Просування української мови в інтернеті: прості кроки
- 10.07.12, 00:43


![]() |
Украинский язык нам - запрещали 134 раза, не Америка и не Европа, а Россия ! В состав Украины в 1918 году входило и Украинское Вольное Казачество Кубани. В те годы на Кубани, преимущественно, говорили на украинском языке… в годы, когда Россия категорически запрещала украинский язык. Россияне (предки московитов ордынских) запрещали украинцам их родной язык. И запрет накладывали все ветви власти: Царь, Сенат, Дума и даже священный Синод. А позже коммунисты свирепствовали ничуть не меньше.
С 1700 по 1908 год издано 12 (ДВЕНАДЦАТЬ) Царских Указов
и Правительственных Постановлений, ограничивавших и запрещавших
украинскую культуру и язык. А Советская Империя за 70 лет издала по этим
же запретам 8 (ВОСЕМЬ) Постановлений Политбюро и Указов. С 1991 года
Украина стала независимой (де-юре), а де-факто? Поползновения
российского на украинские земли на протяжение 23 лет... Да что же это
такое? Мало нам истории? Украинский язык ограничивали, запрещали
и отменяли в течение последних четырех столетий. Официально —
циркулярами, указами, законами, анафемами и т.д. За это время украинский
язык закалился так, что вряд ли обратит внимание на каких-то депутатов.
3 июля 2012 года фракция Партии регионов в Верховной раде обманула
оппонентов, приняв во втором чтении скандальный закон, который оглашает
русский язык официальным. Вспомним, сколько раз за последние 400 лет
враги Украины и украинцев пытались ограничить употребление украинского
языка.
1622 — приказ царя Михаила с подачи
Московского патриарха Филарета сжечь в государстве все экземпляры
отпечатанного в Украине «Учительного Евангелия» К. Ставровецкого.
1696 — постановление польского сейма о введении польского языка в судах и учреждениях Правобережной Украины.
1690 —
осуждение и анафема Собора РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могилы, К.
Ставровецкого, С. Полоцкого, Л. Барановича, А. Радзивиловского и других.
1720 — указ Петра I о запрещении книгопечатания на украинском языке и изъятии украинских текстов из церковных книг.
1729 — приказ Петра II переписать с украинского языка на русский все указы и распоряжения.
1763 — указ Екатерины II о запрещении преподавать на украинском языке в Киево-Могилянской академии.
1769 — запрет Синода печатать и использовать украинский букварь.
1775 — разрушение Запорожской Сечи и закрытие украинских школ при полковых казацких канцеляриях.
1789 — распоряжение Эдукационной комиссии польского сейма о закрытии всех украинских школ.
1817 — введение польского языка во всех народных школах Западной Украины.
1832 — реорганизация образования на Правобережной Украине на общеимперских принципах с переводом на русский язык обучения.
1847 —
разгром Кирилло-Мефодиевского брат ства и усиление жестокого
преследования украинского языка и культуры, запрет лучших произведений
Шевченко, Кулиша, Костомарова и других.
1859 —
Министерством вероисповеданий и наук Австро-Венгрии в Восточной Галиции
и Буковине предпринята попытка заменить украинскую кириллическую азбуку
латинской.
1862 — закрытие бесплатных воскресных украинских школ для взрослых в подроссийской Украины.
1863 —
Валуевский циркуляр о запрете давать цензурное разрешение на печатание
украиноязычной духовной и популярной образовательной литературы:
«никакого отдельного малороссийского языка не было и быть не может».
1864 — принятие Устава о начальной школе, по которому обучение должно было проводиться только на русском языке.
1869 — введение польского языка в качестве официального языка образования и администрации Восточной Галиции.
1870 —
разъяснения министра образования России Д.Толстого о том, что «конечной
целью образования всех инородцев неоспоримо должно быть обрусение».
