-Привіт тобі з Рівного!

Привіт! А чого ви там?

-Бо на Тернопіль не було квитків!

Теж варіант...

(з телефонної розмови)

У Рівне ми потрапили цілком випадково. Просто дійсно не було квитків на Тернопіль, а маршруткою туди їхати майже 7 годин, а до Рівного лише 4. Хоча спочатку ми думали тією ж маршруткою їхати до Дубно, але там був фестиваль і вільних місць в готелі не було.

То ж Рівне: Перша письмова згадка про місто у 1282 році. Спочатку це було село луцького землевласника, яке потім продали князеві Семенові Несвіцькому, а після його смерті його дружина Марія (Рівненська, як її називають зараз) зажадала зробити з селища місто. В 1479 році вона будує тут замок і заселяє нове місто ремісниками. В кінці 15 століття місто отримує Магдебурське право. З 1518 по 1621 роки містом володіли українські магнати Острозькі. З 1569-го року за Люблінськоб унією місто перейшло до Польщі. Протягом 17-18 століття місто захоплювали Російські війська, Поляки, Литовці і навіть Шведи у 1706-му році. З 1793 року місто увійшло до складу Російської імперії, а з 1939 до складу Української РСР.

Внаслідок великої кількості воєн, у місті збереглося дуже мала кількість пам"яток архітектури. На карті їх позначено лише 2. Це дерев"яна Успенська церква із Дзвінницею та "ланцюгом моральних устоїв" побудовані у 1756 році і Рівненська гімназія, побудована у 1839 році, де кілька років викладав Костомаров і навчався Короленко, зараз тут краєзнавчий музей, а за данними довідника під музеєм знаходиться бункер голови рейхскомісаріату України Еріка Коха. Але в музей ми не ходили. У довіднику до пам"яток архітектури також відносять Воскресенський собор, плобудований у 1895-му році.

Через 4 з чимось години ми прибули у це місто. Поселитися вирішили у готелі Турист, так як він знаходиться поряд з вокзалом і дешевший ніж аналогічні готелі в центрі. До т ого ж до центру дуже легко дістатися тролейбусом, які, хоч і старенькі,але справно і часто курсують. Проїзд лише 80 копійок, і в кожному  є кондуктор. (Просто якийсь парадокс у порівнянні з Київським транспортом).

Спершу вирішили поїсти та подивитися всі пам"ятки архітектури. Тож, озброївшись мапою міста, (яку купив перед від"їздом у Києві) знайшли ресторан, а після обіду трохи поблукали у пошуках Успенської церкви, бо знаходиться вона у дворах. Там саме було вінчання. Далі прогулялися по парку вздовж річки Устя, знайшли кав"ярню "Сальвадор Далі", яку Света почуяла метрів за 50, і як виявилося пізніше, її рекомендують автори довідника по Західній Україні. 

Чи то перші враження людини, що вирвалася у довгоочікувану відпустку, чи так є і насправді, але місто нам сподобалося! Невелике, хоча і не можна сказати, що охайне. Часті стихійні ринки, неприбраний парк понад річкою... Але там якось затишно... І ніби все є: і недорогий та пустуючийу неділю ресторан "Два гуся", і магазини побутової техніки по прийнятним цінам, і театр, і кіно, і дорогі бутіки у підземному торговому центрі "Центральний" та своє справжне пиво.

З прогулянки містом, яка поступово перейшла в прогулянку парком ім. Шевченка нас прогнав дощик, тож ми побігли пити місцеве справжне непастеризоване пиво "Рівень"   у шинок. Цікавий інтер"єр цього закладу: 3 зали з різною тематикою та літня площадка. Смак пива нас вразив! Після нього решта популярного в СНГ пива здаються просто пійлом з гидким смаком... Скуштувавши по келиху і взявши з собою по пляшечці на завтра, ми побігли в кінотеатр на комедію "Освідчення" з Сандрою Баллок. Кінотеатр добре відремонтований ззовні, має великий зал, здоровенний екран та непоганий звук, але крісла ще старі оббиті дермантином. Але фільм дуже класний! Нам сподобалося. Вечері повернулися в готель,а у понеділок зранку, щоб встигнути до 12 виселитися з номеру, ще пройшлися центром, практично ненароком надибали пам"ятник засновниці і берегині міста Марії Рівненській, купили по магніту на холодильник і поїхали збирати речі.

