Решение Президента Владимира Зеленского ввести персональные санкции против депутата ОПЗЖ Тараса Козака, ожидаемо вызвало большой резонанс среди политиков и общественных деятелей, разделив их на два лагеря. Одни аплодируют такому решению, позволяющую, по их мнению, снизить дезинформационную активность РФ в нашем медийном пространстве, другие - из пророссийского лагеря - называют это «политической расправой над неугодными СМИ» и обвиняют Президента в наступлении на свободу слова и борьбу с политическими оппонентами. И ожидаема реакция на событие пророссийского пула  - чиновников времен Януковича, таких, как например, нардеп от ОПЗЖ Илья Кива  - блокировка трибуны парламента, попытки организовать массовые акции  под зданием ВР и Кабинета Министров Украины.

Чтобы разобраться в ситуации, прежде всего, разберемся в личности самого Козака.

Козак входит в ближайшее окружение главы политсовета партии "Оппозиционная платформа – За жизнь", народного депутата Виктора Медведчука, который является кумом президента России Владимира Путина. Не секрет, что Козак является лишь номинальным владельцем телеканалов «112 Украина», NewsOne и Zik, а реальным - Медведчук. На содержание этих трех каналов Медведчук тратил  более $20 млн в год. Важно отметить, что все приобретенные Козаком каналы ведут информационное вещание - на них нет развлекательных программ, эфир заполнен новостными и политическими передачами. 70% (14 из 20) политических ток-шоу приходится как раз на тройку холдинга "Новости". Они же транслируют 20% новостных передач (4 из 20). «112 Украина», NewsOne и Zik генерируют очень много информационных поводов, рассеивая свой контент еще и по всему интернету и массе других СМИ.

По информации наших источников, основанием для введения санкций против Тараса Козака и связанных с ним юридических лиц стало расследование, проведенное правоохранителями, в ходе которого установлено, что схемы с поставками угля из оккупированных территорий, способствуют финансированию терроризма. Таким образом, фигурант этих санкций попал под действие закона «О предупреждении и противодействии легализации (отмыванию) доходов, полученных преступным путем, финансированию терроризма и финансированию распространения оружия массового уничтожения». Поэтому, наложение санкций на самолеты  Медведчука и Козака были прогнозируемы и логичны – ведь они постоянно пользовались ими для прямых перелетов в Россию, что, как известно запрещено. Именно Медведчук использовал свое исключительное право прямого авиасообщения с РФ для чартерных рейсов в Россию, в частности для встреч с Владимиром Путиным для «решения» проблем.

Также на принятие решение повлияло  желание команды Президента прекратить вещание каналов Виктора Медведчука, ведущего в стране антиукраинскую деятельность и которые использовались как инструменты пропаганды РФ. Очевидно, что решение СНБО о санкциях в отношении трех телеканалов, которые называют себя украинскими — давно зрело в обществе и в большинстве журналистского сообщества. И не только из-за информационного терроризма и угрозы безопасности Украины от этих инструментов пропаганды Кремля. Но и из-за массовых нарушений журналистских стандартов. Эти телеканалы давно превратились из  телевизионных вещателей, по сути, в иностранную пропагандистскую машину, которая была сформирована в Украине и опосредованно профинансирована Москвой, где о свободе слова уже давно речь не идет, а отдельные журналисты давно стали солдатами Кремля. Именно с "медведчуковских" "NewsOne", "ZIK", "112 Украина" активно атаковали ценности суверенного государства, доказывали его несостоятельность и сеяли в украинцах разочарование. В уши обывателей лились реки фейков и манипуляций о ситуации на Донбассе, Крыму, борьбе с пандемией и т.д.

С этой точки зрения решение СНБО является симметричным ответом на ежедневные информационные и пропагандистские атаки на Украину. К сожалению, украинцы поддаются политическому телевизионному влиянию, а телеканалов из орбиты Медведчука оставались мощным пропагандистским инструментом Кремля. Без них российское влияние в Украине будет лишено своего информационного поля и Путину будет труднее «промывать» мозги украинцам.

И блокировка телеканалов так называемого пула Виктора Медведчука не имеет ничего общего с наступлением на свободу слова и цензурой, а является естественным защитным фильтром государства против фейков и чужеродной пропаганды.

Решение ввести санкции против каналов из так называемого пула Медведчука было тяжелым для Зеленского, но необходимым в информвойне за европейские ценности. И если такое решение и можно отнести к наступлению на свободу слова, то только пророссийского слова…

Надемся, что закрытие каналов  станет удачной попыткой возврата к цивилизованным правилам поведения на медийном рынке.
https://myc.news/glavnoe/moshnyj_udar_po_rossijskoj_propagande_i_vliyaniyu_putina_v_ukraine

Петро Олещук, політолог

Рік після другого туру виборів президента суттєво змінив Україну – хоча далеко не всі зміни ми помітили. Фактично, маємо іншу Україну. У дечому вона нагадує попередню, у дечому – разюче від неї відрізняється.

