хочу сюди!
 

Natali

46 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 43-52 років

Замітки з міткою «українська мова»

Письмо к русскоязычному соотечественнику о требовании двуязычия







Письмо к русскоязычному соотечественнику о требовании двуязычия в Украине
Відкритий
лист полковника у відставці, який віддав роботі в ГРУ двадцять два з
тридцяти семи років загальної служби у Збройних силах СРСР. Подаємо
мовою оригіналу.


Уважаемый Соотечественник, Гражданин Украины!


В последнее время в печати нередко дискутируется вопрос о придании
русскому языку статуса официального или государственного. Чаще эта
дискуссия, в силу понятных причин, ведется на украинском и не всегда в
корректной форме. Хочу высказать свою точку зрения на эту проблему и
обсудить ее именно с теми гражданами Украины, которые по той или иной
причине пользуются русским.


Я - украинец и окончил украинскую среднюю школу в одном из городов
Западной Украины вскоре после окончания войны. Русский язык уже в ту
пору был обязательным предметом во всех учебных заведениях. Без него
нечего было и думать поступить в вуз даже в Украине, что для многих моих
сверстников оказалось труднопреодолимым препятствием. Приходилось
заниматься дополнительно. Не скрою, что мы завидовали ребятам из русских
школ, в которых украинский язык преподавался факультативно. Они всегда
заканчивали учебу раньше нас, сдавали на два экзамена меньше, и табель
успеваемости у них, при прочих равных условиях, выглядел лучше. Нередко в
старших классах родители переводили своих детей в русские школы, чтобы
помочь им лучше овладеть русским языком и тем самым гарантировать
поступление в институт, если не дома, то где-нибудь в России или в
другой республике.


В украинских вузах всегда существовала квота для “русскоязычных”
студентов (видимо, с целью предотвращения “националистических уклонов” и
стимулирования интернационального воспитания). В связи с этим, ни о
каком преподавании предметов в вузах на украинском языке не могло быть и
речи, поскольку всегда существовала группа студентов, возражающих
против этого. К тому же практически все учебники для вузов печатались на
русском языке! Большинство выпускников украинских вузов, особенно
выходцев из России, оседали в Украине, в то время как украинцы почему-то
преимущественно распределялись по всему Союзу! Руководители
промышленных предприятий и городской администрации в Украине (как
правило, лица с высшим образованием) общались со своими подчиненными на
привычном им профессиональном (русском) языке.


Кино, которое в то время было почти единственным и “самым важным
средством искусства”, шло исключительно на русском языке. Нет ничего
странного в том, что в семьях, в которых хотя бы один из родителей имел
высшее образование, все чаще пользовались русским. Во втором или третьем
поколении русский язык в таких семьях обязательно становился “родным”.
Такова логика колониальной политики. В большинстве стран Африки, Азии и
Латинской Америки государственным (официальным или национальным) стал
язык бывшей метрополии. Прошло бы еще не так много времени и украинский
язык даже в городах Западной Украины стал бы такой же редкостью как и на
востоке.


Особенно грустно было наблюдать эту картину нашим родителям,
пережившим трагедию многолетнего принудительного ополячивания
украинского народа Западной Украины. Не по нашей вине произошел раздел
Украины. Но именно украинский язык был тем главным оружием, которое
помогло нам выжить и сохранить себя как часть обездоленной, но вместе с
тем, великой европейской нации. Не скрою, что этот факт является
предметом нашей гордости, и всегда рассматривался как вклад в дело
объединения разрозненных частей Украины в одном государстве и
восстановления её подлинной независимости. Невольно напрашивается
вопрос, ради чего были принесены жертвы? Ради того, чтобы заменить
польский язык русским? А как же быть с национальной самобытностью?


В основе национальных культур лежит разное историческое прошлое
народов, которое не могло не оставить своего отпечатка и на языке. Да, в
разных регионах Украины единый национальный язык имеет некоторые
несущественные различия, как правило, не выходящие за рамки диалектных.
Удивительно как раз обратное, что эти отличия ничуть не больше, чем в
любом другом языке, имеющем длительную историю своей государственности,
включая русский. Не этим ли и интересны мы миру! Утратив один из
важнейших элементов своей национальной культуры - язык, не только
Украина, но и весь мир станет беднее. Наша многовековая культура будет
восприниматься не иначе как нечто производное от польской или
российской. (Именно российской, а не Киевской Руси! Думаю, что не
требуется особых доказательств того, что Украина является если не
первоочередной, то уж во всяком случае равноправной наследницей культуры
Киевской Руси. Так почему же на ней должна лежать печать
второразрядности, производности?) Распад коммунистической империи -
процесс объективно обусловленный. Но ведь он не должен сопровождаться
потерей национальных культурных достижений. Язык относится к
определяющим атрибутам любой нации, является важным средством её
объединения, сохранения государственной целостности. Двуязычие
несомненно ослабляет интеграционные процессы внутри нации, о чем Вы
можете судить хотя бы на примере Канады. Особенно это опасно, когда один
из языков принадлежит более сильному соседу, к тому же претендующему на
защиту интересов (каких? от кого?) населения, говорящего на “его”
языке. Это еще как-то можно понять, когда речь идёт о проживающих за
рубежом гражданах России. Но при формулировке “русскоязычных” грань
становится весьма неопределённой и смахивает на вмешательство во
внутренние дела соседа. Моё поколение ещё помнит и аншлюс Австрии, и
чешскую Силезию, и польскую Померанию... И всё это тоже было густо
замешано на общности языка части населения указанных районов с более
сильным соседом. Вряд ли такая позиция может оставить безучастным любого
гражданина Украины, а для Западной - тем более! Странно, что сейчас
раздаются угрозы раскола Украины по языковому принципу. Так к вопросам
культурологического порядка примешиваются политические соображения. И с
этим тоже приходится считаться.


Не будучи ни историком ни филологом по образованию, я прошу
снисхождения у специалистов за излагаемые ниже соображения, которые
считаю своим долгом сделать в силу остроты и важности данного вопроса
для судьбы Украины. Некоторые из мыслей уже были высказаны в ряде
статей, посвященных данному вопросу, но так как они были сделаны на
украинском, то я не уверен, что все “русскоязычные” украинцы их
прочитали. Извините, если в чем-то повторюсь.


