До уваги адміністрації i.uа!

Розміщую це вдруге. Вперше ця інформація зникла без пояснення причин.

Застерігаю: Тільки спробуйте зняти - я і співтовариство українських патріотів це просто так не залишимо!

Картинку знайшов на сайті http://zaua.org/

Там оголошено конкурс.

Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші - не мина жодної крамниці.
Попросив він:
- Покажіть кухлик той, що з краю.-
Продавщиця:
- Что? Чево? Я нє панімаю.
Кухлик люба покажіть, той, що з боку смужка.
- Да какой же кухлік здесь, єслі ето кружка.-
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
- В Україні живете й не знаєте мови.-
Продавщиця теж була гостра та бідова.
- У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.-
І сказав їй мудрий дід:
- Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.

Павло глазовий

Сьогодні серед наших співвітчизників точиться неформальна дискусія щодо того, як правильно слід казати:  "в Україні" чи "на Україні" Ось як висловлюється щодо даної  синтаксичної побудови відомий український філолог професор Олександр Пономарів:

Ще за радянських часів багато хто цікавився, чому чуємо й читаємо в Росії, у Франції, в Англії, у Вірменії, але на Україні. Після того, як наша Батьківщина відновила свою незалежність, в офіційному вжитку запанувала форма в Україні. Проте окремі громадяни її не сприймають і вишукують різні підстави, аби повернутися до старого — на Україні.

Треба сказати, що в народній творчості і в красному письменстві вживані обидві форми: на Україні і в Україні. Напр., у Т. Шевченка: «Серед степу широкого на Вкраїні милій», і «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну». Якому ж варіантові слід віддати перевагу? Свого часу це питання глибоко дослідив великий знавець української мови Іван Огієнко. Ось що писав він у статті з промовистою назвою «В Україні, а не на Україні»:

«Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання «де» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має в нас прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukrainie (від поляків. — О. П.), то «на Украине», а тому й защепили собі це «на Україні» як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це власне «на» — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього поневолення… Стара наша Русь чи Малоросія складалася з кількох частин: Галичина, Волинь, Поділля, Україна (головно Київщина). Хто слова «Русь» чи «Малоросія» вживав на означення цілого народу, для того Україна була тільки частиною; це, скажемо, завжди бачимо в XVII—XVIII віках, наприклад, в універсалах Богдана Великого або в літопису Величка й ін. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вислів на Україні був нормальний…

Але вже за старих часів дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні… Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання де місцевого відмінка з прийменником в: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близнята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні; також на питання куди: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну тощо… Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення» (Рідна мова. 1935. Ч. 2. С. 67—72).

Отже, основною (а в офіційному мовленні єдиною) формою є в Україні. Проте не варто виправляти фольклорних та літературних творів, де з історичних причин уживаний вислів на Україні.

На одній кухні не може бути двох хазяйок. В Україні не може бути двох державних мов 

Зазвичай, прихильники тієї чи іншої форми піднесення статусу російської – або до рівня офіційної мови міжнаціонального спілкування (як, наприклад, у Казахстані), або офіційної мови на рівні областей (як у Німеччині або Швейцарії), або навіть другої державної мови (як у Білорусі або Ірландії) – згадують Європейську хартію, яка давно стала притчею во язицех в Україні. Притому, що сам текст Хартії мало хто читав, що є типовим для такої категорії людей. Що ж представляє собою цей документ?

Чи вимагає Європейська хартія мов визнання російської мови другою державною? А також чому приклади Бельгії, Швейцарії, Канади або Ірландії – це просто спекуляція? Більш того, за скількома пунктами російська підходить під  означення "регіональна мова".

