Предыдущие части - 

http://blog.i.ua/user/3661818/1544403/ - О рыжих и счастье ч.6

http://blog.i.ua/user/3661818/1542020/ - Ты не жил, если не видел рассвета ч.5

http://blog.i.ua/user/3661818/1541189/ - Любят ли мыши сыр или почему дедушка попал в мышеловку ч. 4

http://blog.i.ua/user/3661818/1539094/ - о женской красоте 3ч. 

http://blog.i.ua/user/3661818/1539039/   - о пледе и женских капризах  2 часть  

http://blog.i.ua/user/3661818/1538617/ - наивная сказка с рецептом от холодов 1 часть

-----------------------------------------------

- Я вот сегодня утром вдруг подумала – а может, хозяйка совсем не плохая? Просто ей отчего-то не по себе?

Он посмотрел на нее и задумчиво ответил:

- Возможно, ты права… Не думаю, что счастливые люди бывают постоянно недовольными…

Да, - ответила она, - смотри. Я ложусь вечером рядом с тобой. Кладу голову тебе на плечо. Мы укрыты нашим пледом в клеточку и нам очень-очень тепло и покойно! Эти минуты для меня наполнены безграничным счастьем.

Он посмотрел на нее с нежностью.

- Знаешь, почему нам так тепло и покойно вдвоем?

- Конечно, знаю! Это не из-за теплого пледа. Это потому что под пледом бьются в унисон два наших сердца.

- Какая ты у меня удивительная мышка! Ты так тонко все чувствуешь!

Она засмеялась:

- Ты же не забыл, я действительно много слушала разговоры хозяина со своими пациентами. И знаешь, к какому выводу я пришла? Ничто не делает людей такими несчастными и одинокими, как отсутствие любви в их жизни. И еще одну удивительную вещь я поняла – почему-то они часто не говорят друг другу причину того, почему им плохо. Они молчат. И страдают. А ведь это так просто! Надо открыть рот и сказать! Человек ведь не может всегда догадываться, о чем ты думаешь, что тебе хочется… Даже если это самый близкий для тебя человек!

- Я всегда не понимал – почему людям так трудно любить? Почему они часто мучают друг друга глупыми придирками? Приписывают мысли, которых у другого нет?

- Да, сказала она, - вот я и подумала. Хозяин ночует у себя в кабинете. Он говорит, что у него много работы, и он не хочет никого беспокоить… Хозяйка спит в спальне одна. Ей некому положить голову на плечо… Зачем тогда люди женятся и выходят замуж? Чтобы проводить ночи отдельно?  Как можно быть счастливым в таком случае?

- Да, верно. А еще я видел, как по ночам хозяйка что-то пишет, сидя за столом. Увидев это в первый раз, я страшно удивился. Кто сейчас пишет ручкой? Люди давно посылают друг другу СМС-ки, электронные письма. Письмо приходит сразу и не надо идти на почту и покупать конверты, опускать письмо в почтовый ящик, а потом долго ждать, когда его принесет почтальон.

- Даже если хозяйка пишет не письма, а что-то другое, то все равно это тоже странно. Пишут теперь сидя за монитором.  Хозяин так и делает, когда его просят написать статью по психологии для журнала.

- Как плохо, - сказала она расстроено, - что мы с тобой не умеем читать. Вот бы узнать, что же она пишет?

- Мы что-то с тобой обязательно придумаем… Придумаем!

Предыдущие части -  

http://blog.i.ua/user/3661818/1542020/ - Ты не жил, если не видел рассвета ч.5

http://blog.i.ua/user/3661818/1541189/ - Любят ли мыши сыр или почему дедушка попал в мышеловку ч. 4

http://blog.i.ua/user/3661818/1539094/ - о женской красоте 3ч. 

http://blog.i.ua/user/3661818/1539039/   - о пледе и женских капризах  2 часть  

http://blog.i.ua/user/3661818/1538617/ - наивная сказка с рецептом от холодов 1 часть

- Как ты думаешь, а имеет какое-то значение в жизни цвет волос? – спросила она у него.

- Что ты имеешь в виду?

- Я сегодня думала – а любит ли свою дочку наша хозяйка… Мне часто кажется, что она стыдится дочери.

- Да, я тоже заметил, - сказал он. – Особенно, в последнее время. Когда дочь была меньше, она вызывала у всех умиление. Ее называли: наше рыжее солнышко…

- А сейчас она превращается в девушку, - сказала она. -  Я часто замечаю, что она не знает, куда деть свои длинные тонкие руки… То прячет их за спину, то поправляет свои огненно-рыжие кудри… То возьмет в руки какой-то предмет и теребит в руках. А еще она очень часто краснеет. Кто-то обратится к ней, а она прямо заливается вся нежно-розовым румянцем, даже веснушки на носу становятся почти незаметными…

- А хозяйка ее все время одергивает. Она говорит, что девушка из приличной семьи должна вести себя при-ли-чно. Хозяйка постоянно учит дочь хорошим манерам. Она часто повторяет: иначе нам не удастся найти хорошую партию.

