хочу сюди!
 

Дария

36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Макарена )))))

  • 25.04.20, 11:08
Вот я когда была богатой,не была такой счастливой,как сейчас,обожаю ездить в троллейбусе,ходить пешком,больше людей видишь,больше общаешься...а в машине едишь и смотришь только в окно(

Мандрівка в паралельний світ.

  Дідусь Микола сидів на призьбі і дивився кудись в далечінь. Малий Тарасик вже знав, якщо дідусь нічим не зайнятий і просто дивиться в простір, значить він знову збирається в мандри. Ще ніколи дідусь не брав Тарасика в такі подорожі. І це не зважаючи на те, що всю околицю села, всі її стежини, Тарасик с дідусем пройшли не раз.

– Дідусю, ти знову збираєшся мандрувати?

  Мрійливий погляд дідуся змінився привітною посмішкою, і він поклав свою загрубілу руку на плече онука.

– Так, Тарасику. Хочу відвідати один з паралельних світів.

– А чому ти мене ніколи не береш в свої далекі казкові подорожі?

– Якщо ти дуже хочеш, то цього разу я зможу тебе взяти, адже збираюсь відвідати безпечний світ. Але вони бувають настільки дивні, що можуть налякати тебе. Цей же не надто відрізняється від нашого. Ну то що, ти готовий?

  Радощів Тарасика не було меж. Адже на нього чекала справжня казкова подорож. І ось вже Тарасик зі своїм дідусем сидять на схилі пагорба і спостерігають за зовсім чужим світом.

  Тарасик зразу звернув увагу, що всі мешканці цього світу ходять с розкритими книжками. Одні навіть не відривають погляду від книжок. Інші мимохідь в них заглядають.

– Дідусю, а чому вони весь час читають?

– Справа в тому, Тарасику, що мешканці цього світу не мають довготривалої пам’яті і змушені все, що відбувалось з ними, записувати в свої книжки життя. Інакше вони будуть забувати, як поводитись в різних життєвих ситуаціях.

– А чому ті, що не відривають погляду від книжок, зовсім не посміхаються? А ті, що рідко заглядають в свої книжки життя, весело посміхаються і стрибають, як маленькі діти?

– Цікаве запитання. Ті, що постійно читають, майже ніколи не помиляються. Вони знають кожну ямку на своєму шляху, бо інформація про неї записана в їх книжках. А ті, що живуть безтурботно і рідко заглядають в книжку свого життя, частенько падають, частенько вступають в глибокі калюжі, або потрапляють в інші болючі ситуації.

– Чому ж тоді із посмішкою ідуть по своєму житті ті, що ігнорують книгу життя, а інші мають стурбований вигляд?

  Розумієш, Тарасику, якщо людина зациклюється на минулому, то вона перестає бачити кольори майбутнього. Вони людину лякають, бо в її книзі життя немає прописаних і перевірених шляхів перетину невідомого.  А ті, хто відкрито дивиться на невідомий світ, як малі діти з цікавістю і посмішкою його пізнають. А коли світ перестає бути непорушним і в ньому відбуваються зміни, книга життя взагалі стає тягарем, і вже її прихильники роблять більше помилок і більше від них страждають.

– То як правильно жити? Хто з них більш розумно облаштовує своє життя в цьому незвичному світі?

– У кожного є свої переваги і кожний пише свою книгу життя на свій лад. І це чудово, що є  вибір жити за тими власними правилами, які більше до душі. Це залежить від характеру людини. Одні стають мудрими в ранньому віці, інші залишаються дітьми до самої старості. Головне в житті, щоб і тим, і іншим подобалося їх життя. Інакше то буде вже не життя.

  По поверненні з цієї казкової подорожі дідусь Микола звично зайнявся своїми справами, а Тарасик вперше в житті задумався про вічне. І на його обличчі з’явилася перша краплинка життєвої мудрості.

Про синюю неблагодарность и женскую алогичность.

  • 25.04.20, 08:59
Политика, политика... Тут такие дела творятся что о здоровье думать никто не желает! Свиньи, а не верноподданые, хрен их подери... 

