Невловимий месник і бунтар Євтіх

В «Історії міст і сіл УРСР», у томі, присвяченому Рівненській області (виданий у 1973 році), можна прочитати: «У 1925 - 1926 р.р. в районі Радзивилова (нині Радивилів. – В.Я.) діяв невеликий партизанський загін під керівництвом жителя села Підзамчого Євтуха Вознюка». Це було 100 років тому, тож встановити обставини тієї діяльності дуже непросто.

Однак близько сорока років тому я зробив спробу зібрати матеріали про Євтуха Вознюка. І врешті збагнув: з Євтіха, як називали в розмові його ті, котрі колись особисто знали односельця, не вдасться зробити борця із соціальною несправедли­вістю, адже в його актах помсти польським осадни­кам проглядало явно націо­нальне забарвлення, а це була тема явно не для комуністичного режиму. Правда й те, що в наших селах оцінювали дії Вознюка по-різному: називали і бунтарем, і бандитом.

І ось зараз я вирішив-таки звернутися до постаті Євтуха, про невловимість яко­го ходила колись приказка: «Не побачити Євтуха, як свої вуха». Знайшов старі записи.

Щоб краще уявити, на якому ґрунті проросло його бунтарство, треба нагадати: в 1920 році, після поразки Української національної революції, тутешні землі опинилися в складі Польщі. І вона постаралася посилити свій вплив на «креси всходні». Невдовзі сюди почали розселяти колоністів, так званих осадників, переваж­но колишніх військовослужбовців із сім’ями. Це не могло подобатися україн­цям, адже ще недавно вони зустрічалися з жовнірами хіба що на полі бою, а їхні наїзди на села спричиняли пограбування і розбій.

На виборах до польського сейму в листо­паді 1922 року на Волині не пройшов жоден польський кандидат. Отже, після 120-річного перебування нашого краю в складі Російської імперії тутешнє населення сприймало поляків не як визволителів, а лише як чергових поневолювачів. А тут ще польська влада підлива­ла масла у вогонь: переслі­дувалися українська мова і культура, українським шко­лам держава відмовляла у фінансовій підтримці, українцям штучно обмежували доступ до вищої освіти. Навіть молитву «Отче наш» не дозволяти промовляти українською мовою. У «Букварях» для малят не було жодної згадки про Україну. Прояви дискримінації відчувалися в кожному місті і селі. Неспроста для захисту інтересів українців було утворене в 1925 році Українське націо­нально-демократичне об'єд­нання (УНДО).

Але то був лише крок до організованої полі­тичної, парламентської протидії несправедливості та утискам. А як мог­ли обстоювати свої національні і соціальні інтереси, висловлювати протест прості українці? Євтух Вознюк і його друзі з села Підзамчого та дов­колишніх сіл вирішили: як­що влада нехтує моральними нормами, то чому б не перейняти запро­поновані нею правила гри. Почали здійснювати напади на маєт­ки осадників, підпалювати їх.

Степан Іванович Горопаха в 1985 році розповідав мені в селі Підзамчому: «Єв­тіх Панасович Вознюк жив якраз через дорогу від моєї хати. Знав я його з дитин­ства. Виріс високий, широ­кий у плечах, дужий. Буває людина: що їй не скажи, як з нею не обійдися, — вдасть, що не ображається. А Євтіх був не такий: зневага осадників дуже його брала за живе. Аж закипав хлопець злістю і помстою на їхні глузи: як же так, земля на­ша, а порядкують вони, ще й посміюються з «бидла». Мав тоді вже поза двад­цять років. Почули якось хлопці, що пан у Бересті на Тернопільщині землю про­дав, прийшли і гроші забра­ли. Та й, казали люди, не собі забрали, а щоб поділитися з бідними, підтримати їх. А то перестрінуть майновитого осадника, обберуть, мов липку, дадуть прочуханки — і гайда...

Звичайно, не обходилося без хлоп’ячих витівок: якось у ресторані в Радзивилові залишилася на столі записка: «Був Євтіх, наївся, напився і втік».

Чутка про Євтіха Возню­ка ширилася по радивилівській окрузі. Польська поліція не раз влаштовувала засідки, про­бувала його впіймати. Але прості українці-селяни зна­ли, що своїм він зла не чи­нить. Тому видавати месника і його спільників не збира­лися. А от мій родич, він мав 30 десятин землі, вирі­шив скористатися нагодою, щоб помститися Євтіху. Той саме зненацька прийшов «у гості» і заночував у ньо­го. Господар нишком послав за поліцією. При­було дванадцятеро. Але до бунтаря, озброєного рушни­цею та вибухівкою, набли­зитися не наважились. Воз­нюк метнувся у стайню. Господар, сприяючи поліції, запопадливо зачинив двері на за­сув. Та дарма: Євтіх вибив двері, скочив на коня, вистрілив у сторону поліцаїв і гайнув у поля. Пере­слідувати його побоялися. Зго­дом повстанці спалили обій­стя донощика, його було знайдено вбитим у перестрілці».

