Зима, здається, 86 року: снігу навалило багацько, батько відкидав у дворі й за воротами нагорнув величезний кучугур, метрів зо три заввишки. Було в мене два друга: брати Славік та Сергій, з тих друзів, що їх не обирають, а просто поряд живуть. Вони приходили до мене на ту кучугуру гратися, ми й бабу ліпили, й на санчатах спускалися, і взагалі було весело. Ще брали мою собачку молоду німецьку вівчарку Альфусю й запрягали в санчата, а вона хвацько нас вивертала у сніг, бо неїздова.
Якогось разу мене Славко з теї кучури біля двору скинув з гірки прямо в спину, летіла головою в твердий дряпучий наст, ревла на всю вулицю, мама забрала додому, сушили речі, мене спати поклали під дві ковдри, личко йодом мазали. Увечері піднялася температура. Мама працювала главбухом, був якийсь річний звіт, то на лікарняному сидів зі мною Батько. Це була найкрутіша моя болячка: поки температура, то, звісно, дискомфорт і лікували як усіх аспірином та молоком з содою, після нього так прикольно ригається шматочками. А найулюбленіші татусикові ліки - липовий чай та дитячий крем, а мамочкини - гірчичники на всю ніч та парення ніг.  Як попустило, Батько мене водив "на льод", бо поряд було болото замерзле, а ще - в ліс на зимові шашлики. Коли морози були аж надто великі - ми сиділи вдома, і я читала татові вголос щодня по розділу "Пригоди Незнайка та його друзів", так я навчилася читати вже не по складах, а плавно. А ще теї зими батько віз мене на санчатах, послизнувся й поламав ногу. Тоді вже я з ним сиділа вдома та допомагала, поки мама приходила з роботи.
Зазвичай новий рік у нас святкували, ставили ялинку високу, триметрову, аж до стелі, ми з сестрою її прикрашали, а батько ставав на табуреточку й чіпляв верхівку. Прикрашали іграшками, і цукерками, і горішками, і мандаринками. Я любила облаштовувати під ялинкою собі кубло, стелила ковдру, вимикала верхнє світло та гралася під світлом гірлянд-шишечок. Приходили гості: і бабусі з дідусями, і куми, і родичі, багато діточок. Всі несли смаколики, треба було обов'язково похвалити чужий холодець, щоб нікого не образити, хоча ясно ж було, що краще мамуньки ніхто не готує. Мама завжди на таке свято робила торт з масляним кремом, батько збивав вінчиком до масла рідину з варення, якісь есенції, горішками прикрашали. Дотепер не їла смачнішого тортику, ніж мамин.
А одного року святкували новий рік у бабусі з дідусем, ми жили поряд, на сусідніх вулицях, городи в нас сходилися, тому ходили туди стежкою. І того року прямо на свято, прямо опівночі до нас, діток, прийшов справжній Дід Мороз! І подарував ляльку - таку класну, як справжнє немовля, і соска в ляльки була, і пляшечка для суміші. А ще - лижі, дві пари, менші мені й дорослі для сестри, ми проклали до бабусі лижню й каталися майже всю зиму, бо сніг лежав довго. Шкода, батько не побачив того Мороза, бо якраз курити ходив. 

Мультфільми про особливих дітей

Мультфільми про особливих дітей

Іграшки камбоджійських дівчаток, коли не має інтернету та котики надоїли.

Шкільна пора  і з нею "жара"...прийшли.

Багато-багато років тому, коли моя донька була ученицею другого класу, їй задали домашнє завдання  скласти невеличку розповідь за картинками. Вона розгорнула  читанку тицьнула пальцем на чотири картинки та з благаючим поглядом попросила допомогти в цій не легкій для неї справі. На картинках було зображено зимовий день  та двох хлопчаків: перший хлопчина тягнув за собою по  дорозі санки, послизнувся тай гепнувся, другий йому не допоміг, а стоячі поряд реготав. Потім ситуація змінилася: перший підвівся та й пішов, а той що сміявся сам добряче гепнувся. Під картинками напис «Хто сміється, тому не минеться.»

Роздивившись картинки,  почухавши потилицю, мої мізки заскрипіли у важкому творчому пошуку…

Для мене це була нова справа, без досвіду… шкільні роки розчинились десь у минулому, та й шкільну літературу я не читав, твори списував-комбінував, щоправда один я все ж таки написав прочитавши книгу «Как закаялась сталь». Ось мої мізки  і «закалілісь»…

Сюжет був простенький, але нудненький, щось не писалось, тоді я почав гратись та замінив героїв хлопчаків на  бабусю та її внучка. Ось що з цього вийшло:

 

 

ХТО СМІЄТЬСЯ, ТОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ

 

Любі діточки, я вам розповім повчальну історію про стареньку бабусю Дусю та її невихованого онука Василька. Отже сідайте зручненько і слухайте тихенько.        

Одного зимового дня бабуся Дуся та Василько почовгали по слизькій дорозі. Раптом... бабуся послизнулася, і у вухах Василька просвистів вітер, то бабусині ноги на реактивній швидкості піднялися вище голови, а її дупа глухим ударом притулилася до землі. Від раптового струсу бабусина титанова ще зовсім новесенька вставна щелепа вискочила і… два рази підскочила, та винувато завмерла на мерзлій землі.

