15 марта 1917 г. (94 года назад)Владимир Ленин отправил Иннесе Арманд письмо с потрясающей новостью — о революции в России



В этот день находившийся в швейцарском городе Цюрихе Владимир Ильич Ленин отправил жившей близ Женевы Иннесе Арманд письмо, в котором поделился с ней потрясающей новостью о том, что в России произошла революция.

О себе и своем окружении в этом послании Ленин писал так: «Мы сегодня в Цюрихе в ажитации: от 15 марта есть телеграмма в «Zurcher Post» и в «Neue Zurcher Zeitung», что в России 14 марта победила революция в Питере... Коли не врут немцы, так правда». Оказалось, что «немцы», которыми Ленин именовал швейцарцев, действительно не соврали.

(1) 14 марта 1917 года в Российской империи произошла революция, итогом которой стало падение монархии и переход власти к Временному правительству.

(2) 15 марта во Пскове в 23 часа 40 минут в штабном вагоне императорского поезда царь Николай II отрёкся от престола за себя и своего сына наследника-цесаревича Алексея в пользу младшего родного брата великого князя Михаила Александровича.

Михаил не рискнул вступить на престол, так как не располагал никакой реальной силой, и (3) 16 марта передал всю власть Временному правительству до созыва Учредительного собрания, которое должно было решить вопрос о форме правления.

(4) 17 марта в газетах было опубликовано два манифеста — Манифест об отречении Николая II и Манифест об отречении Михаила Александровича, а также Политическая программа 1-го Временного правительства.

Таким образом, много десятилетий мы жили под воздействием коммунистического обмана, ибо за что уничтожили царскую семью?

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД, в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа до війни ховала свої жертви. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання одного з багатьох своїх злочинів. Тому так яро намагались засипати Бабин Яр за срср, призводячи до нових людських жертв, з якими ніколи не рахувались. Бабин Яр, Катинь, Хатинь, Демянів Лаз .... всюди проступають одні і тіж червоні криваві руки.

Болюче і до цього часу заполітизоване питання участі Буковинського куреня у масових розстрілах єврейського населення Києва у вересні–жовтні 1941 р. розглядається у статті у трьох контекстах: історії перших місяців окупації м. Києва і створення місцевої поліції; сучасної української історіографії тих подій; контрпропагандистської боротьби, яку вів Радянський Союз наприкінці 70-х – у першій половині 80-х років минулого сторіччя.

Треба зауважити, що поруч з істориками, які активно просовують зазначену тезу, існують дослідники, які просто уникають обговорення цієї проблеми. Виникає думка, що їх бентежить саме перебування куреня у Києві під час розстрілів, що майже «автоматично» робить його безпосередньо причетним до масових страт.

Буковинський курінь з’явився в Києві лише у першій половині листопада, має декілька важливих наслідків. По-перше, це цілком розбиває версію про його участь у масових розстрілах, у вересні–жовтні 1941 р., у Бабиному Яру. По-друге, це взагалі ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.

Вся «історіографія» участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв у Бабиному Яру зводиться до книги О. Шлаєна (ґрунтовне дослідження по цій темі дивіться в посиланні на статтю). Але звідки він брав свою інформацію? Адже взагалі-то у його книзі використано чимало документів, які сьогодні вже відкриті і відомі дослідникам. А брав він ці матеріали з організованих совєтами гучних судових справ покликаних прив'язати звичайних посібників гітлерівців до УПА тим самим компрометуючи українців в еміграції, провокуючи ненависть між українськими емігрантами та євреями, та насичуючи неіснуючими злочинами УПА інформаційний простір для подальшого спотворення.

Головну роль у тих процесах відігравала т. зв. контрпропагандистська діяльність, завданням якої було не тільки дати відсіч «ідеологічному ворогу», а й під гаслами боротьби з ним консолідувати радянське суспільство.