 Второй день ночую на улице. Кайф неописуемый. Лежишь на чистом пахучем белье на пропылесошенном диванчике, вдыхаешь чистый воздух (две ночи чернобыльская вонь почти не чувствуется) - парадиз, етти его! Сплю как убитый, а в половине четвёртого уже вскакиваю как утренний причиндал! Сегодня завёз чернозём с улицы в огород, ну и с Маком на озеро! А этот сукин сын прётся в воду и меня соблазняет! В приморозки я не купался, с начала весны всего пять раз лез свежачком ополоснуться, а сегодня сподобился: разделся до голяка и в воду! И только когда вылез понял, что полотенце то я не брал, а сохнуть хрен знает сколько на плюс пяти как-то в западло. В общем, взял я свою старую боевую курточку, внутренней стороной кое-как себя осушил, оделся в спортивку, куртку в рулончик скатал и побежал трусцой в ночной - орешков захотелось. 

 Добегаю до остановки на "четырке" и там лицезрею, как два колдыря зависают на лавочке над пакетом "Трёх топоров" и "бунтиков" с "собачьей радостью". Причём у одного, натурально синего в остановочном свете, тремор такой, что ходором ходят не только руки - трусится всё, даже ноги тихую чечётку бьют. А я ж парень бодрый и добрый с утра, к тому же жена новую курточку задарила перед карантином, и потому от чистого сердца протягиваю свернутый влажный куртец страдальцу со словами: "Погрейся, бедолага, а то зубы скоро до крошки отстучишь. Пользуйся, дарю!". И знаете что он мне в ответ просипел? "Иди на х...й отсюда, мужик. Ты вирусный наверное, и нас заразить хочешь. Забирай свою курточку и пи...й от нас"! Бл..., я даже не нашёлся - что ответить, только послал этого придурка туда же куда он меня и побежал в магаз. От так - уже и бомжары безмасочные своим здоровьем озабочны. Ионеско какой-то... 

 Домой вернулся уже недовольным и лёг доспать. А по просыпу мне в голову пришла гениальная идея и я побежал в дом поделиться ею с благоверной. Прибегаю и честь по чети выпаливаю, мол - "куплю ещё одну кроватку и малого у себя в беседке заселю, пусть как папка и первый сынуля закаляется! Ожидал похвалы за инициативу, а тут...  "Изверг, подожди хоть тепла! Он же заболеет у тебя сразу"!  То есть спать ребянок в "Мальвине" зимой в комбезе может, а в кроватке под тёплым одеялом нет? Где логика, дамы???? В общем, проявил волюнтаризм и заявил, что с Првого мая забираю дытыну к себе, благо синоптики лето обещают. Насупилась, но согласилась. И вот точно так же с первой женой было!!! Что за напасть такая? Первого малого запрещал кутать, с двух лет на ночёвки весенне-осенние брал - он у меня вообще почти не болел! И опять... 

 В общем, ни хрена колдыри и женщины в здоровье не шарят, а потому ни курточки дарить первым, ни детей давать воспитывать вторым давать нельзя. DIXI.