А ось що того ж 1985 року розповів мені Меркурій Гри­горович Крам: «Ми з Євтіхом з дитинства товаришу­вали, разом ходили до шко­ли. Заводіяка був хлопець. І в тому, що зненавидів польську окупаційну владу, було щось і від наших загальних настроїв, і від його харак­теру. Євтіха підтримували товариші з багатьох навко­лишніх сіл. І не могли їм осадники дати раду. Якось навіть під Вознюком убили коня. Іншого разу його ба­чили перевдягнутим у по­ліцая. Пізніше в наших се­лах почали ширитися радянські настрої — де­хто повірив, що якби наші землі відійшли до СРСР, жилося б краще. Піддався таким настроям і Євтіх. Не раз переходив кордон з підрадянською Україною, приносив агітаційну літера­туру. А потім із Решетилом пішов туди, до «совєтів», – і не повернувся».

Свого часу мав я і роз­мову з сестрою Вознюка — Параскевою Панасівною Проказюк, яка зазнала репресій за радянського часу. У сім’ї, розповідала вона, було п’я­теро дітей, Євтух — найстарший. До бунту його підштовхнуло й те, що поляки спалили хату, зго­ріли коні, корови. Товари­шами в боротьбі стали Іван Додь, Ананій Шаповал та інші, прізвищ яких сестра не пам’ятала. У вересні 1939 року Євтіх, на переконання сес­три, приїздив у тутешні села з червоноармійцями під час їх «визвольного походу».

Його впізнавали, але він не зізнавався, був наче чужий. Солдат – і тільки. Зайшов до батьківської хати, наче до якоїсь випадкової, мати при­несла їсти. Взяв із собою хліба – та й поїхав. Сказав, що його з кимось сплутали. Мож­ливо, то й справді був він, а до надмірної обачності вже привчила атмосфера справжнього СРСР – атмосфера підозрі­ливості і шпигуноманії. Його самого, якби зізнався, що звідси родом, могли зарахувати до шпигунів. А з підозрілими більшовики не панькалися.

За розповіддю сестри Вознюка, Решетило згодом із Росії писав у Москву, в розшук. Повідомили, що Євтух Панасович Воз­нюк загинув на Фінському фронті в 1939 році. Не принесла визволення і щастя Польща, не дав долі і Радянський Союз.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

У групі "Радивилів Родовід" встановили, що в метричній книзі за 1902 рік був зареєстрований новонароджений Вознюк Євтіх (так записано ім'я), його батьками були житель села Підлипки Афанасій (Панас) Андрійович Вознюк і Степанида Іванівна. Охрестив новонародженого священник Іоан Алексєєв.

Вичерпна відповідь на питання чому у 1943 році українці Волині підняли велике постання проти поляків, - надана у висновку "У чому головна причина Волинської трагедії 1943 року?"

З 1795 року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радзивилів (нині – м.Радивилів на Рівненщині) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радзивиловом і Бродами. Ці українські міста кордон розділяв майже 120 років.

Прикордонний статус Радзивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.

Сенатський указ від 16 вересня 1796 року носив назву: «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий». В цьому указі між іншим було й таке (тут і далі, аби зберегти колорит епохи, цитуватиму деякі російськомовні документи, не перекладаючи їх і зберігаючи особливості правопису): «В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1) в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3) Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы...» (1).

Радзивилівська митниця була відкрита 11 лютого 1798 року. (2)

У 1798 році посада цензора на цій митниці була запропонована професору хімії Академії наук Якову Дмитровичу Захарову, але він відмовився, пославшись на свою недостатню обізнаність у питаннях літератури, політики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радзивилові визначалася як рівнозначна званню академіка. (3)

У 1827 г. були запроваджені «почт-диліжанси» – поштові диліжанси для перевезення пасажирів і пошти білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могилів, Київ і Житомир до Радзивилова. До 1851 року в  Росії вже нараховувалося 17 ліній руху таких карет. Пошта в Радзивилові мала тільки 2 поштові скрині – одну в приміщенні, другу біля нього. (4)

26 квітня 1823 року мандрівник занотовує: «Через Бердичів є пряма і найкоротша дорога з Києва в Радзивилів. Але цю дорогу в повному розумінні можна назвати операційною лінією євреїв; на ній немає інших станцій, окрім єврейських, і майже немає іншого народонаселення, окрім єврейського. Боячись голоду, спраги і безсоння, подибуваних звичайно в неохайних корчмах, я зважився повернутися на поштовий тракт, через Житомир» («Записки русского путешественника А. Глаголєва с 1823 по 1827 год», Санкт-Петербург, 1837 р. Друге видання з'явилося 1845 р. в друкарні К.Жернакова).(5)

А ось ще витримки із цих же записів кінця квітня 1823 року: «Чутливі мандрівники! Якщо потрібно вам бути за кордоном, не їздьте через Радзивилів. Жорстокі тутешні євреї не тільки перешкодять вам виплакати ваше серце, але й не дадуть зронити жодної сльозини. Митниця, в якій записуються паспорти, знаходиться поряд із самим Радзивиловом, а рогатка – в двох верстах від митниці. Вона стоїть серед гаю і оточена декількома будиночками, в яких живуть офіцери і козаки. Щойно дано було наказ пропустити мене, десять євреїв кинулися на мою валізу, як на здобич; потягнули її в різні боки, у напрямі відцентрових сил; почали сваритися і давати один одному штурхани; нарешті схопили самого мене, посадили в довгу закриту бричку і попросили декілька грошів.

Тепер-то втрапив я в руки євреїв! Фактор Мошка, якому начальник митниць Р.К-ий наказав провести мене до Бродів, єврей-фурман і третій єврей, п’яний, що сів для компанії, везуть мене одного через ліс по пнях, по колодах». (5).

