Насколько высоко японцы ценят себя. Как здорово они смогли создать себе образ трудолюбимого, целеустремленного и сплоченного народа, что сегодня каждый, кто обсуждает японскую трагедию, связанную с разрушительной силой ценами и землетрясений, уверен, что японцы выстоят и быстро вернут своей стране прежнее состояние. Никто не сомневается в том, что японцы все отстроят, починят, улучшат, компенсируют. Более того, никто скрыто или явно не злорадствует, как это обычно принято по отношению к чужому горю. Японцы вызывают уважение, и это круто. Они сами добились того, что их уважают тем, что сами уважают себя и свою страну. Хотелось бы, чтобы мы тоже так умели.
Згадаймо розпад Австро-Угорщини чи хоча б Югославії. Так сталося 20 років тому і з СРСР. Однак чи справді набуття Україною власної державності було лише примхою долі, капризом, наслідком збігу геополітичних обставин, побічним продуктом боротьби за владу Ґорбачова і Єльцина? Чи, навпаки, реалізацією внутрішньої логіки розвитку нації, тієї генеральної лінії, яка часами губилася під тиском зовнішніх сил, але врешті-решт не могла не вийти на поверхню історичного процесу?
Щоб погодитися з першим поглядом, доведеться не помітити, забути невдалий досвід визвольних змагань, зусилля поколінь українських дисидентів у складі різних країн, збройний спротив радянському монстрові, врешті-решт, мрію без перебільшення мільйонів, відверту чи приховану, що «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».
До того ж, згадуючи про сприятливий розклад, не слід забувати й не менш серйозні перешкоди. А саме: геть не ілюзорну потугу всього Радянського Союзу, побудованого на силі й насильстві, з його армією, міліцією й таємною поліцією. Байдужість, якщо не ворожість, ключових гравців на міжнародній арені, які страшенно боялися появи незалежної й непередбачуваної України. Численну «п’яту колону» носіїв певного типу свідомості, які сприймають себе як носіїв цивілізації, а своїх опонентів – як варварів. Нарешті, силу звички величезної кількості людей, які не воліли й не уявляли іншого життя, окрім як за колючим дротом.
Незалежна Україна будувалася силами кількох категорій діячів, різноспрямованих, ба навіть протилежних за своїми пріоритетами, цілями, переконаннями, життєвим досвідом.
Група перша: ідеалісти, які здобуття власної держави сприймали як кінцеву мету, що ж до решти завдань, то вони мали «вирішуватися самі собою». Ентузіасти, фахівці та інтелектуали, які донедавна були далекі від спротиву системі, проте щиро її не любили й так само щиро прийняли гасла національного відродження.
Група друга: вчорашні радянські функціонери, що швидко побачили перспективи кадрового просування. Так звані червоні директори – міцні (й не дуже міцні) господарники, які найкраще були обізнані з «реальним сектором» життя й сподівалися підлаштувати його під свої потреби. Бізнесмени-початківці, нещодавні «кооператори» з необмеженими амбіціями та апетитами. Представники кримінального світу, що сунули в бізнес зі специфічними уявленнями про способи його ведення. Усі вони виявилися тісно пов’язаними спільними інтересами, а згодом і спільними проектами.
А ще була маса простих українців, які, попри безлад і злидні, повірили в щирі наміри новостворених еліт й задовольнялися обтічними зразками красномовності першого президента. Це було простіше, ніж вибудувати реальну демократію на засадах реального поділу влади, рівних можливостей і конкуренції ідей, ніж трансформувати економіку, яка зводилася до купи заводів-гігантів, що гнали нікому не потрібну «оборонку» й непридатний для вживання ширвжиток.
І ніхто або майже ніхто навіть не замислювався над тим, що проголошення незалежності – не кінець довгого шляху, а лише його початок. Ніхто або майже ніхто не згадував крилатого вислову: «Ми створили Італію, тепер залишилося створити італійців». Ніхто або майже ніхто не розставив крапок над «і»: спільна держава, спільна мова, спільна культура – не кінцева мета, а інструмент для вирощування політичної нації з метою утвердження таких засад суспільства, як чесність, гідність, освіченість, відкритість новому і, вже як наслідок, добробут.
Романтизм завжди має на споді відтінок безвідповідальності. А новим відповідальним, компетентним елітам не було звідки взятися. Порочне коло: їх треба було вирощувати, спираючись на потенціал усієї країни, але керівники держави саме в цьому й не були зацікавлені.
Розумів він це чи ні, правлячий клас старанно опирався появі діячів нової генерації й, головне, нового типу і, навпаки, займався селекцією тих, хто приймав новостворені правила гри. Частково він толерував зовнішні вияви патріотизму й національної свідомості, насправді ж від самого початку, згідно зі своєю внутрішньою логікою, витискав усі змістовні вияви українськості на маргінеси суспільного життя.