Криївка-шпиталь у Західних Бескидах


Криївка-шпиталь на Хрещатій, підпільна лікарня УПА, яка знаходилась на гірському масиві Хрещата у Західних Бескидах, найбільша з поміж собі подібних. Функціонувала у період від вересня 1946 до січня 1947 року.
За наказом командира 26-го ТВ "Лемко" Василя Мізерного-"Рена" його заступник, командир 2-го Перемиського куреня Микола Савченко-"Байда" мав вислати у Східну Лемківщиту чоту для будівництва криївки-шпиталю. Для цього завдання було обрано два рої сотні Михайла Дуди-"Громенка" "Ударники-2" під командуванням ройового Юрія Пашковського-"Чумака" та один рій сотні Ярослава Коцьолка-"Крилача" "Ударники-6" ройового "Шуліки". Сформована чота налічувала 28 вояків під загальним командуванням ройового Юрія Пашковського-"Чумака".
Для виконання завдання чота мала подолати більше ста кілометрів. Попри те, що у цьому терені діяли сотні Лемківського куреня, таке рішення було пов'язане з метою конспірації. Марш розпочався в Улючі, а далі прямував повз Тиряву, Мриголод, поміж Ліськом та Загір'ям, через Стежниці, Лубни та Рябе до Хрещатського масиву. Тут чота зголосилася до командування курінного Василя Мізерного-"Рена" у селі Воля Мигова, звідки у супроводі санітара "Мирона" рушила до місця призначення.
"На другий день - пише Юрій Пашковський-"Чумак" - чотири стійкові вартували довкола табору, а в його середині йшла завзята праця. Зробили виміри на дві великі кімнати, кухню, магазин, і туалету. Одна кімната мала вимір 79 метрів, друга - 65, третя - 43, а для туалети призначалося місце недалеко потоку. Велику увагу звернули на маскування, використовуючи для цієї мети поблизькі дерева, пні, корчі, сухе листя тощо. Одні копали землю, другі носили з виселеного села Лубень бальки, а відпочинок фактично був лише на стійці. Один раз на тиждень господарський відділ привозив харчі й інші потрібні речі, лишаючи їх між кущами й не знаючи, для кого вони призначені. Важка і клопітлива праця тривала дванадцять годин щодня. Гору розкопали й вивезли з неї вниз, до потоку, сотні кубометрів землі, поки не дійшли до каменю, й то дуже твердого. Його розбивали молотами та залізними клинами... Нарешті одна кімната була накрита метровим шаром землі. Над нею поставили високу дупласту ялицю, що служила за комин. Із гірського потоку допровадили рурами попід землю воду, а відплив її через три кімнати й туалету був дуже зручно каналізований... Почалося маскування шпиталю іззовні. Помили дерева й гілля, щоб ніде не залишилося сліду свіжої землі, накрили поверхню старим листям, посадили багато малих кущиків та удекорували певні місця старими великими пнями, притягненими конем. Укінці все довкола виглядало настільки природно, що, здавалося, тут ніколи не ступала людська нога".
Будівництво криївки-шпиталю тривало майже два місяці. Для того, щоб не викрити місця знаходження усім бійцям було заборонено покидати межі табору.
Щоб убезпечити шпиталь від викриття, при "поступлені" та "виписці" хворому зав'язували очі, аби, потрапивши в полон, він не міг виказати місце розташування шпиталю.
23 січня 1947 року польським військам вдалося відшукати криївку-шпиталь. Три лікарі, три санітарки та шість поранених вояків трималися в обложеній криївці цілу добу. Одинадцятеро оборонців останніми набоями повбивали себе, а дванадцятий повстанець спалив документи та підірвав шпиталь гранатою, аби ніщо не потрапило ворогові до рук.
У шпиталі були лікар "Рат", його дружина "Дора", помічник лікаря "Орест", санітарки "Пчілка" і "Калина", санітар "Арпад" та хворі, референт СБ "Гуцул", командир боївки "Мірник", стрільці з сотня "Бродича" "Сметана", "Лук", "Кавка", "Дружба", "Жук", з боївки "Шугая" - "Когут" та кілька бійців з сотні "Хріна".
