Потворний привид
Вічної зими
У вікна заглядає,
Шкірить ікла.
Бо він лихий
Від того, що є ми
На цій Землі,
І досі ще не зникли.
Він хоче крові.
Він без жертв – ніхто.
Його дратують
Розуміння лиця.
І тішиться Верховне Шапіто,
Нікчемним блазням все
«яка різниця?»
За сріблотканим океаном,
Де пахнуть цитрусом віки,
Прозорим ранішнім туманом
Мої клубочаться думки.
А в небі – крила лебедині,
А у квітках – бджолиний труд,
Тож не шукай мене, людино,
В холоднім натовпі отут.
А хмари йшли із моря воду пити,
І щось шуміло поруч, у ліску,
А ми на пляжі, ще маленькі діти,
Величні замки зводили з піску.
В нас не було і крихітки печалі,
Дзеленькав сріблом кожен голосок,
Бо ми не знали, ми іще не знали
Наскільки ненадійний той пісок.
Не тлій зажурою, Адаме,
І безнадією не тлій:
Земля вагітніє плодами,
Вона прекрасна, друже мій!
Тож не ховай у сльози очі,
Без того вистачає смут,
Едем є скрізь, як сам захочеш
І не поскупишся на труд.
Сьогодні вечір добрим є.
Сьогодні вечір – старомодний:
Неквапно час копитом б’є,
І світ до радості голодний.
Повільно падають зірки,
Душа мугикає колядку.
Тепло торкається щоки,
Тепло безмовності і згадки.
Пішли дивитись грудню в очі,
Він у лісах давно заліг,
Де ієрогліфи сорочі
Зоря насипала на сніг.
Там вітер довгі монологи
Читає тіням самоти,
Там в кожнім дереві – епохи,
Живі історії, світи!
Там кожне судження – пророче,
Усі незлагоди – мов дим.
Пішли дивитись грудню в очі,
Пішли мовчати разом з ним.
У цій звичайній, ніби, даті,
У переораному дні,
Безмежне море благодаті
Відчути випало мені.
Летіло сонце у блакиті,
Манячив ліс на стороні,
Я був живий у цьому світі,
І світ живим був у мені.
У сузір’ї Великого Котика
Від сметани кругліють животики,
Зграї рибні пасуть,
А коти не живуть,
Тільки миші –
Така от екзотика.
