Ця замітка має двох адресатів. Перші це ряжені клоуни, котрі бігають в косоворотках і кричать про "рускає казачество". Хоча напевно вони навряд чи її прочитають. Другий адресат - українці, які взяли політтехнології Кремля на очернення донського козацтва, звинувачуючи їх то в тому, що вони (о, який жах!!!) співпрацювали з Гітлером. Начебто окрім українців ніхто не мав право боротись з більшовизмом всіма доступними заходами. Тому для тим, в кого погляд зашорений розповідями про "німецка-фашискіх захватчіков" та "колабарціаністав-прєдатєлєй" далі читати не раджу.  

По знаменитій перемозі над польським військом під Зборовом (в теперішній Галичині), у серпні 1649 року в силу договору з польським королем Яном Казимиром українці здобули багато прав визнаних королем, зокрема Гетьману України належало мати 40 тисяч козаків, у Реєстр занесених, не кажучи про охочекомонних. Цим Реєстром у 1842 році похвалився перед О. М. Бодянським російський генерал українського походження Андрій Якович Стороженко. По смерті генерала, реєстр був переданий Бодянському з волі покійного.  
Дякуючи цим людям і сьогодні, через 360 років заглянувши до Реєстру, вчитуючись в імена та прізвища українців, що боролися за волю, можна відчути, які рідні вони нам. Ті самі прізвища, та імена, що нерідко і сьогодні нам зустрічаються. Зокрема згадується, що козаків Богдан записав у шістнадцять полків. В Реєстрі згадуються полковники: Яцько Воронченко, Полковник полку Черкаського, Йосип Глух, Полковник полку Уманського, Данило Нечай, Полковник полку Брацлавського, Іван Федоренко, Полковник полку Кальницького, Антін Жданович, Полковник полку Київського, Федір Лобода, Полковник полку Переяславського, Філон Джалалій, Полковник полку Кропивенського, Матвій Гладкий, Полковник полку Миргородського, Мартин Пушкаренко, Полковник полку Полтавського, Тимофій Носач, Полковник полку Прилуцького, Прокіп Шумейко, Полковник полку Ніжинського, Мартин Небаба, Полковник полку Черніговського, Лук’ян Мозира, Полковник полку Корсунського, Семен Савович, Полковник полку Канівського, Федір Якубович, Полковник полку Чигиринського. і одного полку в Реєстрі не згадано, Шкода, але через явну і досадну помилку при друкуванні частини першої Реєстру згадується лише п’ятнадцять полків і полковників.  
В полках, крім сотен, були козаки і при штабах полків. Наприклад:  
Полк Канівський – 270 козаків штабної роти з керівництвом полку і звязківцями включно. Полк Корсунський – 258 козаків з керівництвом полку включно.
Полк Черкаський – 261 козак з керівництвом полку включно. 
З чотирьох полків, по прізвищах перерахованих у частині першій Реєстру, Чигиринський полк відрізняється тим, що у його склад зараховані і керівники тодішньої козацької України і інша державна старшина, писарі, звязківці і т.і., всього, окремо од сотен – 466 людей. Всього цей полк нараховував 3134 легеня за Реєстром. Читаю прізвища, зовсім знайомі, приємні на слух і не дуже: Пилип Володарський, Андрій Ляшенко, Васько Тарасенко, Федір Лук’яненко, Панько Сидоренко, Панько Коба, Семен Ющенко, Федір Ярошенко, Ясько Левченко, і в Омельницькій сотні, у Сотника Івана Шутко записаний Грицько Шевченко. Можливо, далекий родич великого Тараса, Академіка з живопису і Поета, Батька української мови і Чумака, Правдолюба і філософа, Вчителя і солдата Нації.
Серед прізвищ зустрічаються такі, як Слюсар і Ткач, що вказує на розвій промисловості. Так у Переяславському полку Муравською сотнею в 131 шаблю керує Сотник Ничипір Ткаченко. А Журавською сотнею Кропивенського полку керував Федір Бульба.
 Цікава штука історія. Ніби простий набір слів, але нації, що приділяють їй пильну увагу розвиваються швидко і невпинно. Не догнати їх і не зупинити. Нації, що перестають її вивчати різко гальмують у розвитку і починають сваритися між собою, як Канада, наприклад. Держави, які вивчають історію з дозволу сусіда, рухаються на місці і, що цікаво, викликають відразу у того самого сусіда, якому хочуть догодити.
 Читаючи Реєстр, переконуєшся у тому, що по кількості прізвищ ми явно випереджали Китай. Коли українці згадають свою культуру, тоді зможуть вийти та достойно виглядати і в іншіх галузях.