Кінський регіт маленького Василька розітнув зимову тишу мов блискавка розітнула небо в "горобину ніч". Його курточка не витримала конвульсій молодого тіла і розійшлася по швах... відразу в трьох місцях. Від сміху маленькі щелепи хлопчика не могли зібратися до купи, а верхня губа тріснула оголив його молочні зуби. Сечовий міхур Василька не витримав  величезного тиску, і-і-і  лопнув. Бризки сечовини заляпали старенькі окуляри бабусі Дусі.

Бабуся на осліп намацавши свою вставну щелепу, спритно "підірвалася" із тротуару. Їй то що, що з нею станеться, вона вже не перший раз в цьому році падала до долу, а тверді мозолі на її дупі завжди пом’якшували удари.

Ось і все мої любі дітки. Я лишень можу додати, як ви вже розумієте, потерпілим залишився в цій історії маленький не вихований Василько. І як говорить народне прислів'я "Хто сміється, тому не минеться."

 

***

Поки я виписував цю розповідь ми з донечкою  від сміху ледь не надірвали животи, домашнє завдання стало гарною розвагою. Звісно після цього творчого розігріву, ми з донею все ж таки написали оповідання в шкільному форматі.  Вчителька отримала  на перевірку домашню роботу в зошиті від своєї учениці і на папірці від її татка. Так я пішов у школу по другому колу і під моєю роботою красувався надпис  «відмінно» з підписом вчительки.

                                                                                 

 

Не очікувала від себе, але ось, читаю «Батьки і діти» Тургенєва.

І я здивована. Давно вже не потрапляло до рук щось, що не розчарувало б. Після підручника з програмування javascript всі книжки відштовхували своєю недалекістю, безглуздістю, або ж застарілістю світогляду. «Батьки і діти» книга що справедливо має вагу. Вона містить у собі зазначення проблем, які досі у світі актуальні, багато з яких не вирішені досі. І цим книга цікава.

Це саме той твір, читаючи який в тебе ніби відкривається додаткове око, що починає бачити інший світ навколо, інший вимір світу. Тургенєв багато що не втлумачує – воно саме по собі розвивається в уяві, а Тургенєв дає цьому тільки поштовх. І саме такі твори я обожнюю – ті, що не тлумачать «в лоб» а дають правильний поштовх для «включення» можливостей уяви. Я би сказала, що він талановитий майстер, один з унікалів, - вміє грати на рідкісному інструменті, вихопити потрібні ноти, і музика лине. А інструмент цей – це мозок читача, уява читача, читачеві творчі здібності.

Дивно. Бо «включивши» глузд ти бачиш просто літери, просто текст, і сюжет не надто високий – просто собі походеньки молодиків, та маса спілкування. Я би сказала, що книга про спілкування, ця книга і є суцільне спілкування. По простому кажуть – шлятися. Чим саме й займаються герої безкінечно.

Але подяка таланту автора давати красиві описи. Описи місцин, описи всього, що бачить герой, описи того, як у ті часи в них там все відбувається, як вони живуть, устрій тощо.

А ще відчуваєш постійне якесь батьківське тепло від автора. Книга просякнута цими відчуттями і вони передаються читачеві. Дещо, правда, збочене якесь тремтіння перед юними дітьми, але то пусте, - можна не помічати.

Якось так масу всього книга ставить по своїх місцях. Читаючи, починаєш розуміти причини сьогодення. Наприклад, можна розгледіти передумови більшовицьких революцій. Починаєш розуміти що призвело до масових розстрілів тих, хто був економічною основою Русі, України. Розуміти, чому так завзято свої ж бралися ставати чекістами та розкуркулювати своїх же.

Тургенєв цього не каже, але показує, як сильно втратили реальні віжки життя ті, хто зобов’язаний їх тримати міцно.

А ще стає зрозумілим романтизм, та те, що настало після нього – категорично протилежне заперечення романтизму. Здавалося б, - 19 століття, це так давно було! Але ми й досі з цього не вийшли. І тепер я це ясно розумію і бачу. Такі книжки потрібно читати для того, щоб розуміти хто ми є, з чого ми є, які ми є, і чому ми такі, які ми є, що призвело до того, що ми такі які ми є (я про суспільство України та росіян).

Тургенєв, це помітно, дуже ревно відхрещується від злиття росіян зі сходом, з монголами. Але якщо читати і аналізувати – то він сам же й показує це проникнення одна в одну цих двох культур.

 

А якщо коротко – вельможі тих часів анічогісіньки не робили по справі, ніфіга не розвивали й не намагалися розвивати у державі, а тільки, вибачте, єблися, витрачали по пів-життя на дорогу до друга в інше місто, щоби потусити, й байдикували у гостях тижнями, бо витрачати одразу стільки ж часу й сил на дорогу назад було ліньки. Коротше, правильно зробила революція, що знищила їх всіх. Але не правильно, що не розсортувала їх на ледарів, та тих, хто справді старався. Хто давав роботу людям і робив цю роботу улюбленою, хто розповсюджував знання й науку поміж людей, хто піклувався й обробляв володіння, хто розвивав економіку. Таких було мало, але вони були – знаю з розповідей бабусь й дідусей. Одних гноїли рабами на панщинах, а у рідкісних панів люди ходили щасливі й ситі, села охайні, землі оброблені, садки доглянуті тощо.

 

Читайте Тургенєва. Але читайте думаючи.