- Что значит – партию?

- Жениха, - засмеялся он, - ты разве не слышала такого выражения?

- Нет, - растерянно произнесла она, -  вернее, я слышала, но не знала, что это означает… Как странно! Разве можно назвать живое существо удачной партией?

- Да, - сказал он, - чем дольше живу на свете, тем больше убеждаюсь в странностях людей… Хозяйка хочет вывести веснушки дочери, выпрямить ее рыжие кудряшки и перекрасить их в более приличный цвет. Она сказала подруге по телефону: со временем мы решим этот вопрос.

- Хозяйка говорит, что волосы дочки выглядят неаккуратно… Что они слишком непослушные. Как это волосы могут быть непослушными? Она говорит: у тебя на голове воронье гнездо! Пойди и немедленно причешись!

- Ты знаешь, я давно заметил. Самая главная странность людей в том, что они стараются всегда и везде быть похожими друг на друга. Как гвозди из коробки с инструментами… Они устанавливают правила поведения. Они придумывают, как должен выглядеть человек и что он должен носить. Хозяйка смотрит журналы, ходит на показы мод и выбирает себе фасоны платьев.  В этот сезон модно одно, а на следующий год это уже никто не носит! Мало того, ее подруги смеются над той несчастной, у которой осталось платье с прошлого лета! А почему нельзя носить это платье, оно же совсем целое?

- Да, задумчиво сказала она, - а ведь все эти вещи не дают людям быть счастливыми… Наш хозяин тоже рыжий. И у него веснушки. Хозяйка не может смириться, что дочь похожа на него. А он как-то сказал: послушай, дорогая моя! Рыжие люди – это редкость! На Земле нас осталось совсем мало! Нас всего около двух процентов и с каждым годом становится все меньше и меньше! А ты знаешь, что есть легенда о том, что мы – пришельцы с других планет? А хозяйка фыркнула и ответила: ну конечно, я давно подозревала, что живу с пришельцем…

- Хозяин погладил рыжие кудри дочери, поцеловал ее в макушку и ушел в своей кабинет, - сказала он. – В кабинете долго горел свет, почти до рассвета. Хозяин часто не спит до утра. Наверное, он не чувствует себя счастливым… Но, думаю, рыжие волосы тут ни при чем…

***

Габи и Николай запрыгнули в его маленький volvo и помчались ночными дорогами из Вероны в ее родной Бардолино.

-        Давай, к пляжу?

-        Давай – ответил он.

По дороге он купил хорошего вина, а в багажнике, будто специально прибереженный для этого случая, ютился забытый ранее плед.

Аккуратные дороги, маленькие пальмы, чистый пляж, покрытый камешками, огромная золотая луна и синяя ночь… Позже ему

захочется написать картину о красоте той ночи.

***

- То що, може на пляж? – Еріка вмощує свій шикарний зад в обійми шкіряного крісла двадцятирічного мерса Серьожи, й томно дивиться крізь півкіло маскари «XXL-об’єм» чекаючи відповіді.

- Пляж? – в його уяві мерехтять швидкісні кадри спогадів. Ось переповнені смітники, ось покриття з суцільних бичків під ногами, гнила від випорожнень вода… - кицю, краще давай орендуємо отельчик, та проведемо добре час.

Еріка той вечір провела зі своїм хлопцем в якійсь кімнаті зі вкритими пилом підвіконням та полицями, та обплямованими шторами, ніби на них щось спльовували та обтирали руки. Крізь стіни було чутно чиїсь кроки та регіт, а з туалету було чутно накрапання води.

***

Саша з Ніною довго пробиралися велосипедами крізь височенні звалища сміття, що вкривають ліс по контуру десь на пів-кілометри. Аж поки дісталися цих прекрасних місцин Києва. Круті схили гори вкриті лісом. Красиві галявини, берези… Деякі галявини розташувались на обривах, і з них відкривається вид на безкрайні простори левади з озерами, та село, що у підніжжя.

Вони якийсь час обтрушують веліки від приставшого сміття, витягають поліетиленові кульки з ланцюгів, та пластикові стаканчики, застряглі між колесом та крилом. Тоді вмощуються на краю гори, дістають термос з чаєм та сандвічі, і починають свій романтичний сніданок милуючись просторами левади, схилами гори та слухаючи спів ранкових пташок.