Література.
РЕЄСТР усього Війська Запорозького після Зборівського договору з королем польським Яном Казимиром складений 1649 року, жовтня 16 дня й виданий по достеменному виданню О.М.Бодянським, ЧАСТИНА ПЕРША /ПОЛКИ: ЧИГИРИНСЬКИЙ, ЧЕРКАСЬКИЙ, КАНІВСЬКИЙ, КОРСУНЬСЬКИЙ/, МСП «Козаки», Київ-1994р.

    Ти, Хутін – пуйло кацапське, проклятого чорта брат і товариш, і самого люцефера холуй. Чорт висирає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти синів Українських під собою мати, твого війська ми не боїмось, силою і правдою Божою будем битись з тобою.

СУЛТАН МУХАММЕД IV –

ЗАПОРОЗЬКИМ КОЗАКАМ

 

Я, султан, син Мухаммеда, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств – македонського, вавилонського, єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким не переможний воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, наказую вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без будь-якого опору і мене вашими нападами не примушувати непокоїтися.

 

Султан турецький

Мухаммед IV

 

 

ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ –

ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

 

Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський Колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, камянецький кат, Подолинський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали , плюгавче!

Невгоден єси матері вільних християн!

Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!...

 

Кошовий отаман Іван Сірко

Зо всім Кошем запорозьким.

   Конотопська перемога є дуже повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. У світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор безславно втрачає владу.Конотопська битва належить до числа тих визначних подій, про які варто пам'ятати з багатьох причин. Вона по праву стоїть поруч із такими військовими звитягами козацтва, як перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648 року чи під Батогом 1652 року. Ця перемога здобута не масовим героїзмом, а насамперед військовою хитрістю, завдяки злагодженим діям гетьмана Івана Виговського та його союзника - кримського хана Мегмеда ІV Гірея. Однак Конотопська битва нині цікава історикам та громадськості не лише як сторінка воєнної історії, а й має важливе значення для розуміння суті політичних процесів, що протікали на українських теренах. Битва під Конотопом наочно спростовує насамперед той міф, що після Переяславської ради 1654 року Україна стала буцімто єдиним цілим із Московською державою. Історична палітра взаємин двох країн насправді була щедро насичена найрізноманітнішими подіями, зокрема й військовими протистояннями.

Конотопська перемога є надзвичайно повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. Адже у світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор (маю на увазі гетьмана Виговського) через два місяці після тріумфу безславно втрачає владу, до того ж під тиском найближчого оточення, своїх підлеглих.

У російській історіографії закріпився особливий погляд на тогочасні взаємини між Гетьманатом та Московією: там ідеться не про війну, а про самовільну акцію Виговського. Але ж Виговський був легітимно обраним гетьманом, його визнав і московський цар! Тож об'єктивно слід говорити про першу українсько-московську війну, що не обмежувалася битвою під Конотопом.Українсько-московська війна 1658-1659 років розгорталася на тлі однієї із найбільших гуманітарних катастроф, що її будь-коли зазнавала Україна - Руїни другої половини ХVІІ ст. Однією з причин Руїни була довготривала виснажлива громадянська війна, яка саме за гетьманування Виговського розпалюється з небаченою досі силою.

У тій війні "насолити" своєму вчорашньому побратиму, навіть на шкоду Україні, вважалося цілком прийнятним заняттям. Отож не було нічого дивного, що якраз у розпал Конотопської кампанії добре відомий читачам запорозький отаман Іван Сірко, аби не допустити зміцнення влади гетьмана Виговського, здійснює похід на Кримський півострів. Такі дії Сірка спровокували й черговий українсько-кримський розрив, і спустошливий набіг татар на лівобережні міста й села, і повернення московського війська назад в Україну.Не менш істотними були й власні прорахунки гетьмана Виговського. Задумавши загалом перспективний політичний проект з долучення на партнерській основі до федерації двох (Литви й Польщі) козацької України, Виговський не зумів належним чином відстояти українські інтереси при ратифікації Гадяцької угоди. Як компенсацію гетьман, його рідня та наближені прийняли щедроти польського короля, але в умовах війни така поведінка Виговського була рівноцінною винесенню собі смертного вироку. На Лівобережжі, пошарпаному татарами, вибухнуло антигетьманське повстання, а найближче оточення Виговського швиденько знайшло йому заміну - Юрія Хмельницького.

Зважаючи на юний вік гетьманича та його не вельми рішучий характер, старшині такий вибір здавався найоптимальнішим: вона всіляко прагнула зберегти за собою повновладдя на місцях. Що з того вийшло - радше не згадувати.У військовому відношенні Український гетьманат у часи свого піднесення (1648-1649 роки) був набагато сильнішим за деяких своїх сусідів, що мали власні держави, - Молдавське, Волоське чи Трансільванське князівство.

