На фото – я – падлюка (повість)......
- 14.10.10, 10:14
15.
Нарешті почав малювати. Ось уже два місяці пройшло як я не брався за пензлі. Мама з татом досі живуть на дачі. Приїжджають, звичайно, кожні три дні, перевірити, чи живий я, чи живі вазони мамині, чи не вбив ще квартиру. Та я й не ображаюся. Світлана тепер живе зі мною. Оленка про це ще не знає. А Світлана знає, що я люблю Оленку. Її виписують уже завтра, а я провідував її всього два рази за весь цей час, і пару разів дзвонив на мобільний. Я тепер палю план та глитаю екстазі. А до цього навіть пива не пив принципово. Слухаю Інді, як і раніше, тролю придурків на форумах. З того часу, за ці два місяці, не прочитав жодної книги, зате побував у п’яти нових клубах. Тупо ходити туди, але потрібно ж хоч щось робити. А Світлана в мене, бо тієї ночі ми напилися маренго й подряпали такі мокрі й п’яні, ну, звичайно, і молоді, як у тій пісні, до неї в гуртожиток. О третій ночі, зрозуміла справа, нас ніхто не впустив, тим паче мене, а її вигнали наступного дня звідти і проблеми були в деканаті, коротше, вона на гачку тепер. Тому Світлана в мене живе. Дідові вона нічого не говорила і зрозуміло, чому. Вона мені тут готує, пере. Їздимо разом на пари, з пар. Роздрукувала фотографії, круті. Аж сльози навертаються, я таким більше зроду не буду, як тоді. Це план так діє на психіку? Мене дуже легко розчулити тепер, сльози навертаються, коли я переглядаю папки на комп’ютері з фотографіями там, де ми з Оленкою, такі щасливі, такі всміхнені. Вона дуже гарна. Русяве густе волосся, довгі вії, тендітні руки, згадую її плавні рухи. У залі на піаніно рамки з тими ж фотографіями. І що воно за магічні картинки з минулого, нерухомі, усміхнені, неживі, але то ми, цілком і повністю, як-то кажуть. О – дід і я, також усміхаємося, мама з букетом фіолетового бузку, тато наламав тоді в інтернатівському садку його, розповідав тоді ще, як за ним собаки гналися, а в нього фобія просто на них, собак тобто, така сама як дехто боїться води, висоти, темноти або закритих приміщень.
Душно тут. Вийду на балкон. Я повторююся, але акваріум замалий, і дихати-таки нічим, у прямому значенні цього слова. Сновидіння не припинили гратися зі мною, а я не припинив гратися з ними, я їх постійно розшифровую, намагаюся керувати ними, але вони-таки мене наздоганяють. Я втомлений, самотній, безнадійний. Нічого мене не розважає. Постійно нудно, щоб я не робив, чим би себе не займав, нової забави вистачає разів на пару, а потім усе повторюється, тупо, усе по-дебільному, голімо мені, аж дурно. Як і тої ночі, я досі готовий померти. Усе це мило, дуже мило.
Повертаюся у свою кімнату. Домальовую пейзаж, химерні кольори, треба було-таки повчитися в Артема змішувати відтінки. Головне тут що? Головне вміти користуватися білилами, а я що? А я не вмію, тому тут усе таке кислотне й кострубате. Менше з тим. Уже немає значення. Пишу в правому нижньому куточку : «Я тебе завжди любив». Повертаюся на балкон, там у тумбочці, пам’ятаю, колись старі рулони невикористаних шпалер лежали, усе правильно, лежать, беру один, рожевий, чи ні, це персиковий, повертаюся в кімнату, знімаю вже майже суху картину з мольберту, завертаю гарно в ці шпалери, підписую чорним маркером: «Оленці на згадку».
Дістаю з шухляди стола конверт із фотографіями, що Світлана зробила, переглядаю знову, не до кінця, не можу більше їх бачити, витягаю свою улюблену, я там дивлюся широко розплющеними очима, читаю в них глибину й дитячу пристрасть, це тоді, коли вона розповідала про те, що в неї нікого немає, а я саме думав про «табулу расу», у мене також тоді був чистий аркуш, бери й малюй тільки, цілую хлопця на фото в лоб, такого знайомого, такого чужого, вкладаю фотографію назад, до інших, заліплюю старанно скотчем, підписую конверт тим же чорним маркером: «Батькам. На фото – я – падлюка».
Складаю ті пакунки в себе на дивані. Просто задихаюся, нема чим дихати тут, іду на балкон. Дорогою через зал в трюмо помічаю своє відображення, призупиняюся, стою, роздивляюся себе, нового – старого, я таким став лише за два місяці, прямо як Доріан Грей, чи ні, як головний герой «Шагреневої шкіри» Оноре де ‘ Бальзака. Гидко стало, такий небритий, зарослий, з немитою головою, у вим’ятій сорочці й розтягнених вельветових штанах болотного кольору, шкіра жовта взагалі якась. П’ятнадцятий поверх - то високо, дійсно високо, особливо, якщо збираєшся вистрибнути з балкону на такій висоті, я точно передумаю, поки летітиму. Але я завжди вмів приймати рішення за декілька хвилин. А тут навіть послання залишив усім. Крім Світлани. А вона й так усе побачить, як-то кажуть, з перших уст, чи ні, тоді вже з перших очей, чи що. Ну все, вдихнути, перехилитися, полетіти. «Какова цена твоей жизни, смешанной с грязью, потертой временем..»*, - ось саундтрек до мого життя. Вдихаю, перехиляюся.., вдихаю, лечу.
*пісня http://blog.i.ua/user/3026999/555151/
попоередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/554441/
на фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/
