Наглый и противный вирус добрался таки и до меня... Чувствую себя слоном, которому наступили на хобот. Температуры нет, справку не дадут, поэтому в академию все-таки пришлось ехать...

- Шансов, милочка, у тебя нет. Бюджетных мест только четыре, а вас вооон сколько - две группы, поэтому не надейся особо.

Думаете как пошутить над одноклассниками?

Вчера был пациент, которого зверски избили гаишники. Били ногами, руками и еще чем-то, чего он не помнит. Три дня не мог встать с кровати. Жена примочками и растирками выходила и на четвертый день таки смог добраться в поликлинику. Дальше проще: доктор направила к нам - на УЗИ брюшной полости, почек и забрюшинного пространства. Логично.

Прикольный мужичок, несмотря на то что с трудом шевелился на кушетке. Как ни странно, удалось разговориться. Практически подружились. У парня зрение совсем плохое - судя по очкам где-то +8 или больше. Домой с приятелем возвращались на дырчике (раньше это называлось мокик, а сейчас не знаю) - ну такое маленькое, где права не нужны. Потому что по зрению он права получить не может. Зрение такое еще со школы.

И вот по пути домой они объезжали аварию какой-то иномарки. Она по его словам "столб обняла". А там куча гаишников. Он струхнул, когда ему показали остановиться и решил дворами смыться. Так догнали, суки, через пару минут погони и, предварительно надев браслеты, такой 3.14зды вломили что мама не горюй.

Милицейская мОлодежь - горячая кровь. Это наша опора и защита. За порядком на дороге следят и нарушителей ловят. Их хлебом не корми - то бутылку в жопу, то избить кого с непонятными намерениями. 

И ведь как красиво сработали - ни внутренних гематом, ни снаружи. Хоть чему-то научили в школе милиции. ПроффесиАналы.

А мужичок довольный ушел. В суде бодаться - все равно дело гиблое, а заключение про то, что внутри все хорошо его здорово приободрило (наше - высоко ценится, в отличие от некоторых). Даже уходить не хотел. А может просто очень больно было и хотел еще немного на кушетке полежать.

Он еще много чего рассказывал, но это совсем другая история. И не моя.

Уже давно думала завести блог, только пока не определилась, будет ли он сугубо личным или определенной тематики.

    Люблю будни. Это время, когда я могу заняться собой любимой. Может показаться, что я забочусь больше о себе, чем о детях и о семье, но это не так. Я очень люблю свою семью и своих детей. Но и себя тоже нужно любить. Иначе, как же нас будет любить кто-то другой?
    Итак. Понедельник мы со старшим сыном начали поездкой в бассейн. Правда, у сына получился двойной поход. У него по понедельникам еще и тренировки по плаванию. Но именно он настоял, чтобы наш поход состоялся сегодня, а не завтра. Он мужчина, он решил сделать именно так, поэтому ему и отвечать за этот поступок. Пока только перед собой. А дальше, когда повзрослеет и перед остальными.
    Два часа в бассейне мы провели просто здорово. Помимо плавания в приятной воде, я смогла насладиться еще и гидромассажем. Это классная вещь, скажу я вам. Вышла я из спорткомплекса как заново рожденная.
    А вот погода сегодня снова решила пошутить с нами. С утра капал дождик, но это было недолго. Зато когда мы с сыном вышли из маршрутки, пошел самый настоящий снег! Плюс сильный холодный ветер. А мне-то казалось, что все, весна уже пришла и никуда не уйдет. Ан нет, еще бывает и такое.
    Но это не омрачило нашу поездку. Мы остались довольны.
    Мне, правда, пришлось возвращаться. Я так переживала, чтоб сын ничего не забыл в раздевалке, что сама забыла любимое полотенце. Вроде бы и вещь не особо дорогая по цене, но это полотенце мой Муж привез, если я не ошибаюсь, из США. Жалко именно поэтому. Благо, что полотенце нашлось сразу же, как только я зашла в раздевалку.
    В общем, даже если и были сегодня какие-то неприятные моменты, они быстро и легко сглаживались. Всегда бы так.
    Ах, да! Забыла поделиться еще одной радостной новостью. Я все же нашла автошколу с дневной формой обучения. Оказывается, есть все таки в городе это чудо: автошкола, в которой можно учиться теории с утра. Завтра иду туда записываться. Обучение обещали начать с 25 апреля. Я так была довольна этой новостью, что даже секретарю по телефону сообщила, что я очень рада, что нашла их и что они, наверное, единственные в таком роде.
    А еще я все таки решила задачи по макроэкономике и проработала тесты по этому предмету. Надеюсь, что все сделано правильно и мне не придется ничего исправлять. С самого детства не люблю возиться долго с домашним заданием.
    Подводя итоги могу сказать - день прожит в хорошем темпе, отличном настроении и заканчивается без проблем.