Однак не все вирішував військовий потенціал - державу потрібно було легітимізувати у спосіб, прийнятий на той час, наприклад, через авторитет одного зі членів своєрідного "монархічного клубу", влада якого мала сакральний характер. Не даремно Богдан Хмельницький так наполегливо впроваджував у життя шлюбний проект, пов'язаний із одруженням старшого сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василе Лупу.Як виняток тут можна згадати хіба що Голландію та Швейцарію, яким удалося тоді подолати іноземне правління й утвердитися без протекції когось із монархів. Якщо оцінювати об'єктивно, то Козацька держава не мала шансів доповнити цей короткий список, не визнавши сторонньої опіки.До того ж багаторічні, практично безперервні, війни не могли не позначитися на боєздатності козацького війська. Його специфіка полягала в тому, що козаки були не лише воїнами ("жовнірами" за тогочасною термінологією), а й працювали на землі. Тривала відсутність козака призводила до занепаду господарства, а відтак - і втрати ним спроможності належно підготуватися до походу. Тому після важкої поразки під Берестечком 1651 року зовнішня допомога - чи турецького султана, чи московського царя - насправді важила дуже багато.

Богдан Хмельницький неодноразово вдавався до спроб залучити на свій бік представників знатних родів. Збереглося кілька гетьманських універсалів, що містили суворі заборони козакам вступати у володіння князів Заславського та Вишневецького, або чинити якісь зачіпки їхнім слугам й адміністраторам. І, знаючи характер Хмельницького, можна з упевненістю стверджувати, що такі його дії не були випадковими.Після вельми загадкового й швидкого згасання роду некоронованих володарів України князів Острозьких (подейкували, що руку до цього доклали всюдисущі єзуїти, прибравши зі свого шляху найпереконіших захисників православної Церкви) саме Заславський і Вишневецький були найавторитетнішими представниками родової аристократії й могли претендувати на роль основоположників української правлячої династії. Однак вони не мислили себе поза контекстом Речі Посполитої, обоє вже перейшли з віри предків у католицтво, а сама логіка козацького повстання суперечила інтересам князів, що володіли величезними магнатськими господарствами, нещадно визискуючи підданих. Отож князя Заславського невдовзі після козацького виступу бачимо серед очільників польського коронного війська, а князь Ярема Вишневецький увійшов в історію як найнепримиренніший супротивник козацтва. Тож потрібно було втілювати в життя іншу модель, шукаючи протекції іноземного правителя. Спочатку Хмельницький мислив у цій ролі турецького султана. А Єрусалимський патріарх Паїсій, у 1649 році мандруючи з Близького Сходу до Москви, підказав гетьману кандидатуру православного московського царя. Втім, попри шалений спротив Москви, активно розвивалися взаємини й зі шведським королем Карлом Х Густавом.

Київ ніколи не був гетьманською столицею. Навіть полковий центр Київського полку знаходився не в Києві, а в Козельці або в Гоголеві. Однак Хмельницький неодноразово говорив про Київ як духовну столицю України, що уособлює славу Давньокиївської держави. Інші гетьмани у своїх універсалах також наголошували, що "Київ - наше місто столечне".Проте у Києві на відміну від Чигирина, Переяслава чи Черкас козацьке населення ніколи не мало кількісної переваги над міщанами та підданими церкви. Крім того, у військово-стратегічному та мобілізаційному плані він не видавався надто привабливим у порівнянні з тим-таки Чигирином. Останній був ліпше захищений, до нього швидше можна було стягнути війська з традиційних козацьких регіонів, ліпше організувати сполучення із союзниками з Криму та Північного Причорномор'я.

Не варто забувати й про те, що за Переяславською угодою 1654 року в Києві перебував гарнізон московських військ на чолі з воєводою, і, зрозуміло, жоден із гетьманів не бажав добровільно ставати під контроль царської адміністрації.

Розмовляв і записав: Юрій ПОТАШНІЙ

Віктор Горобець
Доктор історичних наук.
Завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України.
Професор кафедри історії Росії КНУ імені Шевченка

[ Читати далі ]

Анатолий Шеремет

27 жовтня в Запорізькому коші дитячої та молодіжної козацької організації «Молода Січ» проводяться заняття з стрілецької підготовки. 

Передайте інформацію своїм знайомим. Пам’ятайте про переведення годинників на зимовий час. 
Подробиці телефоном Шеремет Анатолія.
066-202-32-37, 096-481-78-22
Електронна пошта (E-mail):
[email protected]

[ Читати далі ]