- Эй! - скажет он, присаживаясь рядом с тобой на широком и неровном валуне, том самом, с которого виден закат, чуть перечеркнутый решетчатыми фермами вышки.
И ты посмотришь сбоку, не улыбаясь, на его профиль. А потом все равно улыбнешься, потому что твой закат ему нравится, это видно по слегка прикрытым глазам и лицу, которое обернуто внутрь, туда, где сердце.
И по привычке своей, станешь, уже не видя заката, думать, а есть ли у ангела сердце? Или вместо него в светлую облачную грудь вложено лишь безмерное, тающее милосердие, и станешь думать дальше, похоже ли это на программу, вложенную Большим в малое... А потом подумаешь про то...
Меж тем солнце расправит юбки на кромке воды и время продолжит плыть, медленно, без остановок.
И тогда он улыбнется в ответ и толкнет тебя под локоть. Смотри!
Будет другой закат, но этот скоро закончится!

Антон Гундилькин имел массу достоинств, нещадно эксплуатируемых несознательными и охочими до халявы гражданами. В последнее время Антон исполнял обязанности креативного директора розничной торговли. В трудовой книжке, если бы она имелась, наверное так бы и значилось «главный креативный директор», но  трудовой у него не было и зарплату он  получал в конвертах черным налом и натурой. Черный нал выдавала ему Матильда, старший продавец. А натуру Гундилькин получал у завсклада, которого тоже звали Матильдой. Это было бы удивительным совпадением, не будь эти Матильды  одним и тем же человеком. И старший продавец и завскладом – Матильда. Креативный директор – Гундилькин. Почему продавец был старшим – непонятно, поскольку ни младшего, ни какого-либо другого продавца в магазине отродясь не водилось. Собственно, Гундилькин с Матильдой и составляли весь сплоченный коллектив. 

По непонятной причине в обязанности Гундилькина входила разгрузка и погрузка ящиков, бидонов  и прочих крупногабаритных тяжестей с твердым и жидким хлебом насущным. Подходил Антон к этому процессу творчески, что давало ему полное моральное право именоваться именно креативным директором, а не грузчиком.

Так вот. Гундилькин был холост, но панически боялся микробов. В детстве у него была передозировка от телепрограммы «Здоровье» и стойкая бациллофобия досталась в качестве осложнения на всю оставшуюся жизнь. Второй момент был в том, что Гундилькин имел очень повышенную потливость нижних конечностей. Ноги у него потели даже в лютый мороз, нарушая не только второй закон термодинамики, но и душевный покой. 

И третья важная особенность состояла в том, что Гундилькин очень не любил стирку как процесс. На эту тему у него была даже своя теория – что-то про то, как негативно структурированная вода, проходя через ткань оставляет в ней негативные флюиды фекальных вод и нарушает голубую ауру и душу владельца. Там еще много чего в этой теории было, мне как-то он пытался все это рассказать, но я въехал плохо, ибо как раз тогда ему  выдали зарплату натурой и после второй бутылки жидкого хлеба я несколько потерял стройность восприятия.

Короче, расклад такой: вечно потные ноги, мокрые носки, паническая боязнь микробов и нелюбовь к стирке. Знаете, что этот гад придумал? Он просто клал потные носки в микроволновку на две минуты, после чего они делались совершенно стерильными и даже почти не воняли. 

Естественно, что жена ему в таком  пасьянсе и даром была не нужна. Тем более, что на работе была Матильда.

