Армійського спортсмена з Рівного лейтенанта Олега Омельчука за підсумками останнього місяця осені нагороджено як кращого спортсмена місяця за версією Національного олімпійського комітету України під час Всеукраїнського семінару-наради за участю представників олімпійських осередків з усіх 27 регіонів України.

Для нагородження рівненський стрілок Олег Омельчук прибув до Києва разом із тренером Сергієм Бондарем. Вони визнані кращими за підсумками листопада, коли, нагадаємо, Олег Омельчук у фіналі Кубку світу з кульової стрільби виборов бронзу. Спортсмена та його тренера нагородив президент Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка. Він подарував гостям із Рівного по статуетці, вручив дипломи та грошові премії.

-           Олег, ти завжди знаходишся поряд олімпійської медалі, - сказав Сергій Бубка Олегу Омельчуку. - У Пекіні ти був четвертим, у Лондоні п`ятим. Ти завжди близький до своєї нагороди. Ти на правильному шляху. Ми усі віримо у тебе. Бажаємо, щоб ти досяг своєї мети на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро.

Варто зазначити, що Олег Омельчук відзначився вдалими виступами на етапах Кубка світу, адже з міжнародних стартів стрілок привіз дві срібні нагороди. А у Мюнхені під час Фіналу світового Кубку він виборов бронзову медаль у стрільбі з пневматичного пістолету з дистанції10 м. До того ж він був близьким до призового місця у другій вправі Фіналу – стрільбі з пневматичного пістолету на дистанції 50 м. До слова, Олег Омельчук двічі входив в п’ятірку лідерів на Олімпійських іграх: у Пекіні-2008 він був четвертим, а на Олімпіаді в Лондоні – п’ятим.

Він не тільки великий спортсмен, а ще й родич видатного діяча української культури, духовності у прямому сенсі та важливої фігури в українському національному відродженні.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/bubka/4b7e1d38172dc/

ПРО ГЕНЕАЛОГІЮ

Вітаю всіх!

У мене – новина особистого характеру.

Тут, в Канаді, я дізнався про свого предка. В родині моєї мами завжди говорили, що один з наших родичів був дуже відомою людиною, видатним діячем української культури та політиком початку ХХ століття. Але говорили про це пошепки – оскільки у Радянському Союзі цей період нашої історії вважався табу. Після війни до моїх родичів – а дівоче прізвище моєї бабусі було Огієнко навіть приходили люди з відповідних органів і розпитували, чи не підтримують зв*язок з емігрантом. Зв*язку не було – тоді так було безпечніше вижити.

Через те, що зв*язок розірвався, ми знали про нього дуже мало. Але приїхавши до Канади, я вирішив співставити факти і спогади моєї тітки із реальними фактами, і з*ясувати, чи це той самий Огієнко. Поспілкувався з людьми зі діаспори, почитав місцеву літературу, і виявилося – так!

Іван Івнович Огієнко доводився рідним дядьком моїй бабусі по мамі, тобто рідним братом мого прадіда.

Для тих, хто не знає: Іван Огієнко – один з наших найвідоміших культурних діячів ХХ століття. В радянські часи його ім*я замовчувалося, хоча тепер Україна має право пишатися цією людиною енциклопедичних знань і дуже відданою своїй справі. Народився він, як і казала моя тітка, 15 січня 1882 року за новим стилем у Брусилові (зараз це Житомирська область, а тоді була Київська губернія). Був професором на кафедрі історії української культури Київського університету, міністром освіти та віросповідань в урядах Української народної республіки. В листопаді 1919 р. Симон Петлюра, емігруючи, призначив його головноуповноваженим уряду УНР.

Потім Іван Іванович і сам емігрував. Між двома війнами мешкав у Польщі, де видавав культурницькі журнали та книги. Переклав українською мовою Біблію, Слово о полку Ігоревім, упорядкував кілька перших в нашій історії підручників з історії української мови та культури. Він знав кілька мов, в тому числі давніх, і був прихильником автономії української церкви. Після смерті дружини постригся у церковний сан. Після Другої світової війни перебрався спершу до Швейцарії, а потім до Канади. Під іменем митрополита Іларіона став головою Греко-Православної Церкви Канади.

Як я зрозумів, для українців Канади він був справжнім духовним лідером, видатним ученим і патріотом до останніх днів свого життя.

Помер у Вінніпезі на 91 році життя.

Тьотя Валя, яка першою розповіла мені про Огієнка, часто каже: "Мабуть, недарма у тебе в житті все складається саме так".

Думаю. що найближчим часом я з*їжджу у Вінніпег на могилу Івана Івановича.

Він не тільки великий спортсмен, а ще й родич видатного діяча української культури, духовності у прямому сенсі та важливої фігури в українському національному відродженні.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/bubka/4b7e1d38172dc/

Вітаю всіх!

У мене – новина особистого характеру.

Тут, в Канаді, я дізнався про свого предка. В родині моєї мами завжди говорили, що один з наших родичів був дуже відомою людиною, видатним діячем української культури та політиком початку ХХ століття. Але говорили про це пошепки – оскільки у Радянському Союзі цей період нашої історії вважався табу. Після війни до моїх родичів – а дівоче прізвище моєї бабусі було Огієнко навіть приходили люди з відповідних органів і розпитували, чи не підтримують зв*язок з емігрантом. Зв*язку не було – тоді так було безпечніше вижити.

Через те, що зв*язок розірвався, ми знали про нього дуже мало. Але приїхавши до Канади, я вирішив співставити факти і спогади моєї тітки із реальними фактами, і з*ясувати, чи це той самий Огієнко. Поспілкувався з людьми зі діаспори, почитав місцеву літературу, і виявилося – так!

Іван Івнович Огієнко доводився рідним дядьком моїй бабусі по мамі, тобто рідним братом мого прадіда.

Для тих, хто не знає: Іван Огієнко – один з наших найвідоміших культурних діячів ХХ століття. В радянські часи його ім*я замовчувалося, хоча тепер Україна має право пишатися цією людиною енциклопедичних знань і дуже відданою своїй справі. Народився він, як і казала моя тітка, 15 січня 1882 року за новим стилем у Брусилові (зараз це Житомирська область, а тоді була Київська губернія). Був професором на кафедрі історії української культури Київського університету, міністром освіти та віросповідань в урядах Української народної республіки. В листопаді 1919 р. Симон Петлюра, емігруючи, призначив його головноуповноваженим уряду УНР.

Потім Іван Іванович і сам емігрував. Між двома війнами мешкав у Польщі, де видавав культурницькі журнали та книги. Переклав українською мовою Біблію, Слово о полку Ігоревім, упорядкував кілька перших в нашій історії підручників з історії української мови та культури. Він знав кілька мов, в тому числі давніх, і був прихильником автономії української церкви. Після смерті дружини постригся у церковний сан. Після Другої світової війни перебрався спершу до Швейцарії, а потім до Канади. Під іменем митрополита Іларіона став головою Греко-Православної Церкви Канади.

Як я зрозумів, для українців Канади він був справжнім духовним лідером, видатним ученим і патріотом до останніх днів свого життя.

Помер у Вінніпезі на 91 році життя.

Тьотя Валя, яка першою розповіла мені про Огієнка, часто каже: "Мабуть, недарма у тебе в житті все складається саме так".

Думаю. що найближчим часом я з*їжджу у Вінніпег на могилу Івана Івановича.