Одним із головних її напрямів була боротьба з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом», у т. ч. шляхом дискредитації націоналістичних організацій та їх членів. Принциповою відмінністю порівняно з попередніми роками було те, що заплановані заходи не зводилися лише до «ідеологічного герцю». Постанова орієнтувала на підготовку і проведення реальних судових процесів з винесенням відповідних вироків. Усе інше: книжки, фільми, газетні статті, виставки, сільські сходи, – мало стати лише необхідним антуражем114. Ось як формулювався її провідний, на наш погляд, пункт:

«Прокуратурі УРСР спільно з іншими правовими органами [наприкінці постанови зазначено: “Пропозиції узгоджено з КДБ УРСР”115 – В.Н.] поповнити матеріали на ватажків антирадянських українських емігрантських центрів з числа колишніх гітлерівських найманців і вивчити можливість постановки питання про їх видачу радянським властям як воєнних злочинців.

Завершити розслідування злочинної діяльності депортованого зі США до СРСР колишнього вахмана табору смерті Треблінка Ф. Федоренка, віддати його до суду і влаштувати відкритий процес із запрошенням кореспондентів. Держкіно і Держтелерадіо УРСР зняти за матеріалами процесу документальний фільм. Організувати публікації і передачі на зарубіжні країни з тим, щоб використати прецедент видачі Ф. Федоренка радянському правосуддю і його засудження для внесення замішання до націоналістичних кіл за кордоном, відволікання їх від антирадянської діяльності на свій захист»116

Цілком зрозуміло, що аналогічні заходи планувалися не тільки в Україні. Скидається на те, що справа не зводилася до окремих судів над колишніми військовими злочинцями. Планувався гучний процес над усім українським націоналістичним рухом взагалі.

Очевидними є певні невідповідності. Справа Г. Васюри (намагання привязати УПА до злочинів в Хатині) є центральною (відкритий суд у Мінську) білоруською акцією серед заходів, що проводяться у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу. За даними слідства, Г. Васюра відігравав провідну роль у знищенні білоруського (!) села Хатині – одному з найвідоміших злочинів часів війни. У той же час висвітлювати хід процесу запрошено лише двох журналістів – євреїв (!) за походженням. І розповідати читачам вони повинні не про Хатинь, а про «інші, маловідомі акції карателів». А суддя у цій справі і багато років потому впевнено стверджував, що 118-й батальйон брав участь у розстрілах у Бабиному Яру.

То ж якою була справжня мета організаторів цього суду? З урахуванням всього, що ми вже знаємо, відповідь на це питання може бути одна – метою було звинувачення Буковинського куреня у розстрілах київських євреїв у Бабиному Яру.

срср не залишалися поза увагою «загрозливі» для режиму спроби українсько-єврейського порозуміння.

Так, наприклад, у лютому 1983 р. Політбюро погоджує «Заходи з посилення протидії підривній антирадянській діяльності зарубіжних сіоністських центрів і антирадянських елементів з числа просіоністські налаштованих осіб»125. Ними, зокрема, було передбачено:

«Підготувати англійську версію фільму «Без строку давності» про звірства оунівців у роки війни над цивільним населенням, у т. ч. над радянськими євреями, для показу за кордоном із метою протидії блокуванню сіоністських і українських буржуазно-націоналістичних центрів у капіталістичних країнах…

Видати окремою брошурою документальні матеріали, в яких викриваються злочини фашистів спільно з українськими буржуазними націоналістами над єврейським населенням у роки Великої Вітчизняної війни і спрямувати їх на адреси зарубіжних сіоністських організацій, єврейських інститутів, бібліотек, юридичних органів США, Ізраїлю, Канади та інших країн…

Видати для розповсюдження за кордоном книгу про дивізію “СС–Галичина”, створену фашистами в роки війни з числа українських буржуазних націоналістів, яка брала участь у каральних операціях, у т. ч. проти єврейського населення»126.

