Російська книжка
- 02.12.20, 20:00


Бути в Римі, знати, що у двадцяти восьми кілометрах від головного вокзалу хлюпочуться хвилі Тірренського моря і не з’їздити до нього, щоб помочити ноги – тяжкий злочин! Ми з Настею – не злочинці, тому запланували дві ночівлі на узбережжі. Рим почекає, він же – Вічне Місто.
Найближче, найлегше і найдешевше дістатись до моря – це поїхати у Лідо-ді-Остія. Це місто знаходиться в міській транспортній зоні Рима. До нього можна доїхати на метро з пересадкою на електричку по тому ж квитку за 1,5 євро. Задача тільки, як дістатись від аеропорту до метро. Я ще вдома нагуглив три варіанти. Перший – стандартний і простий – за 6 Є автобусом до головного вокзалу Терміні. Другий варіант складніший, але дешевший – автобусом за 1,2 Є поїхати з аеропорту Чіампіно в однойменне місто, звідти електричкою до Терміні за 1,5 Є. Звичайно, я вибрав третій варіант – хитріший та найдешевший – 1,2 Є та шість кілометрів автобусом до найближчої станції римського метро Ананьїна. Навіщо платити більше.
Аеропорт Чіампіно. Автобусну зупинку компанії «Atral» знайдено, автомата по продажу квитків на ній не виявлено. Нічого, у нас говорять: «Язик до Києва доведе». Настін англійський поводив нас по кутках терміналу та касам. Нарешті, ми ощасливилися квитками та підстрибом побігли до автобуса, який вже прибув.
Все йшло по плану: автобус мчав в напрямку дорожньої розв’язки, але чомусь не доїхавши до неї, повернув вправо, об’їжджаючи аеропорт – ми напряглися. «Та пусте, можливо у нього такий маршрут: спочатку круть – за злітку в місто Чіампіно, потім верть – назад до розв’язки і в Рим», – заспокоїв я себе та Настю. Ось ми вже крутимось вулицями міста, ще декілька хвилин і автобус зупинився на залізничній станції. Всі люди піднялися і почали виходити. Попереду нас сиділи хлопець з дівчиною, побачили, що ми не рипаємося на вихід і запитали: «Іт іс рейлуей-стейшн?». «О, єс!» – впевнено закивали головами ми. Молоді люди вийшли. «Дивись, вони нас за місцевих прийняли!» – сказала Настя. «Так, – відповів я, – але щось всі люди повиходили…»
Автобус рушив, з водієм залишився розмовляти якийсь чоловік. Його присутність додавала нам впевненості тим, що є пасажир крім нас, значить далі все ж таки поїдемо до метро. Ми виїхали з міста, проїхали знову по тій же дорозі біля аеропорту і тепер вже звернули до розв’язки. На мосту я задоволено сказав Насті, що зараз автобус круть-верть і під цей міст, а там ще кілометрів зо три й ми на станції метро. Я знаю, у мене ж в голові навігатор.
Круть-верть з мосту – якісь кущі по боках… нічого не проглядається… автобус мчить… Настя крутить смартфон туди-сюди й каже: «Навігатор, мабуть, заглючив, показує, що назад до аеропорту під’їжджаємо». Через хвилину автобус дійсно зупинився там. Рвонули ми з гальорки вперед до водія – про що він нам повідає. Водій: «Бас… но метро… но Ананьїна!» – крутить свій вініл і всьо. Пішли ми на вулицю чухати потилиці. Схоже з розгону не в той «Atral» заскочили. Тепер треба знову в касу за квитками, бо ці вже пройшли валідацію руками водія – він надірвав їх. Порадились з Настею швиденько, вирішили, що поїдемо в цьому ж автобусі на залізничну станцію, а бігти в касу за новими квитками та з’ясовувати, чи ходить щось до метро, чи мо наснилось, немає сенсу. Тож, ми заскочили в салон. Водій на нас вже не звертав уваги, напевно, подумав про тупих іноземців, які вирішили, що з другої спроби вони зможуть все-таки доїхати туди, куди автобус не їде.