Думаю, что не древность того или иного языка определяет его право на
существование. Язык, как общественное явление, имеет свою диалектику
внутреннего развития и с течением времени может измениться порой до
неузнаваемости. Попробуйте прочитать в оригинале “Слово о полку Игореве”
и вы убедитесь, что даже хорошее знание русского окажется мало
полезным, чтобы оценить все его прелести. Далеко не все англичане могут
сегодня насладиться всей прелестью Шекспировских сонет. Латинский язык,
как средство общения, давно умер даже несмотря на наличие письменности.
Китайский классический литературный язык, существующий не одну тысячу
лет, доступен разве что специалистам-филологам. Так что Ваш вывод о
непременном единстве письменного и разговорного языков, по крайней мере,
не состоятелен. Феномен древнеславянского языка интересен тем, что он
оставался языком общения народов, сталкивавшихся на территории нынешней
Украины, даже тогда, когда под давлением внешних обстоятельств славяне
почти полностью покидали эти места. Это также не могло не отразиться на
его своеобразии. Древний восточнославянский язык явился той основой, от
которой в последующем взяли своё начало украинский, белорусский и
русский языки. Но украинский формировался на том же пространстве, где
раньше господствовал восточнославянский, и никогда не терял своей
органической связи с ним.



Великие славянские просветители, болгары по происхождению, Кирилло и
Мефодий, руководствуясь прежде всего интересами распространения
христианской религии, привнесли в IX веке на наши земли письменность, во
многом основанную на древнеболгарском языке (македонском наречии
южнославянского языка). Общеизвестная устойчивость религиозных догм с
течением времени всё больше отдаляла церковнославянский язык от вечно
живого развивающегося разговорного языка... Начальное образование,
которое главным образом распространялось через систему
церковно-приходских школ, также способствовало тому, что растущая армия
писарчуков была вооружена нормами церковно-славянской грамматики.
Отличие светского и церковного языков наблюдается во многих обществах. В
католическом церковном обряде служба до сих пор нередко ведётся на
вышедшем из разговорного употребления латинском языке, который мало кто
понимает. Кажущаяся близость между церковнославянским и современным
русским языками свидетельствует разве что о более молодом возрасте
последнего. Но почему язык - “русский” ? Во Франции говорят на
французском, датчане говорят на датском, в Швеции - на шведском, поляки -
на польском... А россияне в России говорят на... русском! У них что ли
нет своего национального языка? Заимствовали? У кого? Когда? Почему?
Попробуйте задуматься над этими вопросами и многие нынешние проблемы,
связанные с развалом бывшего Союза, вам станут гораздо более понятными.
(Обратите внимание: понятие “русский язык” на украинский всегда
переводилось как “російська мова”, а не “руська мова”, как того
следовало бы ожидать, поскольку последнее понятие соотносится с языком
Киевской Руси, имеющим ничуть не больше общего с современным русским
языком, чем с языком украинским). Первая ошибка (ошибка ли?) неизбежно
влечет за собой последующую. Позаимствовав название языка, пришлось
заимствовать и национальность - “русский”. Но “француз”, “швед”,
“датчанин”, “поляк”, “украинец” - имена существительные. А “русский” ?


Может, и не стоило бы придавать слишком большого значения различию
понятий “русский” и “российский”, если бы не производные от них понятия
“Русь малая” и “Малороссия”, которые имеют непосредственное отношение к
обсуждаемой нами теме и различия между которыми порой не желают видеть.
Из истории известно, что нынешние славяне, “от которых есть и пошла
земля русская” впервые появились на территории современной Украины в
эпоху великого переселения народов, где-то на рубеже 5-6 веков нашей
эры. Конечно, эти земли и раньше не пустовали, и населявшие их в разные
времена народы оставили свой след в традициях, характере, а главное - в
наших генах.


Набеги варягов на восточно-славянские земли отмечаются с начала 8
века. Слово “рус” скандинавского (варяжского) происхождения и означает
“воин”, “защитник”. По аналогии: “русь” - “войсько”, “дружина”
(княжеская). У любого славянского князя была своя русь. Именно этим
объясняется быстрое, несравнимое с количеством пришедших на нашу землю
варягов, распространение этого понятия в масштабах огромной территории.
Когда возникала необходимость, собиралась “Русь великая”. Походы
отдельных князей осуществлялись малой русью. Таким был и поход на
половцев сиверского князя Игоря в 1187 году. Русь была не только
защитницей государственной независимости, но и гарантом прав её граждан.
Выражение “я - русский” (по латыни - Rusios) означало не
национальность, не территорию проживания, а государственную
принадлежность, подчиненность (“оброчность”) cлавянскому князю, упование
на его защиту.


В перерывах между походами дружине выделялось место для её
повседневного размещения (вместе с семьями), с условием поддержания, как
бы мы сегодня сказали, её “постоянной боеготовности”. Границы, края
этой территории были хорошо обозначены и известны местному населению,
“украяны”: входить на них без особого на то разрешения запрещалось под
страхом смерти. (Наши предки знали толк в военном деле!) Таким образом, у
каждого князя была и своя “украина”, что уже имело территориальный
смысл. Известны украины сиверская, волынская, подольская и другие. Как
видите, “русь” и “украина” понятия во многом тождественные, поскольку
относятся к княжеской дружине, с той лишь разницей, что слово “украина” -
славянского происхождения. (Интересно, что в летописях оба слова
появляются практически одновременно. Слова несколько более позднего
происхождения “козак” и “сечь” так же тесно связаны между собой в паре:
“воин, защитник” и “запретная территория” и употребляются в летописях
практически в тех же значениях, что слова “рус” и “украина” в эпоху
Киевской Руси! Преемственность языка - одна из важнейших его
закономерностей. Да и козачья держава Богдана Хмельницкого немало
заимствовала в политической организации от Киевской Руси. И опять же,
слово “козак” - “иностранного”, на сей раз тюркского происхождения, а
“сечь” - славянского. Видимо, в своих оригинальных значениях слова “рус”
и “козак” больше соответствовали заложенному в них смыслу и не имели
полной аналогии в славянском языке, скажем, со словом “воин”. С подобной
ситуацией мы нередко сталкиваемся и сегодня. Разные языки взаимно
обогащают друг друга, способствуют их постепенному сближению. Но стоит
ли форсировать этот процесс?). В то же время слова “рус” и “козак” имеют
и существенные отличия, поскольку первое относилось к содержавшемуся за
княжеский счет воину-наёмнику, защитнику власти и государственных
интересов, а второе - к защитнику своей земли и селений от набегов
кочевников и ватаг любителей легкой наживы, выполнявшему свой
общественный долг по зову сердца, в силу своих убеждений. Интересно
также и то, что отглагольные существительные “украина” (от “краяти”) и
“сечь” (от “сікти”) - оба близкие по значению слову “резать” (урезать,
усекать - обратите внимание на префикс “у”!). С другой стороны, слово
“засека” в военно-историческом смысле имеет почти то же значение, что и
“украина”. Конечно, “край” и “украина” - слова одного корня. Но с
помощью префиксов словам одного корня можно придать различный, порой
прямо противоположный смысл. Политизированные филологи в слове “Украина”
и сегодня никак не хотят видеть “засеку”, “край”, “границу”,
предпочитая ей “окраину” (чего? - России?). Так что язык - это очень
важное историческое свидетельство. И если мы хотим сохранить именно свою
родную, а не навязанную нам соседями по политическим соображениям
историю, мы прежде всего должны сохранить свой родной язык.