У цьому контексті стає зрозумілим, що ті, хто влаштовував процес Г. Васюри, мали на увазі три мети:

– по-перше, скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього ОУН і весь український національно-визвольний рух;

– по-друге, сприяти подальшому розбрату між євреями й українцями через звинувачення буковинців, а так – усіх національно-свідомих українців, у розстрілах у Бабиному Яру;

У червні того ж 1979 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову «Про заходи з посилення протидії антирадянській пропаганді зарубіжних організацій українських буржуазних націоналістів і подальшого розвитку культурних зв’язків з українською еміграцією»129. Нею, зокрема, доручалося «Держкіно УРСР у 1980 р. створити українською, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами… документальні кінострічки про злочини українських буржуазних націоналістів (у т.ч. і проти євреїв), їх прислуговування гітлерівському фашизмові і роки другої світової війни»130. Можна вважати, що саме з урахуванням останньої постанови, у січні 1980 р. голова Держкіно Ю. Олененко повідомив ЦК, що «тему “Бабин Яр” було запропоновано для реалізації на студії “Укркінохроніка” в одній частині. Студією було проведено попередню роботу, визначено кандидатури авторів. Після того, за рішенням директивних органів, тему передано “Укртелефільму” з розширенням її до чотирьох частин»131. А в березні вже голова Держтелерадіо М. Охмакевич повідомив, що «теперішнім часом йде робота на студії “Укртелефільм” зі створення телефільму “За колючим дротом” (про трагедію Бабиного Яру)».

Таким чином, із самого початку в уявленні радянських контрпропагандистів Бабин Яр мав «працювати» на два фронти: проти «сіоністів» і проти «українських буржуазних націоналістів». І саме до цього не був готовий його автор – О. Шлаєн. Коли стало зрозуміло, що антисіоністська лінія у фільмі слабка, до О. Шлаєна був приставлений «співавтор-комісар» – відомий радянський публіцист В. Коротич.

Усього того у книзі О. Шлаєна нема, на відміну, наприклад, від цитованого вище твору Ю. Шульмейстера, знаного антисіоніста, книгу якого «Піски горять» ще 1979 р. було рекомендовано постановою ЦК до видання українською мовою, як таку, «у якій викривається злочинна діяльність міжнародного сіонізму»136. Тому не випадково, що, коли 1983 р. Політбюро ЦК КПУ розглядало питання про створення Антисіоністського комітету радянської громадськості України, О. Шлаєна не був запропоновано до його складу, на відміну від В. Коротича і того ж Ю. Шульмейстера137.

Без перевірки КДБ потрапити в архіви було неможливо. А на 1985 рік О. Шлаєн уже був тут, так би мовити, своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня в Україні і Білорусі, про зв’язки українських націоналістів із нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк Вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. У тому ж, що в основі невеличкого розділу заключної глави книги О. Шлаєна, який присвячений Буковинському куреню і його командирові П. Войновському, лежать саме оперативні розробки КДБ, сумнівів у того, хто знайомий із цим жанром, виникнути не може. Тут і постійні контакти з абвером і гестапо, і численні псевдо, директиви, вербування. І – більше нічого конкретного. Тобто весь націоналістичний рух – це єдина спецоперація чи то абверу, чи то гестапо, чи то усіх їх разом.

Треба підкреслити, що, коли О. Шлаєн закінчив свою книжку 1981 р., у нього ще не було таких докладних «відомостей» про діяльність буковинців. Він побіжно згадує про «участь» куреня «у перших п’яти днях Бабиного Яру» і про те, що (всупереч тому, про що йдеться у останній главі) курінь «і потім 725 днів тягав на Бабин Яр усіх, хто був невгодний нацистському режимові»139. Ба більше, серед наведеного ним переліку київських батальйонів шуцманшафту взагалі немає 118-го (!)140, якому в останній главі «Бабиного Яру» приділено таку надзвичайну увагу. Так само, як, згадуючи Хатинь, він нічого не писав про участь колишніх буковинців у її знищенні141.

А оскільки був людиною глибоко радянською, то і не повинен був цей матеріал викликати у нього ніяких сумнівів. Так або інакше, останню главу «Бабиного Яру» було ним написано. Але не написано було останню главу у мінському процесі.