Рейлуей-стейшн. Каси – анахронізм, «експонат рукамі нє троґать!». Поряд чудо-ящик. Настя робить спробу знайти порозуміння з цією «залізякою». Треба вказати: купити квиток, напрямок, тип, цінову категорію, час, кількість місць – сім кіл пекла для індіанця, який не знає мову. У нас, в резервації, дав кілька гривень водію маршрутки та й поїхали. Добре, що я не один в подорожі, а то поки умовляв би цього «залізного касира», зібралася б величезна зла черга.
Добрі люди підказали, дай їм боже здоров’я, що потрібно зробити валідацію, тобто поставити дату та час на квитках в автоматах на пероні, бо в потязі їх немає. Що ми й зробили, а то б їхали зайцями.
Електричка мчала до Риму, ніяких звичних звуків «дудух-дудух» та розгойдування вліво-вправо, рівномірний рух неначе на одному подиху, як в гіперлупі Маска, а ми в зручних кріслах з високими спинками.
Головний вокзал Терміні – це місто у місті, біля восьмисот поїздів та близько чотириста двадцяти тисяч пасажирів щодоби – оце масштаб! Але наша ціль – не екскурсія вокзалом, а однойменна станція метро. Ми спускаємося по вказівниках під землю та йдемо довгенько траволаторами (рухомими горизонтальними доріжками) до станції.
Ось і зала станції, автомат поміняв наші монети на квитки – вони дійсні протягом ста хвилин з моменту валідації. Ідучи до турнікета, я підгледів, що робить з квитком жінка по сусідству, та й повторив і собі її чарівне дійство – провів квитком по круглій площині датчика, який був зверху тумби… бар’єр не прибирався. Я знову крутонув квиток по датчику – немає реакції… перевірив магнітні смужки, вони знизу – все норм, крутонув в іншу сторону… нічого… Десь всередині мене прокинувся обурений індіанець і поліз за томагавком… Раптом за турнікетом з’явилася Настя: вона мені щось роз’яснювала, розмахуючи руками, але я був ще глухуватий після перельоту, тож нічого не міг розчути серед шуму. Нарешті, я помітив, що за датчиком нижче на стінці тумби є приймач квитків валідатора… Індіанець у мені заспокоївся, і я пройшов турнікет. Конфуз вийшов через ту жінку, яка очевидно провела маніпуляцію з безконтактною проїзною карткою, яку я сприйняв за квиток.
Римські потяги метро тихіші, ніж київські, можна навіть спокійно по мобільному говорити. Вагони видалися мені ширшими, вони не ізольовані між собою, а сконструйовані як один суцільний вагон-гармошка. У Києві такі вагони були б зручнішими для роботи нашим продавцям, музикантам та погорільцям різного роду: зайшли б собі в перший вагон і вийшли б тільки в останньому.
Потяг випірнув з тунелю подивитись на білий світ, щоб знову зануриться під землю через шість станцій. Паралельно лінії метро проходить залізниця, яка має з ним три спільні станції. Ми вийшли на станції «Піраміде» і перейшли на платформу, де вже стояла електричка до Лідо-Ді-Остія. Насправді, в цій електричці були вагони метро і склалось враження, що ми перейшли лише з однієї гілки метрополітену на іншу.
Їхати до Лідо потрібно було хвилин з двадцять-тридцять, тому, щоб не нудьгувати, я почав непомітно розглядати людей у вагоні. Спонукали мене до цього заняття дві молоді жінки, які сиділи праворуч. Рідкісні профілі їх облич притягнули мою увагу. Такі профілі я бачив лише на зображеннях статуй Древньої Греції: рівна лінія носа, що прямо переходить в лоб практично без виділення перенісся. В той давній час такий профіль вважався еталоном краси. Древні греки мали смак – жінки біля мене були гарні та виглядали аристократично.
На одній зі станцій до вагона зайшов чоловік – то був викопаний Адріано Челентано, така неймовірна схожість! Було б прикольно сфоткатись з ним. Взагалі, у вагоні був зріз типових жителів Рима розбавлений трохи латиносами та неграми. Зробив для себе відкриття, що у класичних римлян такі ж великі носи з горбинками, які маємо ми з Настею. Під час перебування в Римі до нас декілька разів зверталися за допомогою туристи: напевно, наші шнобелі вводили їх в оману, і вони сприймали нас за місцевих. Не відрізнятись від аборигенів – це бути для туриста невидимим для продавців непотребу та різного роду ошуканців.