Аналіз положень Європейської хартії мов та прикладів про інші двомовні держави:

Текст достатньо великий, тому просто лінк:

http://sd.net.ua/2010/02/17/ukrainska_mova.html

Упорядники: Лариса Масенко, Віктор Кубайчук, Орися Демська-Кульчицька
Мова: українська
Формат: djvu
Кількість сторінок: 399

У збірнику вміщено документи і матеріали, що стосуються мовної політики радянського керівництва на теренах України. Вони проливають світло на підступне втручання у внутрішній розвиток української мови, спрямоване на штучне зближення її з російською і знищення як незалежного мовного утворення. Розкривається специфіка лексикографічної, термінологічної й правописної практик радянського періоду, метою яких, починаючи з 30-х років, було поступове вилучення питомих рис української лексики, фразеології і навіть деяких словотвірних та граматичних форм і заміна їх кальками з російської мови.

На базі корпусу документів і матеріалів укладено реєстр репресованої лексики.

Працю призначено гуманітаріям – філологам, історикам, політологам, викладачам відповідних дисциплін, студентам, аспірантам і всім тим, кому не байдужа доля рідної мови.

Завантажити:
fileshare.in.ua
rapidshare.com

Маяковский, незбагнена душа поета яка любила Україну!


Мы знаем,курит ли,пьет ли Чаплин;
мы знаем Италии безрукие руины;
мы знаем,как Дугласа галстук краплен...
А что мы знаем о лице Украины?
Знаний груз у русского тощ-
тем,кто рядом,почета мало.
Знают - вот украинский борщ.
знают - вот украинское сало.
И с культуры поснимали пенку:
кроме двух прославленных Тарасов -
Бульбы и известного Шевченка, -
ничего не выжмешь,сколько ни старайся.
А если прижмут - зардеется розой
и выдвинет аргумент новый:
возьмет и расскажет пару курьезов - анекдотов украинской мовы.
Говорю себе: товарищ москаль,
на Украину шуток не скаль.
Разучите эту мову на знаменах - лексиконах алых, -
эта мова величава и проста:
''Чуешь, сурми заграли,
час расплаты настав...''
Разве может быть затрепанней да тише
слова поистасканного ''Слышишь'' ?!
Я немало слов придумал вам,
взвешивая их,одно хочу лишь, -
чтобы стали всех моих стихов слова полновесными, как слово ''чуешь''.

.....
Трудно людей в одно истолочь,
собой кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,мы не знаем украинской ночи.

Ага, ось ці хлопці… Я роблю особливе, вуличне чаклунство… Хочете побачити трішечки чаклунства?
— Ненене, Дэвид Блейн, отвали от нас… Мы вообще по-украински не понимаем!!
— А, то ви москалі? А що робите в Тернополі?
— Отвали, демон! Что хотим, то и делаем! И не москали, а русские.
— А ви впевнені, що ви русскіє? Ось ти… Ти впевнений в цьому?
— Ну блин… Уверен конечно.
— А що це ти тоді вирядився так? Вишиванка… ше й оселедець козацький на голові.
— Что??? Какая еще вышиванка? В рот мне ноги, демон, что ты наделал? Верни нам наши шмоты… фак мой мозг!
— Доречі, хлопці… я щось забув вдома свій годинник… Не підкажете котра година?
— Ееее… За вісім хвилин шоста… Фак мій моск, демон… що ти наробив… я говорю українською!!! Очманіти можна… Ноги мені до рота! Зупинись… відчепись від нас, добре? Ну що ще? Що ти пиришся, демон?
— Та я оце думаю… Ви плануєте святкувати майбутній день народження Степана Бандери?
— Якого Бандери? Цього злісного націоналіста, який чинив звірства серед мирного населення? Ой… що це я несу всяку московську пропаганду… Це ж справжній незламний патріот нашої України… Слава Україні! Відсвяткуємо як треба, з розмахом!
— Героям слава)) Ну бувайте… Годі з вас… я бачу, що ви хороші хлопці…

Назва СІЧЕНЬ походить від слова “Січа”. У давнину в цей час починали розчищати ділянки від корчів, щоб весною їх засіяти. Цей промисел називався січа. До цього перший місяць року мав і інші назви: студень, просинець, сніговик, тріскун, вогневик, льодовик, щипун, сніжень, лютовій.