Про те, як було викрито криївку у своїх спогадах пише стрілець сотні Романа Гробельського-"Бродича" Іван Дмитрик-"Лис": "Стрілець "Журавель", який свого часу був у нашій сотні, віз до шпиталика харчі. Тією самою стежкою проходив батальйон польського війська, і "Журавель" попав їм просто в руки. Під звірським катуванням "Журавель" зломився і виявив куди віз харчі".
За версією ройового Юрія Пашковського-"Чумака" викриття криївки виглядало наступним чином: "22-го січня ввечері санітар Арпад й один із вилікуваних поранених піднесли маленькі дверцята входу до шпиталю й побачили, що надворі шаліє страшна завірюха. Пішили використати природні умовини й забезпечити шпиталь дровами на кілька днів... Вже добре стемніло, як друзі скінчили роботу й зачинили за собою сильне віко, а справу маскування залишили природі. Думали, що вітер загладить, а сніг прикриє. Але, на нещастя, сталося інакше... Саме у цей час ворог запланував на горі Хрещатій велику облаву... Наблизившись до терену, на якому знаходився упівський шпиталь, ворог зауважив чиїсь іще незовсім засипані снігом сліди, що вели до великого старого пня. Почали обкопувати його й пбачили, що він ворушиться. Штовхнули пень сильніше, завіси тріснули, пень перевернувся, а під ним показалася досить велика діра, тобто вхід до підземного шпиталю".
Зі спогадів Богдана Крука-"Мелодії": "Героїчний випадок, що мав місце 23 січня 1947 р. на горі Хрещатій (комплекс лісів Лемківщини біля Балигорода). Ворожий відділ, завдяки зраді, оточив силою 500 вояків на чолі з полковником санітарний пункт, де було 17 осіб, між якими був доктор "Рат", магістр "Орест", санітар "Арпад", 3 санітарки, хворі та поранені. Всі присутні у шпиталі на пропозицію ворога здатися відповіли пострілами. Намагаючись за всяку ціну здобути наших людей живими, ворог почав пляномірну облогу. На заклик: "Zdajcie sie, nic wam nie bendzie" ["Здавайтеся, вам нічого не зроблять"] наші оборонці відповіли пострілами з автоматів і гранатами. Як оповідав польський жовнір, що брав участь в облозі та згодом попав до нашого полону, оборонці вигукували образливі слова на адресу більшовицького уряду. Оборона тривала цілу добу. Вигуки "Слава Україні!" та останні глухі постріли в криївці дали зрозуміти, що медично-санітарний персонал і поранені, вистріливши всі набої, постріляли себе".
У 2006 році побратими загиблих у глухому безлюдному масиві, де в навколишній місцевості на відстані 5-6 км не має жодної людської оселі, встановили бетонний обеліск у вигляді хреста із стилізованим тризубом і двомовним текстом українською й польською мовами: "Тут, на горі Хрищатій, спочивають вояки УПА, полягли 23.01.1947 р. в бою з відділом ПВ в обороні підпільної лікарні. Вічна пам'ять. Друзі по зброї. Хрещата. 2006 р.". Поруч було встановлено 7 маленьких безтекстових хрестів.
У 2008 році секретар Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва Республіки Польща Анжей Пшевознік та депутат Європарламенту від Польщі Анжей Запаловський звернулися до керівництва Підкарпатського воєводства провести інвентаризацію українських увічнень на території воєводства, конкретно вказуючи передусім увічнення - обеліск на горі Хрещата. У зверненнях зазначалося: якщо увічнення здійснені без відповідних погоджень - провести їх демонтаж.
У 2009 році, напередодні Воскресіння Христового, невідомі особи вчинили акт вандалізму щодо дуже скромного за формою увічнення місця загибелі поранених і хворих вояків УПА та медичного персоналу криївки-шпиталю на Хрещатій

