Італійці кажуть, що спершу себе почувають венеційцями, неаполітанцями, п’ємонтцями, флорентійцями, далі – європейцями, а вже в третю чергу – італійцями. І єдине, що їх об’єднує, це капуччіно з піццою та футбол – звісно, коли йдеться про національну збірну. Тут вони патріоти.

Важко знайти в Європі країну, яка б так ворогувала сама з собою, як Італія. Послухати італійців – наука пропала, медицина розвалилась, освіта пасе задніх. Країна дружна, однак, у нелюбові до тих явищ, завдяки яким вона й стала країною, державою: Рісорджіменто і Ґарібальді. Південні італійці вважають, що Об’єднання дозволило північним італійцям експропріювати їхні багатства, а північні італійці переконані, що краще було колись залежати від ригористичного Відня, аніж тепер від корумпованого Риму...

І це попри те, що саме в Італії, за даними ЮНЕСКО, зосереджено 60% всіх мистецьких скарбів світу (!). Попри те, що саме завдяки італійському Відродженню античний Захід став модерним. Попри те, зрештою, що Італія – батьківщина першої у світі Alma Mater: Болонського університету.

Цього року в історії Європи – два ювілеї. Італія в березні відсвяткувала 150 років своєї державності, Україні в серпні буде 20. Важливо порівняти між собою ці дві події – задля вибудови континуативного часопростору європейської історії. Доки ми не виставимо системно європейських координат в аналізі явищ української історії та культури, доти не припиниться цей абсурд постійної реґенерації тих самих драм і проблем, і щоразу – з дедалі меншим часом на їхнє розв’язання. Треба, нарешті, перестати вважати себе «ексклюзивною реальністю» – за російською моделлю, і віднайти імпульси формування в процесах, спільних для Старого Континенту, але диференційованих у межах окремих національних реальностей.

Італія проти Італії: «глибинні структури» історії

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз’єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об’єднана держава, а потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців» – хрестоматійна фраза письменника-історика Массімо д’Адзельйо. В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід. В Україні це протиставлення небезпечне, бо цивілізаційне – через антиєвропейське, антизахідне позиціонування Росії. Але в цілому як і в Україні, в Італії це спадок двох різних моделей завоювання: арабсько-іспанської на Півдні та австрійської на Півночі.

Основне ж те, що Італія – дочка Греції: діють «глибинні структури» історії, за визначенням Ноама Чомського. Як в Елладі центральну політичну, культурну, адміністративну одиницю становив поліс (і Афіни й Спарта були антагоністами!), так Італія впродовж століть була конґломератом комун і синьйорій, що затято воювали між собою. Флоренція і сусідня С’єна були непримиренними ворогами. Скульптор ХVI ст. Джамболонья зобразив тріумф антично прекрасної Флоренції над поверженою Пізою у вигляді несимпатичного бороданя. А в самій С’єні змагалися між собою навіть квартали під час славетних кінних перегонів Паліо: на день змагання ставали між собою ворогами «контрада» Равлик і «контрада» Сова, Вовчиця і Гуска, Пантера і Єдиноріг...

Однак ця травматична розділеність – також і джерело безмежного культурного багатства Італії – від живопису до кухні, від музики до дизайну. Кожне місто й містечко продукує щось своє і неповторне. Чорно-білий флорентійський Ренесанс стає кольоровим у віддзеркаленій у Канал-Ґранде Венеції. Італійська пісня – це Неаполь. Простонародна неаполітанська комедія масок – «коммедіа делл’арте» – супроти аристократичних з моторошною таїною масок Венеції. Революційний П’ємонт – і консервативна Сардинія з осликами. На Сіцілії народжується перша поезія, у Флоренції – Відродження, а Мілан стає центром Рісорджіменто. Не порівняти, наприклад, з Францією, що сформувалась як централізована держава навколо Парижа вже в Середньовіччі.

Крихкість державної структури ослабила почуття патріотизму, а отже, зумовила і слабкість інституцій. А ще – неповоротку бюрократію як замінник державної ефективності. Тут Італія і Україна дуже схожі. Італійці називають себе космополітами, реагують на запізнення потяга словами «це вам не Німеччина», а на проблеми в університеті – «це вам не Британія». Кленуть на чім світ стоїть Берлусконі, але він регулярно повертається до влади. Корупція зашкалює, хоч її масштаби, звичайно, з Україною непорівнянні. Італія продукує страшенну кількість талановитих голів у всіх наукових сферах, але часто здібній молоді доводиться виїжджати. В основному – в США і Великобританію. І не тільки сьогодні: легендарні «хлопці з вулиці Панісперна» – група геніальних римських фізиків на чолі з Фермі – роз’їхалася у період війни хто куди: Фермі до США, Понтекорво до Москви, Майорана таємничо і безслідно зник – не виключено, що його забрали працювати на Райх.

Сильна культура і слабка держава – нещаслива комбінація, що веде національне життя до ентропії, до дисперсивної втрати його потенціалу.