В 988 году происходило крещение собственно княжеской дружины, то
бишь “Киевской руси”, разумеется - с частью черни, что по замыслу
Владимира Святославовича (Великого) должно было свидетельствовать о
единстве веры “армии и народа” и тем самым способствовать укреплению
боевого духа княжеского войска (в состав которого входили уже не только
варяги), а следовательно, и государственности. Большая же часть народа,
особенно представители славянской элиты, приняла христианство гораздо
раньше.


“Росами” (по латыни - Rhos, обратите внимание на разность
написания!) те же норманы называли племена, преимущественно
угро-финского происхождения, проживавшие к югу от Скандинавского
полуострова. Соответственно, населяемые ими земли - Рос(с)ией. (То есть,
если “рус” - это “мы”, то “рос” - это “не мы”. Таким образом, “Русь” и
“Россия” слова гораздо больше антонимы, чем синонимы). Известно, что те
же варяги совершенно сознательно употребляли слова “рус” и “рос” в
разном значении. Когда речь шла об установлении дружественных отношений с
соседними государствами или народами (преимущественно находящимися
южнее Скандинавии), они называли себя “росами”, то есть представителями
страны, расположенной северней, как например посольство к Людовику
Индельгеймскому от имени хазарского кагана, о чем писал епископ
Пруденций в 839 году. Когда же речь шла об ультиматуме типа “Иду на
Вы!”, то он всегда делался от имени “русов”. Царьград осаждали именно
русы, а не росы. И щит Олега (надо бы произносить не Ол`ег, а `Олег,
по-нормански) на “вратах Царьграда” был прибит от имени русов, а не
росов. Странно, что на эту разность не обратили должного внимания более
поздние исследователи, считая, что слова рус и рос - это всего лишь
разное, видимо, диалектное, отличие одного и того же слова. Ничего
удивительного, поскольку оба слова часто-густо относились к одному и
тому же народу или пространству, а большой разницы между этими понятиями
составители летописей в то время скорей всего не видели (или не хотели
видеть по политическим соображениям, как в более поздние времена).
Укрепление Московского княжества и перенесение в его пределы патриаршего
престола, позволяло ему называться Великим. Соответственно вассальные
княжества такого права не имели. Привнесённый на эти земли
церковно-славянский язык, по сути дела, ложился на чистую почву и
усваивался местными племенами без существенных изменений. Во времена
монгольско-татарского нашествия грань между русским и украинским языками
заметно углубилась, и в дальнейшем развитие каждого из них шло своим
путём.


Присоединение Украины к России, и главное, постепенное изменение её
статуса в Петровскую эпоху и после неё с целью окончательного поглощения
Украины с претензией на историческую преемственность, сопровождалось
присвоением унизительного и несвойственного ей наименования Малороссии.
Надо отдать должное изуверской продуманности этого шага, позволявшего, с
одной стороны, в течение нескольких веков внедрять в сознание
украинского народа ощущение своей “малости”, неполноценности, а с другой
- способствовать обогащению имперского центра интеллектом, отобранным у
украинской нации. Присмотритесь внимательнее и Вы убедитесь, что
большинство того, чем гордится нынешняя Россия, имеет ярко выраженное
украинское происхождение. Более того, укрепившись на имперской почве и
занимая нередко руководящие позиции обрусевшие украинцы сегодня являются
чуть ли не главными противниками независимости Украины и сторонниками
её очередного «воссоединения» с Россией (разумеется, с сохранением
приоритета Москвы!). Их нетрудно понять: так они сохраняют свой
великодержавный (московский) статус и в то же время связи со своей
родиной, для которой они, в их представлении, значат больше, чем местные
граждане. Как только у них возникают проблемы с украинским
законодатеьством, они спешат укрыться в России. (Не отсюда ли тяга к
“двойному гражданству”?). Как к этому относятся “соотечественники”, их,
видимо, мало интересует. Потребуется ещё немало времени для осознания
ими того, что построение демократии в России, а значит и её сохранение
как современного государства европейского типа, зависит от признания
Россией (конечно, не народом, а властью!) своей равнозначности с
Украиной и налаживания искренней дружбы со своей прародиной.


Историю, как предмет изучения, трудно назвать объективной наукой,
особенно в плане её интерпретации. Любое историческое явление имеет
многофакторный характер, из которых в силу тех или иных политических
условий выбираются те из них, которые соответствуют целям определённой
политической группировки. Очень важно отнестись к вопросу о
государственности русского языка именно с этой точки зрения. Речь идет
не столько об удобстве общения двух соседних славянских народов, сколько
о политических целях руководителей страны, претендующей на особую роль в
Европе и мире. В чем заключается эта роль, нас наглядно убеждают уроки
собственного прошлого и события последних лет. У каждого народа есть
свои национальные интересы. Боюсь, что пройдет еще немало времени
прежде, чем интересы российского и украинского народов, адекватно
выраженные их правительствами, смогут сблизиться до такой степени, что
язык перестанет быть проблемой в их общении. Вне зависимости от родного
языка, истинный патриот Украины (да и России тоже!) не может не желать
Украине укрепления её подлинной независимости. Историческая судьба
Украины способствовала формированию у подавляющего большинства народов,
проживающих на её территории, подлинно интернационального, миролюбивого
отношения друг к другу да и к своим соседям. Несмотря на наше, порой
трагическое, прошлое вряд ли у нас сегодня возможно в какой бы то ни
было форме повторение югославского или чеченского вариантов. Да,
украинцы хорошие, дисциплинированные солдаты, во многом определявшие
боеспособность бывшей Советской Армии. Мы умеем воевать, но берём оружие
в руки лишь тогда, когда унижают наше национальное достоинство. Точно
так же мы относимся к национальным чувствам других народов.


Кажется, впервые история подарила Украине возможность создать своё
собственное государство из всех отторгнутых ранее соседями частей.
Возможно, мы будем последним в мире народом, строящим своё независимое
государство. Простит ли нам история, если мы не воспользуемся этим
шансом? Язык всегда был мощнейшим средством объединения, интеграции
страны, чего так нехватает сегодня Украине, которая фактически не имеет
истории своей государственности. Двуязычие будет способствовать её
дальнейшему расчленению. К тому же в Украине нет никаких ограничений в
воспитании детей на родном языке, чему могли бы позавидовать многие,
считающие себя цивилизованными, государства мира. Разнообразие культур -
наше богатство. А двуязычие смахивает на отстаивание для своих детей
права не знать украинского языка, а значит и не понимать культуры своего
народа. Смогут ли после этого они полюбить свой народ, свою Родину,
стать её настоящими патриотами? Скорей всего им будет уготована роль
слуг более сильного соседа, которому, к величайшему нашему сожалению,
ещё ой как не скоро удасться освободиться от великодержавной
империалистической психологии, унаследованой от прошлого, и не без нашей
помощи.