Урок арифметики от Луганского.

  • 25.04.20, 06:49
Онлайн урок занимательной математики с масками от Зеленского:
Одна медицинская маска весит ~ 2 грамма 
 Привезли вчера (РЕКОРД! УРА!) из Китая 12млн штук масок х 2гр = 24тн 
 Команда Зеленского вывезла из Украины заграницу в январе 246,3тн = 123 150 000 шт ук
 Вывезли в феврале 394тн = 197 000 000 шт ук
 Плюс, конечно же, вывозили минимум столько контрабандой, но это нам достоверно неизвестно.

 ИТОГО МЫ ИМЕЕМ: 
 
 НЕДОСТАЧА МАСОК  ДЛЯ УКРАИНСКИХ ВРАЧЕЙ СОСТАВЛЯЕТ:

 24тн - 246,3тн - 394тн = -616,3тн= -308 МИЛЛИОНОВ ШТУК МАСОК
 
 Врачей в Украине 185тыс. человек. 

Домашнее задание:
Посчитай и напиши в комментариях сколько бы масок смог получить каждый врач в Украине, если бы власти Зеленского не вывозили в период пандемии средства индивидуальной защиты для собственной выгоды.

Песня слов

Ливень. Лица. Льется лето.
Эта песня недопета.
Снова музыка иная -
с лютней ласково играя
менестрель мечту лелея
запоет. Любви аллея
заалеет лепестками
страсти. Счастье рядом с нами...

Оно.

  • 24.04.20, 23:59

Тик-так… раскачивается невидимый маятник. Тик-так…. 

Сначала по земле пробегает лёгкая дрожь и большие каменные звери поёживаются, прогоняя предчувствие беды. Тик… Так….

Маятник начинает качаться немного быстрее. Тик-так. Тик. Так.

Звери вздрагивают, поднимают от земли могучие головы и их шерсть встаёт дыбом, как у насторожившихся волков. Глаза загораются жёлтым, белым, оранжевым светом. Они осторожно прищуриваются и прислушиваются. Тик. Так. 

Маятник набирает темп, его игра уже не шутки, он качается всё интенсивнее и сильнее, туда - сюда, раз! Два! Рррраз! Два! Рррраз!

Звери выгибают бетонные спины и напрягают мышцы, под черепицами и штукатурками взбухают буграми могучие мускулы, а маятник тем временем не собирается останавливаться и увеличивает скорость и мощность. Связки и сухожилия рвутся и раздаётся мощный треск.


Оно началось поздно вечером.

Сначала тревожно зазвенели вилки и ложки на подставке. 

Потом затренькали фарфоровыми боками друго о друга чашки и тарелки в буфете. 

Потом загудели стены. 

Когда звенят ложки и другая мелочь по дому - это ничего.

Когда погрюкивают дверцами шкафчики на кухне и кружится голова - тоже.

 Плохо, когда начинают гудеть стены.

Этот гул не похож ни на что другое. 

Так гудит только камень.

Так стонет здание, разлегшееся гигантским зверем посреди улицы и пытающееся сжаться в комок, чтобы не дать бетонным мышцам порваться. Это так непривычно знать и слышать, что у твоего дома тоже есть голос. Что стены умеют чувствовать боль и стонать. Землетрясения - это всегда громко.

Отточенным алгоритмом мы становимся в проёме двери в гостиную. За углом что-то резко треснуло и из стены вылетела штукатурка, обнажая черную расщелину с металлическим стержнем внутри - порвалась железная артерия нашего дома.

Бежать некуда. Пятнадцатый этаж, лифт не ходит, с лестницы слететь шансов гораздо больше, нежели если остаться дома.

А пол тем временем начинает раскачиваться все больше. Теперь чтобы устоять в вертикальном положении приходится балансировать перенося вес с ноги на ногу, как в расшатанном вагоне метро во время быстрой поездки. За окном зияет балконная чернота и неприветливо заглядывают в комнату горы. Большая гора - ей  всё равно сейчас до нас и я ясно понимаю всю абсурдность человеческого страха вообще и своего в частности - и через сто лет, и через тысячу здесь всегда будет стоять эта гора. Чувствую себя колыхающимся деревом, с которого при каждом наклоне слетают и разбиваются об асфальт переспевшие липкие фрукты. Шмяк! - и вся моя спесь, высокомерие, весь багаж кажущегося уникальным опыта разлетается мутными брызгами в разные стороны. Шмяк! - влажно припечатываются к асфальту самомнение. Бульк! - превращается во влажную кашицу уверенность в себе. Тик-так. Ха-ха-ха.

Где-то на задворках памяти возникает мысль о тревожной сумке, которая стоит приготовленная в положенном ей месте: вода, сникерсы, фонарики, кофты - всё по правилам, но вот только не до неё сейчас. 

