О,не кори меня взглядом,
Не прижимайся ко мне.
Не угрожай также адом,
Будто гореть мне в огне.

Помню - к устам припадала,
Чтоб подарить поцелуй.
Сладкий, но с привкусом  ада...
Радуйся, Ева, ликуй! 

Я, охмелевший тобою,
шёл за тобой по пятам.
Что ты дал`а мне с любовью?
Я, ведь, увы, не Адам.

Райской любви мне не надо.
Я лишь желаю  земной.
Ты же - стоящая рядом,
Так далека; мне порой…

Верю, тебе непременно
Будет подарен другой.
Я  ж остаюсь неизменным,
Пусть даже только с собой.


18.03.21

© Copyright: Виталий Тугай
---------------------------------------------------
мой  официальный авторский сайт
"Камин для души": http://lesovihok.avtor.me
страница на фб: www.facebook.com/avtorskaya.VitaliyTugaj/

Нинішнє буття не є часом мовчанки творчої спільноти. Доля розпорядилась жити в добу технічного прогресу та людської закам`янілості, і не провина вченого люду та духовної еліти, що заклопотаному пошуком шляхів виживання загалові заклики до пошани національної гідності видаються пустопорожнім дзвоном. Суспільно-політична та духовно-моральна криза, помножившись на зухвалу ходу споживацької бездуховності, виштовхує чесноту національної самопошани до краю горизонту. Вражає і водночас обурює та легкість, з якою українці власне підмінюють чужорідним. В нинішньому урбанізованому й глобалізованому світі з його шаленою внутрішньою та зовнішньою міграцією дуже складно триматися рідного коріння. Окрім того, історичну пам’ять намагаються затерти й підмінити штучною упереджено-заполітизованою міфологією. Та попри те, земна мандрівка в сучасній історичній хвилині зробила нас свідками складних і водночас доленосних пертурбацій. Час виправляє помилки. В здавалось би вже безнадійний стан втручається Вища Сила, котра лагідно, і водночас наполегливо нагадує українцям про необхідність самоповаги та пошани вилоненого розумом та працею предків. І тоді пробуджується зацікавленість в збайдужілих і непоінформованих, з глибини єства зринають найсерйозніші запитання, а свідомі отримують заохоту до праці та підбадьорення для душі і тіла.

Справжній письменник, рівно як і дослідник та митець ніколи не погодиться втішатись здобутим й скніти в межах комфорту, віруючи що осягнув найвищого рівня. Своєрідне «п’ятикнижжя» (себто наочний доказ праці котра має всі ознаки остаточного осягнення) для багатьох могло б стати доказом самодостатності й віри у здійснення суттєвого вкладу. Нині, можемо втішатись тим фактом, що для збирача й дослідника скіфського періоду української минувшини Миколи Гладкого (як і всякої непересічної та сформованої особистості) справу поступу є принциповою навіть тоді, коли чимало інших спотикалися спокусою спочинку в рамках зручного гетто. Мине небагато років, й насичені легендами та міфами проте потребуючі реальних доказів кількатисячолітньої історії українців, немов казку починатимуть наукові публікації словами:

- У не такі віддалені часи, коли загал зневірювався й втікав з України в пошуках щастя на чужину, жив поміж нами дивний чоловік, для якого прагнення віднайти і врятувати від розпаду на іржавий пил створеного предками не було пустопорожнім дзвоном.

Цьогорічна Покрова, скориставшись особою вже згаданого почесного доктора мистецтвознавства україно-американського інституту «Concordia» Миколи Гладкого збагатила Україну щедрим, ошатним, видрукованим на глянцевому папері енциклопедичним дарунком «Золоті обереги великої Скіфії». Кожне з п’яти попередніх  видань пана Миколи зацікавлювало світлинами артефактів й змушувало до вивчення скіфського періоду. Новітнє видання суттєво різниться від попередніх наявністю описів, чим відразу дає належно непоінформованим (прикро, але таких чимало) немалий пласт інформації. 

Практикований світом вимір вже облишив практику визначення цивілізованості народу відсотком миючих руки перед вживанням харчу та належним користуванням вбиральнею, туалетним папером й зубною щіткою. Їх обов'язковість в побуті вже давно є аксіомою. Рівень освіченості й культури визначається знанням власної історії та ставленням до створенного прабатьками прабатьків. Нація (себто етнічна спільнота, котра здобула державність,) для якої матеріальні творіння предків є лише музейними експонатами, за огляд яких іноземний турист готовий заплатити ціну вартості вхідного квитка до кола праведних і передових народів ніколи не потрапить. Суспільство без національної пам`яті є здеградованим. Створене пращурами найбільше потребують нащадки. Без нього вони відкриті до асиміляції й вимираюча спільнота душевних інвалідів, поєднаних хіба-що спільним походженням.

Справа вивчення та розуміння минулого, рівно як і опанування знань про процеси та їхні передумови, котрі формували наш історичний досвід, уможливить здійснити аналіз того, ким ми є, чого досягли, і яким можемо уявити та навіть планувати майбутнє. Мусимо вивчати історію, котра не обмежується знанням подій минулого, а й пояснює сьогодення та сприяє здоровому поступу. Поділене на раси та етнічні спільноти людство в кожній з них породило власне окреслення культури. Етнічність наших предків формувалась в специфічному довкіллі та конкретній географічній ніші. Ці історично зумовлені чинники суттєво вплинули на світосприйняття та спосіб вираження й кваліфікації світу.