Наступним пунктом було Дубно. Маршрутки, як виявилося, відправляються туди кожні 10-20 хвилин. Але, це вже інша історія!

Постраждала у тяжкому стані перебуває в реанімації. Свідки ДТП кажуть: за кермом джипу «Audi Q7» бачили одного з депутатів Рівненської міськради. Чоловік свою причетність до аварії заперечує. Втім визнає - на місці пригоди був, щоб надати допомогу постраждал   myrivne. org /index.php?option=com_content&task=view&id=471&Itemid=1

як вже блін достали ці депутати-а правила для кого писані!!!бліндруг розказував такий випадок якось в Києві на мості під час пробки одна мадам на джипі тисяч за 150 уе перла по зустрічній полосі бо вона була вільна більш і протаранила машин так з десяток-а коли приїхали ДАІ то вона сказала-я ж ВІП персона мені можна так їздить(замість джипа краще би мізки купила))

Автобіографія від Володимира Ящука

Народився я 1 грудня 1951 року в селі Надчиці (Млинівського району на Рівненщині), точніше – на хутірці поблизу села Мальоване, який належав до Надчиць і де батьки тимчасово квартирували. Уже ставши старшокласником, я побував на тому обійсті при розгалуженні доріг з села Мальоване до Надчиць і Новоукраїнки, побачив дім на пагорбку, доволі просторий, у якому зробив перші кроки. Приїздив до тієї хати, уже напівзруйнованої та нежилої, і влітку 2012 року.

Батьки – з числа виселених польською владою у примусовому порядку з заселеного українцями Підляшшя. Недовго жили на Миколаївщині, у будинку, звідки влада відправила на спецпоселення німецьку сім’ю, затим вирішили перебратися на Волинь, ближче до рідних місць, з надією, що, може, колись вдасться повернутися і на батьківщину. Батько, Іван Іванович (1914 – 1973), походив із села Вільхівка (Ольхувка) Володавського повіту (нині територія Польщі), із заможної селянської родини. За даними етнографічної експедиції 1869 - 1870 років під керівництвом П.Чубинського, у селі проживали тільки греко-католики, які розмовляли українською мовою. Нині цього поселення за 4 км від гмінного села Сосновиця практично не стало - в ньому лише троє десятків жителів. Хліборобами були і батьків батько Іван та батькова мати Євдокія (Гебська), і дід по батькові Іван, і прадід, а мій прапрадід Лаврін Ящук. Мати, Олександра Василівна (1924 – 1998), народилася в селі Зіньки того ж повіту, рано залишилася без батьків (батько Василь Антонович Кособуцький помер у 1930-му, мавши 35 літ, мати Олександра Іванівна із роду Стельмахів – у 1932-му в 40-річному віці), тому родичами була видана заміж 16-літньою. Як сирота залишилася мама неписьменною.

* * *

Мій батько багато читав. Працював бухгалтером і сторожем у колгоспі, робітником на ремонті шляхів, будівельником-теслею, кочегаром у будинку культури і в школі. Мати доглядала своїх дітей, була робітницею на промкомбінаті. Я виростав у м. Ковелі, селах Брище на Волині (тут 1955 року народилася моя сестра), Бронники біля Рівного. Брище – це перші дитячі враження: хата при дорозі, мої самостійні прогулянки полем до намету, в якому ночував батько, сторожуючи колгоспний урожай, врешті – досвітній виїзд із усім пожитком. Дорога на узліссі була грузька, вантажна машина забуксувала, і батько пішов у поле, де працював трактор, – просити витягнути.

