогери стали інші, ми з вами, ти і я, і вона, і він. Коли це сталося, дорогенькі? Ви ж нормальні були: гостинні, привітні, позитивні. І я теж на масовій хвилі міркую, френдити ту жіночку з обмеженими можливостями чи ні... Мені що, шкода місця у френд-листку? Ну буде діставати - завжди ж можна видалити. Це через засилля "нових-старих" незрозуміло яких особистостей, що не зізнаються, ким були раніше? Чи через Змєєловів, що зробили зухвале матюче хамство майже трендом? Чи через Мілєдь ми зачерствіли? Боїмося, що нас зурочить по інтернету тьотя-ексгібіціоністка з діабетичною енцефалопатією?

Дякую, що прочитали. Всі питання з попереднього абзацу риторичні та спрямовані перш за все до себе. Написала й відпустило.

А взагалі-то мій вечір сьогодні отакий
http://photo.i.ua/user/4959475/490057/15127768/
Розігнала всіх по таборах-чергуваннях та відпочиваю.
Тим, хто сюди дочитав, бажаю гарних вихідних. Я знаю, ми білі та пухнасті, просто прихворіли чомусь трохи.
ПиСи. ДЯКУЮ, що свого часу прийняли мене такою, як є!

Хех... натрапив випадково...

Авжеж, ностальгія... 

Покинуті  місця  світу.....

                Люди  рідко замислюються, що діється і як виглядає щось поза шкаралупою їхньої персональної буденності. Один промок від дощу, другий - від пролитого компоту, третій - від незакритого крану у сусідів вище. Один полишив бізнес, інший - сім'ю, третій -  країну. Один святкує Різдво 7-го, другий - 25-го, третій ігнорує. Як правило, лише у цій гамі легко спостережуваних подій людьми виокремлюється щось доленосно важливе.
                Метою подальшого викладу є нагадання одного зі способів оцінити велич і вагу вищезгаданих подій. На фоні співвідношень, речей та явищ, що одночасно теж мають місце у Всесвіті.
                Людство ділиться на два сорти людей: одних такі нагадування / співставлення  втішають, дають приклад найяснішого уявлення про ДИВО у його матеріалістичному розумінні. Інших - засмучують, лякають, бо відкривають краєчок порожньо-вічної реальності за лаштунками комфортно впорядкованих ілюзій. Тому такого роду замітки корисні для обох груп, як освіжаючо-тріумфальні і шокуючо-пізнавальні, відповідно.

                Ось наша тендітна краплина розплавленого металевого сплаву у шлаковій оболонці, наш третій "камінь" від Сонця, на якому всі ми на даний момент летимо,

і Сонячна система, в якій наша планета займає почесну траекторію поряд з іншими сотнями і тисячами великих і малих "каменюк".


Ось яка відстань (у масштабі) від Землі до Місяця. Здається, не дуже й велика.
Інша велика куля дістала у людей назву Сатурн. Ось наскільки вона велика порівняно із Землею (точніше, шістьма "землями")...
Проте жоден з попередніх об'єктів не вражає своїм розміром так, як наш жовтий карлик Сонце. Тут і Земля в порівнянні з Сонцем,

і інші планети

Первісні люди обожнювали у перших релігійних культах наше світило. Та вони, певно, не були б такі ревні у своїх боготвірних потугах, якби знали, що розсипи світлих цяток у нічному небі являють собою такі самі сонця, що й їхній знайомий Ра. І існує тих розжарених газових куль більше, ніж  піщинок на всіх пляжах Землі.

[ Слухати музику, ознайомитися з текстом ]

Можливо, це можна розглядати, як пісенне звернення Гарі Брукера - лідера гурту Procol Harum - до колег, що розійшлися різними стежками після розпаду колективу.

Old Manhattan Melodies
      Мелодії старого Манхеттена

Автори: Gary Brooker, Pete Sinfield
Виконує Gary Brooker

Wouldn't changed a single word
      Хай не зміниться жодне слово,
Or touch a single note
      хай не спотвориться жодна нота
Of those old songs those New York Songs
      тих старих пісень про любов,
Of love that we once wrote
      що ми склали колись у Нью-Йорку.
And though it hurts now we're apart
      І хоча боляче, що тепер ми не разом,
And different dreams pursue
      і кожен переслідує свою мрію,
Fragments of those songs remain
      звуки тих пісень заповнюють небо
In whispered shades of blue
      разом з ранніми сутінками.
   
