Два місяця, якщо не більше, не вилазив з дому — аж раптом накопичилось багато питань з приводу здоров'я (психічного в тому числі), тож сходив до своєї лікарки. Хіба що перед цим збігав забрав посилку — і накрило дощем. Ну, думаю, "щоб життя не здавалось малиною".
До амбулаторії, де приймає сімейна лікарка (раніше сімейні лікарі були в поліклініці, але чомусь спихнули у інші заклади), маршрут звичний. Правда, все ж в одному місці схопився і вирішив обійти людну площу. На всяк випадок. Поговорили. Звичайно, не все розповів, що хотів (було багато тем для розмов) — але і так непогано. Хоча дізнався, що лікарі звільняються і з отриманням психіатричної (чи психологічної) допомоги стало лише гірше. Ну, що ж, спробую вирішити і це питання.
Збігав до поліклініки, щоб записатись на прийом до вузьких спеціалістів (чомусь здавалось, що сімейна лікарка може записувати). До вузьких спеціалістів йти страшно (як і до майже будь-яких
лікарів). Але якщо я вже захотів якось підправити психологічний стан (не
хочу розповідати наперед), ще й попутно продіагностувати здоров'я
фізичне, то треба іти.
В результаті візиту до амбулаторії та поліклініки ноги аж "гудуть". Хоча кілометраж не такий вже і великий. До пандемії та повномасштабки натоптував більші відстані. А це, мабуть, відвик.