Чорний лебідь

Бавовна 

Замок Віні (фр. Chteau de Vigny) — історичний замковий комплекс у Франції, розташований у комуні Віньи в департаменті Валь-д'Уаз (регіон Іль-де-Франс).

Побудований у 1504 році на місці середньовічної фортеці для кардинала Жоржа д'Амбуаза.
У 1880-х роках замок суттєво перебудували в романтичному стилі трубадурів для графа Філіпа Віталі (принца Сант'Еусебіо).

Щодо війни, президента та розмов на цю тему.

По-перше, усі забули заповідь "Не сотвори собі куміра". Дуже дієва заповідь, прямо практична. Бо, якщо вдуматися, ми чомусь вважаємо, що публічні особи мають бути ангелами, або ідеалами, як Ленін у Маріетти Шагінян. Але всі вони - люди.

Загально відомо, що найкращими політиками є перукарі та таксисти, вони найкраще за усіх знають, як правильно.

Взагалі, чомусь усім хочеться, щоб президент нікуди не їздив, ніяких перемовин не проводив, щоб усе "само" налагодилось, а сам президент нехай руками окопи копає, лопатою. Нічого не нагадує? Мені нагадує люмпен-пролетаріат, який випорожнявся у вази севрського фарфору, та тих, хто, маючи освіту ЦПШ, ненавидів буржуїв-професорів. Давно це було, але, на жаль зберіглося.

Далі.

Якщо б хтось писав усіляку гидоту на справжню гидоту - путлера у рашці, то вже давно б сидів без інтернету у кутузці. А ми, користуючись свободою слова, трішки цим зловживаємо.

Особисто я за Зеленського не голосувала (на усяк випадок зауважу). Але, вочевидь, він не сидить сам на троні, а разом з ним працює команда досвідчених фахівців, яка діє розумно та показує позитивний результат.

Тому закликаю не працювати на боці ворог, якщо ви - не ворог України.

Тримаймося разом

***

Така ти гарна, що не вмістити, не осягнути.

Я кожним нервом до небосхилу твого прикута,

До мoго степу, де вільні коні летять зухвало,

До хвиль Дніпрових, які колишуть, неначе мама,

До твoго вітру, до тoго шторму, що рве вітрила,

До цьoго співу, з якого в мене зростають крила,

До мoго міста, де з-за порогів лунають дзвони,

Де кожне літо лишає шрами тобі на спомин,

Де ллється воля, безмежна воля до небокраю,

За ту межу, що не пускає рабів до раю.

Ксенія Кобалія

#незалежні #homeland #чб #словаустовпчик #кобалія

***

Макс Єрьомін з фб

При всій любові до моєї країни, я знав, що не буду добровольцем. Але вирішив, що ховатись не буду. До лютого 2026 року, я спокійно жив в Києві, оновлював данні, перепроходив влк, працював, платив податки, давав людям роботу, допомагав армії. 

В лютому, мене незаконно подали в розшук і запросили в бусік. В один день у мене забрали свободу, роботу, статус, все на що я витратив останні 15 років. Замість заробляти, генерувати і допомагати, я став утриманцем держави на копійчаній зарплаті в 20 000 грн. 

Перший місяць, я був в депресії, я шукав вихід, я хотів втекти, покалічитись, мене все бісило. Я мало не здох на бзвп в -20, перехворів на ангіну, гайморит, пневмонію, я потрапив в лікарню в важкому стані. 

В якийсь момент, я зрозумів, що це якась гра, випробування, челендж, ніби я в грі якійсь, тільки закінчується одне випробування, як починається інше. І вони не закінчуються. 

Коли я остаточно прийняв дійсність і зустрів 40 років в армії, до мене підійшов командир і в якості подарунку, повідомив, що я їду вчитись на сержанта. 

« так я не хочу»

« ваще пох, збирайся»

Це знов було випробування, важке і неприємне. Наші навчальні центри для людей не призначені. 

Єдиний позитив- це мій взвод, воїни з нас гівно, але люди підібрались афігенні. )

Тепер у мене є друзі в Трійці, 72, в 59, і в багатьох інших. 

Мені досі складно повірити. Але сьогодні, в день народження моєї країни, я отримав сержантські погони і посаду командира відділення. 

За півроку, життя змінилось докорінно. Чи стала мені подобатись армія? Ні. Вона жахлива і її треба міняти. 

У мене зявилось багато класних знайомих. Я став сильніше. Я відкрив в собі те, про що навіть не здогадувався і побачив життя під зовсім іншим кутом. 

Ні я, ні моя держава не обирали війну, ми хотіли жити і бути щасливими, і мене і її примусили, ми не знали, що робити, як воювати, але ми прийняли цей виклик, не втекли, не відкупились, а почали свою боротьбу. 

Я сержант збройних сил України. 

Досі не вірю )) 

І командир мій теж не вірить

    

Громадянське суспільство та незалежні медіа попереджали Володимира Зеленського, що Андрій Богдан підлягає люстрації і не може очолювати Адміністрацію Президента.

Попереджали, що його призначення через перейменування АП на "Офіс" — це перший свідомий акт правового нігілізму нової влади, який закладе фундамент ставлення до закону як до перешкоди, яку можна просто хакнути.

Попереджали, що Іван Баканов — це загроза національній безпеці. Кричали, що не можна призначати друга дитинства без жодного розуміння безпекового сектору на посаду голови СБУ в країні, яка перебуває у стані війни. Ми знаємо, до чого це призвело.

Попереджали, що Алєксандр Дубінскій — це не просто епатажний блогер, а медіакілер олігархату та рупор російських наративів.

Попереджали, що Алєксєй Арєстовіч — аферист зі стажем. Але через нього влада легітимізувала мову маніпуляцій на найвищому державному рівні.

Попереджали, що Юлія Мендель — абсолютно некомпетентна для своєї ролі.

Попереджали, що Ірина Венедіктова не має ні досвіду, ні незалежності для керівництва Офісом Генпрокурора. Антикорупційні організації били на сполох, коли вона призначала своїм заступником колишнього адвоката Януковича та згортала реформи прокуратури.

Попереджали, що Андрій Єрмак будує імперію власних інтересів. Замість дипломатії, безпеки та економіки, які мають курувати підзвітні парламенту міністерства, в країні була створена паралельна антиконституційна система тіньового управління.

Попереджали, що Руслан Кравченко неодноразово не проходив крізь сито доброчесності.

Але громадянське суспільство та журналісти завжди сприймалися командою і особисто Володимиром Зеленським не як запобіжник, а як політичний опонент.

Тепер ми всі опинилися в заручниках. Накачані владою вищевказані особи, їхні ставленики та створені ними неформальні інституції стали значно більш небезпечними для нашої державності, аніж тоді, коли громадянське суспільство про це лише попереджало. Ми воюємо за виживання країни назовні, маючи глибоку інституційну кризу та кругову поруку всередині.

Богдан Логвиненко, військовий, журналіст; сторінка автора у фейсбук