Митний пост (рогатка) діяв на кордоні, тобто на тому місці, де зараз неподалік від села Лев’ятина, кілометрів за два, пролягає адміністративна межа між Рівненською та Львівською областями. Згадана в тексті рогатка – пункт перепуску через кордон. Могла відігравати й роль оборонної споруди, адже, як правило, влаштовувалася так: обносилася деревами, поваленими рядами або хрест-навхрест верхівками в чужу сторону.

Цікаві нотатки з середини червня 1829 року виявив бродівський краєзнавець Василь Стрільчук. Записи залишив англійський мандрівник, лікар Едвард Мортон; під назвою «Подорож у Росію та перебування в Санкт-Петербурзі і Одесі в 1827 – 1829 роках» вони були опубліковані 1830 року в Лондоні.

Отже, мандрівник зі сторони Дубна під’їжджає до Радзивилова, до російсько-австрійського кордону: «Нарешті ми прибули до першої зупинки, приблизно за чотири версти від міста. Як тільки наблизилися, шлагбаум опустився, і козак зажадав наші паспорти, які ми представили. Шлагбаум підняли, а після того, як ми проїхали, знову опустили. Нас затримали тут хвилин на 15, щоб переглянути наші паспорти; а коли їх повернули, ми прослідували далі. На околиці Радзивилова ми знову дали паспорти, щоб їх оглянули і повернули; після того ми в’їхали в місто і побачили жахливі, варварські дороги, як ті, що в Дубно. Форейтор [верхівець, що сидить на передньому коні при запрязі цугом – В.Я.], єврей, провів мене до одного з будинків. Були спроби затримати мене тут до наступного дня, проте мені пощастило дістати коней, щоб доїхати до Бродів (російські поштові не можуть долати великих відстаней).

Через кілька годин, за які я поміняв свої російські банкноти на голландські дукати, ми вирушили далі. Прибувши на митницю, ми знову пройшли митний контроль. У нас забрали паспорти, оглянули оглянули мої речі. Після огляду мене запитали про російські гроші. У мене їх не було. Митники поцікавились, які гроші я використовую для поїздки, і я був фактично зобов’язаний показати дукати, які у мене залишились. Все це створено для того, щоб перешкодити вивозу російських банкнот. Чому? Це залишається для мене питанням… Весь огляд зайняв близько двадцяти хвилин. І коли ми перетнули кордон, я привітав себе зі свободою. Останній шлагбаум затримав мене ще на чверть години: митники просили гроші на випивку, які я відмовлявся дати, переконували, що не можу проходити, поки не зроблю цього. Врешті, коли я вирішив підкоритися, вони пропустили мене, і ми пройшли на нейтральну частину між Росією і Австрією.

Чотирнадцять верст піщаних доріг – і я в Бродах. Насамперед мене оточили євреї, які пропонували житло. Один з них провів до готелю під назвою «Золоте яблуко» (Pomme d`Or), власником якого був чоловік на прізвище Блоцький (Blocki)… Я прибув до Бродів опів на 11-у увечері, в понеділок, 15 червня, не відпочивавши з вівторка минулого тижня. Я був надзвичайно стомлений, але, в першу чергу, схвильований безперервним злодійством, з яким зіткнувся в дорозі.

…Вулиці Бродів вузькі, але добре вимощені, являють собою вражаючий контраст до жалюгідних дерев’яних доріг Радивилова… Будинки зведені з каменю, криті лісоматеріалом у вигляді плиток, тим більше вражаючих, якщо вони старі й почорнілі».

(Для довідки: 1 староруська миля = 7 верст = 7 кілометрів 467,6 метра: 1 староруська верста = 1 кілометр 66,781 метра).

А ось якою побачив французький письменник Оноре де Бальзак Радзивилівську митницю у 1847 році (з дорожніх нотаток «Лист про Київ»): "На шляху моєму зустрічалися рифи у вигляді зрубаних сосон, але фурман майстерно прокладав путь між ними, так що через півгодини доволі швидкої їзди ми в'їхали на великий майдан, що нагадував паризьке Марсове поле; по один бік розташувалася велика клуня, котра приховала у своїх надрах австрійську митницю, а по другий – дерев'яна застава. Не знаючи мови, я не міг нічого сказати своєму візникові; він зупинився перед другою клунею, яка, вочевидь, являла собою щось на кшталт заїжджого двору. Оскільки погода стояла прекрасна (вересень. – В.Я.), я відправився пішки через це неокрає поле до застави, за якою виднілися з російського боку дві будівлі. Я вирішив, що в них розташовані гауптвахта і митниця – і не помилився". (6).

Процитую і запис письменника про враження від прикордонного містечка:

«Французькі читачі при слові «містечко» уявлять собі будинки, вулиці, громадські заклади; між тим Радзивилів являє собою не що інше, як скупчення дерев’яних халуп, котрі досі не повалилися винятково завдяки особливій милості провидіння щодо Росії. Стоять ці халупи на голій землі, бруківки нема й натяку».

У 1846 році після закінчення курсу навчання у Віленському дворянському інституті на Радзивилівську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Іванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 році він переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у відставку, вступив на навчання в Петербурзьку академію мистецтв і став художником. (7)

Ще архівні знахідки. «Журнал действий III отделения С. е. и. в. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества», 1847 рік, 14 травня:

«В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами.

К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено.

Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он два раза – в 1845 – 1846 гг. – путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве.

Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Гуровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские.

