Дідусь Микола сидів на призьбі і дивився кудись в далечінь. Малий Тарасик вже знав, якщо дідусь нічим не зайнятий і просто дивиться в простір, значить він знову збирається в мандри. Ще ніколи дідусь не брав Тарасика в такі подорожі. І це не зважаючи на те, що всю околицю села, всі її стежини, Тарасик с дідусем пройшли не раз.

– Дідусю, ти знову збираєшся мандрувати?

  Мрійливий погляд дідуся змінився привітною посмішкою, і він поклав свою загрубілу руку на плече онука.

– Так, Тарасику. Хочу відвідати один з паралельних світів.

– А чому ти мене ніколи не береш в свої далекі казкові подорожі?

– Якщо ти дуже хочеш, то цього разу я зможу тебе взяти, адже збираюсь відвідати безпечний світ. Але вони бувають настільки дивні, що можуть налякати тебе. Цей же не надто відрізняється від нашого. Ну то що, ти готовий?

  Радощів Тарасика не було меж. Адже на нього чекала справжня казкова подорож. І ось вже Тарасик зі своїм дідусем сидять на схилі пагорба і спостерігають за зовсім чужим світом.

  Тарасик зразу звернув увагу, що всі мешканці цього світу ходять с розкритими книжками. Одні навіть не відривають погляду від книжок. Інші мимохідь в них заглядають.

– Дідусю, а чому вони весь час читають?

– Справа в тому, Тарасику, що мешканці цього світу не мають довготривалої пам’яті і змушені все, що відбувалось з ними, записувати в свої книжки життя. Інакше вони будуть забувати, як поводитись в різних життєвих ситуаціях.

– А чому ті, що не відривають погляду від книжок, зовсім не посміхаються? А ті, що рідко заглядають в свої книжки життя, весело посміхаються і стрибають, як маленькі діти?

– Цікаве запитання. Ті, що постійно читають, майже ніколи не помиляються. Вони знають кожну ямку на своєму шляху, бо інформація про неї записана в їх книжках. А ті, що живуть безтурботно і рідко заглядають в книжку свого життя, частенько падають, частенько вступають в глибокі калюжі, або потрапляють в інші болючі ситуації.

– Чому ж тоді із посмішкою ідуть по своєму житті ті, що ігнорують книгу життя, а інші мають стурбований вигляд?

  Розумієш, Тарасику, якщо людина зациклюється на минулому, то вона перестає бачити кольори майбутнього. Вони людину лякають, бо в її книзі життя немає прописаних і перевірених шляхів перетину невідомого.  А ті, хто відкрито дивиться на невідомий світ, як малі діти з цікавістю і посмішкою його пізнають. А коли світ перестає бути непорушним і в ньому відбуваються зміни, книга життя взагалі стає тягарем, і вже її прихильники роблять більше помилок і більше від них страждають.

– То як правильно жити? Хто з них більш розумно облаштовує своє життя в цьому незвичному світі?

– У кожного є свої переваги і кожний пише свою книгу життя на свій лад. І це чудово, що є  вибір жити за тими власними правилами, які більше до душі. Це залежить від характеру людини. Одні стають мудрими в ранньому віці, інші залишаються дітьми до самої старості. Головне в житті, щоб і тим, і іншим подобалося їх життя. Інакше то буде вже не життя.

  По поверненні з цієї казкової подорожі дідусь Микола звично зайнявся своїми справами, а Тарасик вперше в житті задумався про вічне. І на його обличчі з’явилася перша краплинка життєвої мудрості.

  Ще вчора дідусь Микола порадував малого Тарасика звісткою, що вони разом підуть збирати гриби в далекий ліс. Радості у Тарасика не було меж.

  Йти в далекий ліс було справою відповідальною, тому приготуванню приділялася особлива увага. І ось нарешті все було готове, і все необхідне взяте з собою. Особливо цінним в такому поході Тарасик вважав невеликий складний ніж, який йому подарував дідусь. Ще напередодні він його старанно нагострив і поклав до свого кошика.

  Йти до далекого лісу все ж таки було далеченько, але ця подорож була для Тарасика настільки бажаною, що він аніскілечки не відчував втоми. Але для годиться, коли вже прийшли в ліс, дідусь Микола з малим Тарасиком присіли на повалене дерево і відпочили перед збором грибів.