* * *

У Бронниках жили в будиночку дорожнього робітника при самому автошляху Рівне – Луцьк, і одного разу у військовій автоколоні водій, не справившись з керуванням, врізався своїм вантажним автомобілем у ріг дому, саме в тому кутку спав я, чотирирічний, але дивом не постраждав.

У перший клас в 1958 році пішов до середньої школи № 2 в селищі Клевань, де саме тоді вивершили новий навчальний корпус. До семи років мені не вистачало трьох місяців, до школи ще не брали, але оскільки дуже хотів навчатися, батьки впросили директора, аби я трохи походив із дітьми, «доки не набридне». Між тим мені, за розповідями мами, все не набридало, я щоранку бадьоро збирався на уроки, тому довелося таки оформляти на мене всі відповідні папери. Тим паче, що до школи було дуже близько, хвилин п’ять ходьби стежкою через селянські картоплища. Жили ми у новозведеній врем'янці. За домом починалися колгоспні поля, городи. Випасати корову доводилося вести аж до автодороги на Рівне, більш як за кілометр, до Старої Пошти, де колись, ще за царизму, і справді була поштова станція для перепрягання коней. А поки худоба скубала траву, ми, хлопчаки, рвали вишні, черешні, шовковицю у придорожній посадці, майстрували свистки і сопілки з липових гілок, слухали «байки» старших пастухів – з пережитого в роки війни.

Як наймолодшому в класі мені часто перепадало від хлопців – за їхніми мірками я був «малий Мирон», як мене прозвали за іменем одного з літературних героїв, згадуваних у шкільній програмі. У старших класах потоваришував із хлопцями, які вже могли й захистити. Мрійник за натурою, почав складати вірші, більше уваги звертав у книжках на нові або мало відомі мені слова, деякі виписував. Як результат, почали краще вдаватися учнівські твори, навіть був нагороджений томиком Миколи Островського за перемогу в черговому шкільному конкурсі.

У 1968 році закінчив школу майже на «відмінно», лише з двома четвірками, але передбаченої на подібні випадки срібної медалі не отримав – через те, що мав поточну двійку, поставлену колись у журнал роздратованим учителем фізики. Буваючи на новому кладовищі в Клевані-2, де поховані моя мама і сестра Марія Сохан (1955 – 2002) (могила батька – на старому цвинтарі), підходжу і до надгробка свого колишнього вчителя, який, не проявивши до мене поблажливості, мимоволі спонукав мене до більшої наполегливості в самоосвіті. І, виходить, таким чином ніби допоміг у моєму самоутвердженні.

* * *

Вірячи в свої математичні здібності (адже неодноразово брав участь у районних олімпіадах), спробував поступити на фізмат Рівненського педінституту, однак на першому ж екзамені із складними завданнями не впорався. Це не надто мене засмутило, бо вже задумав стати якщо не письменником, то журналістом чи бодай філологом. Пішов працювати листоношею на Рівненський поштамт – привабила перспектива трудитися в обласному центрі, де мав на меті до наступного вступу готуватися на відповідних платних курсах. Далеко не останню роль відіграло й те, що тут новоприйнятим обіцяли безплатний одяг та взуття, а виростав я все-таки в сім’ї малозабезпеченій.

* * *

З важкою поштовою сумкою на плечі двічі на день із центру Рівного їхав автобусом до Басівкутського озера, де починалася моя дільниця з обслуговування приміського села Новий Двір. Газет і журналів люди передплачували багато, до того ж необхідно було розносити пенсію. За моєю намовою на сусідню дільницю влаштувався поштарем мій недавній однокласник Микола. Після роботи ходили на курси. До слова, в моїй групі вчився і Микола Рудницький, який згодом закінчив Літературний інститут у Москві, став відомим на Рівненщині журналістом і літератором. 