В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов.

У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом.

Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов».

У 1856 році цензором у Радзивилівську прикордонну поштову контору був відкомандирований Матвій Єгорович Лаймінг (1828 – 1914), але в 1861 р. переведений у Житомирську губернську поштову контору. Врешті-решт зі служби його звільнили «за незадовільне цензурування».

Ще один цікавий документ кидає світло на значення Радзивилова в ту пору. «Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей», яка вийшла 1798 року з-під пера Олександра Миколайовича Овцина (1768 – 1813?) і яку називають «дворянським дисидентством» ХYІІІ віку, в статті 8 містила такий запис (повторю – відтворення дослівне, зі збереженням особливостей написання слів): «Купечество думает, но не смеет просить, чтобы ГОСУДАРЬ благоволил приказать – открыть по прежнему Радзивиловскую таможню; ибо буде вывозить товары чрез Порты Рижской или Петербургской и в Крыму на Порте Франке, то оне не находют себя в состоянии, а чрез сие их богатая в тех местах торговля превращаится ныне в бедной рынок». (2).

Зовнішня торгівля Росії здійснювалася в тутешньому краї не лише через Радзивилівську митницю, а й через Волочиську, Дружкопільську, через 2 митні застави – Збаразьку і Мервинську та через 2 перехідних пункти.

Скупий штрих до обставин перетину кордону в Радзивилові. Зі щоденника Афанасія Миколайовича Гончарова (1760 – 1832) (предок дітей Олександра Пушкіна по лінії його дружини Наталії Гончарової): «1812 год. 22 августа (3 сентября) , четверг – В Радзивилове. Сей день получил обратно пачпорт, с биваков от города Луцка с позволением ехать в Россию; и наняв фурманских лошадей до Бердичева, в 11-ть чесов утра выехал из Радзивилова». (7).

У Радзивилові народився і провів дитячі роки майбутній відомий російський дипломат, міністр закордонних справ Микола Карлович Гірс (1820 – 1895), нащадок древнього шведського роду. Річ у тім, що його батько Карл Карлович мав у Радзивилові посаду поштмейстера. У їхньому домі під час поїздок за кордон зупинялися впливові на той час політичні діячі – князь Адам Адамович Чарторийський, генерал-фельдмаршал граф Петро Християнович Віттенштейн. (7).

За свідченням письменника Володимира Галактіоновича Короленка, його дід був «директором митниці» в Радзивилові. А оскільки в дитинстві Володимир з сім’єю жив у Дубні, можна припустити, що навідувався і до діда в Радзивилів.

У другій половині ХІХ століття, з розвитком капіталістичних відносин і зростанням обсягів товарообігу, значення Радзивилова зросло. Прикордонна служба до кінця століття виділилася з Департаменту митних зборів як самостійна структура. На заміну вільнонайманій сторожі, митним чиновникам і козакам до західного кордону імперії, в тому числі до Радзивилова, спрямували військо прикордонної варти, якому в завдання ставилися охорона кордону від зазіхань іззовні, боротьба з контрабандою і виконання карантинних заходів. Радзивилівський митний округ був у підпорядкуванні головного управління прикордонної варти Департаменту зовнішньої торгівлі (з 1865 року – Департаменту митних зборів). Оскільки структура митних округів скрізь у Російській імперії була однакова, то й у Радзивилові митний округ мав у своєму складі бригаду з 3 – 5 рот. Ця бригада охороняла ділянку кордону до найближчих митних округів, тобто в кілька сотень кілометрів. Ротна ділянка являла собою віддаль від 25 верст. Роти мали по 2-3 загони, загонова ділянка розбивалася на 15 постів. Охоронювані відрізки були неоднакові, тому й чисельний склад постів коливався від 5 до 20, а то й 50 чоловік. У середньому радзивилівський прикордонрник відповідав за безпеку 5 верст кордону. Відомо, що російсько-австрійський кордон у 1117 верст перебував під охороною 6 бригад у складі 220 постів. Досить-таки щільне пильнування. (7).

   Старшими постів і начальниками кордону були вахмістри або єфрейтори, на чолі загонів стояли штабні ротмістри або ротмістри, відділами командували підполковники, бригадами – полковники і генерал-майори. Таким чином, можна стверджувати, що поховані у Радзивилові генерал-майори Олександр Федорович Крамер (1800 – 1871) і Оскар Густавович Нітц (1847 – 1907) були командирами тутешньої бригади. Генерал-лейтенант Петро Тимофійович Лазовський (1842 – 1910), як записано на надмогильному пам’ятнику, очолював прикордонну варту. Цю ж варту раніше очолював полковник Петро Павлович Каверін, друг Олександра Пушкіна. Дійсний статський радник Іванович Благой (1839 – 1895) був начальником Радзивилівського митного округ, а Микола Васильович Баклановський (1835 – 1908) керував Радзивилівською митницею (обоє за заслуги перед православ’ям поховані біля церкви св. Олександра Невського).

Безумовно, мали відношення до Радзивилівської митниці і охорони кордону митний працівник, колишній керівник Керченської портової митної ради Йосип Іванович Александрович (помер 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник Каранат Федорович Бузовський (1785 – 1838), ротмістр цієї бригади Гаврило Георгійович Сливинський (п. бл. 1914), статський радник Георгій Олександрович Петров (п. 1896), колезький радник Андрій Іванович Малишев (п. 1881), надвірні радники Олексій Олександрович Солодов (1765 – 1822), Петро Петрович Урсин-Нємцевич (1828 – 1889), титулярний радник Павло Петрович Комарницький (п. 1894), поручик прикордонної варти Антон Васильович Радзевенчук (1834 – 1879), телеграфіст Георгій Іванович Улович (1881 – 1905) та інші.