С уважением.

Антон Варварич

Как уничтожали украинский язык: хроника запретов за 400 лет


Украинский язык нам - запрещали 134 раза, не Америка и не Европа, а Россия ! В состав Украины в 1918 году входило и Украинское Вольное Казачество Кубани. В те годы на Кубани, преимущественно, говорили на украинском языке… в годы, когда Россия категорически запрещала украинский язык. Россияне (предки московитов ордынских) запрещали украинцам их родной язык. И запрет накладывали все ветви власти: Царь, Сенат, Дума и даже священный Синод. А позже коммунисты свирепствовали ничуть не меньше.


С 1700 по 1908 год издано 12 (ДВЕНАДЦАТЬ) Царских Указов и Правительственных Постановлений, ограничивавших и запрещавших украинскую культуру и язык. А Советская Империя за 70 лет издала по этим же запретам 8 (ВОСЕМЬ) Постановлений Политбюро и Указов. С 1991 года Украина стала независимой (де-юре), а де-факто? Поползновения российского на украинские земли на протяжение 23 лет... Да что же это такое? Мало нам истории? Украинский язык ограничивали, запрещали и отменяли в течение последних четырех столетий. Официально — циркулярами, указами, законами, анафемами и т.д. За это время украинский язык закалился так, что вряд ли обратит внимание на каких-то депутатов. 3 июля 2012 года фракция Партии регионов в Верховной раде обманула оппонентов, приняв во втором чтении скандальный закон, который оглашает русский язык официальным. Вспомним, сколько раз за последние 400 лет враги Украины и украинцев пытались ограничить употребление украинского языка.

1622 — приказ царя Михаила с подачи Московского патриарха Филарета сжечь в государстве все экземпляры отпечатанного в Украине «Учительного Евангелия» К. Ставровецкого.

1696 — постановление польского сейма о введении польского языка в судах и учреждениях Правобережной Украины.

1690 — осуждение и анафема Собора РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могилы, К. Ставровецкого, С. Полоцкого, Л. Барановича, А. Радзивиловского и других.

1720 — указ Петра I о запрещении книгопечатания на украинском языке и изъятии украинских текстов из церковных книг.

1729 — приказ Петра II переписать с украинского языка на русский все указы и распоряжения.

1763 — указ Екатерины II о запрещении преподавать на украинском языке в Киево-Могилянской академии.

1769 — запрет Синода печатать и использовать украинский букварь.

1775 — разрушение Запорожской Сечи и закрытие украинских школ при полковых казацких канцеляриях.

1789 — распоряжение Эдукационной комиссии польского сейма о закрытии всех украинских школ.

1817 — введение польского языка во всех народных школах Западной Украины.

1832 — реорганизация образования на Правобережной Украине на общеимперских принципах с переводом на русский язык обучения.

1847 — разгром Кирилло-Мефодиевского брат ства и усиление жестокого преследования украинского языка и культуры, запрет лучших произведений Шевченко, Кулиша, Костомарова и других.

1859 — Министерством вероисповеданий и наук Австро-Венгрии в Восточной Галиции и Буковине предпринята попытка заменить украинскую кириллическую азбуку латинской.

1862 — закрытие бесплатных воскресных украинских школ для взрослых в подроссийской Украины.

1863 — Валуевский циркуляр о запрете давать цензурное разрешение на печатание украиноязычной духовной и популярной образовательной литературы: «никакого отдельного малороссийского языка не было и быть не может».

1864 — принятие Устава о начальной школе, по которому обучение должно было проводиться только на русском языке.

1869 — введение польского языка в качестве официального языка образования и администрации Восточной Галиции.

1870 — разъяснения министра образования России Д.Толстого о том, что «конечной целью образования всех инородцев неоспоримо должно быть обрусение».

1876 — Эмский указ Александра о запрещении печатания и ввоза из-за границы любой украиноязычной литературы, а также о запрете украинских сценических представлений и печатания украинских текстов под нотами, то есть народных песен.

1881 — запрет преподавания в народных школах и произнесения церковных проповедей на украинском языке.

1884 — запрет Александром III украинских театральных представлений во всех малороссийских губерниях.

1888 — указ Александра III о запрете употребления украинского языка в официальных учреждениях и крещения украинскими именами.

1892 — запрет переводить книги с русского языка на украинский.

1895 — запрет Главного управления по делам печати издавать украинские книжки для детей.

1911 — постановление VII-го дворянского съезда в Москве об исключительно русскоязычном образовании и недопустимости употребления других языков в школах России.

1914 — запрет отмечать 100-летний юбилей Тараса Шевченко; указ Николая II о запрете украинской прессы.

1914, 1916 — кампании русификации Западной Украины; запрет украинского слова, образования, церкви.

1922 — провозглашение частью руководства ЦК РКП (б) и ЦК КП (б) «теории» борьбы в Украине двух культур — городской (русской) и крестьянской (украинской), в которой победить должна первая.

1924 — закон Польской республики об ограничении использования украинского языка в административных органах, суде, образовании на подвластных полякам украинских землях.

1924 — закон Румынского королевства об обязательствах всех «румын», которые «потеряли материнскую речь», давать образование детям только в румынских школах.

1925 — окончательное закрытие украинского «тайного» университета во Львове

1926 — письмо Сталина «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У с санкцией на борьбу против «национального уклона», начало преследования деятелей «украинизации».

1933 — телеграмма Сталина о прекращении «украинизации».

1933 — отмена в Румынии министерского распоряжения от 31 декабря 1929 г., которым разрешались несколько часов украинского языка в неделю в школах с большинством учеников-украинцев.

1934 — специальное распоряжение министерства воспитания Румынии об увольнении с работы «за враждебное отношение к государству и румынскому народу» всех украинских учителей, требовавших возвращения в школу украинского языка.

1938 — постановление СНК СССР и ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей», соответствующее постановление СНК УССР и ЦК КП(б)У.

1947 — операция «Висла»; расселение части украинцев из этнических украинских земель «врассыпную» между поляками в Западной Польше для ускорения их ополячивания.


1958 — закрепление в ст. 20 Основ Законодательства СССР и союзных республик о народном образовании положения о свободном выборе языка обучения, изучении всех языков, кроме русского, по желанию родителей учеников.

1960-1980 — массовое закрытие украинских школ в Польше и Румынии.

1970 — приказ о защите диссертаций только на русском языке.

1972 — запрет партийными органами отмечать юбилей музея И. Котляревского в Полтаве.

1973 — запрет отмечать юбилей произведения И. Котляревского «Энеида».

1974 — постановление ЦК КПСС «О подготовке к 50-летию создания Союза Советских Социалистических Республик», где впервые провозглашается создание «новой исторической общности — советского народа», официальный курс на денационализацию.