Old Manhattan melodies . . .
       Мелодії старого Манхеттена ...
Echo through my broken heart and call me back to you
      ллються крізь моє розбите сердце и кличуть мене до вас
Old Manhattan melodies . . .
       Мелодії старого Манхеттена ...
Why Oh why the echoes cry I only wish I knew
       Чому, о, чому ці відлуння плачуть, як я хотів би знати!

Lighthouse shine in Quarter time
     Маяк засвічується у призначений час
And guide me from this coast
     і розлучає мене з цим берегом.
In case I run around once more
     При слушній нагоді забарюся ще трохи,
And meet you or your ghost
     і зустріну вас або ваші тіні,
I 'ver tried I can't turn back the clock
     я стільки разів намагався, та не можу повернути час назад,
Your ships too long at sea
     ваші кораблі занадто далеко в морі,
A dream the river stole away
      і мрію безслідно вкрала ріка,
Oh Misty Melody ...
      лиш долинає неясна мелодія...    

Old Manhattan melodies . . .
      Мелодії старого Манхеттена ...
Echo through my aching heart and tell me you're still true
      пронизують моє зболіле сердце і говорять, що ви все ще є.
Old Manhattan melodies
      Мелодії старого Манхеттена ...
Why Oh why the whole world cries I only wish I knew
      Чом, о, чом  весь світ плаче - ось єдине, що я хотів би взнати.
Old Manhattan melodies ...
      Мелодії старого Манхеттена ...
Every note a memory some happy and some blue
      Кожна нота нагадує про щось щасливе та про щось печальне.
Old Manhattan melodies . . .
      Мелодії старого Манхеттена ...
 Whisper through my lonely heart and call me back to you.
     лунають в моєму самотньому серці і кличуть мене до вас.

ТУТ можна

О.Райдуга. Полотно, олія. 72 х 110 см. 2014 р.

(частина перша)