Мої думки розігнав голос з динаміків, повідомивши про прибуття потягу на станцію «Лідо Центро». Десь там в кілометрі від станції чекає нас вечірнє лагідне море, яке своєю водною прохолодою зніме накопичену втому дня. Вечеря в затишному кафе додасть сили, а трохи гарного вина підбадьорить. Прогулянка напівсонними кварталами міста з незвичними обрисами нової реальності оновить усвідомлення буття.



Пришла пора уходить из этого мира. Цикл земной жизни закончен. И старички спокойно говорят о смерти, готовятся к ней, радость жизни угасает и сменяется тихим смирением. Это в норме.
Или мортидо включается, если потерян смысл жизни. Произошли события, которые сделали дальнейшую борьбу за жизнь бессмысленной. Утрата горячо любимого человека или социального положения...
Но и у нестарого человека проявляется инстинкт смерти. «Есть упоение в бою и бездны мрачной на краю», - писал поэт. Иногда человека тянет к риску, к опасности, и «он, мятежный, ищет бури» и острых ощущений. Стоит на краю бездны или прыжки через неё совершает. Пьёт и курит, хотя отлично понимает степень риска. Иногда совершает рискованные действия, лихачит на дороге, на красный свет идёт… Вроде бы, это халатность или глупость.
Но на самом деле так проявляется инстинкт смерти. Или вот: исчезают жизненные силы у молодого и в целом здорового человека. Начинается депрессия, приходят плохие мысли и даже намерения. А иногда и депрессии нет. Но в результатах психологических тестов человекпоказывает увлеченность темой смерти; где-то в подсознании звучит мрачная тихая мелодия - фоном, неявно, так мы не отдаём себе отчёта, что рядом играет почти неслышная музыка…
Можно «включить» этот инстинкт смерти умышленно. А можно - случайно. Антропологи описывают влияние «порчи»: человек теряет волю к жизни, испытывает сильный страх, иногда - неосознаваемый, а потом гибнет без видимых причин. А шаман всего лишь указал на человека косточкой! Или деревенский колдун посмотрел косо… Иногда мортидо может включиться после сильного потрясения, утраты. А иногда человек сам провоцирует включение мортидо увлечением темой смерти, мрачной музыкой, трагическими стихами… Так песня венгерского композитора о бессмысленности жизни стала «гимном самоубийц». Люди слушали эту печальную песню и принимали решение уйти из жизни. Им и так было плохо, а эти мрачные завывания включали мортидо…
Признаки работы мортидо можно заметить, хотя сам человек чаще всего их не замечает. Но он часто говорит о смерти и склонен вспоминать умерших без повода. Слишком часто перечисляет тех, кто умер. И проявляет чрезмерный интерес к разговорам на эту тему.
Человек утрачивает интерес к радостям жизни; его не слишком привлекает то, что раньше радовало и веселило. Он склонен философствовать; но вся философия сводится к размышлениям типа: «а может, там хорошо!», - про загробный мир. В речи его мелькают темы смерти - слишком часто.
Человек стал часто травмироваться и попадать в аварии. Чаще происходят конфликты; могут также начаться постоянные убытки и проблемы с работой. Появляется или странная подвижность, активность, склонность к перемене мест, «тараканьи бега», - совершенно не сидится на месте. Или другая крайность - человек лежит или сидит целыми днями. Ему трудно пошевелиться, куда-то пойти.
Может начаться злоупотребление спиртным; но веселья алкоголь не приносит. Появляются отклонения в пищевом поведении: человек или слишком много ест, или теряет интерес к еде. Но все это неявно; не сразу можно это заметить.
«Я устал», «мне все надоело», «оставьте меня в покое», - мелькают эти фразы. В остальном все как обычно, но эти тревожные признаки могут указывать, что включилась программа мортидо. Программа самоуничтожения. «Выключить» её иногда можно, иногда - нельзя. А «включить» можно. Но вот признаки работы этого инстинкта. Который существует так же, как существует инстинкт жизни и любви. Просто пока недостаточно изучен…