Тарас ШЕВЧЕНКО 

Розрита могила  Світе тихий, краю милий,  Моя Україно,  За що тебе сплюндровано,  За що, мамо, гинеш?  Чи ти рано до схід сонця  Богу не молилась,  Чи ти діточок непевних  Звичаю не вчила?  «Молилася, турбувалась,  День і ніч не спала,  Малих діток доглядала,  Звичаю навчала.  Виростали мої квіти,  Мої добрі діти,  Панувала і я колись  На широкім світі,  Панувала… Ой Богдане!  Нерозумний сину!  Подивись тепер на матір,  На свою Вкраїну,  Що, колишучи, співала  Про свою недолю,  Що, співаючи, ридала,  Виглядала волю.  Ой Богдане, Богданочку,  Якби була знала,  У колисці б задушила,  Під серцем приспала.  Степи мої запродані  Жидові, німоті,  Сини мої на чужині,  На чужій роботі.  Дніпро, брат мій, висихає,  Мене покидає,  І могили мої милі  Москаль розриває...  Нехай риє, розкопує,  Не своє шукає,  А тим часом перевертні  Нехай підростають  Та поможуть москалеві  Господарювати,  Та з матері полатану  Сорочку знімати.  Помагайте, недолюдки,  Матір катувати».  Начетверо розкопана,  Розрита могила.  Чого вони там шукали?  Що там схоронили  Старі батьки? Ех, якби-то,  Якби-то найшли те, що там схоронили,  Не плакали б діти, мати не журилась.  9 октября 1843, 

Березань

Богдан-Ігор АНТОНИЧ ПІДКОВИ На сто возах весна приїде,  мов луки, вигнуться смички.  Крізь сито дощ весінній цідить,  і дяк запалює свічки.  Та їхать ми ще не готові,  й баси нам нетерпляче тнуть.  Хай, люба, місяць на підкови  нам ковалі перекують.

9 березня 1935

КАЛИНА Калина похилилась вниз,  мов ягода росте червоне слово.  Весні окриленій молись,  карбуй на камні пісню калинову!  Та промінь сонця, мов стріла,  проколе слово і проріже камінь,  і лиш калина, як цвіла,  цвіте щороку листям і піснями.  9 березня 1935

ДВА СЕРЦЯ У вечір, в обрії, у спів  підем, обнявшись, перед себе.  Мов черепицю із дахів,  зриває вітер зорі з неба.  І, відділившись від юрби,  загорнемося в хутро ночі.  Хай два серця — два голуби  співзвучно й тужно затріпочуть.  3 квітня 1935

БАРВІНКОВА ЩИРІСТЬ Кохай мене звичайно й просто,  так, як кохають всі дівчата.  Коли проходиш білим мостом,  зоря в твоє волосся вп’ята.  Так палко вміють цілувати  лиш ті, що перший раз цілують.  В тремтінні слів твоїх крилатих  я барвінкову щирість чую.  9 квітня 1935

Посторонний.

 

Я помню все, что было еще до

До сотворенья мира мирозданья

До тех времен еще, когда водой 

Покрыто все с верха до основанья.

Тогда везде зияла пустота

Лишь темнота, ни хляби и не тверди

И смысл, и суть и истина проста

Ничто вокруг, ни жизни и не смерти.

И были в мире только мы вдвоем

И ты была все вот такой же дурой

Тщеславный сноб с напыщенным лицом

Клубком амбиций, чувств карикатурой.

Все грезилось тебе, когда же бог

Создаст среду банального гламура

И развернуться, наконец-то б мог

Там твой талант и скверная натура.

И с упоеньем жажду утолить

Любвиобильно – сексожадной стервы

Любить и мучить, трахать и пилить

Ногтями длинными перебирая нервы.

И нарушать, грешить и попирать

Творить себе и быть самой кумиром

С правдивым видом поминутно врать

Чужие слезы заедать зефиром.

Все мечешься, потом болезни смерть

Потом родишься, снова все по кругу

Не разорвать и не преодолеть

Зачем-то мы привязаны друг к другу.

Мы незнакомы. Все сказать хочу

Про эту вечность, что тебя я знаю

Я так давно, давно тебя люблю

Боготворю, любуюсь, наблюдаю.

І.Р.

Плащаницею ночі покриєш схололі вуста, Дорахуєш до ста, і, примруживши стомлені очі, Прочитаєш молитву, і тінню старого кота Повз розбурхану Лету прожогом укотре проскочиш. А за нею туман. І прочинене навстіж вікно, І було то давно, і банальна зимова сльота. Ти постукаєш в небо, а там наливають вино, А спускатися долу вже боязко, бо самота. Бо брести по землі, по зимі волочити крило, Жи би все відгуло, а воно на ступнях мозолі. А вино не дозріло – у Лету крівцею стекло. І не дійдеш домів, через біль у вцілілім крилі.