1978 — постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и изложения русского языка в союзных республиках» («Брежневский циркуляр»).

1983 — постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик» («Андроповский указ»).

1984 — постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О дальнейшем совершенствовании общего среднего образования молодежи и улучшении условий работы общеобразовательной школы».

1984 — начало в УССР выплат повышенной на 15% зарплаты учителям русского языка по сравнению с учителями украинского языка.

1984 — приказ Министерства культуры СССР о переводе делопроизводства во всех музеях Советского Союза на русский язык.

1989 — постановление ЦК КПСС о «законодательном закреплении русского языка как общегосударственного».

1990 — принятие Верховным Советом СССР Закона о языках народов СССР, где русскому языку предоставлялся статус официального.

2012— принятие Верховной Радой Украины проекта Закона «Об основах государственной языковой политики», который грозит значительным сужением сферы использования украинского языка в ключевых сферах жизни в большинстве регионов Украины.



© likagordasky

Free counters!

Давність української мови

Іван Ющук

12 ФАКТІВ ПРО ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
(початок статті)
Рідна та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його менталітету, до його способу думання. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова  – це мова предків і рідної землі.

Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями.

Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато. 

Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова – продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.

Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до середини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т. І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше. 

Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.

Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів. 

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської – її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навчання. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aperapri (“вепр – вепра”), як в українській вітер – вітру (випадає звук е).

В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) – відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me(І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).

Латинська й українська мови розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пилventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сікsomnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смертьres і річ, voluntas і воля, securis і сокираlana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’яaratrum і орало, semen “насіння” і см’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім  – чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? – читаємо в І.Нечуя-Левицького.

Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti – сидить, sedemos – сидимо, sedetes – сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий новіший, novus – novios; лівий – лівіший, laevus – laevios.

Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.  Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною – три тисячі років тому, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва – це вже українські слова.

Факт третій. Коли в VІ – VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.

Зокрема в сербській і хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою ять” (примітка: у тексті подаватиму як “І), звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: ноганози, рука руци, мухамуси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: ИванИване, орачорачусестрасестро, сестрицасестрице, лекар – лекару, другдруже, jунак “герой” – jуначе.

Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемооремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пишипишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.

Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, каљужа, квочка, китица, кожухкољиво “коливо”, крок, кут, куњати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, наопако “навпаки”, снагатреба, и поготово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ – це “квітень”, липањ – “червень”, српањ – “липень”, листопад – “жовтень”, але сечањ – “січень”.

Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася. 

Факт четвертий. У VІІІ – Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська – це сучасна Берестейщина.

Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.

Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”. 

Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший – це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви ять” він ужив букву и: нимаясимяисцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли – наказовий спосіб); написав чоловІка (замість человІка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ  – так він передав український звук h), он є давъ, уставив (замість старослов’янського далъуставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтътощо.

У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вІтрила, лука (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо. 

Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ – ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго (зълаго, грІшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові-еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), ВасилевиБорисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на : Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям -оло-.

Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом , а не : азъ моливъПоряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ – ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрестне хотячи, геть, порося.

Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти ХІ – ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.

Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість ять: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помиткадидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъєси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалыпоихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловІкъ, жона моя, чоломъ; м’який звук цотьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-роздилилъ, розумно

Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господинеОнсифоре, дІво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення -ові, -еві: Стояновисинови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення там, де мало б бути гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолкудару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -огодоброго, великого, жолтого; рідко закінчення -аголуцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.

Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемомолотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлитьвъзмить

Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, ОлексииОлександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, МикытаМихайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, ИванкоПан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, КостянтинъХрьстина. То тут, то там в берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокънаимитъ, господа “домівка”, година, кожухъ, свитаглекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.

Отримано з е-джерела: http://sd.org.ua/news.php?id=9892

Увага: через технічні причин (на i.ua) кириличну літеру “ять” у тексті роботи подано буквою І”, яка з міркувань не так візуальних, як фонетичних є найкращим відповідником для «ять» (примітка моя - oleksander).

Я українка!


Чому ми (українці) говоримо російською мовою? Я виховувалась українською, і десь з підліткового віку почала активно спілкуватися російською мовою. В мене був хлопець російськомовний. А потім в інтернеті зокрема на цьому сайті тільки і спілкувалась російською. 
Думаю пора спробувати щось змінити. Декілька днів перед цим я експериментувала: писала і говорила на українській. Мені сподобалось, десь ділась та ніяковість. Десь місяць буду спілкуватися українською.

Я вирішила, що буду спілкуватися українською, рідною мовою!!! 

ХТО ЗІ МНОЮ?

Вибачте друзі була вимушена закрити коментарі. Замітку я видавала не для обговорення, а для інформації про своє рішення, щоб люди не дивувалися чому це я їм почала писати українською. Хто хоче сказати щось важливе напише в гостьовій, або на пошту ;)

66%, 146 голосів

34%, 75 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

БезуМовна катастрофа в Україні

Після того, як прийняття ВРУ Закону про мовну політику в Україні ще в першому читанні одразу привітали в Росії, стало ясно для кого цей підступний гешефт вчинили регіонали - для хазяїна стараються, бо то він вже їх президент, а не якийсь там Янукович. Для цього останнього (в усіх розуміннях даного слова) всі ці події у Верховній Раді, а ще більше - збурення у регіонах України та ще саме на початку великого дійства Єврочемпіонату 2012, яке б мало прославити власне Януковича, то є досить і досить неприємна подія, але і він так само не може нічого вдіяти - Хазяїн з Кремля наказав і треба виконувати.
Давайте реально подивимось на мовну ситуацію в Україні: чи є насправді така вже нагальна потреба в прийнятті подібного мовного закону? Жодної! Однозначно! Неймовірно приниженою, затурканою і забитою якщо і є якась мова в Україні, то це саме українська, номінально державна мова, але далеко не як належить бути тому насправді функціонально. За 2 роки влади Януковича і Ко з ПРидурків відбулась тотальна русифікація навіть того невеличкого україномовного простору, який виник в держапараті та радіо- і телепросторі за 2005 - 2010 роки. І це все робилось без всякого правового обгрунтування, а навпаки всупереч всім законам включно до Конституції - просто в наглу, як то і звикли робити урки-регіонали, які наглість вважають за єдине щастя в світі. Ну що ж, панове урки-ПРидурки, якщо ви шукаєте неприємностей на власну шкуру, то швидко їх знайдете - я в цьому більш ніж певен. І мені особисто досить кумедно чути, як головні ПРидурки заявляють, що не допустять повторення подій 2004 року. Кучма так само не раз промовляв, що не допустить революції, наче хтось його про цей дозвіл став питатись. Так само і ПРидурків ми питатись не збираємось, як не будемо і повторювати все як колись мирно і чинно, тому що і найбільшому з усіх можливих добреньких і лагідних українців тепер вже ясно, що боротись тут можна тільки одним єдиним чином: «Вогнем і мечем»
Безперечно це не є щось собі простеньке і веселеньке часів Майдану, як зрозуміло, що це нацьковує народ України одне на одного огидна рука Москви, бо тільки Росії вигідно мати дестабілізацію в Україні через етнічні конфлікти за грузинським сценарієм, але якщо над народом починають настільки нагло знущатись і зраджувати його інтереси власні керівники на догоду іншій державі, то немає більше виходу з такої ситуації, як масове повстання і покара для зрадників. Всіх. Бити і гнати в три шиї як оту парламентську більшість, так і оту недолугу опозицію, що бездарно здає одну позицію за другою - нам таких захисничків не потрібно! Пошукаємо кращих!
В завершення теми хочу сказати від себе наступне: якщо до 5 червня 2012 року я змушував себе миритись з владою ПРидурків, бо то є демократична константа визнавати владу обрану на виборах, проте відтепер я цієї влади не визнаю, тому що вона діє за законами окупанта: «горе переможеним». А ми не є переможені! Ми ще подивимось, хто кого...

