Солодкий мій.
Солоний мій.
Гіркий...
Мій рідний.
Мій єдиний.
Мій - чужий.
Мій спогад.
Біль.
Мій страх.
Я - лиш в тобі.
В твоїх очах
Шукаю
Відгуки надії...
І сподіватися
Не смію -
На спалах,
На хмільну зорю.
В любові
Спрагло
Я згорю.
У снів
Осінньому вогні.
Гіркий мій сум,
Ти - ще в мені...

Я боюсь тебе,
немов вогню.
Я боюсь - себе,
себе - виню.
Нащо я пустила
в серце гріх?
Вже несила...
Людям - сміх.
Буде - що?
Що буде?
Розкажи...
По вустах моїх
Поворожи.
Розчаклуй
це серце,
Розчаклуй...
Подивися, 
доторкнись,
почуй...
Що тобі мої
заморені вуста?
Я - вже
не ядриця,
Я - пуста...
Я зносилася
у болю іменах,
Я зморилася
у втрачених словах...
Я - скалічена,
побита на стерні,
Вже - не плакать,
й не співать мені.
Йду порожнім
шляхом - навманя.
Йду - щоночі.
І бреду - щодня.
Дивні фрази
я гублю з руки,
Дикі вчинки
стеляться в роки.
Думка поглинає,
і обман
Переходить
в ситу
стиглість ран.
А тобі - на серці -
синя рань!
А мені - по серцю -
та й ножем!
Зможу
усміхнутися...
А щем -
Скиглить
усередині іще...
...Чи тобі потрібні
ці роки,
Що повзуть
впродовж
душі й руки?
Чи тобі потрібні
ці рубці,
Що смішать мене...
а в кулаці
серце понівЕчене
лежить...
Чи тобі потрібна
вся ця гидь?...
...Та тобі -
ще хочеться -
вогню!
...Я себе..
я лиш себе -
виню...

Я напишу,
Що ти -
найкращий
від усіх.
Тобі скажу,
Що погляд твій,
твій сміх -
Кришталь
мого життя.
Його
крихку красу
Боюся я
розбити...
Тому у спогади
летять,
І лише в пам'яті
несу -
Примарні
перші квіти,
Твої не сказані
слова,
І не даровані
дива,
І поцілунки,
і тепло,
Яких - ніколи -
не було...

Я хочу відчути
тебе на смак,
На скрик, на запах,
на дотик...
На спраглому тілі
залишити знак,
Й любити тебе,
допоки
Наповнишся ти
солодким теплом,
Гарячим  любові
промінням...
Я ніжно огорну
тебе крилом,
а ти - ростимеш
корінням
У пружне, жадане
моє єство...
Й оркестром
дзвінкоголосим,
Ніжним чарунком,
духм'яним зелом
Душу мою
оросиш...
Тебе закохаю,
собою сп'яню,
Сповию в любов,
заколишу...
І, спивши уповні
хмільного вогню,
Надію на вічність
залишу...

Поль Верлен "Spleen"

Рожi червоні поспі`ль,
чорен посполу хміль.

Бачу, холонеш, любо:
буде на мене загуба.

Небо блакитне занадто,
море а вітер -принада.

Завше чекаю й боюся:
ґвалтом тікати мусиш.

Блискучий лаком гостролист,
самшиту ку`щі, лу`ків зміст
покинув`м геть напризволяще
заради Вас і тільки. На`що?

переклад з французської Терджимана Киримли

Заскиглить небо:
"...пропустіть невдаху!"
Розкрилю руки -
І осіннім птахом
Заб'юся у твоє вікно.
Я вже не чула так давно
Ні слів твоїх, ні сміху...
І невелику втіху
Приносить відчуття,
Що цю безглузду, здиблену
Любов мого життя
Присипле першим снігом...

Так хочу вірити тобі,
Твоїм словам і почуттям,
і романтичним мріям,
які живуть чомусь своїм життям.

Реальність тане наче сніг,
і ми живемо мов уві сні,
чекаючи на зустріч знов і знов,
не помічаючи як в серце вже постукала любов.

Так хочу вірити в любов,
і в почуття взаємні,
чекати зустріч знов і знов,
і мрії потаємні...

Тихо вечір надходить,
а надворі зима,
холод в душу крадеться,
туди, де суцільна пітьма.
Іній сумом повіяв,
і заплакав мороз,
по холоднім будинку,
повнім жалю і сльоз.
І на склі намалює
 візерунки свої,
дивний майстер-художник
у холодній пітьмі,
і в картинах тих буде
і надія й любов
і життя в епізодах,
зі стражданнями знов,
помережане смутком
зі щасливим кінцем,
де ті двоє із казки
поєднались вінцем.
 

До тополі втомлено

Осінь прихилилась.

Сумно так і болісно

В очі задивилась...

Плакала... й спитала - 

Що тобі болить?

Листом з гілки впала,

Зойкнувши на мить...

О, не мовчи!
І не ходи повз мене,
Неначе я - уже не є.
Моєї виснаги знамена
Тріпочуть. А чуття - кує
Дзвінкі невлучні миті скону.
Й довіку - знов мені мовчать...
Палати, тліти чи холонуть
Й квітчать ту провесінь, стрічать
Величну згубу в серці тихім,
Хандру сезонну у душі.
А ти - мовчиш.
Мовчиш, на лихо!
Й твоє мовчання заглушить
Я не порадна...
Так буває.
Величних змін душа зазнає -
І знову в плетиво думок.
Заграє десь, десь - заспіває,
Й постане ясно, мов пророк.