І головною проблемою в тому став, здається, сам суддя В. Глазков. В одному з інтерв’ю він підкреслив: «Особисто на мене під час розгляду “розстрільних справ” ніхто не тиснув, не намагалися втручатися в перебіг процесу. Можливо, тому, що багато хто знав мою вдачу. Я у таких речах компромісів не визнаю»145. Ми не впевнені, що В. Глазков був цілком щирим. Адже, щоб упевнитись у його безкомпромісності, хтось мав таки зробити спробу натиснути на нього. Не виключено, що це відбувалось і у зв’язку з обговорюваною справою. Але не вийшло. Вже 1991 р., коментуючи натяки в одній із газет, мовляв, розстріли у Хатині здійснювали саме українські націоналісти, В. Глазков категорично заявив: «Автор… переклав усю провину за хатинську трагедію на українських націоналістів-бандерівців. Але ж це не так! Я вважаю, що бандерівщині пробачення немає і бути не може. На ній, як то кажуть, нема куди тавро поставити. Але “вішати” Хатинь на бандерівців теж не можна. Це було б всупереч історичній правді. Хатинь спалили карателі 118-го поліцейського батальйону. Так, більшість поліцаїв походила з України, і сам підрозділ було сформовано у Києві. Але то були не націоналісти, а звичайні зрадники, якщо такий епітет взагалі можна застосувати до слова “зрада”»146.

Позиція В. Глазкова тим більш важлива, що, як бачимо, жодних симпатій до українських націоналістів він не відчуває. І можна припустити, що саме завдяки його принциповості зірвався заздалегідь спланований політичний процес. А так увесь галас швидко згорнули, жоден матеріал про мінський суд (злочини в Хатині) не з’явився на шпальтах газет.


Після вироку відповіді (добро на публікацію викриваючого Бандерівців матеріалу по Хатині та Бабиному Яру) з ЦК редакція газети чекала до вечора, потім ще добу і ще. 31 грудня нам піднесли новорічний подарунок: «Вважайте, що жодного завдання ви не отримували, публікацій про процес не буде»147.

«Руки до того, щоби матеріали про Хатинь не друкувалися, – стверджував В. Глазков, – доклали перші особи двох республік – Білорусі та України – Слюньков і Щербицький»148. Він вважав, що особисте втручання В. Щербицького було обумовлено тим, що 118-й батальйон було сформовано в Україні і сам Г. Васюра був українцем149. Але ми не можемо погодитися з такою версією. Адже про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. І річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці. Замість «українських буржуазних націоналістів», агентів гестапо і ЦРУ, катами виявилися звичайні «радянські люди», через що уся акція не просто втрачала сенс, а могла призвести до наслідків, прямо протилежних тим, які мали на увазі організатори. З тих же міркувань суворо приховувались матеріали про російські частини Ваффен СС, тобто про боротьбу народів срср з окупаційним совєтським режимом.

В.Р. Нахманович http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00044.html

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі.

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

http://sd.org.ua/news.php?id=11454

1686 р. — Ліквідація автономії української церкви, незаконне й
насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату
і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою,
освітою і культурою.
1687 р. — Вимоги Москви до гетьмана України
сприяти збільшенню кількості змішаних шлюбів між українцями та росіянами
(«Коломацькі статті»).
1689 р. — Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.
1690
р. — «Анафема» Московського собору на «киевские новые книги» — книжки
П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А.
Радивиловського, І. Славинецького та інших, писані тодішньою українською
літературною мовою.
1693 р. — Заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки.
1708
р., листопад — Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці
Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців —
6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).