Богдан Гордасевич
м. Львів
06.06.2012    

А що робити нам?

Велелюдного віче, яке я сподівався застати перед будинком Львівської облдержадміністраці вранці 5 червня, не було, хоча тема прийняття Закону про мовну політику в Україні була досить актуальна, але ясно і те, що люди вже не вірять в легальну демократію в цій державі при цій владі. І я вважаю, що люди праві, тому і не нарікаю на львів’ян, які спокійно сновигали містом по своїх особистих справах. Просто в усьому стає відчутно, як визріває народний гнів, накопичується і незнати з якої причини він вибухне - то більш ніж зрозуміло. Всякому терпінню є свої межі, а коли великій нації в наглу плюють у лице зневагою до найсокровеннішого - до мови! До мови корінного народу! І хто? Зайди й перевертні, які опанували владу і вважають себе за всемогутніх зверхників над людьми! Не бувати цьому!
Суто по темі хочу навести вірш поета Мирослава Кушніра, який у 22 роки загинув у лавах УПА:

ШЕВЧЕНКО - БРАТЧИК

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
і в пітьму вдивлене вікно.
Нависла дум криклива зграя,
морочить душу ув одно.

Братерство братнє, воля, воля...
Кого ж ви братом нарекли?
Синам жорстокого Миколи
ви дружно руку подали.

І ви ждете од них любови,
раби, підніжки, прошаки...
Нема козацької в вас крови -
сини козацькі не такі!

Не ждіть добра в собак Петрових -
обух громадою сталіть!
Бо ж не словами - кров’ю злою
нам треба волю окропить.

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
глибінь бездонна темноти.
Буранно вітер завиває,
відносить думи у степи.

1 березня 1942 р.  

На мою думку тут поетом-бійцем більш ніж чітко визначено, що потрібно робити і чому. Тому я хочу висловитись на іншу тему, яку почув на тому ж віче серед людей, а саме, що одні казали: «То Ющенко все винуватий», - а інші відповідали: «Ні, то Юля винувата, бо взаємопоборювали одне одного, а не єднались» І ніхто і півсловом не обмовився, що вони може й обоє таки винуваті кожен по-своєму, але найбільша вина на нас всіх! Бо всі ми після перемоги Помаранчевої революції преспокійно зачали очікувати коли ж то нам мана небесна до рота посиплеться від наших зоресяйних керманичів, замість того щоб користатись сприятливим часом і активно братися до роботи, тобто перебирати владу в країні до власних рук - наших народних рук! Пригадайте, як то все було?! Хіба не фронда 2005 року Тимошенко до Ющенка розпочала відродження фактично знищеної політичної сили на чолі з Януковичем? А де ми всі були? Ми дружно голосували проти себе самих віддаючи голоси хто за «Нашу Україну», хто за БЮТ, а хто і за СПУ, і ще за цілу купку інших лженаціонал-патріотів типу Народної партії Костенка з Плющем, РУХу тощо - що то було? Демократія? Дурократія це було, тому що раз довірили владу президента України Ющенку - то й треба було того триматись! І спитати можна було б тоді конкретно з кого! Ну а так вийшло як класичне: собака на сіні, що сама його не з’їсть, але і худобу до харчу не підпускала. І винуватих нема: Гриць киває на Гаврила, а Гаврило - на Данила...
Отже хто винуватий у конфронтаційній упередженості стосунків Ющенка з Тимошенко? Виключно ми самі - виборці з націонал-патріотичного табору, які голосували один проти одного, а не проти регіоналів та комуністів. То є факт, який ніхто не зможе спростувати. Як і підступне відтягування голосів ВО «Свобода» у виборах 2008 р. під ультрапатріотичними й націоналістичними гаслами від БЮТу й НУНС  на користь Партії регіонів та комуністів - це так само потрібно пам’ятати. Це все наші з вами голоси! Наші з вами! І далі теж вибір є і буде за нами! Це не стосується одних тільки виборів - це стосується самого буденного життя кожного! Цей вибір відбувається щоденно! Ми просто не надаємо тому належної уваги і робимо в тому велику помилку. Дуже часто ми самі себе принижуємо більше, аніж це хтось інший нас принижує. Простий приклад: сучасні молоді хлопці і дівчата у Львові спілкуються поміж себе українською з величезною кількістю матюків - це хіба не самоприниження? Чому молодь не хоче сама спілкуватись чистою нормальною мовою, а вподобала зеківську говірку? Звідки це їм навіяли? Хто до того привчив? А самі так хочуть - самі! Ну хочеться їм сморід з рота випускати, тіло наколками вкривати, оголеними і розцяцькованими на людях з’являтись - хочеться! А бути вишукано вбраним з гарною мовою і поводженням вихованої людини - не хочеться! Чому? Подумайте? І дайте просту відповідь на запитання: так це нас хтось «опускає» чи ми самі себе?
Тепер повернемось до основної теми: української мови, яку грубо зневажили з боку правлячої верхівки нашої держави. Як я вже однозначно зазначав: реальної потреби в такому мовному законі немає, тому це треба сприймати виключно як образу проти української нації. Особисто я такої образи як свідомий українець, а не просто україномовний громадянин, прощати не збираюсь. Воно й раніше я дещо самостійно українізовував свій життєвий простір обираючи у читанні, музиці, перегляді телепередач тощо українське, але тепер, коли в державі на законодавчому рівні вводять мовну сегрегацію - моє рішення стає однозначним і категоричним: я, українець, живу в Українській Державі, тому якщо хтось захоче, щоб я його почув і зрозумів, то він має звертатись до мене виключно українською мовою! Все - без варіантів! Винятки в мене можуть бути до іноземців, але винятки для того й існують, щоб стверджувати правило. І мав я десь всіх сурогатомовних співвітчизників, які не володіють державною мовою, як і всю провладну державну номенклатуру з ПРидворних ПРидурків з Партії регіонів, яким не вистачає інтелекту вивчити ще одну слов’янську мову.
Ігнорування - то не війна, отже дозволити може кожен, хто забажає відстояти свою мову і державу як надбання Українського Нації. Звичайно, що я був і є проти міжнаціональної ворожнечі та проявів етноциду, але я вимагаю і маю на це повне право, щоб мову і націю корінного населення моєї держави поважали і не принижували незалежно від чисельності іншомовних зайд та перевертнів на її території. Якщо влада тупо хоче повторити експансію сербів в Хорватії, то відомо чим вона закінчилась і немає сумнівів, що і в Україні це відбудеться аналогічно, якщо далі так все піде.
Також мушу визнати, що як вихована людина, я з величезною нехітю вживаю образливі вирази, яким є у даному випадку словотвір «ПРидурки» стосовно членів Партії регіонів у Верховній Раді України, але на мою особисту думку треба бути винятково обмеженими розумово людьми, щоб так бездарно і передчасно звести наніц той величезний потенціал електорального позитиву, який би могла дати регіоналам вдало проведена акція з Єврочемпіонатом 2012. Все! Не буде тепер вам нічого від того! Нічого! Ложка вашого дьогтю вже зіпсувала цю діжку з медом. А що вже Ківалов Серьйога-підрахуй знову капітально підставив Януковича - то просто фатум якийсь для обох. Подивишся на весь цей бедлам і тільки одне що й можеш вимовити: «Ну й ПРидурки!»
Завершити свій допис хочу доповненням до закінчення одного рекламного гасла з табору ПРидурків: «... руїну подолано!» - «Тюрму збудовано!»    
Я особисто туди заселятись наміру не маю - я 30 років в «соціалістичному таборі» відбув, в зоні, що називалась СРСР або ще  як Імперія Зла. Вдруге я добровільно в тюрму не піду нізащо! Краще вмерти стоячи, чим жити на колінах! Саме це довів поет Мирослав Кушнір, а ми що не з тої породи українців? З саме тої - і доведемо це, якщо треба буде, як довелось зробити іншим перед нами.

