Чиїх батьків чиї ми діти?

Чи для нас сонце інше світить?

Забули все, чому навчали,

Й до чого вперто прямували.

Чи ж пам'ять нашу відібрали?

Ні, ми самі ж її продали.

За безцінь, за брехню, за зраду,

І за отруту замість шоколаду.

Нам для розваги зав’язали очі,

І повели кудись у морок ночі.

Лиш ангели у небі плачуть слізно,

Прозріють очі, але буде пізно.

За що ж, скажіть, життя віддали

Ті, хто століттями нам волю здобували?

І берегли життя святу основу –

Наймелодійнішу у світі нашу мову.

Для того, щоб умить все зруйнувати?

Й безправною колонією стати?

Ламати легше, аніж будувати…

Тут розуму великого не треба мати.

І що ж такий господар може дати?

Що звик лиш в стайні бидлом керувати?

І жити по понятіям когось навчати,

І чужі землі нагло красти й роздавати?

Не спи ж, прокинься, мій народе!

Живий в тобі ще дух свободи.

Нехай завжди звучить під небом синім

Це світле гасло “СЛАВА УКРАЇНІ!”

Дивилось сонце у калюжу,

Ішли мовчазні покупці,

Я віддавав сьогодні… душу,

Торбинку стиснувши в руці.

Сусіди торгували крамом,

Якесь ганяло циганча,

Життя нові сплітало драми

(неначе їх не вистача).

Агов! Візьміть її без грошей,

Бо та душа немов дитя:

Їй треба тільки рук хороших

І серця чистого биття.

Та не робіть ви, люди, хиби,

Тілесне – це порожній дим!..

Та натовпу хотілось хліба,

І він уперто йшов за ним.

Розплутую нитку самотності,

Ховаюсь у коконі віри,

Я знову у хвилях непевності

Шукаю закономірність.

Чи сльози і розпач заслужені,

Чи може то помилка неба,

В хаосі обману спустошені

Забули духовні потреби.

Прокльони на кожному кроці,

А ненависть душить кохання,

І заздрість, як більмо на оці,

Світ робить лиш місцем ридання.

Уміло в туман безнадії

Затягують сильні і хижі,

Їм вигідний розбрат в країні

Регочуть над розпачем сиріт.

То може вже досить боятись

Час правді поглянути в вічі

Ніхто нашу долю не змінить

Поки не поборемо відчай.

Вже час перестати шукати

Хто створює наші проблеми

Почати вже час будувати

Майбутнє своїми руками.

До тіла ночі притулюся,

Помовчу в неба на краю,

І синій сон у сині вуса

Сховає посмішку свою.

І буде мир, і буде воля,

І щезне сум, і щезне глум,

І чумаки насіють солі,

І я посію жменьку дум.

Не говори про втрачене, досадо,

І про минуле теж не говори.

Ходімо краще до старого саду,

Що підіймає віти догори.

Він все пізнав: і розпач, і надію,

Плоди любові, слів порожніх дим.

Тепер, он бачиш, осені радіє.

Чого ж не порадіти разом з ним?