  Декілька минулих днів, як казав дідусь, йшов грибний дощ, тому грибів в лісі було вдосталь. Кошики дідуся і Тарасика швидко наповнилися і лисичками, і сироїжками, і навіть білими грибами – справжньою прикрасою у кошику з грибами. А на лісовій галявині дідусь Микола нарвав великий букет звіробою. Він сказав, що це дуже цілюща трава і вона завжди повинна бути в домі.

  Перед тим, як повертатися додому, дідусь і Тарасик присіли на пеньки і влаштували собі невеличку обідню перерву з відпочинком. Ви навіть не уявляєте, якими були смачними пиріжки, що напекла бабуся їм в дорогу. Здавалося, що це були найсмачніші пиріжки в світі.

  Дорога додому пролягала через велику лісову галявину, що мала власну назву Очеретці, бо через неї протікала прозора лісова річечка з очеретом по берегах.

  Перейшовши галявину, дідусь Микола  з Тарасиком попрямували додому. Та все виявилося не так просто. Через деякий час вони знову вийшли на ту саму галявину, і самим дивним було те, що вийшли на неї з протилежного боку.

  Дідусь не подав виду, що вони заблукали, а Тарасик подумав, що так і потрібно. Але друга спроба потрапити додому знову привела їх на Очеретці. Тут вже і Тарасик помітив, що щось тут не так.

– Дідусю, а ми не заблукали?

– Та ні, Тарасику, то Лісовик над нами жартує. Не хоче нас відпускати. Сподобалися ми йому.

– То що, він нас так і не відпустить?

– Не хвилюйся, Тарасику, він добрий. Пожартує і відпустить. 

  І дійсно, третя спроба виявилася успішною, і вони вийшли на знайоме узлісся. А коли Тарасик озирнувся, то чітко побачив, як одна із берізок своєю гілочкою, ніби рукою, махає їм услід.

– От бачиш, Тарасику, то Лісовик бажає нам щасливої дороги.

  Тарасик помахав Лісовику у відповідь, і пішов зі своїм дідусем додому, сповнений радості і вражень від лісових пригод.

    P.S. В основу казки покладена реальна історія із мого дитинства.

  Малий Тарасик сидів на веранді і з захопленням дививсь, як хлопчик в мультику грав на чарівній сопілці. Завдяки сопілці йому вдавалося перемагати нашестя злих щурів. І так Тарасику захотілося мати чарівну сопілку, що після перегляду казки, він стрімголов помчав до свого дідуся Миколи.

  Дід Микола сидів на присьбі і, як зазвичай, щось собі майстрував.

– Дідусю, а правда, що бувають чарівні сопілки?

– Правда, Тарасику. І у мене колись така була.

– Дідусю, дідусю, покажеш мені її?!

– Я не пам’ятаю, де вона поділася, але розкажу, де я її взяв.

  Малий Тарасик зручно вмостився біля свого дідуся, щоб в черговий раз з захопленням прослухати цікаву дідусеву історію.

                                           *******************

  Було це ранньою весною, коли бруньки на деревах щойно почали розпускатися. Відправила мене бабуся Валя за молодим щавлем для зеленого борщу. На узліссі під осонням він завжди раненько виростав. І коли я його збирав, то відчув на собі чийсь погляд. Інколи погляд можна не тільки побачити, а й відчути.

  Озирнувся я, а біля молодої берізки стоїть чарівна Мавка і з усмішкою за мною спостерігає. 

– Що, Миколо, борщу свіженького весняного захотілося?

  Від здивування я завмер і не міг слова у відповідь промовити. І така вона та Мавка була красивою, що серце завмирало і погляд не можна було відвести.

– Та нащо тобі той борщ? Підемо зі мною в мою лісову оселю, а я тобі на сопілці буду грати, пісні співати.

  І подумалося мені, що як я же можу залишити рідний дім і бабусю Валю?

– Не можу я з тобою піти. Мене вдома дружина чекає. Там мій рідний дім, там моя сім’я.

  Засмутилась Мавка, і весела грайлива посмішка на її обличчі змінилась на ледь помітну.

– Добре, Миколо, подарую я тобі за твою вірність чарівну сопілку. І якщо в твоєму житті настане смуток, то зіграй на ній, і все буде добре.

                                           ***********************

– І що, дідусю, частенько тобі хотілось на тій сопілці зіграти?

– Були такі моменти в житті. Але потім я зрозумів, що найбільші чари ті, якими нас наділила природа. Ми можемо самі творити диво і бути чарівником для оточуючих.

Доброта і співчуття, ось ті чари, які спроможні створити справжнє диво.