Роздертий дух, хоч ціле моє тіло.
Дивлюсь на вас, всміхаючись несміло.
Чого я тут? Для кого ці вистави?
Вам не потрібні ми! Вам треба слави!
Та все ж прийшла почути Ваше слово,
Яке заздалегідь уже готове.
А що зробили Ви для України?
Підняли дух хоча б одній людині?
О так! Підняли кілька років тому.
Я пам’ятаю цю щасливу втому,
Як з друзями верталися з майдану…
Ми думали, що порвані кайдани.

Ми так гадали. Вірили словам
А ви віддались нашим ворогам!
Ви нас жбурнули у глибоку прірву!
А разом з нами – нашу щиру віру!

Та ви й самі нам ворогами стали.
Та ви ж без нас пропали би! Пропали…
Та вам, цих слів ніколи не збагнути!
В ярмі не будем більше спину гнути!

Можливо, завтра виженуть зі школи,
І не закінчу я її ніколи.
Бо слів моїх ця влада не пробачить,
Та байдуже про себе! Край мій плаче!

Хай вірш цей тягарем у серці буде,
Як Януковичу яйце у груди!
Історія не пробачає зради
Хіба у Бога попросіть поради!

На щастя є ще в Україні цвіт!
І він ще зачекає кілька літ!
А вже тоді повстануть духом сильним
Тоді і будуть люди наші вільні.

І встане рідна матінка з колін!
Й почує весь народ щасливий дзвін.
Із гордістю піднімем догори
Яскраві синьо-жовті прапори!

Христя Мулик, учениця 10-А класу Тернопільської ЗСШ№14
21-22 січня 2009 року.

З Майдану.

Один вышел на поиски истины как герой, а в награду ему досталась – маленькая наряженная ложь.

Сквозь запахи золы, туман, и зимний вечер
Пришли. На стенах пляшут факелов огни
И твой гудит камин, то вечность
Из нас в трубу высасывает дни.
В чертах знакомых лиц уже не будет радости
Дым, шепот за столом, и пол скрипит в ногах
Мы – карлики души, нам было нужно малости
Лишь руки отогреть, да память воскресить.
Уже тому сто лет, как я покинул город
Дремучий лес в горах – от вашей доброты
Вы вспомнили меня? Я тот, кто мыслей ворох
Таскает за собой и смотрит с высоты
На вашу жизнь – что молох
Напрасных жертв, и праздник суеты.

Вперше зі шкільного віку я розродилася на вірш... (якщо це можна так назвати)))

Не для мене даруєш ти квіти,
не про мене твої ніжні сни,
не для мене співаєш сонети
і даруєш серпанки весни...
Зараз я усвідомити мушу
древні істини якось собі,
не дарма ж дарувала я душу,
не зважала, чи вартий, чи ні...
І тому не триматиму злості
я на тебе й твою нову суть,
я бажаю тобі тільки щастя,
знай - кохала, про це не забудь!
Я ж про це шкодувати не буду,
бо кохання - святе почуття,
заховаю 'го глибоко в душу
й пронесу промінець крізь життя.
Він пригріє мене в лиху днину
і згадаю я десь крізь роки,
як любила незтямно Людину
це найкраще, що є у житті.

Порой весною (в феврале)

Так тянет к ступе и метле,

Или отдаться на столе

Своим гостям навеселе.

Неплохо летом (в сентябре)

Кататься голой на метре,

Отдаться в чьем-нибудь дворе

За крюк висящей на ребре.

В ноябрьских сумерках (зимой)

Так хорошо идти одной,

Когда какой-нибудь больной

С ножом торопится за мной.

А дома, дома (круглый год)

Меня никто, никто не ждет

И я плыву, меня несет

Течением моих невзгод.

И я иду, бреду в бреду

Того, чего не будет, жду

Зачем-то этот блог веду

Несу вот эту ерунду…

Жара и грязь плацкартного вагона

 Звенит в стакане ложка на столе

Твое лицо в потемках как икона

И огоньки проносятся в стекле.

Я под столом возьму тебя за руку

Пока твой муж на верхней полке спит

И ты поймешь, что ты всего лишь сука,

Которая на привязи сидит.

Под звуки храпа – тихая беседа,

Украденный у жизни поцелуй

Я помню ночь - со вторника на среду

Все спали, но не мы с тобой…

…Проходит ночь «разврата» и «растлений»,

В вагоне рассветает суета

Зачем на годы прозы и терпений

Так редко выпадает красота.

Тот, кто считает пошлостью вот ЭТО,

Пусть мне подробно, внятно объяснит

Зачем так много денег и предметов

И очень мало дружбы и любви?

Как хорошо, что жизнь не бесконечна,

И значит, есть страданиям предел

Несправедливо и жестоко вечно

Не видится, с кем видеться б хотел…

Он с чемоданом, а она зевая,

Влюбленной парой выйдут на перрон

Когда-нибудь ее в толпе узнаю

Всегда есть шанс – один на миллион.