Пізня весна, ніч коротка, в потязі все ж не виспишся.
Пару разів переривались на взяти чай, долити кип’яток на другу заварку, потім зливали, а так - усю ніч про те саме.
- Треба бути амбіційними, бо якщо ти не амбіційний, інші - амбіційні, - тебе з’їдають, Запомни, чувак, так завжди.
- Так, згода, у нас не така вже й велика країна, як звикли.. Я вже всю об’їхав. Треба думати про розширення кордонів...
- Нєфіга, кордони, чи тоє, землі - зара нікому непотрібні, навпаки: менші відстані - менші витрати. Але я про інше, чувак, для чого ми живемо?..
- Ну, ти зара будеш про ідею, але люди живуть не ідеями, а потребами. Поки не припече, я не стану.. 
- Лайно, от ти ж зараз їдеш і говориш зі мною тому, що тобі так хочеться, правда? Нє, ну припустим, я хочу просто показати: багато робиш заради, а не по неволі..
- Ну добре, але я б починав з простішого, наприклад, назва. "Україна" - якесь сумнівне слово, завжди дурні асоціації. Поляки колись гарно придумали: "Жечь Посполіта", тобто, "Народне Діло". Треба щось таке, знаєш, щоб люди зрештою об’єднувались і могли пишатися, що "ось я причетний до .."
- О, та я ж тобі про шо.. але з іншого боку, хе-хе: ти - про обкладинку, я - про начинку. Точно, тр’а такі речі чудити, щоб люди загорялись і йшли! Я от чув.. 
- Так, але! о вибач, просто хотів нагадати, тут минулі 70 років ширялись ідеями про світле майбутнє, загорялись, горіли, згорали.. Я розумію, щось таке має бути, але краще б думати про якісь буденніші речі.
- Так ти ж мені не дав договорити..
- Вибач, знаю, то що ти?..
- Ти не куриш? Будеш виходити на станції? 
- Ні, не травлюсь.
- Хе, респект, ну я тоді не буду, це з армії - так балуюсь; та, пофіг, уже їдем.. Простіше, кажеш.. А я що, власне, хотів сказати..
Далі - півтори години роздумів вголос на тему, що "кожен рішає всьо сам" і насправді нема держави, нема ніяких інституцій. Роздуми шикарно ілюстровані замальовками з колгоспного, армійського та бізнесового життя. "Тому буде несправедливо, якщо хтось із наших "болтиків-політиків" взагалі в підручники історії потрапить, правильно було б записати імена тих, хто їх утримує, хто цимигандонами користується, жорстоко гноблячи країну." Приклади за мірилом - від колгоспу до райцентру, але цілком правдоподібно, що висновки можна застосувати на загал. Трошки хилить на сон і я частіше й частіше погоджуюсь кивком голови.
- Отже, просто мусиш чітко собі відповісти: хто ти і чого ти прагнеш. Бо з таких ти-ти-ти-ти-ти - складається країна. Я чув таке, що в майбутньому держави будуть як корпорації, і люди не по народженню ставатимуть громадянами, а якби найматись, ну, як на певну місію.. Ну, то - так, хтось казав, десь читав, якийсь док.фільм бачив. Але, головне: держава має, як будь-яка компанія, чіткі цілі розвитку, бачення хто і для чого їй ’трібен, але ж все це - люди рішають. А там - хто на що вартий, хто чого прагне. Чим вищі цілі, тим кращі перспективи у країни, тим потужніша держава. По ходу, я так дивлюся, вже щось схоже намітилось у нас..
- Стривай, а як же в тій темі виховання, соцзабезпечення..
- Громади. Самі люди на своїх місцях. Місцеві спілки, сусідства. Тобто питання вирішують, як це і завжди в історії було, на рівні "ти - мені, я - тобі", без громіздких установ і бюрократів. А держава рулить проектами, що перевищують можливості малих громад. І коли переростаєш свою маленьку вітчизну, готовий вийти на новий рівень, тоді один, як є, з голою мрією і якимось досвідом, йдеш і виборюєш право долучитись до громадянства.
- Щодо "сам по собі", то такого не буде. Завжди ж є родина, якісь прив’язаності, що потягнеш за собою нагору.
- Прив’язаності, ну.. але, от скажи, в твоєму житті батько щось рішає?
- Тепер, в принципі, ні.
- А раніше люди без ради з батьками нічого не рішали. Тоді сім’я важила, але тепер, сам кажеш: в принципі, нє. 
- Це ти чітко помітив, у нас немає взагалі такої структури, що "ти - старший, я - молодший". Ми ж так, на рівних, - правда? - зараз говоримо.
- Та й я ж і не дуже старший.. Іноді й не знаю, це - добре, чи це - погано. Але правда, нема вже того. Наприклад, у нас в частині як такої дідівщини не було, більше по земляцтвах ділились, таке: ми, з Київщини,- хахли, ви - мадяри, ті ще - данєцкіє, ті - бандери.. Але старший призов, коли треба було, гуртувався і дуже швидко все рішали. А традиції, - чесно казати, ми з самих себе сміялись із тими"разрєшитє доложить..", з маслом, ну, мабуть, нічого з цих приколів не знаєш, нє?
Чувак, здається, їде з якоїсь войськової зустрічі, а дємбєльнувся пару років тому, справді, не так уже й старший.
- Все, моя станція за півгодини, я - на вихід. Ти - до Києва? А що там?
- Навчаюсь.
- Ага, тепер ясно, чого про родину згадував: у батьків на шиї?
- Та ні, працюю. У дядьковій фірмі, помічник юриста. А ти?
- Кручусь. Я без освіти, дякую, хоч у школі читати навчили, кручусь. От недавно почав маленький бізнес, на паях з однополчанином. Казав, має гарні виходи на новенькі мобіли з Угорщини, але, зараза, скупився по такій ціні, що як би тепер хоч окупитись.. То я їздив у Хмель розбиратись із ним. А ти звідки сам?
- Казав же, з Києва.
- Киян як таких - я лиш одиниці бачив, батьки твої звідки?
- О, тепер і ти про родину заговорив, значить іще не втрачене поняття.. Та, київські.
- Коли так, давай п’ять киянин. Ось візитка, буде щось потрібне, запитуй. Це я в сільраду йшов на вибори, так наштампував, хе.
- О, чувак, може знаєш у себе там.. Може є старі книжки у когось? Я би взяв, для колекції, ну, і не задарма.
- Попитаю, добре, що сказав, задзвони десь у середині тижня, я відповім. Гарної дороги.
- Щасливо.