Автор: БАЗИЛЕВИЧ В.Д.

Мета пропонованого підручника - комплексний аналіз інтелектуальної власності як визначальної економіко-правової категорії інформаційного суспільства, висвітлення її наукового змісту, генетичних зв'язків та закономірностей розвитку як явища суспільного життя. Підручник характеризується лаконічним викладом матеріалу, інформаційною та змістовною насиченістю. Глибокому засвоєнню курсу сприятимуть навчальні тренінги, до складу яких входять контрольні запитання та завдання, перелік основних термінів і понять, рекомендована література. У додатках наведено правові акти чинного законодавства України, найважливіші міжнародні конвенції та угоди щодо інтелектуальної власності, сучасні статистичні матеріали.
Для студентів економічних та юридичних спеціальностей, аспірантів, викладачів вищих навчальних закладів, державних службовців, всіх, кого цікавлять питання інтелектуальної власності.

http://sociolog.in.ua/view_book.php?id=220

Нина рассуждает: "Что уж о нас говорить, если даже "Эйнштейн и тот ошибся в своей теории относительности!"

Я: "Ну и сравнения же у тебя! Разве можно сравнивать: мы с тобой отличники, а у него, во-первых, была задержка в развитии, а во-вторых, он в школе  плохо учился. Вот и результат - ошибся!"

