за обрієм сонце
за обрієм туга
за обрієм є
недоступне мені
я тихо пливу
над потомленим лугом
і їде туман
на білявім коні
тут так одиноко
спокійно
неспішно
думки про безсмертне
за руку трима
за обрій не треба
там дивні залишні
і лугу такого
там зовсім нема
Під поглядом літнім,
У пахощах квітів,
Я був непомітним
Холодному світу,
Холодних людей
Відмороженій силі,
І десь у душі
Непомітно тепліло.
Співали півні пісню величальну,
У очеретах хлюпала вода,
Повітрям п’яним віяло з гуральні,
Та йшла на пасовисько череда.
Іще теплу не вистачало духу,
У небі розплодились баранці,
І за телям, згубивши капелюха,
Біг пастушок, тримаючи штанці.
Світліє ніч. Вже ночі досить,
Бо час для іншої пори,
Іде зоря красити коси
У малинові кольори.
Виводить вітер на сопілці
Якісь мелодії нові.
Чому ж так сумно перепілці?
Що загубила у траві?
А сни клубочилися дивні,
Таких ізроду не було,
Іще мовчали перші півні,
Бриніло спокоєм село.
Іще було зірок чимало,
Щось ворушилось край ріки,
І все про все таємне знало,
Та плив віночок у казки.
І перед літом, і за літом,
І в літа теплій глибині,
І вдень, і в сяйві зорецвіту
Ти не трапляєшся мені.
А чи реальна тая мрія
На цій нездоланій стезі?
Зима, можливо, щось зуміє,
Чи промовчить, як і усі…
І що тепер? Які тепер прогнози?
Хто скаже чим закінчиться мені?
Від слів твоїх повільно гине розум,
І розцвітають білим цвітом дні.
А може просто впасти і не чути,
Вдивлятися у вічне горілиць?
Бо в лабіринтах божеської суті
Нам вистачить довіку таємниць.
І я там був, де небо знає міру,
Де мак цілунком дістає зоря,
Де не живе знецінене і сіре,
Нема ані раба, ані царя.
Там табунами ходять епілоги,
Цвітуть сади межи зелених нив.
І я там був, куди нема дороги,
Та з вічністю про вічне говорив.
Звеселіться, не треба смут!
Піднімайте угору чаші!
Ось мій щит, ось мій меч. Я тут.
І у небо дивлюсь
Наше.
А довкола – такі поля!
Ходять грози й голосять
Басом.
Звеселися, земле моя!
Я і щит.
Ми вернулись разом.
Хто біди оберемки ніс,
Показав з переляку спину.
Звеселіться! Не варто сліз.
Є мій щит.
Я його не кинув.