Вписані на надмогильні таблички в Радивилові титули «єфрейтор», «вахмістр» тільки сьогоднішньому читачеві можуть видатися малозначущими. Ці люди займалися розстанковкою піших і кінних нарядів (від одного до п’яти чоловік). Цікаво, що прикордонники перед заступанням на службу тягнули жеребки, які визначали ділянку несення служби. У лісо-болотиситій місцевості між Сестрятином і закордонним Клекотовом така служба давалася важче, ніж на горбисто-рівнинній між «російською» Дранчею і «австрійською» Бучиною, адже сестрятинські ліси були більш вірогідним напрямком руху порушників кордону. Сама назва села, за переказами, вказувала, що колись тут хтось «сі стратив», тобто, мабуть, втратив контрабандні товари. До речі, населення, знаючи, що частину коштів, отриманих від вилучення контрабанди, йде на преміювання добровільних помічників, допомагало прикордонникам. Так що кордон однаково допомагав у боротьбі за виживання: як тим, хто сприяли контрабандистам (бо прекрасно знали всі місцеві стежки-доріжки), так і тим, хто підсобляли у їх виловленні.

Утім, порушники виявляли неабияку вигадливість і кмітливість. Ось опис одного з таких випадків: «Начальник караула, отримавши відомості про підготовлене перекидання на його ділянці великої партії товарів, улаштував засаду на шляху передбачуваного руху порушників кордону. Було це вночі. Спочатку пройшов дід. Приблизно через годину начальник караула зі своїми помічниками неподалік почули сигнал про допомогу, яким звичайно користувалися прикордонні наряди. Потрібно було добре знати службу, щоб не піддатися на цю провокацію. Мирнуло п’ять хвилин, і дорогою від кордону галопом із криком про допомогу проскакав вершник. Засада пропустила його. Через деякий час услід за ним проїхала бричка з «веселою компанією». Засада пропустила і її. Тільки слідом за бричкою з’явилися завантажені підводи. Тоді засада виявила себе і, підстріливши коней, затримала контрабанду». (7)

Дрібні партії контрабандного товару переправляли за допомогою натренованих коней, які, обв’язані мішками, без вершника перетинали кордон і рухалися до знайомого їм місця, де чекали контрабандисти.

Уночі прикордонники користувалися слідовими ліхтарями. Мали при собі караульних і сторожових псів, з 80-х років ХІХ ст. їх використання було обов’язковим. У циркулярі від 12 липня 1884 року пропонувалося мати на посту по дві-три сторожові собаки (з породи сибірських лайок).

У 1860 році при всіх прикордонних бригадах західного кордону організуються учбові команди для підготовки вахмістрів і унтер-офіцерів, яких гостро не вистачало. У 1861 році бригади біля Радзивилова, як і на всьому західному кордоні, зміцнили об’їждчиками з офіцерами. (7). У міру збільшення чисельності 12-го Донського козачого полку, розквартированого в Радзивилові, загони місцевої варти з населення поступово починають відсторонюватися від вартування кордону.

З відкриттям залізничного сполучення з європейськими країнами товарні состави через Радзивилів вивозили на експорт ліс, пшеницю, вовну, жито, велику рогату худобу. Ввозилися сталеві і залізні вироби, машини і сільськогосподарські знаряддя.

Після 1874 року служити на кордон у Радзивилів починають прибувати рекрути, якими витрішили комплектувати й прикордонні бригади, оскільки в Росії на основі маніфесту ввели загальну військову повинність (6 років дійсної служби і 9 років перебування в запасі). Російські прізвища серед жителів сьогоднішнього Радивилова нагадують про цю сторінку в історії міста, адже багато хто з новобранців після закінчення строку служби залишався жити в Радзивилові, заводив тут сім’ю.

З 80-х років начальниками Радзивилівського митного округу могли бути не тільки цивільні чиновники, до числа яких раніше належали Володимир Благой чи приятель Оноре де Бальзака – Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офіцери з правом носити військову форму і залишатися з отриманими званнями. Прикордонна варта набуває справжнього військового вигляду. Навіть її забезпечення ведеться за стандартами військових частин.

З 1883 року статус Радзивилівського митного округу незрівнянно зріс. Справа в тому, що раніше таких округів у Росії було 17, натомість залишено 9 – Санкт-Петербурзький, Ризький, Вержеболівський, Калішський, Радзивилівський, Бесарабський, Південний, Кутаїський і Бакинський (30 тис. рядових та унтер-офіцерів і 1 тис. офіцерів – у середньому на округ відповідно понад 3 тис. і понад 100). Але недовго Радзивилову випало пишатися своїм становищем – у 1889 році Радзивилівського округу не стало, зилишилася тільки Радзивилівська митниця. А місцевою прикордонною вартою керували з інших міст (Санкт-Петербург, Київ), з 1893 року захистом і охороною всіх кордонів імперії займався Окремий корпус прикордонної варти. (7).