1709 р. — Указ Петра І про запровадження цензури при друкуванні українських книжок у Москві.
1720
р. — Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською
мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки
перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими,
«дабы... особливого наречия в оных не было».
1721 р. — Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні.
1729
р. — Указ царя Петра II (внука Петра І), який зобов'язував переписати з
української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.
1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.
1764 р. — Інструкція Катерини II князю О. В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.
1764 р., 10 листопада — Указ Катерини II про ліквідацію в Україні гетьманського правління.
1769 р. — Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.
1775
р., 3 серпня — Маніфест Катерини II «Об уничтожении Запорожской Сечи и
причисления оной к Малороссийской губернии» та про закриття українських
шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1783 р., 3 травня — Указ Катерини II про закріпачення селян у Лівобережній Україні.
1784 р. — Русифікація початкової освіти в Україні.
1786
р. — Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження
російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість
«чистого российского языка» в Київській академії.
1800 р. — Наказ
Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському
синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького
бароко.
1817 р. — Закриття Києво-Могилянської академії.
1831 p. —
Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край
неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в
Україні).
1834 р. — Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації «Юго-Западного края».
1847
р., березень—квітень — Розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» у
Києві, арешт його учасників і покарання ув'язненням та засланням у
віддалені губернії Росії. Посилення переслідувань української мови,
літератури та культури.
1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим
солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І «під
найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що було
рівнозначне ув'язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).
1862 р. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.
1863
р., 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Роси П. Валуєва про
заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії
(«Валуєвський циркуляр»).
1869, 1886 рр. — Укази царської
адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях
лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за
успіхи в русифікації України.
1876 р., 18 травня — Таємний Емський
указ Олександра II про заборону ввезення з-за кордону до імперії
будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й
друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури,
текстів українських пісень під нотами.
1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз'яснення Емського указу всім губернаторам Росії.
1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883
р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних
вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина,
Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом
10 років (до 1893 р.).
1888 р. — Указ Олександра III про заборону
вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей
українськими іменами.
1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.
1899,
1903 рр. — Заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві
та на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві.
1907 р. —
Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація
виданої в роки революції 1905—1907 рр. української літератури, репресії
проти діячів української культури.
1908 р. — Указ сенату Російської
імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні,
«могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1910
р. — Циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих
товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от
преследуемых ими целей».
1914 р., березень — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
1914
p. — Указ Миколи II про скасування української преси. Заборона в
окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання
української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою.
Розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового
товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців
до Сибіру.
1918 р., 29 січня — Битва під Крутами між 4-тисячною
більшовицькою армією М. Муравйова та 300 національно свідомими
київськими студентами (всі юнаки загинули в нерівній борні).
1918 р., початок грудня — Другий наступ більшовицьких військ на Україну.
1921
р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР
під проводом Ю. Тютюнника під м. Базар на Житомирщинні.
1921—1923
рр. — Голод у степових районах України, спричинений політикою «воєнного
комунізму» та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло
до 1,5 млн. селян.
1929 р., вересень — Арешт визначних діячів
української науки, культури й УАПЦ за «належність» до вигаданих ОДПУ
Спілки Визволення України (СВУ) та Спілки Української Молоді (СУМ).
1929—1930
рр. — Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення
сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р., 28—29 січня — Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував
УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита
М. Борецького та інших церковних діячів.
1930 р., 9 березня—19
квітня — Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки,
літератури, культури, УАПЦ за належність до так званої «Спілки
Визволення України» (СВУ).
1930 р., вересень—листопад —
«Пацифікація» (жорстокі репресивні акції за наказом Ю. Пілсудського
проти українського населення та провідних діячів українського
політичного і культурного життя) в Галичині. Нищення українських
культурних установ, кооперативів, масові арешти.
1931 р., лютий — Арешти колишніх діячів УНР (В. Голубович, П. Христюк, М. Шраг та ін.).
1931 р., лютий Депортація М. Грушевського до Москви.
1932 р., 23 квітня — Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.
1933 р., 13 травня — Самогубство М. Хвильового як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.
1933 р., 7 липня — Самогубство М. Скрипника, доведеного до відчаю більшовицькою владою.
Кінець
1932 — весна 1933 року — Організація більшовицьким режимом штучного
голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян.
Масове переселення росіян у вимерлі українські села.
1933 р. —Погром українців на Кубані.
1933 р., 22 листопада — Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1934—1941 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.
1936 р., жовтень — 1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).
1937 р., 30 серпня - Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.
1937 р., друга половина — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР і всього ЦК КП(б)У.
1937
р., листопад — Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських
письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя
жовтневого перевороту).