«Національний мовний хаос»

Так говорив про італійську мову письменник Джорджо Бассані. Мова не одне століття розхитувала італійську ідентичність. Європейські нації здебільшого поставали на ґрунті єдності мови. Італія і тут виняткова: це гориста країна, тож має порізаний діалектний континуум. Галактика діалектів, може, єдина в Європі. Причому дуже різних між собою: фріуланський на півночі, сардінський на півдні є практично окремими мовами. Часом на одному полі селяни з двох різних реґіонів не надто розуміють одне одного. Італійська мова як така – це фактично «мова Данте»: великий поет був ще й видатним лінгвістом. І в умовах панування в Європі латини став пророком національних мов. Написавши на тосканському діалекті – на «вольґаре», тобто розмовною «простою мовою» – «Божественну Комедію», пророкував їй долю всезагальної мови італійців.

Однак італійці й далі розмовляли своїми діалектами. Існує велика діалектна література – особливо сицилійська, неаполітанська, венеційська. А «мова Данте» перетворилась на елітарну літературну мову – і поволі відірвалась від розмовної. Результат той, що коли в ХІХ ст. постала нова Італія, то італійською мовою розмовляли... 4% населення! Тосканці, словом. Еліта ж розмовляла французькою. Лише Об’єднання 1871 року дало поштовх поширенню «мови Данте» як державної. Але й тоді символ Рісорджіменто Алессандро Мандзоні, написавши свій роман «Заручені» ломбардським діалектом, їхав до Флоренції «омити свою одіж у водах Арно», – щоб повернути романові загальнонаціональне звучання. А по-справжньому державною італійська стане лише після Другої світової війни, – завдяки радіо, телебаченню, пресі.

В Україні – переважно рівнинній країні – діалектний континуум був значно менш проблематичний. Роль латини відігравала церковно-слов’янська мова, що – поряд з латиною, польською і «простою мовою» – була однією з мов української культури в ХVІ-ХVІІ ст. Коли при Петрі, а далі Катерині почалася тотальна русифікація України, а національна церква перетворилась на імперську, вибір Котляревського розмовної мови став порятунком культури, базою її модерної ідентичності. Однак, як і в Італії, ситуація була конфліктна: еліти часто були польсько- чи російськомовні.

Це до того, що немає непереборних ситуацій. Якщо нація виявляє волю до буття, рано чи пізно ця нація постане.

«Вільна Церква у вільній Державі»

Столиці в інших європейських країнах – це консолідуючий центр національного життя. Італійцям же 150 років тому довелося завойовувати збройно Рим – адже це було Місто пап. «Або Рим, або смерть», сказав Ґарібальді. Священики закликали селян піднімати карбонаріїв на вила. Папа оголосив анафему італійцям, називаючи їх масонами. 1849 року закликав французів, які зруйнували римську Республіку Мадзіні. А нині Ватикан говорить про свій внесок у єдність країни...

Католицька церква в Італії була потужною, тож не дозволила розвинутись Реформації, яка в північноєвропейських країнах зумовила перехід церкви на національні мови (Біблія Лютера!), сприяла формуванню самостійного громадянина. Навпаки, спалахнула Контрреформація. Сильний вплив церкви у поєднанні з патріархальною матрицею італійської культури віддавна був гальмом для модернізації країни. Ґарібальді називав церкву «перверсивною сектою». А Кавур знайшов модерне рішення: «Вільна Церква у вільній Державі». Тож не випадково саме в часи Муссоліні був створений конкордат церкви і держави.

З італійцями важко порозумітися на цьому ґрунті. Попри славу ревних католиків, чим ближче вони живуть до Ватикану, тим сильнішими антиклерикалами вони є. А тосканці і взагалі знакомиті, як кажуть італійською, «священикожери». Тому італійці (крім більш традиційних мешканців Півдня країни) не надто схильні розуміти народи, які – як, скажімо, поляки чи українці, – бачать у церкві консолідуючу силу для національної ідентичності. Однак і цьому є пояснення: в польських чи українських умовах ішлося про гнану церкву. А в Італії це була церква влади, що тривалий час опиралась Італійській державі.

І все ж Італія – лідер світового волонтаріату. Де тільки не кидає італійських місіонерів – вони завжди поряд з людиною в найдраматичніших умовах. Цікавим явищем є також рух лівих католиків – віруючі-«прогресисти», задіяні у філантропічній та реформаторській діяльності. Це кращі здобутки церкви, що віддала перевагу не інституційним своїм функціям, а духовним і культурним.

Рісорджіменто: Ґарібальді чи Кавур?

Послухати італійців – українська історія не потребуватиме брому. Гіршого типа, як Ґарібальді, не придумаєш. Хто каже: аби не він, були б цивілізованою частиною Австрії. Інші: і взагалі був бандитом, а його випущені з тюрем головорізи ганяли у футбол викопаними на цвинтарях черепами. Ще одна точка зору: яке там Рісорджіменто, це англійці оплатили компанію, аби дістатися до соляних копалень на Сицилії. Несолодко було Ґарібальді й при житті. Після низки героїчних походів, які дали поштовх Об’єднанню, король наказав скласти зброю. «Слухаюсь», відповів «Герой Двох Світів». Справжнім творцем Італійської держави, твердять історики, був франкомовний аристократ Камілло Бенсо ді Кавур, який не надто вірив у користь Об’єднання, але раціонально вважав, що воно потрібне. Для Ґарібальді ж він був «пройдисвіт», бо віддав його рідне місто Ніццу французам. «Батьківщину не продають», сказав становчо.