Назва ЛЮТИЙ закріпилася за місяцем у кінці минулого століття. Адже він люту вдачу має. Пронизливі сніговії, колючі морози, вітри й перемети - все це лютий. Про це свідчать і попередні назви місяця: крутень, зимобор, криводоріг, казибрід, межень (межа між зимою та весною).
Назва БЕРЕЗЕНЬ закріпилась за місяцем у середині минулого століття. Походить від назви промислу - березол (заготівля березового попелу, що використовувався для виготовлення скла). До цього часу місяць називався март. У народі його звали: капельник, протальник, запалі сніги, з гір потоки, соковик, полютий, красовик.

У березні день з ніччю зустрічаються.

Хто у квітні не сіє, той у вересні не віє.

КВІТЕНЬ носить свою назву з 16 століття. Саме в цей час земля починає квітувати. В ужитку були й інші народні назви: краснець,лукавець, дзюрчальник, водолій та апріль, що латинською мовою означає ” сонячний”.

ТРАВНЕМ останній місяць весни став у нинішньому столітті. До цього він звався май - від імені давньоримської богині весни Майї. У народі його називали: пісенник, місяць-громовик, травник.

ЧЕРВЕНЬ походить від слова “червець”. Саме в цей час з’являється сокоживна комаха - кошеніль (червець). З неї в давнину добували червону фарбу, якою фарбували давньоруські стяги. Її такох продавали сусіднім державам. До цього місяць звався: кресень, гедзень, червивий місяць, гнилець, ізок (коник).

ЛИПЕНЬ - дуже давня назва місяця. Походить від слова липець (липовий мед). На цей місяць припадає період основного медозбору. В народі його іноді називали білець (час, коли коли вибілювали полотно), грозовик, дощовик.

СЕРПЕНЬ - від слова серп. Це знаряддя, яким жали зернові. Інші назви, що існували в народі, також про жнива свідчили: копень, густар, хлібочол, жнивець, зоряничник, городник, прибериха-припасиха, спасівець, барильник.

Назва ВЕРЕСНЯ прийшла з Полісся. Там у цей період цвіте верес - цінна медоносна рослина. Був цей місяць також ревуном, заревом, сівнем, бабським літом та покрійником.

ЖОВТЕНЬ - час жовтіння листя. Цю назву місяць має ще з часів Київської Русі. В народі його називали грязень, хмурень, листопадник, зазимник, весільник. А також паздерник - від слова паздер, тобто костриця. В цей час переробляли льон та коноплі (від волокон відділяли кострицю).

Назва ЛИСТОПАД прийшла із західноукраїнських земель. У цей час там опадає листя. А на сході України - дерева вже безлисті. Тому в Київській Русі останній місяць осені звався груднем, а перший місяць зими мав іншу назву. Народні назви: грудкотрус, листопадець, падолист, братчини.

ГРУДЕНЬ - від слова груддя. Після осінніх дощів розтоптані возами грунтівки замерзали. Їздилти такими дорогами було важко - заважали замерзлі грудки. В давньоруські часи цей місяць називали студень. У народі його звали: лютень, хмурень, стужайло, мостовик, трусим.
А тепер як запам"ятати:
Січень
Січе сніговій, заметілі гудуть?
То січень прийшов у кожусі з крижини.
А діти давно його кличуть і ждуть:
Мерщій на санчата погожої днини!

Лютий
Не печи, мороз, не лютуй,
Білу стежку нам подаруй.
Буде весело у парку
Бігти лижами по сніжку.

Березень
Берези, берези несміло
Прокинулись! Соки гудуть.
Припали до стовбурів білих
Малі оленята і п’ють.

Квітень
Квіти в квітні ронять роси,
А коли весна не пізня,
Розквітають абрикоси
І бузкова лине пісня.

Травень
У райдужних росах шовковії трави,
У пахощах луки – це травень, це травень.
Дідусь мій удосвіта берег косив,
А слідом лелека стернею ходив.