1938 р. — Сталінська постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».
1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України.
1938 р. — Посилення русифікації України у зв'язку з рішеннями XIV з'їзду КП(б)У 13—18 червня.
1939—1941
рр. — Широкомасштабні репресії органів ДКВС проти українців західних
областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони
СРСР.
1941 р., кінець липня — серпень — Знищення більшовиками під
час відступу радянських військ до 15 тис. українських політичних
в'язнів, що перебували у в'язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного,
Луцька, Києва, Харкова та інших міст. Розстріл у Києві агентами НКВД
групи видатних діячів української культури, серед яких — українська
письменниця й громадська діячка Л. Старицька-Черняхівська, оперний
співак М. Донець та ін. Депортація відомих українських діячів у
віддалені райони СРСР, під час якої багато з них загинуло або були
знищені НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А. Кримський, К.
Студинський, П. Франко та ін.).
1944—1955 рр. — Каральні акції
органів НКВД СРСР проти українських сил опору, в процесі яких було вбито
понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і
депортовано до Сибіру понад 200 тис. осіб із західних областей України.
1945 р., Ув'язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Й. Сліпим.
1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.
1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й. Сліпим.
1946
р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки
у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії
української літератури», різка критика часописів «Вітчизна» і «Перець»
(ця постанова була згодом підтверджена XVI з'їздом КП(б)У 25—26 січня
1949 р.).
1946—1949 рр. — Ліквідація російськими шовіністами
українських культурних здобутків під час Другої світової війни
(«ждановщина»).
1947 р., З березня — Призначення Л. Кагановича
першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних
кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».
1947 р., квітень—травень — Депортація лемків та українців з Холмщини до північної та західної Польщі (операція «Вісла»).
1949
р. — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв'язку з рішеннями її XVI з'їзду
25—28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949
р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22 175 її членів).
1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.
1950 р.,. 5 березня — У сутичці із загонами МВД біля м. Львова загинув головний командир УПА Т. Чупринка (Р. Шухевич).
1951
р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті «Правда» проти
«націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша
В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О.
Корнійчука і В. Василевської).
1954 р., 23—26 березня — XVIII з'їзд
КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для
освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952—1956 рр. туди
виїхало приблизно 100 тис. осіб).
1954 р., 7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.
1957—1961
рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно
половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).
1958
р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв'язку
школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», на основі якої
Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на
посилену русифікацію України (зокрема, про необов'язкове, а «за бажанням
батьків» вивчення української мови в російських школах України).
1959 р., 15 жовтня – Вбивство агентом КДБ Б. Сташинським Степана Бандери.
1961
р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української
Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун та
ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л.
Лук'яненка до смертної кари, яку пізніше замінили на 15 років
ув’язнення.
1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС її XXII
з'їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу
русифікацію союзних республік.
1962 р. — Судовий процес над 20
членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких
було засуджено до розстрілу.
1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.
1964
р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у
Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал «З приводу процесу
над Погружальським»).
1965 р., серпень—вересень — Перша велика хвиля арештів українських
діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С. Караванський,
В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).
1967 р., З серпня — Арешт В: Чорновола (був засуджений на 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму).
1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.
1969
р., червень — Лист українських політичних в'язнів (М. Гориня, І.
Кандиби, Л. Лук'яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про
отруювання політв'язнів.
1970 р., січень — Судовий процес проти І.
Сокульського, М. Кульчицького В. Савченка — ініціаторів «Листа творчої
молоді Дніпропетровська» проти русифікації.
1971 р., 22 травня — Виступ А. Лупиноса біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві і його арешт.
1971 р., 17 червня — Помер у таборі Дубровлагу український політичний в'язень М. Сорока.
1971 р., літо — Нищення могил Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.
1972
р., січень—травень — Друга велика хвиля арештів в Україні [В. Чорновіл,
Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець,
І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк (згодом — патріарх Володимир УПЦ КП),
Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.].
1972 р., травень — Усунення з
посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за український націоналізм;
чистка керівних кадрів КПУ.1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української
Гельсінської групи (УГГ) М. Руденка й О. Тихого; суд над ними 23 червня —
1 липня і вирок М. Руденкові 7 років ув'язнення та 5 років заслання й
О. Тихому відповідно 10 та 5 років.
1977 р., 12 грудня — Другий
арешт Л. Лук'яненка в Чернігові (був засуджений у липні 1978 р. на 10
років ув'язнення і 5 років заслання).
1978 р., 11 листопада —
Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення
російської мови в загальноосвітніх школах республіки» (посилення
русифікації).
1979 р., березень—жовтень — Нові арешти українських
діячів в Україні: О. Бердника (6 березня), Ю. Бадзя (23 квітня), Ю.
Литвина (6 серпня), М. Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були
засуджені до максимальних строків ув'язнення в таборах суворого режиму й
заслання у віддалені райони Росії).
1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В. Івасюка біля Львова.
1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.
1980 р., червень — Арешт засновника УГГ Оксани Мешко.
1981 р. — Арешт українських політичних діячів С. Набоки, Л. Мілявського, Л. Лохвицької.
1983
р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і
виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури
(«Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР
«Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в
загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і
позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.