Богдан Гордасевич
м. Львів
7 червня 2012 р.

Прошу додавати свої думки до моїх і розсилати хто де гаразд - створимо хвилю українського гонору!

94%, 72 голоси

4%, 3 голоси

3%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Зрадником України є Литвин !

Голова Верховної Ради Володимир Литвин після голосування по законопроекту про мови намагається прикрити свою відверту зраду Україна фальшивими звинуваченнями на адресу опозиції.  

Черговим проявом його зради,  стали дії  під час ганебного сфальсифікованого голосування за законопроект Партії регіонів про фактичний  статус російської  окупаційної мови як державної.  Адже без матюків члени партії регіонів розмовляти не вміють. 

Цей законопроект зусиллями ПРматов і підлабузника Литвина ще більше розколює
Україну і закладає на майбутнє міну під її державність. Тепер  ж «спікер» намагається перевести стрілки на опозицію, як завжди брехливо ухиляючись,  ... прагнучи зберегти залишки рейтингу у виборчому окрузі на Житомирщині, який йому приготували Рігнали.  

Нелюд Литвин швидко" забув ", як він вкотре вже цинічно порушив регламент Верховної Ради і рішення погоджувальної ради фракцій про порядок розгляду законопроектів. ... І як слухняний виконавець вказівок бандитської Партії регіонів, взяв під козирок і, використавши момент,  простягнув ганебний законопроект
Колесніченко-Ківалова-Підрахуя. 

Всі погані рішення парламенту, від більшості, тобто від імені Баньдюковіча
приймалися при прямій участі єхидини-брехуна-спікера. Тепер, з наближенням
виборів, він шалено злякався, що може їх програти, навіть в "підгодованому" за державний рахунок виборчому окрузі,  навіть при  масовій  фальсифікації  виборів,  .... Мене тепер вже не цікавить, що влада з огляду на його минуле як КГБ-тського донощика, підвісила Литвина. Бо це й так усім було відомо. Мене вражає його цинізм  і  дурість, коли він так прагне зберегти свою шкуру і хоче продовжити своє перебування в хлібному кріслі, що аж готовий на будь-яку підлість, брехню і зраду  українського народу. Але нехай запам'ятає! ...

Всі зрадники рано чи пізно отримують по заслугах від свого народу.

НА ЗАХИСТ МОВИ Евген Дудар "ЧУМА в Україні!".

Продовження. Початок тут:  http://blog.i.ua/user/295100/1002368/


А "СВОЛОЧЬ" ЖИВЕ...

Чужа i своя. Далека i близька. Велика i маленька. Буйна i тиха.

Жирує на щедрiй землi України і ПОГАНИТЬ ЦЮ ЗЕМЛЮ.

Одна з трибуни Верховної Ради Держави паплюжить цю Державу.

Iнша вже сповiдується Мocквi, як "...жил по Москве", свободу спова

брав "по Москве", i незалежну Україну "будує" "по Москве"!

 

Ще iнша у виконавчих органах потаємно виконує волю "грозных" –

розвалює Державу.

А ще iнша наплодила в Українi чужорідних бульварних листків.

I з їхнiх сторiнок обливає брудом усе нацiональне.

Нема, мовляв, української лiтератури, нема культури.

 

Звiсно, БЛОХА, яка сидить пiд крилом орла ОРЛА НЕ БАЧИТЬ.

Та їй i не потрiбна ОРЛОВА КРАСА чи СИЛА!

Їй потрiбне орлове ТЕПЛО, i насмоктатися його КРОВI.

 

Лише СПРАВЖНЯ ЛЮДИНА здатна бути справжнiм цiнителем

не лише СВОГО, а й ЧУЖОГО.

 

"УКРАЇНЦI та ФРАНЦУЗИ належать до двох давнiх европейських нацiй,

що мають  мiцне корiння на власнiй землi, пишаються своєю iсторiєю

i плекають самобутню культуру".

Це француз сказав – Жак Ширак.

"Пишаються своєю iсторiєю i плекають самобутню культуру".

Це ДОСТОЙНА людина сказала – про ДОСТОЙНИХ людей.

*** Бо лише достойнi люди здатнi i ПИШАТИСЯ, i ПЛЕКАТИ.

 

*** "Сволочь" здатна лише ТОПТАТИ i РУЙНУВАТИ така її ПРИРОДА!

Таке її ПРИЗНАЧЕННЯ...

 

I коли "сволочь" у парламенті незалежної України пiднiмає червоний прапор

та репетує про відродження "союзу" не треба дивуватися... це сучаснi

росiйськi "грозные" дали команду "сволочи" ДУХОВНО "ВЫРЕЗАТЬ"

все нацiональне – і "сволоктись" знову пiд крило Москви...