Трагічної ознакою української минувшини є знищення її матеріальних слідів. Що таке історія без реальних доказів? Розриті бульдозерами з ініціативи «дипломованих археологів» тисячолітні могили позбуваються призначення візуального нагадування про життя, котре колись вирувало. Звістка про знахідку селянином на городі або земельному паї виробу з бронзи, якому понад дві тисячі років, навряд чи потрапить на перші шпальти друкованих видань, але це жодним чином не свідчить про її реальну вагомість. Насправді, віднайдений голос давніх артефактів є джерелом або принаймні доказом глибини нашої цивілізації. В часи мало не всезагальної апатії та спустошення свідомості ця здавалось би буденна подія насправді є актом нагадування Матір`ю Землею українцям, що саме вони є автохтонами, й окрім споживання дарованих щедрим і родючим чорноземом плодів, мають обов`язок шанувати рясно политу кров`ю і потом землю предків.

В колі історичних пам’яток мистецтва творіння скіфських майстрів посідають окрему нішу. Періоди в минулому України, котрі відносяться до-, або після скіфських часів, різняться суттєвою «бідністю» на вироби з золота. Правдоподібно скіфи перейняли в своїх попередників кіммерійців мистецтво лиття з бронзи, проте ані самі кіммерійці, ані сармати, котрі майже кількома століттями потому залюднили вже скіфські терени, не практикували масового «виробництва» з дорогоцінних металів. Певно саме ця обставина і зобов`язує кожного небайдужого до минулого та долі рідного народу уважніше придивитись саме до «золотого» періоду прадавньої України.

Створені скіфськими майстрами вироби «звіриного стилю» (своєрідна «теологічна фауна») зачаровують фантазійною уявою та вмінням детально змалювати побачене. Здебільше золота, рідше срібна лита й тиснута торевтика вражає навіть нинішніх майстрів вмінням детально відобразити кожну частку тіла і кінцівок. На відлитих близько двох тисяч років тому пластинах (вага яких від чверті одного грама до кількох та розмірами від дійсно мініатюрних до кількох сантиметрів) донині без новітніх електронних пристроїв й склозбільшуваних засобів реально розглянути людські риси обличчя, напружені в часі руху м`язи звірів, без зусиль розрізнити горду поставу, спочинок або вираз страждання підданих нападу грифонами. Щоб зафіксувати в пам`яті образ нерухомого оленя, сполоханого зайця або ширяючого в небесній купелі птаха, рівно як і кожного мускулу завмерлої на поверхні води жабки, майстер мусив годинами, а можливо і днями непорушно (аби не злякати) спостерігати за ними, обтяжуючись через певний проміжок часу увіковічненням зафіксованого пам`яттю образу.

Факт відсутності в скіфів літерної або ієрогліфічної писемності спонукає до більш уважного вивчення значінь створених їхніми майстрами образів. Вміння зафіксувати сучасним фотографом у світлині соту частку миті звичайно ж є мистецтвом, але мусимо визнати, що вміння передати настрій, відчуття і навіть емоції у виробі вимагає неабиякого таланту.

Окремої уваги заслуговує вивчення і дослідження значінь створених скіфськими майстрами образів. Втішаючись вмінням предків підмічати та фіксувати тонкощі й водночас остерігаючись ризиків неправильного тлумачення, автор «Золотих оберегів великої Скіфії» вдається до пошуків джерела натхнення та з`ясування їхнього духовного змісту. Серед відтиснутих на золотих пластинах сцен побутового і батального жанру нерідко трапляються двоє воїнів, котрі міцно обійнявшись п`ють з одного рогу або чаші, та лучники з накладеними в натягнуті титяви стрілами, котрі, стоячи спиною один до одного, надійно перехрестили ноги аби в часі захисту від атакуючого ворога підбадьорюватись взаємним торканням (а отже не самотністю) і водночас не заважати вражати нападників. Хіба це не прототип практикованого вже в більш пізні часи козаками побратимства? Що може означати дерево з плодами, котре лучники прикривають власними тілами? Його важливість в скіфському світогляді не викликає сумніву, і факт готовності пожертвувати життям задля захисту це доводить. Сакральним значінням цієї сцени може бути захист чогось вкрай важливого у духовному вимірі. Рідна земля (себто територія замешкання) трактувалась скіфами спадком батьків і боргом перед ще ненародженими. Ось так започатковані у сиву давнину традиції (а з ними і світогляд) переживають своїх творців й надихають нащадків.

Нехай добрий приклад пана Миколи Гладкого надихає і нас в ці непрості часи.

                                                                                       Олесь Вахній     

Нежнейший бархат лепестка...
Но вот беда - нельзя касаться.
Ну, а садовника рука
Имеет право прикасаться?

В его натруженных руках
Цветку наверно нет уюта.
Когда ладони в мозолях,
Касаться нежности - кощунство.

Нерукотворной красоте
Не нравится шероховатость.
Он так дотронуться хотел,
Но соблюдал запрет, как святость.
 
Его задача поливать,
Окучивать растенья эти...
Откуда было ему знать,
Что нарушаются запреты.

16.01.21

 © Copyright: Виталий Тугай
--------------------------------------------------
мой  официальный авторский сайт
"Камин для души": http://lesovihok.avtor.me
страница на фб: www.facebook.com/avtorskaya.VitaliyTugaj/