Додому в Клевань мені іноді випадало потрапляти далеко за північ, дві години сну – і знову треба квапитися на приміський поїзд. Через недосипання, бувало, очі несамохіть заплющувалися, щойно прихилявся до стінки вагона, тож, їдучи додому, прогавлював свою зупинку, відтак мусив діставатися пішки з сусідньої – в селі Новоставі, а це п’ять кілометрів уздовж колій, та ще й лісом. У нічному пасажирському поїзді після проспаного Клеваня наступною станцією були Ківерці, так що на зворотному шляху лише встигав забігти додому сказати батькам, що зі мною все гаразд, і поспішав на наступний поїзд, як-не-як, потрібно було встигнути до початку роботи на поштамті.

* * *

Про своїх колег писав замітки в обласні газети, відвідував обласне літоб'єднання, де познайомився з байкарем Петром Красюком та іншими літераторами. Залишили слід спілкування з поетом і журналістом Василем Басарабою, він відкрив для мене улюбленого нині Василя Симоненка. Одного разу моя зарисовка про листоношу перемогла в конкурсі молодіжної газети, за що та на своїх шпальтах обіцяла направлення на факультет журналістики університету. Але направленням я не скористався, бо вже твердо вирішив вступати на філологічний факультет усе того ж педінституту. І пройшов за конкурсом – без будь-яких «блатів».

* * *

В інституті був помічений у різноманітних громадських заходах, брав участь у випуску загальновузівської стінної газети (вона друкувалася на машинці, сторінки, в обрамленні малюнків та фотознімків, наліплювалися мало не на десяток великих, склеєних між собою аркушів креслярського паперу), редагував стінгазету свого факультету, багато дали мені засідання вузівської літстудії, якою керував викладач давньої української літератури і поет Микола Олександрович Кузьменко. Ми їздили в Дермань, виступали з читанням своїх творів у Степані, школах Рівного, друкувалися в обласних газетах. З нашої когорти літстудійців стали авторами книг і членами Спілки письменників Петро Велесик, Борис Боровець, Микола Пшеничний, Любов Пшенична, Микола Тимчак, Микола Береза, Юрій Береза, Василь Лящук та інші. Залучали мене і до науково-дослідницької роботи, виступав на студентських конференціях. Помітний слід у моїй пам’яті своїми лекціями і практичним заняттями залишили викладачі професор Макар Павлович Івченко, Петро Якимович Лещенко, Іван Іванович Шанюк, Стратон Степанович Максимчук, Ярослав Остапович Пура, Каленик Федорович Шульжук, Людмила Семенівна Бондаренко... 

Вряди-годи згадується літня діалектологічна практика в Костопільський район 1970 року. Живучи в селі Яполоть у старої жінки, записував у селян легенди та перекази, причому відтворював їх живою народною мовою, цікавився місцевими назвами речей побуту, елементів будівель тощо. Можливо, саме тоді й зажевріла в моїй душі іскра краєзнавчого пошуку.

У 1971 році педагогічна практика завела в піонерський табір у селі Деражному, де познайомився і багато виніс для себе у бесідах про літературну творчість з цікавим поетом Ростиславом Зассом, шкільним бібліотекарем. Згодом він випустив кілька збірок віршів...

Педінститут я закінчив 1973 року, в основному з відмінними оцінками. Тоді ж був зарахований у штат дубровицької районної газети «Поліський маяк» на посаду старшого літературного працівника. А далі все пішло своїм звичаєм. Щодо Клеваня – це містечко назавжди залишиться для мене свого роду розбіжною площадкою, з якої я і стартував у своє творче життя...

(Ящук В. Клеванські сторінки: поет і краєзнавець – Володимир Ящук / В. Ящук //

Клеванський тракт. – 2014. – 7 лют. – С. 3).

На фото: Володимир ЯЩУК (зліва) з письменниками.