Такий мій рай, мій Їдем. Принаймні раз на місяць, а то й щотижня - подорож Укрзалізякою. По роботі - кур’єр або представляю дядчину фірму. Але мені в кайф інше: подорожні й книги. Старі книги: розвалюхи 20-30-х, і книги ХІХ ст., які зшивалися на віки, й іноді альбоми, і навіть пару рукописів. Бібліотечні печатки, відтиски приватних власників, шикарні або скромні екслібриси, підписи авторів або дарувальників. Комісійні магазинчики, розкладки на ринках, старі хатинки і квартири з триметровими книжковими стелажами - це я люблю. Плюс, люди.
Навчання йде своїм ходом. В універі я вивчив одне, словами мого попутника: всьо рішаютьметодисти. Зі старостою маю повне взаєморозуміння, та методисти мене щоразу попереджають на чиї пари мушу ходити, а з ким можна домовитись і що сказати. І не думайте, жодних хабарів за чотири роки, тьху-тьху. Насправді, люди багато роблять мені за красиві очі і добре серце, тільки іноді треба їм нагадувати про їх добре серце, їх красиві очі. Не налаштовуйтесь, не факт, що і вам таке вдасться, на потоці, здається, я один такий.
Можливо, цьому навчився теж завдяки подорожам, завдяки подорожнім. 

Не йде з голови та думка про амбіційних..

  Лелька посмотрела на него, в лицо, в глаза, на нос, пальцами взяла за подбородок и повернула 

голову так, чтоб заглянуть в ухо. Максим рассмеялся:

  - Проверка-проверка. Штамп поставлен?

  - Нет еще.

  Встала на цыпочки и приложила губы к его рту. Сказала невнятно, не прерывая поцелуя:

  - Штамп стоит, на попе. Не помнишь, утром поставила.

  - Я тебя люблю, - он подхватил ее подмышки, приподнял и поставил крепко.

   Щелкнул замок и заскрипела старая дверь.

  - Макс...

   Из коридора слышался топот сверху и быстрое "здрасс" соседского мальчишки.

  - Да, родная?

  - Ты обещал.

   Он рассмеялся снова, с небольшой досадой.

  - Ты опять? Все было и прошло, все, поняла?

  - Да. Но ты скажи еще раз.

  - Никто мне не нужен. Только ты. Я тебя люблю.

  - Я тебя люблю, - ответила она замку и пошла в комнату.

   Форточка впускала крики и ветер, надувала занавеску, качала висящую на потолке подвеску с гранеными бусинами и по стенам скакали искры. Лелька села в продавленное кресло и осмотрелась. Можно покурить, сделать, наконец, обещанный чертеж, снова покурить, посмотреть кино, скачанное месяц назад. ...Покуривая сигаретку. Можно сходить погулять и постоять у поливалок на зеленом газоне, они так здорово брызгают и делают маленькие радуги, а она все бегом и бегом и каждый раз обещает себе, что придет специально, смотреть. Можно напиться кофе на ночь и долго-долго читать книжку, самую нелепую, из тех, которые Макс терпеть не может. А потом лечь спать на узкой тахте, потому что одна и даже взять и не раздеться, кинуть на себя плед и заснуть, как в смерть. Потому что завтра еще целый день одна. Встать поздно и принести себе кофе в постель, взять лаптоп и болтать. И после еще придумать что-нибудь.