З “Мертвих душ” Миколи Гоголя знаємо про службу Чичикова на митниці: “В непродолжительное время не было от него никакого житья контрабандистам. Это была гроза и отчаянье всего польского жидовства…”. В одному з листів у Радивилів доктор історичних наук Ігор Свєшніков стверджував, що та служба відбувалася в Радзивилові. Насправді в першому томі твору Гоголя про це не говориться. Однак в уцілілих фрагментах другого тому “Мертвих душ” записано: “ В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын”. (7).

Виходить, літературний герой Чичиков таки служив у Радзивилові. Звідки ж Гоголь знав про описані ним зловживання на Радзивилівській митниці?

Олексій Улянович Болотников (1735 – 1828), генерал-лейтенант, дійсний таємний радник, член Державної Ради, сенатор, ще в 1818 році був призначений у комітет по Волинській губернії і в комісію щодо зловживань на Радзивилівській митниці.

Письменник Іраклій Андроников встановив і таке. Військовий за вихованням молодості, Петро Дем’янович Завелейський згодом перейшов до «статських справ», поступив у міністерство фінансів і відразу ж «был употреблен к открытию шайки контабандистов», які діяли в Радзивилові і в містечку Зельвах, теж на західному кордоні російської держави. Завелейський, як начальник «секретної експедиції», за короткий строк виявив контрабандних товарів більш як на два мільйони рублів. За це митні чиновники і купці, які мали неабиякий зиск на незаконній торгівлі, декілька разів намагалися його отруїти. (7).

Так що розповідь у «Мертвих душах» – не вигадка М.Гоголя і мала місце саме на Радзивилівській митниці. Нагадаю: «ревно-безкорислива» служба Чичикова стала предметом загального здивування і не залишилася поза увагою начальства. Отримавши підвищення і чин, він вирішив, що «настала пора», і подав проет виловлення контрабандистів усіх до одного. Якщо, звісно, дозволять виконувати цей проект йому самому. Дозвіл надійшов, і ось Чичиков вступив у змову з контрабандистами, і вже бачилися йому мільйонні бариші, адже іспанські барани, одягнуті в подвійні кожушки, пронесли через кордон брабантських мережив на величезну суму. Однак таємне стало явним. У Чичикова все забрали. І хоч суду йому вдалося уникнути, та нічогісінько не лишилося йому, окрім двох дюжин голландських сорочок, невеликої брички, кріпосних Петрушки і Селіфана та десятків двох «тысчонок», котрі були сховані в нього на чорний день.

В "Орловских губернских ведомостях" за 2 квітня 1849 року було вміщене дивне оголошення від Київського губернського правліния: "Умершему контрабандисту еврею Бенюмину Вибору о взыскании с онаго 38 рублей 98 коп. серебряных денег, с отсылкою в Радзивиловскую таможню мятеж­нику Белашевичу о взятии онаго в казну". Окрім факту причетності оголошення до історії Радзивилова, тут важко щось збагнути: контрабандист... заколотник... взяття в казну... стягнення коштів із померлого єврея... Зрозуміло одне: Радзивилів відігравав помітну роль у долі і політиків, і торговців, і контрабандистів, і навіть заколотників.

 

Володимир ЯЩУК,

почесний член Національної спілки краєзнавців України, журналіст.

м.Радивилів.

 

Посилання

 1)Лисовский Н.М. Краткий очерк столетней деятельности типографии Глазуновых в связи с развитием их книгоиздательства. 1803–1903: С приложением портретов и снимков, а также списка изданий, вышедших из типографии за сто лет ее существования. – СПб., 1903. (В приложених – сенатський указ «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий»).

2)Овцын А.Н. Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей (1798 год). Журнал «Вопросы истории», Москва, 2000 г., №11-12.

3)Игнатович-Завилейский В.В. Воздухоплавание и его успех. Киев, 1885.

4)Вигилев А. Н. История отечественной почты. Часть 1. – М.: Связь, 1977.

5)«Записки русского путешественника А. Глаголєва с 1823 по 1827 год», Санкт-Петербург, 1837 р. Друге видання з'явилося 1845 р.

6)Бальзак Оноре. Лист про Київ. У книзі: Ящук Володимир. Радивилів, видавництво «Волинські обереги», Рівне, 2004.

7)За Інтернет-публікацією.

Раз у раз дехто з тих, хто давно не живуть у Радивилові або й ніколи тут не жили, роблять спроби поставити під сумнів історичність назви міста – Радивилів. У «Фейсбуці» навіть є сторінка, в анотації до якої глузливо написано: «Група інформаційної… підтримки справжньої історичної назви міста – Радзивилів! Князя на ймення “Радивило” – не існувало. Це – придумка якогось напівп’яного дячка і місцевих “краєзнавців”. Засновник міста – Микола Радзивіл (Чорний)! … пашпорт не міняв». Сама група всупереч анотації названа «Радзивілів» (через дві літери і). Але чого не зробиш у гарячковості амбіцій і суперечок!

А проте саме так – РАДИВИЛІВ записували назву цього поселення в 2-й половині шістнадцятого століття, відколи збереглися перші письмові згадки, саме на таку назву вказував відомий волинський краєзнавець і історик церкви ХІХ століття Микола Теодорович. Із книги: "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии", том 1, Почаїв, 1888, стор. 165, 166:

Ще один важливий факт: історикам відомий «РАДИВИЛОВСЬКИЙ АПОСТОЛ», який 1568 року був написаний церковнослов'янською мовою української редакції у домі пана Семена Борщовського писцем Францишком у місті РАДИВИЛОВІ. Отже, Радивиловський, а не РадЗивиловський. Апостол переписали на замовлення Івана Патрикея Курозвонського, підкоморія Кременецького повіту. Книга «виписана» «В МЪСТЕ РАДИВИЛОВЕ».

