***
Габи и Николай запрыгнули в его маленький volvo и помчались ночными
дорогами из Вероны в ее родной Бардолино.
-
Давай, к пляжу?
-
Давай – ответил он.
По дороге он купил хорошего
вина, а в багажнике, будто специально прибереженный для этого случая, ютился
забытый ранее плед.
Аккуратные дороги,
маленькие пальмы, чистый пляж, покрытый камешками, огромная золотая луна и
синяя ночь… Позже ему
захочется написать картину
о красоте той ночи.
***
- То що, може на пляж? –
Еріка вмощує свій шикарний зад в обійми шкіряного крісла двадцятирічного мерса
Серьожи, й томно дивиться крізь півкіло маскари «XXL-об’єм» чекаючи відповіді.
- Пляж? – в його уяві мерехтять
швидкісні кадри спогадів. Ось переповнені смітники, ось покриття з суцільних
бичків під ногами, гнила від випорожнень вода… - кицю, краще давай орендуємо
отельчик, та проведемо добре час.
Еріка той вечір провела
зі своїм хлопцем в якійсь кімнаті зі вкритими пилом підвіконням та полицями, та
обплямованими шторами, ніби на них щось спльовували та обтирали руки. Крізь
стіни було чутно чиїсь кроки та регіт, а з туалету було чутно накрапання води.
***
Саша з Ніною довго
пробиралися велосипедами крізь височенні звалища сміття, що вкривають ліс по
контуру десь на пів-кілометри. Аж поки дісталися цих прекрасних місцин Києва.
Круті схили гори вкриті лісом. Красиві галявини, берези… Деякі галявини розташувались
на обривах, і з них відкривається вид на безкрайні простори левади з озерами,
та село, що у підніжжя.
Вони якийсь час
обтрушують веліки від приставшого сміття, витягають поліетиленові кульки з
ланцюгів, та пластикові стаканчики, застряглі між колесом та крилом. Тоді
вмощуються на краю гори, дістають термос з чаєм та сандвічі, і починають свій
романтичний сніданок милуючись просторами левади, схилами гори та слухаючи спів
ранкових пташок.
***
-
Давай
розкажемо одне одному свої найінтимніші мрії? – збуджений Петрик вже свердлив очима
свою любу Анєчку, в очікуванні гарячої розмови. Він був готовий нарешті
зізнатися про свою мрію зайнятися з нею анальним сексом.
-
Давай
– не задумуючись відповіла Анєчка.
-
Про
що ти мрієш? Як це має бути? Може щось таке, про що соромишся зазвичай сказати?
-
Так,
я дуже боялась тебе попросити…
-
Про
що? – його очі вже поглинають її повністю, він присунувся ближче, весь палає…
-
Я
мрію щоб… це була хижка з бамбуку серед кокосових пальм, а під ногами щоб білий
пісочок, а перед очима щоб синій океан… - вона замріяно зітхнула. – Я боялася,
що ти не погодишся поїхати у відпустку на Каріби, що це для тебе надто дорого.
Анєчка ще довго вимальовувала в уяві красу
Карибів, не помічаючи, як Петрик знітився, та занудьгував.
***
Вони зупинилися на оглядовому майданчику Лаври, і
продовжували бесіду. Він продовжував гаряче декларувати свої переконання в
політиці, намагаючись «просвітити» її «несвідому». Вона його уважно слухала,
задивилася у далечінь понад Дніпром, глибоко вдихнула повітря, так, ніби їй
зараз летіти у цей простір. І відчула у цю мить наскільки ж тісно у місті.
Люди існують щільно одне до одного. Так щільно, що
навіть у тісняви метро навчились не помічати одне одного. Ось чийсь живіт
огортає тебе ззаду, ось хтось ненароком поклав свої яйця тобі прямо до долонь,
і зніяковів це відчувши. Ось ти відчуваєш печінкою чиюсь нирку, так стисло. І
вдаєш ніби нічого, ніби так і має бути.
Приходиш в гості до квартири в тонкостінній
будівлі, і тебе просять говорити пошепки, а тоді ти чуєш, як хтось поверхом
вище чихнув, та ще й перднув, а ти як раз п’єш чай з тістечком на кухні з
другом…
Ліс сприймається не як прекрасний дар та цінний
простір, а як місце де можна вивалити з вантажівки свої продукти
життєдіяльності. Як ганебне сміттєзвалище.
Коли ти пропонуєш прогулятися лісом, це звучить
ідентично, якби ти сказала «а не прогулятися б нам сміттєзвалищем?», і на тебе
дивляться як на схиблену, та залазять назад у свої коробки щільно одне до
одного, як оселедці в банці-жестянці. А ти навпроти дивишся зі зневагою, сумно
зітхнувши від цього непорозуміння.
-
Та нє.
Давай лучше поєдем у кахве.
«Звісно! Давно не дихали димом, та не терлися об
різних алкашів, що дригаються танцполом!» - думаю я. Але говорю інше:
-
Звісно,
давай… тобі видніше.
Півгодини брудних доріг, якими шниряють бомжі у
проханнях милостині, ще півгодини в якомусь заторі спостерігаючи кобло чорного
диму з заду якогось КАМАЗу попереду. І ось ми у «раю». Якісь кольорові
катакомби, люди-оселедці щільно одне до одного, струшують свою лупу на голову
другу. Монотонні рухи, які набридають, але мусиш робити те, що й всі, бо так
прийнято, і це типу десь прописали, що класно (мабуть в якомусь серіалі).
Повторюєш одне й те саме: щось п’єш, щось їси, щось говориш, просто сидиш… І
тобі нав’язують думку, що це класно, що це щастя, але ти нічого такого не
відчуваєш.
Простори звужуються, кроки стають коротшими, рухи
мінімальними. Найбільшу кімнату можна подолати десятьма кроками максимум. Це
надто мало, для тонусу. І тобі пропонують в залі бігову доріжку. Де ти
перебираєш ногами на місці і відчуваєш, як їдеш з глузду.
До дідька!
Врешті шлеш те все! Хапаєш свій велік і стрілою
вилітаєш з міста. Долаєш півкілометра сміттєзвалища, виймаєш все, що застрягло,
і… ти на волі. Аби подолати ці бар’єри життєдіяльності міста, тобі потрібно
навчитися їхати довго. Аби не витрачати на прогулянки цілу добу – ти навчаєшся
їхати швидко. З часом організм перебудовується. І тобі стає все тісніше в місті.
Все починає здаватися дрібнішим. Дрібні коробки, дрібні люди (їхня більшість),
дрібні вчинки.
***
-
Я буду называть тебя «девочка лес» – любимый мужчина с искоркой в глазах
насмешливо растянул красивую белозубую улыбку «до ушей»
-
Почему?
-
Потому что.
-
Тогда и ты тоже «лес». Ты ж такой
же самый и все то же самое делаешь.
-
Но я себя со стороны не вижу – смеется он, а я бросаю ему в голову подушку.
