Бракує сонцю сил вже на вершечок
Небесний видиратися; спроквола
З півшляху подолає і додолу
Сповза. Жене вівчар овечок -

Вітрець і хмари, подорожні вічні,
Бредуть собі серпневим пасовищем,
Всевідні й мудрі. Соняхи окличні
Твердінь трима ще - зграям в ірій - вище...

Вже ранки прокидаються пізніше,
Від прохолоди щуляться. Туман
Скуйовджений із річкової ніші
Вигулькує, кульгавий дідуган.

Він шкандибає лукою спроквола
З отарою овечок тонкорунних
І тане... у тремке трембітне соло,
У літепло, у блюз осінньострунних...


серпень 2014-вересень 2015

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика пейзажная

На планетах поміж зорепадами
Ходиш і вигадуєш мене.
Маниш і словами, і принадами
На побачення ... з минулого тенет.
Суєтою буднів заморочено
Посеред стуманених розмов
Літо запитало спантеличено:
"Чом спинився? Ти ж її знайшов..."
03.08.15

Ти ідеш по першому морозу,
Зранку вийшла ти у заметіль,
Не завадять снігові тороси
Досягти мети, попасти в ціль

Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль,
Якби ж знали очі твої в просінь,
Як у шибку дивиться коваль....

Той коваль, кує в любую що порошу,
Той Вакула, дарить той хто чобітки,
Мріє хто, що і по сильному морозу
Попросить твоєй наважиться руки.

(експромт)

.... я сьогодні побачила зірочку у буденній калюжі життя! Дякую тому, хто причетний!

Протяни мне, пожалуйста, руку!

Те, що було, було не жартома,
Мене ламало так не випадково.
Прости мені необережне слово,
Спини мене : я не спинюсь сама !
Гашу шалену ніжність, та дарма :
Шматує груди золота зірниця…
То не засну, то безнадійно сниться
Таке жадане те, чого нема…

Оксана Осовська

                                                                      

Жило собі перекотиполе. З малечку звикле до мандрів. Тішилось життю і не прив’язувалося до місця.
Почувало себе вдома всюди,де була його сім’я. І гнали його життєві
буревії,перекочували селами і містами,а потім
і країнами. А воно собі,знай,було щасливе. Могло зупинитися будь-де, захопитися
чимось,залишити там часточку себе і…знятися у наступні мандри. Траплялося йому
втрачати,тих кого любить і тоді ставало йому сумно. І вертілася дзиґою та
печаль у душі(а хіба ви не знали, що й перекотиполе має душу?),роблячи у ній
дірочку за дірочкою,перетворюючи у сито,що просіює і відсіює, ще недавно такі
бажані радості. І чи не вперше пошкодувало перекотиполе,що немає воно дому. Такого,куди
хочеться повернутися,де колись, у кінці шляху захотіла б спочити його втомлена
душа…
                                      

Я тебя любила-ненавидела,
Прогоняла и опять звала,
Сквозь туман в глазах так ясно видела,
Умирала, но тобой жила...

Я тебе не верила и верила,
Говорила правду и лгала,
Недоверчиво саму себя доверила,
Дорого - бесплатно продала…

Я тебя толкала с края пропасти,
И держала из последних сил,
То сама своей стеснялась робости,
То меня ты быть скромней просил...

Не успела изучить тебя я тщательно,
Прочитала за одну лишь ночь,
Очень невнимательно- внимательно,
И остаться попросила прочь

Не забуду я тебя, забытого,
Разлюблю любимого тебя,
У корыта целого – разбитого,
Снова, как и прежде, буду я

Снова я толкнуть тебя намерена,
И держать на самом, на краю,

Я ведь в жизни лишь в одном уверена,

.......

Юлия Олефир "Замок их тумана"