Багато хто не розуміє, навіщо їхати кудись дуже далеко, якщо там немає  комфортабельного готелю і моря. Тим більше дивним здасться для таких людей поїздка у літній час на архітектурний фестиваль за 5 тис. км де доведеться будувати, жити в наметі посеред тайги і витратити при цьому чималі гроші.
Однак доведеться пояснити. Архітектурний фестиваль, про який розповідаю, організований для архітектурної молоді з метою проявити творчі здібності, навички, крім того втілити свій проект вживу, при чому власноруч. Хоч об"єкт артовий і не довговічний, але зазвичай студенти-архітектори проектують лише на папері і лише те, що кажуть викладачі. Чим не аргумент поїхати. Тим більше, коли я ще побуваю на Алтаї... Поступово закінчувалось студентство і подорожувати жити дешево залишилось недовго))).Зібралась команда однодумців, приблизно той самий склад, яким зазвичай приймали участь на конкурсах. І хоч спільний проект залишав бажати кращого, пригода обіцяла бути веселою. Організатори фесту пообіцяли нам суворий клімат, диких звірів, і небезпеку дикої природи. Як на таке не купитись?)))
Признаюсь відважився я не одразу, 4 дні дороги в один кінець, далеко від дому, все невідоме і небезпечне, інша країна. Задля цієї поїздки навіть у борг вліз, який віддавав півроку, однак це вже інша історія, і не така приємна, щоби її згадувати.
Отже ми поїхали вшістьох, і ще двоє з нашої команди поїхали пересадками, таким собі стихійним маршрутом.
Поїзд "Київ - Владивосток"- це для пересічного громадянина аномальне явище. Забацані вагони, мабуть з радянських часів, один плацкартний, інший купе  (далі по маршруту чіпляються й інші), провідники-хами, і все це щастя 8,5 ДНІВ.
Нам пощастило, ми їхали в тій плацкарті лише 3,5 дні - до Новосибірську. Веселою компанією цей час проводиться досить весело, не зважаючи на всі незручності.
Взагалі проїхати пів Росії поїздом це дуже цікаво.Завжди  виходили погуляти на станціях, на таких рейсах вони мінімум півгодини. Природа здебільшого одноманітна: берези і болота, та час-від-часу краєвиди змінювались на широку Волгу, Уральські гори, Башкірію... красиві місця.
Новосибірськ тоді як слід ми роздивитись не встигли, оскільки весь час, що там були, витратили на купівлю квитків до Барнаула, і власне, посадку. В Барнаулі ми були глибоко вночі, а фестивальний автобус мав приїхати аж в 10 ранку.
Нам хотілося в душ і спати, і це здавалось досить проблематичним. Порятунком нам слугувала "кімната матері і дитини",  яка в той час була вільною, і ми домовились, аби до ранку там перебути і освіжитися. Яка ж це все-таки корисна річ!!
Автобус віз нас19 годин, спочатку по рівнинному, а потім по гірському Алтаю. У ньому було безліч московських (і не тільки), торчків і бухарів, інакше кажучи, творчої молоді - архітекторів. У однієї дівчини в той день був День народження, і по автобусу час від часу ходила склянка із джином. Врешті, обережні мандрівники стали себе  обмежувати у випиванні, а іменинниці хотілося свята. До сутінок вона була уже в дровах, з усіма наслідками, в автобусі п"яних нудить дуже легко, тому решту шляху ми провели під акомпанемент смороду. Цю дівчини ще довго на фесті називатимуть "Дєвочка С Дньом Рождєнья".
Перед кордоном (місце фестивалю - прикордонна територія) прийшла до оргів інформація, що мене немає в списках на пропуски, я подавав документи а 2 дні пізніше за інших... Мене вирішили сховати. Завдяки своїй не крупній комплекції я помістився під сидінням і частково під дівчиною з нашої команди. Аби мене не змогли побачити прикордонники, вона навіть накрилась ковдрою. Поки під"їжджали, у мене був час попустувати на "новому місці", при цьому примовляючи знизу: "Маша, я у твоіх ног". А найвеселіше те, що на пункті мій пропуск було знайдено, і схованки були даремні... ну, майже...
Автобус приїжджав о 6-й ранку туди, де закінчується дорога, с. Мульта. Це останній пункт цивілізації на нашому маршруті. Трохи бентежило, те як двоє інших з нашої команди проходили кордон, оскільки там у них здається теж не все гаразд.
В Мульті нам треба було чекати до 9-ї ранку, коли під"їдуть героїчні УАЗики везти нас по гірському бездоріжжю останніх 27 км.
Не дивлячись на те, що був початок серпня, тут о 6-й ранку ще дуже темно, холодно, і неприємно дощить. Ми стояли просто неба і чекали 3 години у всьому цьому жаху. Жахом це здавалось, оскільки ще з Барнаулу ми були одягнені по-літньому, а перевдягатись під дощем вельми складно. По-світлому вже вдалося розвести вогонь з енної спроби. Весь час по приїзду УАЗів у мене в голові під моє мокре тремтіння крутилась одна й  та сама думка: "Якого х... я сюди приїхав?!" Однак вогонь трохи зігрів, правда вже під кінець.
УАЗИКИ....
Таких поїздок у мене ще не було. Доріг там немає є напрями. і крутий рельєф. Природа дуже красива, однак  нас кидало по салону, як мішки з лайном, та й салоном називати обдерту кабіну сталевого монстра мабуть занадто пафосно. І навіть того монстра треба було  пару раз штовхати, як сказали "воділи", один надсвічик накрився. Щоб переїхати одне розмите нафіг місце, довелось спиляти пару дерев і прокласти, як колії. Мабуть це найбожевільніше в світі джип-сафарі!!! Ці нещасні 27  км, короткий відрізочок мапи, ми перетинали 3 години. висадили нас неподалік від фестивального табору, останнє місце, де можна заїхати автомобілем. Думок вже не було ніяких, їх розтрясло по дорозі, єдине що, я боявся розчехлити гітару, була підозра,що їй гаплик., однак старушка витримала тріппінг.
Остаточно полегшення прийшло, коли у таборі ми зустріли наших 2 компаньйонів, за яких дуже переживали. Настав час селитися, ставити намети, займати будівельний майданчик...







to be continued...