***

-        Давай розкажемо одне одному свої найінтимніші мрії? – збуджений Петрик вже свердлив очима свою любу Анєчку, в очікуванні гарячої розмови. Він був готовий нарешті зізнатися про свою мрію зайнятися з нею анальним сексом.

-        Давай – не задумуючись відповіла Анєчка.

-        Про що ти мрієш? Як це має бути? Може щось таке, про що соромишся зазвичай сказати?

-        Так, я дуже боялась тебе попросити…

-        Про що? – його очі вже поглинають її повністю, він присунувся ближче, весь палає…

-        Я мрію щоб… це була хижка з бамбуку серед кокосових пальм, а під ногами щоб білий пісочок, а перед очима щоб синій океан… - вона замріяно зітхнула. – Я боялася, що ти не погодишся поїхати у відпустку на Каріби, що це для тебе надто дорого.

Анєчка ще довго вимальовувала в уяві красу Карибів, не помічаючи, як Петрик знітився, та занудьгував.

***

Вони зупинилися на оглядовому майданчику Лаври, і продовжували бесіду. Він продовжував гаряче декларувати свої переконання в політиці, намагаючись «просвітити» її «несвідому». Вона його уважно слухала, задивилася у далечінь понад Дніпром, глибоко вдихнула повітря, так, ніби їй зараз летіти у цей простір. І відчула у цю мить наскільки ж тісно у місті.

Люди існують щільно одне до одного. Так щільно, що навіть у тісняви метро навчились не помічати одне одного. Ось чийсь живіт огортає тебе ззаду, ось хтось ненароком поклав свої яйця тобі прямо до долонь, і зніяковів це відчувши. Ось ти відчуваєш печінкою чиюсь нирку, так стисло. І вдаєш ніби нічого, ніби так і має бути.

Приходиш в гості до квартири в тонкостінній будівлі, і тебе просять говорити пошепки, а тоді ти чуєш, як хтось поверхом вище чихнув, та ще й перднув, а ти як раз п’єш чай з тістечком на кухні з другом…

Ліс сприймається не як прекрасний дар та цінний простір, а як місце де можна вивалити з вантажівки свої продукти життєдіяльності. Як ганебне сміттєзвалище.

Коли ти пропонуєш прогулятися лісом, це звучить ідентично, якби ти сказала «а не прогулятися б нам сміттєзвалищем?», і на тебе дивляться як на схиблену, та залазять назад у свої коробки щільно одне до одного, як оселедці в банці-жестянці. А ти навпроти дивишся зі зневагою, сумно зітхнувши від цього непорозуміння.

-        Та нє. Давай лучше поєдем у кахве.

«Звісно! Давно не дихали димом, та не терлися об різних алкашів, що дригаються танцполом!» - думаю я. Але говорю інше:

-        Звісно, давай… тобі видніше.

Півгодини брудних доріг, якими шниряють бомжі у проханнях милостині, ще півгодини в якомусь заторі спостерігаючи кобло чорного диму з заду якогось КАМАЗу попереду. І ось ми у «раю». Якісь кольорові катакомби, люди-оселедці щільно одне до одного, струшують свою лупу на голову другу. Монотонні рухи, які набридають, але мусиш робити те, що й всі, бо так прийнято, і це типу десь прописали, що класно (мабуть в якомусь серіалі). Повторюєш одне й те саме: щось п’єш, щось їси, щось говориш, просто сидиш… І тобі нав’язують думку, що це класно, що це щастя, але ти нічого такого не відчуваєш.

Простори звужуються, кроки стають коротшими, рухи мінімальними. Найбільшу кімнату можна подолати десятьма кроками максимум. Це надто мало, для тонусу. І тобі пропонують в залі бігову доріжку. Де ти перебираєш ногами на місці і відчуваєш, як їдеш з глузду.

До дідька!

Врешті шлеш те все! Хапаєш свій велік і стрілою вилітаєш з міста. Долаєш півкілометра сміттєзвалища, виймаєш все, що застрягло, і… ти на волі. Аби подолати ці бар’єри життєдіяльності міста, тобі потрібно навчитися їхати довго. Аби не витрачати на прогулянки цілу добу – ти навчаєшся їхати швидко. З часом організм перебудовується. І тобі стає все тісніше в місті. Все починає здаватися дрібнішим. Дрібні коробки, дрібні люди (їхня більшість), дрібні вчинки.

***

-        Я буду называть тебя «девочка лес» – любимый мужчина с искоркой в глазах насмешливо растянул красивую белозубую улыбку «до ушей»

-        Почему?

-        Потому что.

-        Тогда и ты тоже «лес». Ты ж такой же самый и все то же самое делаешь.

-        Но я себя со стороны не вижу – смеется он, а я бросаю ему в голову подушку.