Однак від перших карбонаріїв до Верді ідея Об’єднання домінувала. Різниця з Україною в тому, що наша інтелігенція ХІХ ст. (і не тільки) не спромоглась на подібну ідеологічну консолідацію. Але насправді це століття – невичерпне джерело для історичної компаративістики: знайдемо безліч паралелей в ідеях італійських та українських (і польських) інтелектуалів. До речі, Мадзіні вважав козацтво предтечею лібертарних рухів в Європі і передбачав створення об’єднаної Європи сукупно зі слов’янами. Ця ж сама ідея – одна з основних у Драгоманова.

Вже в середині ХХ ст. Джузеппе Томазі ді Лампедуза написав роман про Рісорджіменто «Ґепард», де один з героїв висловлює емблематичну сентенцію: змінити – щоб нічого не мінялось. І де аристократи-ґепарди поволі перетворюються на гієн. Жорсткий присуд – нам же досвід велить згадати Помаранчеву революцію.

Коротке замикання Історії

Внутрішній конфлікт Італії з самою собою стосується не лише Рісорджіменто, а й новітнього часу – драми ХХ ст. Вже в самому звільненні країни під час Другої світової був закладений конфлікт: Південь звільнили американці, Північ була охоплена громадянською війною між фашистами і комуністами. Повоєнна історіографія «зачистила» це питання. Але нещодавно з’явились дослідження Джампаоло Панси про злочини червоних партизанів проти мирного населення: новий шок.

Непростою була ситуація і в міжнародному плані. Італія, нафаршована комуністами, становила собою загрозу для демократії у західному світі. Згадати хоча б вірного сталінця Тольятті: в день введення радянських танків до Будапешта 1956 року він сказав: «Сьогодні я вип’ю на шклянку більше червоного вина». Тому, на противагу цим силам, США утримували майже півстоліття при владі Християнсько-Демократичну партію. Це обернулось практичною однопартійністю, корумпованістю політичного життя і так званим ефектом «заблокованої демократії». Одним з її продуктів і став Берлусконі, який і досі завзято бореться з комунізмом, дружачи з Путіним. Але нинішньому президентові Наполітано перед приїздом до Угорщини довелося вибачатися перед угорцями за підтримку радянської окупації. Так що привиди Другої світової блукають не лише Україною.

Чи той самий «економічний бум» 60-х: країна в нечувані терміни модернізувалась, вирвалась у першу п’ятірку розвинених країн. Неореалізм і Фелліні геніально схопили цю Італію: з одного боку, «DolceVita» – непритомна еліта в екзистенційній кризі, динамізм «ФІАТ», емансипація жінки, з другого – нерухома патріархальність, вічний неаполітанець Тот, який, щоб видурити гроші, продає американцям Колізей (нещодавно те ж саме зробив Берлусконі – хоч не американцям продав, а власнику взуттєвої марки Tod's...).

Як слушно казав Пазоліні, в Італії відбувся розвиток, але не поступ. І мова йшла про країну, яка стала одним з фундаторів ЄС. А поступ можливий лише шляхом подолання історичних травм і консолідації громадянського почуття.

«Брати-італійці...»

На 150-ліття в країні відбуваються конференції, вистави, концерти. На одну з таких конференцій до Турину мене запросили з доповіддю про Помаранчеву революцію – це частина європейської візії демократії на Сході Європи. Частіше лунає гімн: «Брати-італійці, Італія прокидається...». Словом, «ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». Старий фільм на екрані, де Аніту Ґарібальді грає геніальна Анна Маньяні. Трохи кічу: продаються червоно-зелено-білі дивани і так само трикольорові спаґетті. Уряд скорочує видатки на культуру. Впав Будинок Гладіатора в Помпеях.

17 березня, Національне свято Об’єднання Італії. Вихідний. Концерт, багато Верді. У фіналі має звучати гімн. На сцену виходить Роберто Беніньї – знаменитий комік з обличчям П’єро, що, замість плакати, розсміявся. Він не співає гімн. І не декламує. Він його шепоче. Голос переривається. Крику ніхто не чує. А в шепіт вслухаються. Навколо актора в напівтіні збирається молодь, тихо підхоплює мелодію гімну. Різна молодь – серед італійців і нігерієць, і білява слов’янка, і китаяночка, що не вимовляє «р». «Брати-італійці...»

І раптом і в залі, і на сцені, і перед екраном на очах людей сльози. Можна ж і так. Не гризтись між собою. Не клясти країну. А відчути себе італійцями – як це складно. Як відповідально. Як шляхетно.

Актор читає прості слова гімну – як читає Данте.