На Рівненщині, місті Острог за участі військовослужбовців Збройних Сил України відбулося відкриття пам’ятника загиблим воїнам – афганцям.
Церемонії відкриття передувало урочисте проходження колони мешканців міста та гостей з центральної площі Острога до скверу ім. Сагайдачного, де і споруджено пам’ятник. У святковій колоні взяли участь військовослужбовці 29 окремого розвідувального батальйону, 55 окремого лінійно-вузлового полку зв’язку, управління 13 армійського корпусу та військового оркестру з’єднання, Рівненського обласного та Острозького районного військових комісаріатів, вихованці Острозького обласного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою.
На відкритті виступили перший заступник голови Рівненської облдержадміністрації Анатолій Юхименко, голова Української спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький, заступник командира 13 армійського корпусу з виховної та соціально-психологічної роботи полковник Володимир Яцентюк, представники місцевої влади та громади.
- Я переконаний, що пам’ятник стане місцем, куди приходитимуть бойові товариші, матері загиблих, їх вдови та прості містяни аби вшанувати подвиг і пам'ять своїх земляків, - зазначив полковник Володимир Яцентюк. – Живим учасникам війни в Афганістані хочу подякувати за те, що ви залишаєтеся прикладом мужності, героїзму для нових поколінь солдат – захисників Батьківщини.
Музичний супровід церемонії відкриття здійснював військовий оркестр 13 армійського корпусу, а салютна команда 55 окремого лінійно-вузлового полку зв’язку виконала десять залпів.
Варто зазначити, що пам’ятник нагадує чорний тюльпан, в середині якого присів військовослужбовець зі зброєю. За задумом – цей солдат вдивляючись у небо, намагається здогадатися, що його чекає. На гранітній плиті викарбовано імена загиблих острожчан.
Після покладання квітів до пам’ятника загиблим воїнам – афганцям, військовослужбовці 29 окремого розвідбату продемонстрували показові виступи. Зокрема, вони виступили з прийомами рукопашного бою, показали загартованість своїх тіл розбиваючи черепицю, пляшки та проходячи по розбитому склу, а родзинкою мілібарі-шоу стала постановка короткого бою. Воїни-розвідники, розділившись на дві команди, маскувалися за завісою димових шашок та вели перестрілку холостими набоями. Острожчани, а особливо ветерани Афганістану, були вдячні за міліарну атмосферу урочистої події.
По закінченні офіційної частини церемонії відкриття пам’ятника відбулися концерт ансамблю афганської пісні «Долг» і виставка військової техніки. Розгорнута польова кухня частувала гостей солдатською кашею.

 

Армійського спортсмена з Рівного лейтенанта Олега Омельчука за підсумками останнього місяця осені нагороджено як кращого спортсмена місяця за версією Національного олімпійського комітету України під час Всеукраїнського семінару-наради за участю представників олімпійських осередків з усіх 27 регіонів України.

Для нагородження рівненський стрілок Олег Омельчук прибув до Києва разом із тренером Сергієм Бондарем. Вони визнані кращими за підсумками листопада, коли, нагадаємо, Олег Омельчук у фіналі Кубку світу з кульової стрільби виборов бронзу. Спортсмена та його тренера нагородив президент Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка. Він подарував гостям із Рівного по статуетці, вручив дипломи та грошові премії.

-           Олег, ти завжди знаходишся поряд олімпійської медалі, - сказав Сергій Бубка Олегу Омельчуку. - У Пекіні ти був четвертим, у Лондоні п`ятим. Ти завжди близький до своєї нагороди. Ти на правильному шляху. Ми усі віримо у тебе. Бажаємо, щоб ти досяг своєї мети на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро.

Варто зазначити, що Олег Омельчук відзначився вдалими виступами на етапах Кубка світу, адже з міжнародних стартів стрілок привіз дві срібні нагороди. А у Мюнхені під час Фіналу світового Кубку він виборов бронзову медаль у стрільбі з пневматичного пістолету з дистанції10 м. До того ж він був близьким до призового місця у другій вправі Фіналу – стрільбі з пневматичного пістолету на дистанції 50 м. До слова, Олег Омельчук двічі входив в п’ятірку лідерів на Олімпійських іграх: у Пекіні-2008 він був четвертим, а на Олімпіаді в Лондоні – п’ятим.

НОНСЕНС-вибори виграв директор ОБЛВОДОКАНАЛУ-а вода подається з перебоями))веселуха повна!це він там ладу навести не може що буде з містом?))