Вони вже приходили. Тоді їм потрібна була наша база відпочинку, наш парк, наша земля біля корпусу № 18, земля на Печерську під нашим ВІТІ. І те, що на землі... Тепер ми потрібні їм цілком без залишку. Вони відмінно засвоїли, що для того щоб обезголовити — потрібно очолити. У зв'язку з цим, їм потрібно, — кров з носу, — «завести» до нас будь-якого «свого», хоч і з приставкою «в.о.». Вони цілком можуть знайти такого і серед нас. Вони знають, що таке зрада. І наскільки зневажаємий і ненависний зрадник — вони теж знають. Про це може не підозрювати лише сам зрадник. ...Справа не в персоналіях. КПІ — це ми всі. Це — його випускники всіх колишніх років і всі майбутні покоління студентів. Його студенти. Його аспіранти. Його професура. Його викладачі. Його співробітники. Нам тут навчатися. Вчити. Винаходити. Робити відкриття. Працювати. Жити. Примножувати 114-річну славу КПІ. І нам вирішувати, яким йому — нашому КПІ, — бути. І — чи бути взагалі. Індустрія вже майже убита. Навіщо висококласні інженери? Навіщо КПІ? Це — точка майбутньої регенерації країни, точка її зростання, розвитку, процвітання. Бо наш вибір: на користь того, що Україні — бути. Потужною. Красивою. Процвітаючою. Рівною серед рівних. Цього вибору і цієї перспективи вони хочуть нас позбавити. Під будь-яким приводом. Будь-якими засобами. Що можемо ми? Ми можемо нити, що мовляв, від нас нічого не залежить, що все вже вирішено, що ми не в силах нічого протиставити організованій машині тупого адміністрування і нахабного рейдерства... Однак, можемо і ще дещо. Наприклад, показати їм, що означає дійсне самоврядування кращого ВУЗу. Що означає солідарність людей праці. Що означає відстоювання дійсного, а не уявного державного інтересу. Що означає щирий жаль і обурення 50-ти тисячного колективу. Їх стихія — профанація і брехня, наша сила — істина й справа. «У чому сила, брат?..» Для початку необхідно гранично чітко зрозуміти, що відбувається. Для цього варто пильніше поглянути на таку (в будь-якій іншій ситуації рутинну, але не в нашому випадку) процедуру, як вибори ректора КПІ. Вибори — це вибір. А свобода завжди починається з вибору. Ректора в КПІ може обрати лише трудовий колектив. Це логічно. І законно. Але незручно. Для них. Єдина можливість завести «свого» до нас — це на період між закінченням повноважень чинного ректора і виборами нового призначити «в.о.». Тобто – див. вище, там, де про обезголовити. Далі, запуск вже до автоматизму відпрацьованого на різних об'єктах механізму рейдерського захоплення... увага — ВНЗ! З формального боку все, мабуть, може виглядати бездоганно. Навіть — десь демократично. І навіть — респектабельно. Але нас завжди повинна цікавити суть справи. Істотність справи. Сутність її. Це — стиль КПІ. По суті — ми отримуємо на чолі кращого ВУЗу України невідомого (Х). Логічно, що подальша доля КПІ автоматично стає такою ж: Х. У сенсі — невідомою. Вірніше: невизначеною. Але: цілком і легко прогнозованою. Передбачуваною. І, на жаль — гранично сумною. Озирніться навколо — практично тотальний «місячний» пейзаж. В індустрії, с/г, культурі і т.д. Скільки не називай деіндустріалізацію «постіндустріальним» суспільством, а тотальну дезінформацію — суспільством «інформаційним»... Міра ж легкості, з якою ми проковтнемо сценарій, писаний не нами, але про нас, буде визначальною у ставленні до нас і надалі. Визначальною з наростанням. Аж: до перетворення нашого, — і національного, — надбання: КПІ — в купу попелу. Ще одну купу попелу ... Що потрібно зробити, щоб не поставити Х на КПІ? Рішуче і очевидно захистити право трудового колективу КПІ на самоврядність. Тобто захистити і відстояти той КПІ, який ми будували, будуємо і готові далі будувати разом. КПІ з усіма його досягненнями та першими місцями у всьому, що можна і з усіма його проблемами і недоліками — куди без них... Радостями і печалями. Здобутками та помилками. Надіями і можливостями. Загалом — НАШ КПІ! Як підтримати? 26.10.2011 о 14.00 прийти на Площу знань. Далі — всіма доступними нам засобами (зрозуміло, виключно законними) змусити МОНМС дати відповідь на питання про право КПІ на самоврядування. Головне — не забувати: будь-яка авантюра, будь-яка підлість, будь-яка провокація, будь-яка сіра схема має тим менше шансів, чим більше про неї знають люди. Чим більше людей знає про неї. Звідси, правило № 1 — гласність! Достовірна інформація повинна бути гранично оперативною, повинна ставати надбанням якомога більшої кількості людей! Вони в курсі, що великі справи нині нерідко починаються з кнопки like. І вони цього реально бояться! Але просто «лайкнути» новину про спробу рейдерського захоплення КПІ — мало! Потрібно розповісти друзям. Обов'язково просіть друзів прочитати новину: бути в курсі справи завжди, і, — доки не мине небезпека, — це правило № 2. Обов'язково потрібно просити своїх друзів розповісти своїм друзям і т.д. Правда, цього теж недостатньо... Мережу можна «вирубати». Сайти – «покласти». Та й комп є далеко не у всіх і кожного, на жаль. Звідси — правило № 3: тотальність. Не буває поганих майданчиків для поширення інформації! Двері кімнати в гуртожитку — хороший майданчик для ч/б листівки з інформацією про їхні плани захоплення КПІ. Ліфт — відмінний майданчик для кольорової листівки з оперативною інформацією з теми. Потворний зелений будівельний паркан — кращий майданчик для балона і мотиваційного слогану. Балкон — феноменальний майданчик для банера! Знайомий редактор, або кореспондент одного з незліченних нині паперових та електронних ЗМІ — просто дай йому знати, що є небанальний сюжет для чергового випуску. Є інформаційний привід, цікавий і небайдужий величезній кількості людей. І т.д. Потрібно використовувати будь-яку можливість дати їм знати, що у разі спроби їх маленького мерзенного бюрократичного бліцкригу з дуже сумними для України наслідками, вони отримають від нас Сталінград!

...Є ще слабка надія і на владу офіційну. На президента. На ВР. На кабмін. На решту її «гілок». А найголовніше — ми сподіваємося на трудовий народ України, чиєю гордістю і надією намагалися робити і робимо наш рідний КПІ. Разом переможемо!

http://student.kpi.ua/wp-content/uploads/2011/10/bojan1.pdf

http://student.kpi.ua/12677/za-kpi/

Высшее образование всегда предполагает некую жертвенность – то-ли отказываешь себе во сне, то-ли в сладком, то-ли во встречах с друзьями или бесшабашных попойках.

Высшее образование в моем возрасте – осознанное и решительное действие. Но и сейчас я сижу и думаю, - писать ли мне  контрольную по специальности, о которой мечтала несколько лет, или держать всю ночь тебя за руку.

Ведь тебя я искала всю жизнь….

А ты улыбаешься, завариваешь мне мятный чай и открываешь книгу на необходимой странице: «Учись, мое Сонечко»