1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В. Стус.
1986 р.,
26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції
(побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і
широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних
геноциду.
1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову [російську] в СРСР.
1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

В одній відомій п’єсі описується злочинний шлях громадянина Г.

Розберемо його злочинні дії та бездіяльність згідно із статтями сучасного Кримінального кодексу України за епізодами:

1. Умисне вбивство громадянина П., батька громадянки О. (ст. 115, ч. 1) 2. Завідомо неправдиві показання, зроблені представникові слідчих органів Л. (ст. 384, ч. 2) 3. Умисне вбивство громадянина Л. з метою приховати інше вбивство громадянина П. (див. п.1) (ст. 115, ч. 9) 4. Доведення до самогубства громадянки О. (ст. 120, ч. 1) 5. Організація вбивства громадян Р. та Г. (ст. 115, ч. 11) 6. Вбивство (отруєння) через необережність своєї матері (ст. 119, ч. 1) 7. Насильство щодо державного діяча громадянина К. (ст. 346, ч. 2) та його вбивство (ст. 115, ч. 1) 8. Наруга над могилою громадянки О. (ст. 297) Якщо відомо, що П. – Полоній, О. – Офелія, Л. – Лаерт, Р. – Розенкранц, Г. – Гільденстерн, К. – Клавдій, неважко здогадатися, хто такий цей рецидивіст Г. :)

Наприкінці ХІХ сторіччя екіпаж англійського судна військового корабля вполював акулу. У шлунку хижачки виявилася... скринька із документами, які дозволили зясувати: Еліа Мак-Кормік , заможний і відомий купець з Ямайки, є співучасником жахливого пірата Грехема, чиє розбійницьке судно було потоплене спеціально для цього спорядженим фрегатом. На підставі неспростовних доказів суд відправив зовні порядного і набожного торговця на шибеницю.

На Чорноморському побережжі Херсонської області виявлено масляну пляму розміром у декілька десятків кілометрів.

Як повідомило кореспонденту УНІАН джерело в обласному управлінні МНС, в районі від Чорноморського заповідника до села Більшовик місцевими жителями виявлено масляну пляму (можливо, мазут або дизпальне) в безпосередній близькості від самого берега.

На місце забруднення виїхала група фахівців МНС і представники обласної державної адміністрації, які вивчають ситуацію. За попередньою інформацією, на березі вже утворилася нафтова плівка до 3 см по всій протяжності забруднення. Точні розміри плями встановити поки що не вдалося у зв`язку з погодними умовами: на морі шторм.

Керівництво облМНС упродовж сьогоднішнього дня має намір закупити до п`яти тисяч спеціальних мішків, в які працівники МНС і добровольці з довколишніх населених пунктів збиратимуть забруднений прибережний пісок. Зразки забруднення вже зібрано і відправлено на експертизу для виявлення джерела і природи забруднення.

На думку джерела в облМНС, це забруднення пов`язане з торішніми аваріями суден у Азово-Чорноморському басейні, коли до акваторії морів потрапили тисячі тонн мазуту і дизпального. Судячи з усього, це забруднення – відгомін тої екологічної катастрофи, вважає співбесідник агентства. Нинішня поява пов`язана з підвищенням температури моря.

Джерело в облуправлінні МНС не виключає, що у зв`язку із забрудненням курортний сезон у районі такої відомої рекреаційної зони, як Залізний Порт, буде зірвано, і прийом відпочиваючих у цьому районі буде закрито.

УНІАН

Злочинна недбалість посадовців і злочинна самовпевненість певних бізнесменів вчергове призвела до тяжких наслідків для країни. Українцям, тепер вже вимушено, доведеться відпочивати деінде закордоном.

Хто понесе відповідальність за завдані численні матеріальні і моральні збитки країни і її мешканців? Та й не тільки – адже Крим є міжнародним курортом…