Правовий нігілізм, дискредитація надій, формування типового для третього світу корпоративного капіталізму, що базується на корупції та особистих стосунках (і, навпаки, гальмування вкрай необхідних економічних реформ), відсутність гуманітарної та мовної політики – до всіх цих гріхів ідея незалежної України не має жодного стосунку.
Можна скільки завгодно перераховувати згаяні можливості, згадувати змарнований час. Можна шукати й знаходити винних у тому, що на двадцятому році самостійного існування країна так само далека від ідеалів свободи й демократії, як і наприкінці вісімдесятих. І все ж, тверезо усвідомлюючи всі гріхи і поразки, слід так само тверезо сказати: шанси не втрачено. Незалежність (доки нинішня влада остаточно її не здала) – не порожній звук. Незалежність – це збереження можливості перезавантаження. Це, врешті-решт, відчуття відповідальності за країну загалом, а не окрему провінцію імперії.
Кожному, хто нині констатуватиме поразку українського проекту, можна порадити один мислений експеримент: хай уявить на хвилинку, що Україна досі залишилася в СРСР... Того, старого – з ЦК, Афганістаном, таборами... Чи нового – з вертикаллю влади, Чечнею, міжетнічними сутичками... Уявили?
Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки.
Економічна русифікація: снаряди замість масла
Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях.
Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів.
Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі!
Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати.
Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської.
Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України
Соціальна русифікація: черги замість барикад
Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості.
Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині.
Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?»
Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!»
Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром.
Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо.
Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця.
Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною.
Імунітет від русифікації
Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими.
Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188)
Система взаимоотношений (в т.ч. "Мы и Государство") ВСЕГДА должна быть уравновешена - иначе она будет НЕУСТОЙЧИВА! Неустойчивость систему "Мы и Государство" в сторону "Государство" - ВСЕГДА будет приводить к ТОТАЛИТАРИЗМУ! Все виды собственности равны перед Законом... Это на словах... а на деле? Примеров (если покопаться можно приводить массу: 1) Государственные учреждения НЕ ПЛАТЯТ инвалидам за нетрудоустройство таковых. 2) К тарифам на государственные услуги НИКОГДА не применялось антимонопольное законодательство. 3) Государство НИКОГДА не предъявляло налогоплательщикам СВОЮ Книгу-продаж и Книгу-покупок, которые предоставляют в ГНИ плательщики НДС. .. и т.д и т.п.... Подытожу наболевшее небольшими тезисами: 1) На мой взгляд необходимо: выработать прозрачный, действенный и понятный механизм, которым МЫ будет уравновешивать действия Государства.
2) На законодательном уровне ЗАПРЕТИТЬ любые ПЛАТНЫЕ государственные услуги. За все услуги МЫ заплатило Государству в виде налогов. Повторное требование платы за государственные услуги - мошенничество и (или) злоупотребление монопольным положением. Наличие подобной порочной системы платных услуг ВСЕГДА будет порождать желание у Государства создать предпосылки для беззастенчивого сдирания ЛЮБЫХ денег! Система не будет заинтересована в том, чтобы плодить дополнительную для себя работу - если она не приносит ДОПОЛНИТЕЛЬНЫЙ доход. Т.е. - Система сама уменьшит количество запрашиваемых документов (услуг) - что и требуется для МЫ.
3) ВСЕ требования Государства к МЫ должны быть уравновешены АНАЛОГИЧНЫМИ требованиями МЫ к Государству! Контроль должен быть ВЗАИМНЫМ! Если Система будет знать, что на ЕЁ требования она в ответ может получить аналогичные ТРЕБОВАНИЯ К НЕЙ - Систему сама себя будет ограничивать ТОЛЬКО КРАЙНЕ НЕОБХОДИМЫМИ ТРЕБОВАНИЯМИ.
4) Никаких взяток! Пусть дольше, пусть с бОльшими нервами - но по Закону! Иного пути нет! Иное дело - если Законы написаны под диктовку чиновников, а не для блага народа - такие "законы" МЕНЯТЬ!
5) Всякую навязанную платную услуга - под сомнение, а в перспективе - ЛИКВИДИРОВАТЬ! 6) Требовать полной прозрачности бюджетных средств! Я не думаю, что открыл что-тот новое. Не думаю, что ТАКИЕ мысли посещают меня одного. Но я твердо уверен в том, что изменить сложившуюся ситуацию можно. Скорее НУЖНО и немедленно! И начинать нужно, как обычно, с Себя! Каждый из нас должен прекратить БАЛОВАТЬ (развращать, откармливать, ...) взятками и незаконными поборами этого зажравшегося пса. А пока.... Грустно... Сколько же лет нужно водить Народ по пустыне ПРОИЗВОЛА и БЕСПРЕДЕЛА, дабы домордовать его до состояния НАЦИИ?!!! Хочется верить, что уже скоро....