Нещодавно на одному з вітчизняних телеканалів переглянув документальний фільм про відому кіноактрису Маргариту Криніцину, виконавицю ролі знаменитої Проні (Пріськи) Прокопівни  Сірко із славетної комедії Михайла Старицького «За двома зайцями». Всі дійові особи стрічки-спогаду про виконавицю комедійної ролі паняночки з київського передмістя сходяться в думці про те, що мила пані була вельми оригінальною, а подеколи й зовсім таки непередбачуваною  у житті. Послухаєш, їй-право, чимсь схоже на те,  як характеризував героїню М. Криніциної  в однойменному кінофільмі незабутній Свирид Петрович Голохвостий: «В пенціонє всє науки проізошла», де «змарніла та знівечилась», витримавши там лише три місяці міщанської науки. Цю свою науковість, як стверджує він, героїня комедії завжди демонструвала «в царському саду з книжкою безпремінно, бо так приятно під дубом романа читати». Якщо вам цікаво, що саме читала вікопомна Пріська Прокопівна, називаю, цитуючи за твором: «душещипательне» — «Кровавую зведу», «Чорний гроб», «Єруслана Лазаровича…»

          Працюючи в дев’яності роки минулого століття головним редактором газети «Правда України», я був у гарних приятельських стосунках із чоловіком Маргарити Криніциної, відомим українським кіносценарисом  Євгеном Онопрієнком. Євген Федорович вельми часто приносив до редакції свої статті з історії створення багатьох кінострічок, бо сам був автором понад двадцяти відомих кінотворів. Трудився на кіностудії «Молдова-фільм», а також на кіностудії імені Олександра Довженка в Києві.

Він заходив до мене, клав на стіл свій черговий твір, і ми чаюючи, довго розмовляли про кіно, акторів, успіхи й невдачі наших кіномитців. Один із авторів сценарію відомої картини «У бій ідуть самі лише старики», Є. Онопрієнко був свого часу у близьких стосунках з відомим лицедійником Леонідом Биковим, і на моє прохання підготував для публікації в «Правді України» ряд хвилюючих розповідей про цього актора, митця, громадянина, про його славетну кіногрупу. Одне тут попутно уточню: за всі оказії наших зустрічей ми ні разу з Євгенієм Федоровичем не розмовляли про Пріську Прокопівну Сірко, роль якої виконала його дружина. Чомусь до цього образу ми ні разу не зверталися.

          Але як те в редакціях буває, свого автора ми нагородили річною передплатою газети на 1997 рік і сім’я його отримувала газету, коли Євгена Онопрієнка вже не було в живих. А саме тоді в кожному номері ми започаткували таку рубрику: «Анекдот від Проні Прокопівни». Це була коротка, але влучна сатира на відомих політиків, урядовців, керівників держави. На прояви корупції, казнокрадства. Сатира дотклива, в’їдлива і злободенна. Якби її передати в нинішньому дусі, то це б, насамперед, стосувалося щось випуску у жовто-синій обгортці, з написам «Бандерівські», цукерок фабрики «Рошен» у Липецьку, чи  перекачування другого сорока мільйонного траншу доларів США в обшори відомим нардепом від фракції «Народного фронту» під орудою міліцейського міністра А. Авакова. Поглиблення співпраці бізнес-партнерів П. Порошенка та І. Кононенка з точки зору Валентина Наливайченка щодо розкручування маховика корупції на найвищому державному рівні. Себто, те, що знаходиться в центрі уваги всього суспільства.

          Свіжий «Анекдот від Проні Прокопівни» виходив у кожному номері газети, розміщався він «у шпігелі», себто, над її заголовком, і, зрозуміло, його бачили, читали всі, хто лишень брав до рук видання. Ці влучні короткі літературні репризи на злобу дня мали надзвичайно разючий ефект. Редакційну пошту читачі буквально засипали своїми анекдотами. Але найбільше старалися самі журналісти. І не лише нашої редакції. У сусідніх виданнях, які всяко догоджали Л. Кучмі та В, Пустовойтенку, вони нічого подібного надрукувати не могли, а ось «Правда України», яка на той час була єдиним опозиційним до режиму недорікуватого пахана виданням, могла дозволити собі будь-який випад проти Банкової та довколишньої камарильї. Тим паче, що під твором не вказувалося конкретне авторство. Анекдот же ж виглядав, як витвір славнозвісної міщанки Пріськи.

          Наскільки це дієвим було для влади, може слугувати такий ось промовистий приклад. Якось ми випустили джемеля-анекдота проти голови Національного банку України, який допустив зниження курсу гривні на якісь там копійки. Мені вранці, тільки вийшла газета, зателефонував голова центробанку Віктор Андрійович Ющенко.