Тектонічні зсуви, які пережила за цей час українська політика, нагадують ситуацію початку 90-х. Але тоді не відбулося реальної зміни політичної еліти: колишня радянська номенклатура оперативно "перефарбувалася" у жовто-блакитні кольори та перетворилася із комуністів на "націонал-демократів", "лібералів", "соціалістів". Тому нова Україна, яку ми почали будувати майже 30 років тому, так підозріло нагадувала СРСР.

Зараз же еліта оновилася суттєвіше. При цьому ми побачили, що власне прихід "нових облич" не є панацеєю. І "хороший хлопець" не завжди може виконувати покладені на нього обов’язки. Тому, приміром, сформований виключно із таких облич уряд Гончарука залишиться в історії з неоднозначними конотаціями. Це був перший уряд в історії України без корупційних скандалів, але водночас таким, що не зміг знайти адекватні відповіді на більшість викликів сучасності.

Що відбулося за цей рік? Певні зміни вже сприймаються як дещо зрозуміле. Наприклад, серйозне ставлення до виконання передвиборчих обіцянок. Ми роками жили із твердим переконанням, що заяви політиків перед виборами є апріорі порожніми словами заради привернення уваги. Тепер ми побачили: як не дивно, передвиборчі програми можна сприймати як реальне керівництво для подальших дій.

Навіть такі "страшні" закони, як про скасування депутатської недоторканності та виборчий кодекс, що загрожують статусу самих депутатів, можуть бути ухвалені швидко. Без тривалих розмов, що це "не на часі", без взаємних обвинувачень та пошуків "крайніх".

На цьому тлі смішно виглядає обурення декого, мовляв, три парламентські партії, які йшли на вибори із обіцянками "ринку землі", все-таки разом ухвалили відповідний закон. У підсумку, ми вже звикли сприймати це як норму, хоча ще рік тому ніхто не міг про таке й подумати.

Парламент оновився – і змінилися проблеми, про які прийнято говорити у контексті Верховної Ради. Ні, "кнопкодавство" повністю не зникло, що засвідчено численними скандалами. Але воно вже не вважається нормою вітчизняного парламентаризму. І неособисте голосування, і невиконання депутатом своїх обов’язків – все це вже має конкретні форми покарання та є незрозумілим.

Швидко забулася Верховна Рада річної давнини, де кілька самотніх "піаністів" почергово натискали кнопки за цілі фракції, поки "серйозні депутати" вирішували свої "нагальні справи" за межами парламенту. Ми навчилися не толерувати все це, не слухати пояснення, що, мовляв, неособисте голосування пояснюється тим, що "депутат зайнятий" тощо.

Непомітно для всіх стало природним, що відставка когось із державних посадовців – не кінець світу і не катастрофа, а звичний механізм "налагодження" управлінської вертикалі. Якщо генпрокурор не може забезпечити виконання конкретних завдань щодо змін у відведеному відомстві, то він просто йде. Незважаючи на те, як ефективно він працював у передвиборчому штабі майбутнього президента. Яким би чудовим та некорумпованим хлопцем не був прем’єр, він йде, якщо не може забезпечити необхідних фінансово-економічних та соціальних показників.

Жодної сакральності у посадах та статусах уже немає. Ні депутат, ні міністр, ні президент уже не можуть сприйматися як "небожителі". Вони просто виконують певні суспільні функції. Успішно або ні – а суспільство дає їм оцінку. Це нормальне розуміння влади, до якого наше травмоване тоталітаризмом суспільство прийшло лише через десятиліття після розпаду СРСР.

Так само ми звикли до того, що питання у сфері зовнішньої політики можна реально вирішувати, а не обмежуватися яскравими промовами та гучними обвинуваченнями. Українські заручники, які роками утримувалися у в’язницях "Мордору", щодо яких було зроблено купу заяв, можуть повернутися на Батьківщину. А "Газпром" все ж таки можна примусити платити та виконувати рішення міжнародних судів. Зрештою, і самого Путіна можна всадити за стіл переговорів, навіть не залучаючи для цього посередників з числа його власних кумів. І все це теж вважається чимось природним.

Справжні зміни – вони такі. "Непомітні". Без гучних святкувань та колективного виконання гімну. Без гасел про перемогу та без встановлення "дня" цієї перемоги. Зміни – це коли щось стає "нормою", а не "винятком". Бо винятки швидко забуваються, а норма залишається.

Звісно, ми зараз перебуваємо ближче до початкової точки змін, а не до їхнього завершення. І багато в чому лишаємося тією самою УРСР, що виявляється у ставленні до закону, до держави та свого місця у цій державі з боку більшості громадян. Але ми все одно змінюємось. І українська політика – у першу чергу. Вона вже точно не буде такою, якою була ще рік тому. Як би далі не розвивалася ситуація в Україні.

Серйозні запити до влади нікуди не подінуться. Десакралізація влади, що так разюче нас відрізняє від більшості пострадянських країн, теж не зникне. Вже ніколи. Так само, як і бажання не припиняти осушення того владного болота, яке дісталося сучасній Україні від попередніх поколінь. І ці значимі і "непомітні" для когось зміни – не у владі, а у самому суспільстві – це, мабуть, найважливіше, що відбулося за цей рік.