Як прочитувалися ці слова в шістнадцятому столітті, дійти спільної думки не можуть і мовознавці. Якщо навіть прочитати «в мєстє Радівіловє», то все одно ніяк не виходить, що справжньою історичною назвою містечка була РадЗивилів.

Насправді такої назви – РАДЗИВИЛІВ – містечко НІКОЛИ офіційно не мало.

По-перше, назва Радзівілов (російською –  Радзивилов) була закріплена за містечком після 1795 року, за Російської імперії; українського відповідника на офіційному рівні вона не мала. До того містечко звалося Радивилів (перші письмові записи) і Радзівіллув (у передачі українською мовою; за часів Речі Посполитої). Така ж назва – Радзівіллув – була відновлена Польщею після 1921 року. І оскільки державною мовою була тільки польська, ця назва і вважалася офіційною. До речі, і сьогодні в польськомовних публікаціях наше містечко записують як  Radziwilliw (подивіться, наприклад, польськомовну Вікіпедію).

По-друге, навіть за часів Російської імперії і в 1920-30-і роки (за часів Польщі) українці використовували первісну і співзвучну законам української мови назву РАДИВИЛІВ. Так писали, наприклад, Леся Українка, історик Дмитро Дорошенко, Улас Самчук та інші знані люди. Це не «придумка».

Чому замість Радивилів у часи Речі Посполитої почали вносити в документи Radziwillow (Радзівіллув)? Це пояснюється особливостями польської мови, у якій багато спільнослов’янських слів мають характерне «дзекання».

Входження Волині до складу Речі Посполитої в шістнадцятому столітті наклало відбиток і на написання прізвища князів Радивилів. Варто відкрити Вікіпедію і прочитати: польська ВІКІ – Radziwill (Радзівілл), литовська (а Микола Радивил Чорний був князем Великого князівства Литовського) – Radvilos (Радвілос), українська – «Існує версія, що ім’я Радвил (Радивил) має угро-фінське походження і в перекладі означає «новонавернений» (у віру). Ім’я записувалося по-різному — як Радвіла, Радивил, Радівіл, у написанні упродовж століть закріпилися в основному полонізовані версії з відповідною орфографією — Радзівілл, Радзівіл, хоча по-литовськи продовжують записувати це прізвище як Радвіла, Радвілос, латиною його фіксують як Радвіл».

У теперішніх україномовних публікаціях цілком умовно найчастіше віддають перевагу спольщеному варіанту Радзивілл. Цей варіант використовував і я в своїх книгах «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014, друге видання – 2020).

Отже, назва РАДИВИЛІВ абсолютно історично вмотивована. А «Радзивилів» з’явилася в публікаціях радянського часу для умовного відтворення назви містечка в різні історичні періоди – часи Речі Посполитої, Російської імперії і Польщі ХХ століття, адже тоді україномовної офіційної назви не існувало. А з 1940 до 1993 року місто, як відомо, звалося Червоноармійськ.

Уже минуло понад 30 років, як було проведено опитування в місті (1 грудня 1991 року) з приводу повернення йому історичної назви. Верховна Рада України прийняла відповідну постанову про перейменування № 3044-XII від 1993 року, але це рішення ухвалили не відразу, знадобилася додаткова довідка істориків з приводу того, чому РАДИВИЛІВ, а не Радзивилів чи Радзівілов.

Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.

До волинських народних депутатів звернулися з приводу бізнесу на хворих у Луцькій міській лікарні

Україна і Польща. Роздуми після перегляду фільму «Волинь»
11 жовтня 2016, 20:10



Кшиштоф Становський

(Рубрика «Точка зору»)

Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)

Варшава – Я не кінокритик і не кіноман. Мені не подобаються фільми, що викликають страх кров’ю і жорстокістю. Можливо тому, що я надто багато нещастя зустрів у житті: у слідчих камерах, у таборах для біженців, у селах, де не було чоловіків. Так багато зустрів поранених із Майдану. Так багато знайомих загинуло в Криму, не повернулось із фронту…

На прохання регіональної влади розмовляв учора у містечку Голенюв із першими глядачами фільму Смаржовського «Волинь». У місцевій спільноті є багато українців, переселених під час операції «Вісла», близько 2 тисяч мігрантів із України. Перед входом у зал – виставка, присвячена 25-й річниці Незалежності України.

Кінець фільму. Люди мовчать. Частина виходить. Як розпочати розмову?

Вічний відпочинок даруй їм, Господи… Вибачаємо і просимо вибачення.

На Волині по-звірськи замордовано 40-60 тисяч поляків. Голокост поглинув мало чи не всіх євреїв. На тих теренах під час війни загинули також десятки тисяч українців. Фільм нагадує важливу правду про націоналізм. Кожному. Польський, німецький, український, російський… Націоналізм вбиває душу. У світлі смолоскипів і вигуків веде сусідів на смерть.

Думаючи про трагедію на Волині, слід пам’ятати, що там вбивали і були вбиті громадяни Речі Посполитої. Якщо ми звикли простіше говорити про них – поляки, то необхідно послідовно казати, що поляки вбивали поляків.