Сейчас нужно отсчитывать секунды. Кто-то когда-то сказал мне, что если досчитаешь до тридцати и всё ещё не закончилось - значит жди беды. Будет 6 баллов и больше. Бред, по-моему. Однако подсознание - сложная штука. Двадцать девять, тридцать, тридцать один…

Балконные поручни начинают качаться влево-вправо как разгулявшийся от безумства маятник: впрааааво - наклон; влееееево - наклон. Следишь за ними с удивлением и интересом и невольно начинаешь высчитывать: убывает или увеличивается? Тик-так. Впраааааво - Влеееево. Тик, так.

А ты думала, что от тебя что-то зависит в этой жизни? В жизни, в которой ты не отвечаешь даже за собственный балкон?

Вдруг сквозь шум и гул и дребезжание непонятно чего непонятно обо что прорывается глубокий, липкий, нечеловеческий крик. Это удивительно, как сквозь толщу всего дома, сквозь звук непрерывного движения всех составляющих этого громадного бетонного существа, в чьем колыхающемся брюхе ты сейчас находишься, сквозь треск стен и сломанных опор один человек всегда может распознать другого. Невольно начинаешь перебирать в уме всех жильцов своего хаусхолда. Вроде все на месте, так кто же кричит? И откуда? 

Передаю ребёнка сумевшему опуститься на пол мужу и быстрыми полупрыжками пробираюсь через кухню на пожарный ход. Кухня большая и все шкафчики на блокираторах, там не страшно. Страшно в узеньком коридоре у двери, потому что контролировать своё положение тела в пространстве становится абсолютно невозможным и то правым, то левым плечом постоянно налетаю на стены. Дёргаю дверь и, открывшись, она также с размаху злобно въезжает мне прямо в колено. Обезумевший дом.

А вот и оно. На лестничной клетке в пролёте между этажами застряла нана - работница наших соседей снизу. Нана жутко боится землетрясений, но такую панику в глазах я вижу впервые. Через секунду понимаю, почему. Она полувисит на лестнице и двумя руками держится за поручни. Нана весит добрых килограмм восемьдесят и я моментально соображаю, что ничем, ну абсолютно ничем не смогу ей помочь.  Если она схватит меня за руку, то вниз полетим мы обе. Да и при всём желании отпустить ручку двери, за которую я держусь так крепко, что позже будут болеть пальцы, я не могу, иначе мгновенно потеряю шаткое равновесие и скачусь вниз вслед за наной. Что же делать? 

Нана поднимает голову и видит меня. Ужасные секунды, за которые до неё доходит смысл положения, но она упрямо сморит мне в лицо и не хочет мириться с ситуацией. Я понимаю, что помощи ждать неоткуда, что муж не бросит детей. Так неужели?..

И в эту секунду каким-то двадцать восьмым чувством, чутьём, интуицией я чувствую, что качка идёт на спад. Этого ещё не видно и не слышно, всё по-прежнему гудит и двигается, но я знаю, вот знаю, что через полсекунды станет легче. Всей силой мимики и взгляда я пытаюсь передать это нане. Вот сейчас станет тише, сейчас.

И толчки действительно стихают. Сначала чуть медленнее, и вдруг резко замирают на недопетой ноте, как будто ничего не было. Тишина.

Спокойствие. 

Я не помню, как оказалась снова в гостиной. Не помню и того, каким образом муж успел добежать. Но успел вовремя и это - главное.

А в итоге действительно оказалось почти семь баллов. Сумка так и не понадобилась как, впрочем, и  запоздавшее обновление от фейсбука. Спасибо тебе, Цукерберг, у нас уже всё хорошо. 

Пара недель афтершоков, штукатурщик, заделавший трещину, заново перепроверенная и так и не использованная сумка - вот и всё. Не так уж и страшно. Адреналиново, непонятно, громко, но не страшно. 

Для меня, по крайней мере. И для наны. Уже.


Бетонные чудища ещё раз подняли голову и прислушались. Тишина. Шумно и глубоко вздохнув, они последний раз качнулись, уложили головы на свои каменные лапы и закрыли глаза.



Сумничаю

  • 24.04.20, 23:45
Как никогда раньше показал карантин: 
не важно где ты,
важно с кем ты!
Тепла вам, малята.