А НОРМАЛЬНI ЛЮДИ В УКРАЇНI ДУМАЮТЬ:

"Господи! Якби-то дiйсно настала та хвилина, щоб вся ота "сволочь"

і своя, i чужа – ВИВОЛОКЛАСЯ б із нашої землi!

I "сволоклася" б собi десь ТАМ далеко-далеко!

ТА БІЛЬШЕ НIКОЛИ ДО НАС НЕ ПОВЕРТАЛАСЯ...". 


 -------------

PS  Прохання розіслати друзям! 

-----------

Ще раз нагадаю "…фобам": КНИЖКА ВИДАНА ЛЕГАЛЬНО!!!

Купити її можна в книжкових магазинах, або заказати почтою

по телефонах:  095 692 9694,  096 258 4648,  095 283 9328.

 

 

 

Евген Дудар "ЧУМА в Україні!".НА ЗАХИСТ МОВИ

Купив нещодавно гарну книгу, ця замітка – то невеличкий її АНОНС.

Всяким "…фобам" нагадаю: КНИЖКА ВИДАНА ЛЕГАЛЬНО!!!

Автор Євген Дудар, видавництво "Київ-2010", називається книга:

"Чума в Україні: П'ята колона, Троянськи Кобили, Інша повзучая рать".

 

 

Не так страшні королі, як їх блазні…

Ще страшніше – Блазні Чужих Королів, коли вони орудують
на ТВОЇЙ землі, у ТВОЇЙ державі.

У цій книжці ти впізнаєш багатьох – і Свою Доморощену Твань, і чуже НепришийКобиліХвостіе, яке пасеться на нашій ниві, та поганить її…

Те, що було актуальним вчора – нажаль,

стало ще актуальнішим СЬОГОДНІ

Аби воно не стало актуальним ще й ЗАВТРА -
я прагну РОЗБУДИТИ в своїх співвітчизниках те,

що називається НАЦІОНАЛЬНОЮ ЧЕСТЮ і

ГРОМАДСЬКОЮ СОВІСТЮ!               

\Євген Дудар, з анонсу книги\

 

-----

Боже! Боже! Які ж ми демократи! Які гуманісти! Яки людолюби і філантропи!

Який інший народ міг би, тікаючи з палаючої тюрми, винести на своій

покатованій спині тих, хто його в ту тюрму заганяв, хто його там неволив,

хто його в тюрмі катував!?

Лише ми, українці, здатні на таку СУПЕРфілантропію!

І ми не лише ВИНЕСЛИ... - ми ще й ЗАНЕСЛИ цих шубравців до своєї хати,

впустили їх у найкращі світлиці, виділили їм найкращі місця.
Годуємо, поїмо, розважаємо, вшановуємо їх "подвиги", глаголимо з ними

лише на "общепонятном" - бо не дай боже, "не так поймут"!

І в головах наших демократичних - лише одна думка,
а в душах наших -
лише один трепет: ХОЧА Б НЕ ОБРАЗИТИ!!!

Не дикуни ж ми - щоб пригадати "Зуба-за-Зуба, та Око-за-Око!"...

У Центрі ж Европи живемо...   

-------------

          

         "СВОЛОКАЙТЕСЬ"  І НЕ ВЕРТАЙТЕСЬ!..

(До питання про походження "сволочі" в Україні й поза Україною сущій).

 

Доводять, що слово й понятгя "СВОЛОЧЬ" в росiйськiй мовi

з'явилося за таких обставин…

Iван Грозний, коли "покорял народи", давав наказ "ВЫРЕЗАТЬ ВСЕХ!!!".

А хлопчикiв до 15 рокiв – "свол0чь" – і виховувати з них ГОЛОВОРIЗIВ.

І потім те "войско" називали "св0лочь".

Воно було найжорстокiше – бо виховане було НЕНАВИДIТИ рідну землю,

своїх предкiв, свою мову, історiю, звичаї i традиції...

 

Тi часи канули в Лету…

А "сволочь" жила. Плодилася. Перевтілювалася у синiв, онукiв, правнукiв...

I поверталася на землi, звідкіля "грозниє" колись "сволокли" їхнiх пpeдкiв.

Та поверталися вже – "СВОЛОЧЬЮ"...

 

А ми дивуємося, чого в Українi так багато "громадян", якi НЕНАВИДЯТЬ

i саму Україну, i її мову, iсторiю, культуру.

БО ПОВЕРНУЛИСЯ ДО НАС НЕ ЛИШЕ "СВОЇ".

Приблукала на нашу благодатну землю й "сволочь", сволочена

з iнших земель.  "Царське право" дозволяло їй селитися, де захоче...

 

Дивишся на людину - нiби вчена, нiби й талановита, й нiби iнтелiгентна.

Але крiзь усi цi достоїнства ПРОБИВАЄТЬСЯ "СВОЛОЧЬ" – і заляпує

собою все – i нiби вченiсть, i нiби талановитість, i нiби iнтeлiгентнiсть…

 

Кажуть, ЗЛОДIЙ випробовується КОШТОВНОСТЯМИ.

Здається, на чуже й не гляне…

А підстав якусь блискiтку - РУКА МЕХАНIЧНО ПOТЯГНЕГЬСЯ!!!

 

"Сволочь" подражнюють ЦIННОСТI ДУХОВНI.

3 вигляду нормальна людина. Гостює у твоїй хатi. П'є твою горілку.

Чемно цілує руку твоїй господинi...

А НАСИТИВ УТРОБУ - І ВИПОВЗАЄ "СВОЛОЧЬ":
- "Да нет такой нации "украинец"! Да и земля чья?

Левобережье было дикое поле. Заселял, кто хотел...".

 

Можна було б "побити" поганця його ж зброєю.
Мовляв, Сибір - також "дикое поле". I заселяв
її, "кто НЕ хотел".

Аж до дев'яностого року…

А факт - "покорение Ермаком  Сибири" - юридичне підтвердження цьому.

На всi часи i на всi вiки.

Та й Кавказ і досi - "дикое поле". Покоряють його новоспеченi Єрмаки.

 

То чи є така нацiя "РУССКИЙ"?

Та й взагалi, ЩО ТАКЕ "РУССКИЙ"?

Францiя - ФРАНЦУЗ, а не французький.

Англiя - АНГЛIЄЦЬ, а не англiйський.

То, може, "русский дурак"?

Бо НОРМАЛЬНИЙ РОСIЯНИН i вдома - нормальний, i в гостях - вихований...

*** Звiсно, уподiбнюватися до нього ВИ не будете…

 

А "СВОЛОЧЬ" ЖИВЕ...


Продовження тут: http://blog.i.ua/user/295100/1002369/

 

 

At

At