[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

  Івану, статному худорлявому чоловікові, хоч і виповнилося п’ятдесят  років, але йому так і не вдалося створити власну сім’ю. Явних причин цьому не булою просто так склалася доля.
  Іван мав свій добре налагоджений бізнес, чудовий заміський будинок, та все інше, що потрібно для достойного життя. От тільки все це не приносило йому радості. Тому, коли приходило літо, Іван доручав свої справи своєму надійному помічнику, а сам віддавався безкінечним подорожам.
  Ці подорожі були дивними і незрозумілими для його колег. Знята на літо маленька хатинка в незнайомому селі і старенький велосипед, от і все, чим обмежувався Іван.
  Це було пов’язано з ностальгією по своїх молодих роках, які пройшли в одному із таких сіл. І сідаючи на свій велосипед, він забував про всі свої турботи і все їхав і їхав чужими селами.
  Якось на одному сільському подвір’ї Іван побачив молоду дівчину, яка рубала дрова. Проїхавши ще метрів двісті в глибокому задумі, Іван розвернув свій велосипед і під’їхав до подвір’я дівчини. Сів на лаву і голосно кашлянув.
  Дівчина не забарилася і відчинила хвіртку.
-- Доброго дня, господине. Не даси мені водички попити?
-- І вам доброго. А чому ж не дати? Зачекайте хвилину.
  Поки Іван малими ковтками пив воду, то встиг дізнатися, що дівчину звуть Галя, що проживає вона з хворою мамою і більше у них нікого немає.
-- Слухай, Галю, я розумію, що моє прохання покажеться дивним, але не дозволила б ти мені в тебе переночувати? А то мені далеко їхати і завидна я не встигну. А я тобі дров за це нарубаю.
  Впустити на ніч незнайому людину було якось страшно, але пропозиція з дровами була настільки привабливою, що дівчина задумалася. Секунди її мовчання в ваганні Іван використав миттєво.
-- Ну, то я до магазину і дещо прикуплю до вечері.
  Галя нічого не відповіла, лише у відповідь усміхнулася. А те «дещо» з магазину виявилося двома повними здоровими пакетами з продуктами.
  Коли Іван вправно рубав дрова, Галі здавалося, що на це можна дивитися вічно.
  В будинку, де немає чоловіка, неполадки буквально кидаються в очі і просять в руки інструменти. Як так сталося, що наступного ранку і потім цілий день Іван щось лагодив, Галя не могла й зрозуміти. Вона просто не заперечувала і милувалася роботою Івана.
  Дивно, що Галя з Іваном не узгоджували подальше його проживання, але це сприйнялось, як щось безумовне і звичне.
  Дрібні діла перейшли до серйозного ремонту хатини, що почало турбувати Галю. Чому це чужа людина так переймається її проблемами? В його роки Іван міг бути батьком Галі, а не її хлопцем. Втім, хто ж його знає, що в нього на думці.
  А от Галя встигла до нього прив’язатися, сама не розуміючи, в чому ця прив’язаність полягає.  
  Сам Іван проявляв лише турботу. Тому його почуття Галі були невідомими.
  Одного дня, коли літо добігало до свого завершення, Іван взяв рюкзак і викотив свій велосипед на вулицю. Галя все зрозуміла і в неї всередині ніби щось обірвалося. Ось і закінчилися її щасливі дні.
-- Ти вже покидаєш мій дім?
-- Все, Галю, рано чи пізно закінчується. Твою хатину я привів в добрий відповідний стан, а дров нарубав на декілька років. Дякую тобі за твою гостинність і доброту. І за ті почуття, які я пережив поруч з тобою.
  Галя так і не змогла зрозуміти, що то були за почуття. Може то було кохання, може любов, а може просто людська доброта в найкращій своїй прояві. А може все зразу. Сльози бігли по її щоках, але що вона могла вдіяти?
  Перші дні без Івана Галя ходила, як тінь. Потім біль все ж таки почала покидати її душу.
  Іван давав про себе знати лише регулярними переказами на картку Галі. Що лише додавало запитань, але дарувало слабку надію.
  Якось одного теплого дня на початку літа хтось на лаві біля двору Галі гучно кашлянув. І Галя блискавкою вискочила з двору. Але на лаві сидів не Іван, а якийсь молодий хлопець. А біля нього лежав знайомий рюкзак і поряд стояв знайомий велосипед…
-- Галинко, казку впустиш до двору?
  Та це ж той хлопець Сергій, з яким вона давно спілкується в соцмережі!
-- Привіт, Сергію! Як ти дізнався, де я проживаю?
-- Привіт, Галю. Ось цей велосипед підказав дорогу до тебе.
-- Ти знайомий з Іваном?
-- Іван Петрови мій шеф. Це він познайомив мене з тобою в Інтернеті. Каже, Галя хороша дівчина, не впусти її. Це він вмовив мене приїхати до тебе на цьому велосипеді. Мій шеф трохи дивна, але хороша людина.
-- От, поганець, я йому покажу при зустрічі.
  Ці слова Галя промовила жартома і з якимось полегшенням на душі. Немов казка дійсно повернулася в її хатину.
  Згодом Сергій з Галею одружилися і зажили дружнім життям. В спогадах про Івана Галя іноді помилково називала його своїм батьком. А іноді називала мій Іван і, відводячи очі від Сергія, червоніла.
  Але то були дні минулого літа,  ніби дні минулого життя.
    Микола Казкар.