-Сашко, - сказав, - я Богом тебе благою, пиши по ділу, що хочеш, але не дрочи лишень на мене цю гостроязику Проню Прокопівну. В одному з найвищих кабінетів усі твори від неї глибоко аналізують до кожної букви, кожен анекдот пробують на зуба. Сиджу тепер, чекаю виклику на килим…

Запитайте пана Ющенка, певен, він підтвердить ці мої слова…

Але одного дня сталося неймовірне.

Дзвонить телефон, підіймаю трубку. Чую, що дещо спантеличена секретар каже:

-До вас наполегливо добивається на зв'язок жінка, яка стверджує, що вона Проня Прокопівна і має конче поговорити з головним редактором. Що робити?

-З’єднуй, - кажу.

Російськомовна жінка одразу кинулася в атаку на мене. Ви чому, мовляв, друкуєте мої анекдоти, а в мене не берете дозволу на їх публікацію? Я почав уточняти, хто вона є насправді. Жінка затято твердила одне й те саме: «Я – Проня Прокопівна Сірко. Мій батько Прокіп Свиридович Сірко, мати – Євдокія Пилипівна Сірко. Мій жених – цирульник Свирид Петрович Голохвостий…» Коли вона повторила це втретє, як мантру, я з жахом зрозумів, що телефонує актриса Маргарита Василівна Криніцина, виконавиця ролі в кінофільмі українського режисера Віктора Іванова «За двома зайцями».

-Маргарито Василівно, це ви? – сказав я примирливо.

-Я Проня Прокопівна, - почув у відповідь. – Я – Проня Сірко, від імені якої ви щодня пишете свої несмішні анекдоти, а я їх вам не затверджую перед публікацією. Ви знаєте скільки ображених людей звертається до мене?

-Але при чому тут ви, Маргарито Василівно?

-Як при чому? Бо це я і є Проня Прокопівна і ви пишете від мого імені…

-Зачекайте, Маргарито Василівно, - якомога лагідніше намагався говорити я. – У вас, мабуть, є громадянський паспорт. Якщо ми заглянемо до нього, напевне ж, прочитаємо, що ви є Маргарита Василівна Криніцина. Там же ж не написано, що ви Проня Прокопівна Сірко. Це ваш сценічний образ… Ви просто виконали роль героїні комічної п’єси Михайла Старицького. Яка, до речі, є переробленим твором Івана Семеновича Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», ще інакше її іноді називали – «Панська губа, та зубів нема».

У редакції тим часом уже стало відомо, що у відповідь на публікації анекдотів від Проні Прокопівни зателефонувала знервована актриса Криніцина, і заглянувши до мене, вслухавшись у мою розмову з читачкою, заступник головного редактора Володимир Данилович Малахов мені вже підсовував список ролей, в яких знялася пані Криніцина - у кінофільмах «Катя-Катюша», «Бумбараш», «Між високих хлібів», «Інспектор кримінального розшуку» та багатьох інших.

 У слухавку я казав актрисі, що вона не лише Проня Прокопівна, але й уособлює собою начебто й інших героїв кінострічок. Водночас це ж не дає їй права представлятися цими людьми наяву, як вона робить у даному випадку. Але пані нічого не бажала слухати. І все гнула своє. Вона стверджувала: якщо редакція, мовляв, хоче й далі друкувати анекдоти від неї, тобто Проніни Прокопівни Сірко, то потрібно привозити кожен твір їй на узгодження і підпис. А вона ще подивиться чи можна так паплюжити владу і особисто Леоніда Даниловича Кучму, нашого мудрого президента, як це робить «Правда України».

Кадр із кінофільму: Проня Прокопівна власною персоною

Володимир Малахов махав мені рукою, мовляв, кидай трубку, про що тут можна говорити. Але я цього не міг зробити, позаяк телефонувала дружина Євгена Федоровича Онопрієнка, мною вельми шанованого автора, талановитого сценариста. Дуже шкодував, що відомого автора вже тоді не було в живих. Він би, мабуть, міг пояснити краще за мене вельмишановній Маргариті Василівні, що високо поважаючи її талант актриси, ми зовсім не зазіхали відібрати в неї частину всенародної слави. Навпаки, тільки додавала їй ваги і значення кожною своєю новою публікацією разючих, дошкульних анекдотів від Проні Прокопівни…  

Результат не забарився: за станом на 1 січня 1998 року "Правда України" набрала рекордно високий тираж - 632 тисячі  передплатників! Показник гідний рекорду Гіннеса: в часи незалежності України такого накладу ніхто не мав, та й уже відомо, що ніколи подібного не матиме. На жаль...