Фільм Смаржовського є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Навіть моментами виникає враження, що це, буцімто, кіно про повстання Спартака, режисером якого є громадянин Риму. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно. Фільм опосередковано нагадує про соціальну нерівність. Про поляків, які займали всі посади. Знищення церков у 30-х роках польським військом. Помилково (відповідно до того, що знаю) показано поляків, які вільно володіють українською мовою (аж включно до молитви українською мовою ), численні змішані шлюби. Фільм цілковито ігнорує той факт, що єдиними союзниками Польщі у польсько-радянській війні 1919-1921 років були вояки Петлюри з Української Народної Республіки. Не згадано про генерала Марка Безручка, командира Дивізії Січових стрільців, який очолював оборону Замостя від Червоної Армії. Всі вони були зраджені Польщею мирним договором у Ризі у 1921 році, коли ми визнали Українську радянську республіку, а воїнів, які обороняли Варшаву перед радянською окупацією, замкнули в таборах для інтернованих. Значна частина цих військовослужбовців померла, знищена хворобами. Зраджені і забуті. Замість цього, Смаржовський без жодних джерельних підтверджень показує акцію освячення сокир і ножів у греко-католицькій церкві (відсутній у той час на Волині).

Окрім однієї з останніх сцен – помсти поляків українцям, у фільмі гинуть переважно тільки поляки, євреї, радянська вчителька. Смерть оминає українців. Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці – лише злі, дуже злі і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям Слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда.

Масові вбивства поляків на Волині є злочином страшного часу націоналізму. Зізнавались у цьому багато разів, просячи нас, поляків, про вибачення ієрархи Української греко-католицької церкви, президент України. У моєму рідному Любліні вибачення просила Надія Савченко, українська героїня, яку не змогли зламати російські слідчі.

Під час агресії Росії проти України

Немає доброго часу для таких фільмів. Не слід забувати тодішньої трагедії. Фільм про Волинь повинен був з’явитися. Але буває час особливо поганий. Фільм Смаржовського виходить на екрани тоді, коли Україна захищається від російської агресії. Це війна за Незалежність. Також і нашу. Окупованим є Крим. Упродовж останніх двох років на фронті загинули близько 20 тисяч українських військовослужбовців, лікарів, журналістів. Саме такою є кількість населення Голенюва. Півтора мільйони людей (разом Познань, Щецін, Ґданськ і Ґдиня) змушені були залишити свої бомбардовані і окуповані будинки на Донбасі і в Криму. Переселенці є у кожному українському містечку. До українських домівок повертаються домовини, покалічені герої. Показ цього фільму сьогодні можна порівняти до підтримки ідеї про безчинства польської шляхти, зради Тарговиці під час Варшавського повстання. Тішиться лише Москва. Ох, якби знову ж так посварились.



Реклама фільму Войцеха Смажовського «Волинь» у Варшаві

Фільм є на екранах. Кінозали заповнюються молоддю. Водночас поруч нас живуть українці. Вчителі англійської, програмісти, прибиральниці, робітники. Дехто вибереться подивитись «Волинь». Більшість із них бачить рекламу на плакатах чи телебаченні. У мовчанні слухає поляків, які коментують фільм в автобусі, на роботі, вдома. Більшість не чула раніше про волинський злочин. Їхні батьки жили у Радянському Союзі, який, з одного боку, підживлював ненависть до польських панів, а з іншого, випробував Україну штучним голодом, в якому загинуло багато мільйонів жителів. Виходячи багато разів на вулиці міст, під час Революції на граніті, Помаранчевої революції, врешті Революції гідності, українці вірили, що їхня омріяна країна теж піде європейським шляхом. Можливо, не тепер, але колись доєднається до європейських спільнот. Усупереч традиції, переказаної дідами і бабусями, повірили, що найкращими сусідами, які пізнаються у біді, є поляки.

Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині. Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності, про які хтось в ім’я правди створить фільм. Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні. Ненависть, яка вбиває душі, а іноді й сусідів. А починається все від показаних Смаржовським написів на будинках, і нав’язування сьогодні в Польщі мови ненависті, руйнування надгробків, нападів на людей, які моляться на могилах своїх предків.

Наближається 100-річчя Варшавської битви. Битви, в якій поляки та українці солідарно встали на захист Речі Посполитої, України, Європи. Зробімо все, щоб пам’ятати водночас і добрі моменти спільної польсько-української історії. Подбаймо про цвинтарі. Помолимось спільно на могилах спільних героїв. Розповімо про них нашим онукам. У Польщі та в Україні.

Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди
http://www.radiosvoboda.org/a/28046278.html

БГ: Вдяний автору за його правдиву позицію, щиру і чесну. Найперше запитання виникає по цій темі: яка мета? Рішень Сейму про геноцид? Цей фільм? Моя думка однозначна: почнеться зворотня реакція з боку українців і їх негативи в бік поляків з полонізацією, пацифікаціями, концтабором Береза-картузька, операція "Буря" АКа тощо. Навіщо це? Безглуздо, якщо не більше: divide et impera. Авторо правильно привертає увагу на потрібне перенесення акцентів де українці і поляки бились разом проти агресора, зокрема варто згадати і про тисячі українців у Війску Польському під час трагічного вересня 1939 р., коли колаборантами-союзниками в Гітлера була сталінська СРСР, що власне і до подій на Волині в 1943-му доклала чимало зусиль провокаціями червоної партизанки - про це потрібно розповідати. Я так вважаю.