Стерти твій номер
із телефонної книжки...
Стерти тебе -
із пам'яті
і із життя...
Зв'язати
сталевим обручем
груди -
і ночами
плакати нишком,
І визбирувати
зернята
чорного жалю
і каяття.

Розправити
крила увечері -
й тихо
злетіти з вікна,
залопотіти униз...
заячіти,
заскиглити,
затужити...
У груди -
безжально
й відверто так -
б'є весна!
а мені -
без тебе -
просто
не хочеться
жити...

О люди, скажите в чём же мой грех?

За что вы сейчас меня так гнобите?

Я не хуже... не хуже вас всех,

Вот только "прохладнее", вы уж простите...

Я же такая же, что же вы злитесь?

Зачем убиваете мертвеца?

Да, я вампир, но не тьмы я обитель.

Я просто другая... Взгляните в глаза.

Нет во мне крови и сердце не бьется,

Только я так же чувствую и люблю.

Вы не делайте зло, оно ведь вернется...

Не грех убивать мертвеца? Но всё же скажу-

Нет, я жива! Это вы - мёртвые люди!

Плещет в вас пульс, да только нет в вас души!

И пусть сейчас хоть на миг, хоть страх наполнит ваши груди,

И уши пусть услышат слова все мои...

Вы - только плоть, такая же как и я.

Вы - оболочка из страха и правил.

Я такой же была, когда я жила.

Кто же только "жизнью" то существование возглавил?

Дайте мне жить! Оставьте в покое!

Я не трогаю вас, что ж вы ко мне ... ?

Что же вы все ... ? Вы одно и каждое немое.

Не люди, а куклы, просто в толпе...

Больше ни слова. Ваш разум загружен.

Всё, что не объяснить - нужно убить.

Прощай же мир, ты - болен, простужен.

Ты даешь жизнь и не даешь жить...

Я приму смерть, мне уже не впервые.

И попаду, если есть таково, в небесный рай

Прощайте люди - глухие, немые и слепые!

Здравствуй солнце и ночка навеки прощай...

Тому що день. Тому що світ.

Тому що гори і долини.

Тому що сонячний політ.

Тому що вітер без упину.

Тому що квіти і сніги,

І невмирущі пори року.

Тому що дивляться зірки

В озера чисті і глибокі.

Тому що ніжність німоти

Мішає помисли і карти.

Тому що є у всьому ти,

За це отут побути варто.

Я знаю, ти – благословенна,

Я знаю – так і має буть.

Летять у прірву карфагени,

Міняє час природи суть.

Народи кличе потойбічне,

Усе іде на тлін, на дим,

А ти така як є – ти вічна,

Як небо у вікні моїм.

Пішло у ніч велике слово,

Мале зібралося за ним,

Співало поле колискову

І співом тішилось своїм.

І я лишавсь один-єдиний,

І проводжав слова у путь,

Нехай ідуть, як є причина,

Куди їм хочеться ідуть.

Приходить ніч, танцює древні танці.
У небі усміх місячний воскрес.
Душі, якій давно за вісімнадцять,
Великих не чекається чудес.
Усе віджите вже за видноколом,
Хоч наче ще на відстані руки,
Та ходить сон небачений на волі,
І розкидає жменями зірки.

Ну скажіть,

Хіба не чудо?

Ходять сині-сині…

Люди,

Синій час,

І синя хата,

Сині квочка

Та курчата,

Сині хмари

В синім літі,

Синє все

У синім світі,

І дорога,

І село

Через синє-синє

Скло.

Зібрався в небеса, юначе?

Вже навіть крила десь доп’яв…

Чого на небі ти не бачив?

Яких таких потрібних справ?

Ще відірвеш від хмари клапоть

Та зіпсуєш отим грозу,

І зневажати будеш, мабуть,

Усіх, хто ходить унизу.

Давай-но цю крилату штуку –

Поріжу ножицями гріх,

Це називається «наука».

Ну, все. Іди. Звикай до ніг.

Тёмным лаком ногти и большие кольца,
Прическа и аккуратный одежды покрой.
Да только грустью в глазах оттенок сердца.
Печальна. Отсутствует в душе покой.
Всегда строга и аккуратна,
Справедлива и ответственна к всему.
Да только время не вернуть обратно,
Работой не заполнишь ту сердца пустоту.
Возле монитора взглянешь - на игрушку
И пойдёшь спокойно ровно в шесть домой.
А никто не скажет, что можешь плакать ты в подушку...
Улыбчива, спокойна и даже весела порой.
Немного подустав ты макияж подправишь.
Нет мужа и нет парня, а дома уютно и тепло.
Печально вдруг мне станет, от стука твоих клавиш
Ты сильная снаружи, а это тяжело...