1876 —
Эмский указ Александра о запрещении печатания и ввоза из-за границы
любой украиноязычной литературы, а также о запрете украинских
сценических представлений и печатания украинских текстов под нотами,
то есть народных песен.
1881 — запрет преподавания в народных школах и произнесения церковных проповедей на украинском языке.
1884 — запрет Александром III украинских театральных представлений во всех малороссийских губерниях.
1888 — указ Александра III о запрете употребления украинского языка в официальных учреждениях и крещения украинскими именами.
1892 — запрет переводить книги с русского языка на украинский.
1895 — запрет Главного управления по делам печати издавать украинские книжки для детей.
1911 —
постановление VII-го дворянского съезда в Москве об исключительно
русскоязычном образовании и недопустимости употребления других языков
в школах России.
1914 — запрет отмечать 100-летний юбилей Тараса Шевченко; указ Николая II о запрете украинской прессы.
1914, 1916 — кампании русификации Западной Украины; запрет украинского слова, образования, церкви.
1922 —
провозглашение частью руководства ЦК РКП (б) и ЦК КП (б) «теории»
борьбы в Украине двух культур — городской (русской) и крестьянской
(украинской), в которой победить должна первая.
1924 —
закон Польской республики об ограничении использования украинского
языка в административных органах, суде, образовании на подвластных
полякам украинских землях.
1924 — закон
Румынского королевства об обязательствах всех «румын», которые «потеряли
материнскую речь», давать образование детям только в румынских школах.
1925 — окончательное закрытие украинского «тайного» университета во Львове
1926 —
письмо Сталина «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У с санкцией
на борьбу против «национального уклона», начало преследования деятелей
«украинизации».
1933 — телеграмма Сталина о прекращении «украинизации».
1933 —
отмена в Румынии министерского распоряжения от 31 декабря 1929 г.,
которым разрешались несколько часов украинского языка в неделю в школах
с большинством учеников-украинцев.
1934 —
специальное распоряжение министерства воспитания Румынии об увольнении
с работы «за враждебное отношение к государству и румынскому народу»
всех украинских учителей, требовавших возвращения в школу украинского
языка.
1938 — постановление СНК СССР и ЦК
ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных
республик и областей», соответствующее постановление СНК УССР и ЦК
КП(б)У.
1947 — операция «Висла»; расселение
части украинцев из этнических украинских земель «врассыпную» между
поляками в Западной Польше для ускорения их ополячивания.
1958 —
закрепление в ст. 20 Основ Законодательства СССР и союзных республик
о народном образовании положения о свободном выборе языка обучения,
изучении всех языков, кроме русского, по желанию родителей учеников.
1960-1980 — массовое закрытие украинских школ в Польше и Румынии.
1970 — приказ о защите диссертаций только на русском языке.
1972 — запрет партийными органами отмечать юбилей музея И. Котляревского в Полтаве.
1973 — запрет отмечать юбилей произведения И. Котляревского «Энеида».
1974 —
постановление ЦК КПСС «О подготовке к 50-летию создания Союза Советских
Социалистических Республик», где впервые провозглашается создание
«новой исторической общности — советского народа», официальный курс
на денационализацию.
1978 — постановление
ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О мерах по дальнейшему
совершенствованию изучения и изложения русского языка в союзных
республиках» («Брежневский циркуляр»).
1983 —
постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О дополнительных мерах
по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах
и других учебных заведениях союзных республик» («Андроповский указ»).
1984 —
постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О дальнейшем
совершенствовании общего среднего образования молодежи и улучшении
условий работы общеобразовательной школы».
1984 — начало в УССР выплат повышенной на 15% зарплаты учителям русского языка по сравнению с учителями украинского языка.
1984 — приказ Министерства культуры СССР о переводе делопроизводства во всех музеях Советского Союза на русский язык.
1989 — постановление ЦК КПСС о «законодательном закреплении русского языка как общегосударственного».
1990 — принятие Верховным Советом СССР Закона о языках народов СССР, где русскому языку предоставлялся статус официального.
2012—
принятие Верховной Радой Украины проекта Закона «Об основах
государственной языковой политики», который грозит значительным сужением
сферы использования украинского языка в ключевых сферах жизни
в большинстве регионов Украины.
Іван Ющук
12 ФАКТІВ ПРО ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИКожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями.
Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато.
Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова – продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.
Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до середини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т. І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше.
Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.
Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.
Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської – її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навчання. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aper – apri (“вепр – вепра”), як в українській вітер – вітру (випадає звук е).
В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) – відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).
Латинська й українська мови розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і см’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім – чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? – читаємо в І.Нечуя-Левицького.
Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti – сидить, sedemos – сидимо, sedetes – сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий – новіший, novus – novios; лівий – лівіший, laevus – laevios.
Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо. Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною – три тисячі років тому, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.
Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва – це вже українські слова.
Факт третій. Коли в VІ – VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
Зокрема в сербській і хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою “ять” (примітка: у тексті подаватиму як “І”), звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога – нози, рука – руци, муха – муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: Иван – Иване, орач – орачу, сестра – сестро, сестрица – сестрице, лекар – лекару, друг – друже, jунак “герой” – jуначе.
Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, каљужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, куњати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, наопако “навпаки”, снага, треба, и поготово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ – це “квітень”, липањ – “червень”, српањ – “липень”, листопад – “жовтень”, але сечањ – “січень”.
Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.
Факт четвертий. У VІІІ – Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська – це сучасна Берестейщина.
Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.
Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.
Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший – це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви “ять” він ужив букву и: нимая, симя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли – наказовий спосіб); написав чоловІка (замість человІка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ – так він передав український звук h), он є давъ, уставив (замість старослов’янського далъ, уставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтъ) тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вІтрила, лука (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.
Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ – ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго (зълаго, грІшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям -оло-.
Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом -в, а не -л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ – ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.
Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти ХІ – ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.
Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість “ять”: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловІкъ, жона моя, чоломъ; м’який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дІво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення -ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення -у там, де мало б бути -а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення -аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, господа “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.
Отримано з е-джерела: http://sd.org.ua/news.php?id=9892
Увага: через технічні причин (на i.ua) кириличну літеру “ять” у тексті роботи подано буквою “І”, яка з міркувань не так візуальних, як фонетичних є найкращим відповідником для «ять» (примітка моя - oleksander).


Голова Верховної Ради Володимир Литвин після голосування по законопроекту про мови намагається прикрити свою відверту зраду Україна фальшивими звинуваченнями на адресу опозиції.
Черговим проявом його зради, стали дії під час ганебного сфальсифікованого голосування за законопроект Партії регіонів про фактичний статус російської окупаційної мови як державної. Адже без матюків члени партії регіонів розмовляти не вміють.
Всі зрадники рано чи пізно отримують по заслугах від свого народу.
Продовження. Початок тут: http://blog.i.ua/user/295100/1002368/
А "СВОЛОЧЬ" – ЖИВЕ...
Чужа i своя. Далека i близька. Велика i маленька. Буйна i тиха.
Жирує на щедрiй землi України – і ПОГАНИТЬ ЦЮ ЗЕМЛЮ.
Одна – з трибуни Верховної Ради Держави паплюжить цю Державу.
Iнша – вже сповiдується Мocквi, як "...жил по Москве", свободу спова
брав "по Москве", i незалежну Україну "будує" – "по Москве"!
Ще iнша – у виконавчих органах потаємно виконує волю "грозных" –
розвалює Державу.
А ще iнша – наплодила в Українi чужорідних бульварних листків.
I з їхнiх сторiнок обливає брудом усе нацiональне.
Нема, мовляв, української лiтератури, нема культури.
Звiсно, БЛОХА, яка сидить пiд крилом орла – ОРЛА НЕ БАЧИТЬ.
Та їй i не потрiбна ОРЛОВА КРАСА чи СИЛА!
Їй потрiбне орлове ТЕПЛО, i насмоктатися його КРОВI.
Лише СПРАВЖНЯ ЛЮДИНА здатна бути справжнiм цiнителем
не лише СВОГО, а й ЧУЖОГО.
"УКРАЇНЦI та ФРАНЦУЗИ належать до двох давнiх европейських нацiй,
що мають мiцне корiння на власнiй землi, пишаються своєю iсторiєю
i плекають самобутню культуру".
Це француз сказав – Жак Ширак.
"Пишаються своєю iсторiєю i плекають самобутню культуру".
Це ДОСТОЙНА людина сказала – про ДОСТОЙНИХ людей.
*** Бо лише достойнi люди здатнi i ПИШАТИСЯ, i ПЛЕКАТИ.
*** "Сволочь" здатна лише ТОПТАТИ i РУЙНУВАТИ – така її ПРИРОДА!
Таке її ПРИЗНАЧЕННЯ...
I коли "сволочь" у парламенті незалежної України пiднiмає червоний прапор
та репетує про відродження "союзу" – не треба дивуватися... – це сучаснi
росiйськi "грозные" дали команду "сволочи" ДУХОВНО "ВЫРЕЗАТЬ"
все нацiональне – і "сволоктись" знову пiд крило Москви...
А НОРМАЛЬНI ЛЮДИ В УКРАЇНI ДУМАЮТЬ:
"Господи! Якби-то дiйсно настала та хвилина, щоб вся ота "сволочь" –
і своя, i чужа – ВИВОЛОКЛАСЯ б із нашої землi!
I "сволоклася" б собi десь ТАМ – далеко-далеко!
ТА БІЛЬШЕ НIКОЛИ ДО НАС НЕ ПОВЕРТАЛАСЯ...".
-------------
PS Прохання розіслати друзям!
-----------
Ще раз нагадаю "…фобам": КНИЖКА ВИДАНА ЛЕГАЛЬНО!!!
Купити її можна в книжкових магазинах, або заказати почтою
по телефонах: 095 692 9694, 096 258 4648, 095 283 9328.

Купив нещодавно гарну книгу, ця замітка – то невеличкий її АНОНС.
Всяким "…фобам" нагадаю: КНИЖКА ВИДАНА ЛЕГАЛЬНО!!!
Автор Євген Дудар, видавництво "Київ-2010", називається книга:
"Чума в Україні: П'ята колона, Троянськи Кобили, Інша повзучая рать".

Не так страшні королі, як їх блазні…
Ще страшніше – Блазні Чужих Королів, коли вони орудують
на ТВОЇЙ землі, у ТВОЇЙ державі.
У цій книжці ти впізнаєш багатьох – і Свою Доморощену Твань, і чуже НепришийКобиліХвостіе, яке пасеться на нашій ниві, та поганить її…
Те, що було актуальним вчора – нажаль,
стало ще актуальнішим СЬОГОДНІ…
Аби воно не стало актуальним ще й ЗАВТРА -
я прагну РОЗБУДИТИ в своїх співвітчизниках те,
що називається НАЦІОНАЛЬНОЮ ЧЕСТЮ і
ГРОМАДСЬКОЮ СОВІСТЮ!
\Євген Дудар, з анонсу книги\
-----
Боже! Боже! Які ж ми демократи! Які гуманісти! Яки людолюби і філантропи!
Який інший народ міг би, тікаючи з палаючої тюрми, винести на своій
покатованій спині тих, хто його в ту тюрму заганяв, хто його там неволив,
хто його в тюрмі катував!?
Лише ми, українці, здатні на таку СУПЕРфілантропію!
І ми не лише ВИНЕСЛИ... - ми ще й ЗАНЕСЛИ цих шубравців до своєї хати,
впустили їх у найкращі світлиці, виділили їм найкращі місця.
Годуємо, поїмо, розважаємо, вшановуємо їх "подвиги", глаголимо з ними
лише на "общепонятном" - бо не дай боже, "не так поймут"!
І в головах наших демократичних - лише одна думка,
а в душах наших - лише один трепет: ХОЧА Б НЕ ОБРАЗИТИ!!!
Не дикуни ж ми - щоб пригадати "Зуба-за-Зуба, та Око-за-Око!"...
У Центрі ж Европи живемо...
-------------
"СВОЛОКАЙТЕСЬ" – І НЕ ВЕРТАЙТЕСЬ!..
(До питання про походження "сволочі" в Україні й поза Україною сущій).
Доводять, що слово й понятгя "СВОЛОЧЬ" в росiйськiй мовi
з'явилося за таких обставин…
Iван Грозний, коли "покорял народи", давав наказ "ВЫРЕЗАТЬ ВСЕХ!!!".
А хлопчикiв до 15 рокiв – "свол0чь" – і виховувати з них ГОЛОВОРIЗIВ.
І потім те "войско" називали "св0лочь".
Воно було найжорстокiше – бо виховане було НЕНАВИДIТИ рідну землю,
своїх предкiв, свою мову, історiю, звичаї i традиції...
Тi часи канули в Лету…
А "сволочь" жила. Плодилася. Перевтілювалася у синiв, онукiв, правнукiв...
I поверталася на землi, звідкіля "грозниє" колись "сволокли" їхнiх пpeдкiв.
Та поверталися вже – "СВОЛОЧЬЮ"...
А ми дивуємося, чого в Українi так багато "громадян", якi НЕНАВИДЯТЬ
i саму Україну, i її мову, iсторiю, культуру.
БО ПОВЕРНУЛИСЯ ДО НАС НЕ ЛИШЕ "СВОЇ".
Приблукала на нашу благодатну землю й "сволочь", сволочена
з iнших земель. "Царське право" дозволяло їй селитися, де захоче...
Дивишся на людину - нiби вчена, нiби й талановита, й нiби iнтелiгентна.
Але крiзь усi цi достоїнства ПРОБИВАЄТЬСЯ "СВОЛОЧЬ" – і заляпує
собою все – i нiби вченiсть, i нiби талановитість, i нiби iнтeлiгентнiсть…
Кажуть, ЗЛОДIЙ випробовується КОШТОВНОСТЯМИ.
Здається, на чуже й не гляне…
А підстав якусь блискiтку - РУКА МЕХАНIЧНО ПOТЯГНЕГЬСЯ!!!
"Сволочь" подражнюють ЦIННОСТI ДУХОВНI.
3 вигляду нормальна людина. Гостює у твоїй хатi. П'є твою горілку.
Чемно цілує руку твоїй господинi...
А НАСИТИВ УТРОБУ - І ВИПОВЗАЄ "СВОЛОЧЬ":
- "Да нет такой нации "украинец"! Да и земля чья?
Левобережье было дикое поле. Заселял, кто хотел...".
Можна було б "побити" поганця його ж зброєю.
Мовляв, Сибір - також "дикое поле". I заселяв її, "кто НЕ хотел".
Аж до дев'яностого року…
А факт - "покорение Ермаком Сибири" - юридичне підтвердження цьому.
На всi часи i на всi вiки.
Та й Кавказ і досi - "дикое поле". Покоряють його новоспеченi Єрмаки.
То чи є така нацiя "РУССКИЙ"?
Та й взагалi, ЩО ТАКЕ "РУССКИЙ"?
Францiя - ФРАНЦУЗ, а не французький.
Англiя - АНГЛIЄЦЬ, а не англiйський.
То, може, "русский… дурак"?
Бо НОРМАЛЬНИЙ РОСIЯНИН i вдома - нормальний, i в гостях - вихований...
*** Звiсно, уподiбнюватися до нього ВИ не будете…
А "СВОЛОЧЬ" – ЖИВЕ...
Продовження тут: http://blog.i.ua/user/295100/1002369/