Червень
Черв’ячок куштує раннє яблуко,
І червлене сонце гріє нас.
Сонце красне! Ти пливеш корабликом,
Червню, до ріки гукати час!

Липень
В медові пахощі закуталися віти,
Спекотний місяць липнем нарекли.
Солодка млість розлита у повітрі,
Канікули зеніту досягли.

Серпень
Серпами жито жали в серпні?
Гудуть комбайни в полі нині.
Жнива ідуть, хоч жар нестерпний!
Усі радіють щедрій днині.

Вересень
Теплий ранок. Верес квітне.
Серце вересень зігрів.
Небо слухає блакитне
Сміх і вереск школярів.

Жовтень
Коли побачиш – світ навколо жовтий
Завмер у тиші золотавих снів,
То знай, що це чаклун-художник жовтень
За ніч розмалювати все зумів.

Листопад
Віє, віє вітровій,
Листя скубає підряд.
Шурхотить листочків рій,
Бо надворі – листопад.

Грудень
Сніжинки білі на опалім листі,
Земля грудками узялась давно –
Усе заснуло. В інеї іскристім
Гілки, мов казка, дивляться в вікно.

Ти падлюка, вражий сину,
псяча кров, страшна личина,
шмарогузе нецнотливий,
ланець, лайдак шолудивий
Щоб тебе злидні обсіли
Гайдамаки щоб згубили
Хай тебе загребуть кури
І у жони щоб взяв дуру!
Жаба най тобі дасть цицьку
Вмити тобі юшкої писка!
Дурний піп тебе хрестив
Дурна баба сповивала
Мати розум дать забула
Ну а може сам згубив!
 (ліричний авторський відступ )

Лайка суттєво відрізняється у різних етносів і в різні історичні епохи. У ній проглядає суть багатьох стереотипів поведінки та спосіб думання народу. Адже лайка «виголошується» людиною розлюченою, отож піддає образі головні цінності ображуваної людини. А ці цінності, звичайно, перебувають у рамках загальної системи цінностей даного суспільства.

У радянські часи на вивчення лайок було накладено табу, і хоч деякі дослідження проводилися, їх результати, як правило, були доступними лише вузькому колу фахівців. Зараз ці табу знято, і, як наслідок, — з'являються наукові праці, зокрема розвідки Наталі Яковенко.

В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька1. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько2 сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою. Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона стала. Нездужає.

Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

— Тільки спіши, — каже мати, — поки сонечко високо.

Червона Шапочка пішла.

Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З'їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:

Ах, эта красная рябина Я на тебя смотрю, любимый,

Среди осенней желтизны. Теперь уже со стороны...

Як тут з кущів виходить Вовк! Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

— А-а-а! — гаркнув. — Червона Шапочка! Попалась! Зараз тебе з'їм!

Червона Шапочка озирнулася. Цвикнула1 через густо напомаджену губу.

— Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.

Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:

—Поїхали!

—Куди? — перелякався Вовк.

— Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев'яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.

Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під'їхала до бабусиної хати. Зайшла у світлицю:

—Чао предкам!

—Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся. — А ти де в таку рань тут узялася?

—Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка. — Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

—Господь з тобою, дитино! А ти хіба не з дому?..

— Дай щось пошамати2! — сказала Червона Шапочка, викаблучуючись перед дзеркалом.

—Нема, дитино, — каже бабуся. — Бо я хворіла.

—Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз.

Бабуся витріщилася на внучку.

—Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.

Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв'язала.

Подала Червоній Шапочці свою пенсію.

—На. Нема більше.

—Тоді я тебе з'їм! — налякала Червона Шапочка.

Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

— Не маю, внученько! їй-Богу, більше не маю!..

Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає.

— Хто тут бабусю ображає?
Червона Шапочка криво осміхнулася:

— А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний! Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабушенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш...

Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жилки в нього затрусилися1. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білозубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.

Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка. З набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

Де вона блукає, досі ніхто не знає.

Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає...