У Кривому Розі в ніч на 30 липня невідомі осквернили пам'ятники над могилами двох бійців - учасників АТО Іллі Гайдука й Геннадія Дощенко. Про це у своєму Facebook повідомила сестра одного з загиблих Уляна Гайдук.



Криворізькі вандали розвалили могили бійців АТО

За її даними, вандали повалили пам'ятник бійцю Гайдуку й погнули пам'ятну дошку на могилі Дощенко. Після огляду кладовища близькі також виявили, що ще один пам'ятник невідомі намагалися пошкодити.



Криворізькі вандали розвалили могили бійців АТО

За фактом вандалізму сім'я бійця написала заяву до поліції, слідчі вже зняли відбитки пальців із пам'ятників.

Відзначимо, що представники Всеукраїнського об'єднання "Визвольний рух" оголосили винагороду в 20 тис. грн за впіймання або надання інформації про вандалів.

http://znaj.ua/news/regions/54864/krivorizki-vandali-rozvalili-mogili-bijciv-ato.html

На Львівщині відкрили пам’ятник жертвам Армії Крайової

31 Лип. 2016

B селі Милошовичі Пустомитівського району відкрили пам’ятник жертвам АК.



Це пам’ятник 36 мирним українцям, яких було вбито польською армією. Одних вбито, одних – спалено.



Це історія, яку потрібно пам’ятати хоч би для того, щоб вона ніколи не повторилась.



Це пам’ять про тих, хто загинув від рук окупантів. Пам’ять про тих, хто захищав українців від окупантів.


Михайло Галущак

http://ukrpohliad.org/news/na-lvivshhyni-vidkryly-pam-yatnyk-zhertvam-armiyi-krajovoyi.html

Комент Б.Г.: Дуже і дуже правильно! І чим більше ми таких меморіалів відкриємо - тим більше стане зрозуміло Світу, хто кого гнобив. Ще потрібно широкий розголос про концтабір Безеза-Картузька на Волині виключно для українських патріотів, куди саджали без вироку суду і захисту адвокатів під час окупації Польщею 1921 - 1939 років Західної України.


Документи ОУН та УПА з архівів КГБ про польсько-український конфлікт тепер он-лайн

http://ukrpohliad.org/blogs/dokumenty-oun-ta-upa-z-arhiviv-kgb-pro-polsko-ukrayinskyj-konflikt-teper-on-lajn.html

 31.07.2016


Держава, яка не володіє ядерною зброєю,

коли інші володіють цією зброєю,

не володіє власною долею.

Шарль де Голль.

Після розпаду СРСР Україна мала третій у світі за розмірами ядерний потенціал. Рішення про знищення стратегічних носіїв та передачу Росії 1734 ядерних боєголовок до них Київ ухвалив під тиском США та Росії.

У грудні 1994-го Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерна держава, а остання боєголовка була вивезена до Росії у серпні 1996 р. У рамках трьохсторонньої угоди США і Росія дали гарантії щодо територіальної цілісності і незалежності України, а також відмовилися від використання проти неї сили "у відповідності з принципами Заключного акту ОБСЄ". Добровільна відмова України від ядерної зброї трактувалася як перша подібна акція у світовій практиці на фоні бажання інших держав отримати контроль над військовим атомом. Єдиною державою, яка відмовилася від розробок у ядерній галузі, була Південно-Африканська Республіка, яка фактично виміняла таке рішення в обмін на позиції лідерства на Африканському континенті. Але рішення ПАР не йде у порівняння з рішенням України. Хоча б тому, що у ПАР ядерної зброї не було.

Подальші події у відносинах із Росією показали наскільки непродуманим і злочинним стосовно своєї країни виявився подібний крок. Постійні торгівельні війни,  військовий конфлікт на Сході України і окупація Криму показали, що Росія не збирається виконувати свої зобов'язання згідно з умовами договору як гарант нашої  територіальної недоторканності.

У цих умовах дедалі частіше постає питання про повернення ядерного потенціалу і статусу ядерної держави, як фактору стримування агресивних  дій наших сусідів.

Свого часу вся атомна енергетика виникла із програми розробки ядерної зброї. Сьогодні навіть дуже побіжний аналіз ситуації говорить про те, що економічний і науково-технічний потенціал України достатній для зворотного ходу. За наявності існуючої технологічної бази, відтворення ядерного потенціалу і виробництво ядерних боєзапасів зажадає п'ять—сім років, якщо щорічно вкладати 200—300 млн. доларів. На території України є два підприємства із видобутку і переробки урану. Завод із виробництва важкої води, технологія розробки електронних компонентів і навіть спеціальна техніка, яка вимірює ізотопний склад ядерних матеріалів. Вітчизняні фахівці запевняють, що Україна у дуже короткі строки може реалізувати такі відсутні ядерні технології, як отримання тритію, реактор-виробник збройного плутонію, радіохімічний завод зі збагачення плутонію і металургійний завод із виробництва збройного плутонію. Також можна окремо підкреслити, що Україна є одним із найбагатших регіонів, де є уран.

Великим плюсом є і те, що із 20 ракетних комплексів, які були на озброєнні колишнього СРСР — 13 були розроблені у дніпропетровських  КБ "Південне" та ВО "Південмаш".

Що стосується самого ядерного циклу, є цікавою думка керівника Дніпропетровського філіалу Національного університету А. Шевцова, який вважає, що за наявності політичної волі і 1 млрд. доларів знадобиться лише півроку. Вчений вважає, що Україна спроможна створити ядерні боєприпаси як на основі збагаченого урану, так і на основі плутонію. Найбільш простим для нас може бути так званий "плутонієвий шлях" розробки ядерної зброї. Вартість невеликого реактора-виробника збройного плутонію 239Pu та радіохімічного заводу коштуватиме кілька десятків млн. доларів. Ще дужче витрати можна зменшити за рахунок виділення плутонію із ТВЕЛів. Точність рахунків ядерних матеріалів МАГАТЕ, яка дорівнює 99%, дає змогу на "втратах" 1% плутонію, щомісячно отримувати по одному ядерному боєзапасу. Плутонієвий шлях дасть змогу Україні у стислі строки стати володарем 100 ядерних зарядів середньої потужності у межах 15 кг.

Шлях створення ядерної зброї на основі збагаченого урану 235U до 90% рівня, більш дорожчий, оскільки більш технологічний. Але все необхідне Україна має, створення спеціальних високошвидкісних центрифуг – питання залучених коштів і часу. Таким шляхом пішли Пакистан та Індія та порозі — Бразилія й Аргентина. Академік НАНУ Віктор Бар'яхтар вважає, що при порівнянні України та Індії та Пакистану, Україна навіть за дуже поганих обставин могла значно швидше стати ядерною державою із ядерною зброєю ніж дві останні країни.

Офіційний ядерний клуб сьогодні складається з таких держав: США, Росія, Британія, Китай, Франція. Коло неофіційних власників значно ширше. Зараз 30-40 країн світу мають можливість створити ядерну зброю. Від звичайних озброєнь, які треба раз у раз демонструвати, у ядерної зброї є важлива і унікальна риса: воно виконує стримувальну функцію не тільки своїми військово-технічними характеристиками, а вже фактом своєї наявності у цієї країни. Ядерна зброя є фактором "непрямої дії, політичної зброї". Офіційні власники ядерної зброї це декларують у своїх доктринах із урахуванням власних політичних інтересів. Наприклад,  Франція вже дала основні положення своєї доктрини. Французькі ракети будуть націлені не тільки на ті держави, які мають ядерну зброю, а й на ті, які можуть використовувати проти Франції свої хімічні та біологічні арсенали. Наявність таких цілей – одна із форм ядерного стримування. За висловами екс-прем'єра Маргарет Тетчер саме наявність ядерної зброї, як фактору стримування зіграло вирішальну роль у протистоянні у "холодній війні" між заходом і СРСР.

Ведення серйозного діалогу про відновлення Україною ядерного статусу є цілком слушним кроком і сприятиме ревізії недіючих гарантій безпеки. Окрім того, Україна може впритул наблизитися до створення ядерної зброї, залишивши цей крок, як останню можливість, необхідну для збереження державності. Така програма може бути реалізована у рамках розвитку атомної енергетики із урахуванням розширення її компонентів, які потенційно можна бути використати у військовій справі.

Ворожі кроки наших сусідів, які зазіхають на наші території, не залишають нам іншого вибору, як створення ядерного потенціалу, як гаранта безпеки і територіальної недоторканності наших кордонів.

Дмитро Снєгирев

http://glavred.info/politika/yaderniy-status-ukrayini-mif-chi-realnist-379961.html

Комент Богдана Гордасевича: Є ще легший шлях так званих "брудних бомб", які ми можемо зі завалів-сховищ у Чорнобилі зробити їх стільки, що вкриємо радіацією не тільки Московську область, але і по Урал в кілька шарів.

Посол України в Хорватії Олександр Левченко

Газета Боснії і Герцоговини "Незавісне новіне" 29 липня ц.р. опублікувала інтерв'ю Посла України в Хорватії Олександра Левченка

29 липня, 17:58

- Як ви оцінюєте зустріч у Баня-Луці Центральноєвропейської ініціативи, яку організував Ігор Црнадак, Міністр закордонних справ БіГ?

Міністри закордонних справ країн Центральної Європи зібралися в Баня-Луці 15-16 червня. На цей раз порядок денний був надзвичайно серйозним. На жаль, сьогоднішня Європа щодня зустрічається з новими викликами, такими, як міграційна криза чи боротьба з міжнародним тероризмом. Але на зустрічі обговорювалось і багато важливих позитивних тем, таких, як посилення співробітництва між країнами регіону, робудова між ними енергетичних та інфраструктурних зв'язків і, звичайно ж, європейська інтеграція.

Я поінформував учасників форуму про ситуацію в окупованому Донбасі й Криму, закликав наших партнерів посилити підтримку України в її боротьбі проти російської агресії. Разом із тим я помітив досить дивну тенденцію. Багато говорилося про мігрантів і терористів, але майже ніхто не згадав про трагедію України, не кажучи вже про те, що ніхто не посмів згадати Росію як винуватця трагедії. Заради Бога, Україна ж не десь в Океанії, війна палахкотить в нашому регіоні і загрожує стабільності всієї Європи! Ви можете скільки завгодно заплющувати очі, але небезпека від цього не зникне. А дипломатична сором'язливість у прямому іменуванні агресора лише додає йому впевненості.

   Що стосується організації форуму, то я можу тільки подякувати і привітати наших господарів. Політика не є тільки раціональним розрахунком, дуже важливою є й емоційна складова, створення симпатії. Я впевнений, що ваша країна і ваше місто залишили найкращі спогади в усіх  високих гостей форуму.

- Які враження від цьогорічної зустрічі українців у БіГ?

17 липня в селі Деветина відбувся 16-й Фестиваль української національної меншини "Червона калина", а одночасно і святкування 50-річчя культурно-просвітницького товариства "Тарас Шевченко". Єдине, що можу сказати, - я в захваті. Це було свято не тільки пісні й танцю, а й національного духу. Я радий, що цей дух живий і здоровий навіть через століття від часу імміграції.

Українці прийшли сюди в 19-му столітті з Галичини, яка була тоді, так само як і Боснія й Герцеговина, в складі Австро-Угорської імперії, тобто в той час це не була навіть справжня еміграція. Тільки потім виявилося, що переселенці відділені від своєї батьківщини кількома кордонами. Однак, прийшовши сюди, вони опинились в чужій країні, але не серед чужих людей. Слов'янська близькість – це надзвичайно сильна річ. Мови близькі й зрозумілі, культура і традиції дуже схожі, а менталітет практично однаковий. Це сприяло інтеграції в нове середовище, але також і асиміляції. Асиміляція особливо зросла в наш урбанізований час. Якщо в селі з компактною меншиною національні ознаки зберігались самі собою, то в містах це вже не спрацьовує просто так. У наш час національні меншини можуть вижити, тільки якщо вони докладатимуть для цього додаткових зусиль. Це перш за все школи і засоби масової інформації рідною мовою та народна творчість. Українська держава вважає своїм обов'язком підтримувати співвітчизників у Боснії і Герцеговині в цій благородній справі.

- Якою є ситуація в Україні зараз і чи триває збройний конфлікт?

Головною проблемою України, звісно, є російська агресія, війна, загибель людей. Ця проблема поділяється на дві різні частини – Крим і Донбас. Крим був окупований і незаконно анексований у 2014 році. Зараз цей півострів перетворився на острів, ізольований від іншого світу. Крим завжди був пов'язаний з материковою Україною, звідки суходолом постачалися харчі, товари і навіть вода. Тепер постачання відбувається морем з Росії, що призвело до падіння рівня життя. Занепав і туризм, завдяки якому жила велика частина населення. Все це спричиняє фрустрацію навіть у тих кримських росіян, які підтримали окупацію. Хоча сумніваюся, що це справді турбує Кремль. Для нього Крим є не курортом, а величезною військовою базою, а на військовій базі цивільні є зайвими. Режим у Криму типовий для окупованих територій. Усе контролюється силами безпеки і армією. Народ після української демократії знову повернувся у  радянський страх, коли свобода слова існувала лише вдома. Проти українців і кримських татар застосовується справжній терор. Людей арештовують і засуджують «за сепаратизм» (!), а часто вони просто зникають безвісти. На відміну від Криму, на Донбасі українська армія чинила опір російським окупантам, тож вони захопили лише частину регіону і не змогли просунутися далі. Особливо жорсткими бої були у період з літа 2014 до зими 2015 року, що коштувало нам 10 000 життів. Мінські домовленості у лютому 2015 року припинили велике кровопролиття, але помиляється той, хто думає, що цим проблему вирішено. Російська сторона кожного дня порушує перемир’я, хоча й «у малому форматі», так що до сих пір щодня  гине декілька наших військових. З моменту підписання Мінських домовленостей було вбито близько тисячі українських бійців. Тож самі вирішуйте, чи це більше схоже на мир, чи на війну. Особливо погіршилася ситуація у липні цього року. Росія порушувала режим припинення вогню і по 70 разів на день, використовуючи артилерію великого калібру, заборонену у Мінську.  Дев’ятнадцятого липня загинуло семеро наших військових, 23-го липня – шестеро. На Донбас Росія ввела велику кількість військової техніки, крім іншого 702 танки, що більше ніж має Німеччина і Велика Британія разом узяті. Москва однозначно насміхається з Мінських домовленостей. Ситуація дуже небезпечна. Україна закликала всіх міжнародних партнерів посилити тиск на Кремль, щоб зупинити поширення агресії проти України.

- І Україна, як і БіГ має достатньо викликів щодо верховенства права. Яка зараз ситуація, чи щось змінюється?

Вся історія незалежної України – це боротьба старої радянської спадщини і сучасного європейського світосприйняття. Майдани 2004 і 2013 років свідчили, що демократичні ідеали справедливості і свободи в Україні – реальні речі. І що найважливіше – носієм цих ідеалів є сам народ, який готовий вийти на майдани, щоб їх оборонити. Чіткою вимогою Майдану 2014 року було проведення комплексних реформ, а перш за все у боротьбі з корупцією та гарантуванні верховенства права. Тому найбільші зміни відбулися саме в цих сферах. Створено Антикорупційне бюро з великими повноваженнями, проводяться реформи судів, прокуратури та поліції. Реформується і державна адміністрація, приймаються сотні законів, спрямованих на звільнення нашої економіки від бюрократичних пут і корупції. І все це відбувається за європейськими стандартами й у тісній співпраці з нашими партнерами в Брюселі.

- Якою Ви бачите ситуацію у БіГ, де є можливості тісної співпраці?

Ситуація у БіГ звісно є складною а причини всім очевидні. І тут тяжке минуле вступає у конфлікт з прогресивними європейськими тенденціями. Країна ще  повністю не видужала від жахливих травм братовбивчої війни. Але надію, ба навіть упевненість дає те, що БіГ постійно знаходиться під патронатом міжнародної спільноти. ЄС останнім часом збільшила допомогу вашій країні у проведенні реформ, а надзвичайно важливим є те, що вам гарантовано членство в ЄС. Співпраця України і БіГ має гарну природну основу: близькість і дружбу наших слов’янських народів. Треба тільки доповнити її конкретними проектами.   Ми можемо обмінюватися досвідом європейської інтеграції і проведення реформ. Україні, яка нині захищається від зовнішньої агресії, був би цікавим ваш багатий досвід післявоєнної відбудови і примирення. Особливу увагу треба звернути на економіку. Нас, скажімо, цікавить ваша фармацевтична промисловість. Україна може запропонувати БіГ свої сільськогосподарські продукти і продукцію важкої індустрії. Перспективи є, потрібне лише взаємне бажання їх реалізувати.   
http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4737-gazeta-big-nezavisne-novine-29-lipnya-cr-opublikuvala-intervju-posla-ukrajiniv-khorvatiji-oleksandra-levchenka

Стаття Посла України в Хорватії Олександра Левченка в газеті "Ютарні лист" під назвою "Гібридна війна. Росія. Україна. Європа".

20 липня 2016 року

Останнім часом часто чуємо, що Україна опинилася в тіні на тлі інших подій – міграційної кризи, війни у Сирії та росту тероризму в Європі. Проте агресія Росії проти України, окупація Криму та Донбасу нікуди не зникли. Більше того, через два роки дедалі чіткіше видно, що гібридна війна проти України розрослася до гібридної війни Росії проти всього західного світу.   

Гібридна війна – це не армійський, а спецслужбістський тип ведення воєнних дій і починається вона задовго до того, як жертва її помітить. Коли почалася війна спецслужбіста Путіна проти України? Можливо, у 2000 році, коли він в якості гімну Росії повернув гімн Радянського Союзу? Або у 2005 році, коли він заявив, що розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття і коли після Помаранчевої революції російські ЗМІ почали активно формувати образ України як ворога, так що через 9 років російський солдат уже був психологічно готовий стріляти в українських братів? Постфактум ми всі розумніші, але тоді ніхто не міг повірити, що все це ознаки майбутньої інтервенції і що війна між Україною і Росією взагалі можлива.

Проте неможливе знову сталося. Ще один великий вождь повірив у те, що його хвороблива імперська фантазія справжніша від реальності і що він переможе весь світ. Анексувавши Крим, Росія порушила весь світовий безпековий порядок. Проблема Криму визначає і значення вогнища конфлікту на Донбасі, хоча через криваву війну воно привертає до себе набагато більше уваги, ніж півострів. За допомогою санкцій міжнародна спільнота змусила Кремль до переговорів у Мінську. Домовленості  від лютого 2015 року зупинили велике кровопролиття, але не сам конфлікт. Росія порушує режим тиші по 50 і більше разів на добу. Тож самі вирішуйте чи це більше мир, чи війна.

Кінцевою метою Мінських домовленостей є повернення окупованого Донбасу під суверенітет України, тому ми об’єктивно зацікавлені у їх реалізації. Москва – навпаки. Якщо вона залишить Донбас, прийде черга  питання Криму. Тому її головне завдання – затягування Мінського процесу. Але, звичайно,  вона має й другорядні, хоч і не менш підступні завдання. Першим є дестабілізація і виснаження України шляхом тліючої війни. Друге – спроба позбутися дуже болючих економічних санкцій. Заради цього Росія використовує такий трюк. Вона вимагає, щоб Україна негайно надала Донбасу особливий статус, а також щоб місцеві вибори були проведені там вже цього літа.

Таким чином, в той час, коли всі займаються пошуками шляхів вирішення конфлікту, Кремль займається обманом. І ще одне треба мати на увазі. Будьте певні, що Кремль із Заходом веде не тільки переговори, а й війну. Ту саму «гібридну», у якій таємні службі такі вправні. Гібридна війна не оголошується, і жертва може помітити її лише тоді, коли з’являються очевидні  результати.

Багато політологів вважають, що  саме Росія стоїть за міграційною кризою і терором. Скажімо,  зв’язок між утручанням російських військ у сирійську війну і різким зростанням емігрантської хвилі є очевидний. Терористичні акти, як не дивно, усі виявилися корисними Кремлю. Держава – агресор, яка перебуває під санкціями й у ізоляції, раптово нав’язує себе в ролі миротворця і незамінного  партнера.

Перша мета Росії – відміна санкцій, яким під силу зламати її економіку. Над цим вона працює надзвичайно активно.

Наступна мета російської гібридної війни набагато амбітніша – розбити єдність між ЄС та США, а також всередині ЄС і НАТО. Це видно  з напрямків пропаганди, серед іншого і  зі статей російських офіційних осіб у хорватській пресі.

Все, що я сказав жодним чином не значить, що з Кремлем немає сенсу вести переговори. Якраз навпаки. Переговори є єдиним реальним шляхом вирішення конфлікту. Треба тільки повністю усвідомлювати, з ким маєш справу, і розуміти, що у нього на думці. Поки що світова спільнота має достатньо потужностей, щоб за допомогою рішучої політики та послідовних санкцій змусити Росію дотримуватися міжнародного права. У цьому сенсі недавній Саміт НАТО у Варшаві є важливим кроком у правильному напрямку.

Посол України в Хорватії    Олександр Левченко
http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4718-stattya-posla-ukrajini-v-khorvatiji-oleksandra-levchenka-v-gazeti-jutarni-list-pid-nazvoju-gibridna-vijna-rosija-ukrajina-jevropa

Інтерв’ю Посла України в Хорватії Олександра Левченка газеті "Вечерній лист" від 13 липня 2016 року

Інтерв’ю Посла України в Республіці Хорватія Олександра Левченка газеті «Вечерні лист» під назвою «Українці хочуть  модель мирної реінтеграції Подунав’я застосувати у себе».

Хорватія не відома як важливий експортер, але це не означає, що вона не має своїх козирів, які може запропонувати решті світу. Так, Україна має серйозні наміри застосувати концепцію мирної реінтеграції хорватського Подунав’я до території, яка в цей час не перебуває під її контролем. Посол України в Хорватії Олександр Левченко вважає, що хорватську модель можна було б використати стосовно українського регіону Донбас, який зараз під окупацією Росії. Посол стверджує, що там знаходиться близько 7000 російських військових і, стільки ж паравійськових сил. І всією цією військовою машиною керують російські офіцери.

Українська сторона наголошує, що Мінські домовленості, підписані на початку 2015 року, говорять власне про мирну реінтеграцію.

Подібності і відмінності

Хоча й існують певні спільні риси, не можна не помітити й різниці різниці між хорватською та українською ситуацією. Європейський Союз та США підтримали Хорватію у конфлікті з Сербією, яку очолював Слободан Милошевич. Тоді на чолі Росії був Борис Єльцин, який       не бажав входити в конфлікт із Заходом через сербські інтереси. Зараз в Україні стикаються інтереси Заходу і Росії, яку очолює жорсткий Путін. Не схоже, що він просто так відмовиться від здобичі, яку захопив за допомогою війни. Посол Левченко впевнений, що Захід комбінацією економічних санкцій і політичного тиску зможе примусити Путіна погодитися на мирну реінтеграцію Донбасу у державно-правовий простір України. Мирна реінтеграція Подунав’я була здійснена під контролем ООН. Тим часом в Україні головне слово належить ОБСЄ, яка вже має спостерігачів на місцях. Вони мали б забезпечити  кордон між Росією і окупованою частиною України, яку контролюють проросійські сили.

У відповідь на питання, чи погодиться Путін повернути Україні все, що привласнив у війні, Посол Левченко наголошує, що у міжнародних відносинах існує інструмент «примусу до миру». Він очікує залучення країн ЄС, які повинні вчинити тиск задля здійснення мирного процесу, і наголошує, що вони вже показали свою єдність у  введенні санкцій проти Росії.

-  Для нас головнішим є, щоб російські регулярні війська та пара військові формування залишили Донбас.  Виведення військ є передумовою для будь-яких наступних кроків – вважає Посол України, додаючи, що тільки тоді можна  було б організувати й вибори. Дуже схвально відгукувався про майбутнього голову Хорватської демократичної спільноти Андрея Плєнковича, який є Представником Європейського Парламенту в Україні. Посол Левченко говорить, що зовнішньополітичні цілі України – вступ до ЄС та НАТО.  На наше запитання, що він думає про побоювання багатьох європейців, що на території України може відбутися великий конфлікт між Росією і Заходом, Посол сказав, що Україна не хотіла конфлікту, але стала його жертвою. Він закликав міжнародні організації, які своїми документами гарантують принцип непорушності кордонів, допомогти Україні повернути анексований Крим і окупований Донбас.

Уникнення конфронтації  у кінці 30-х років минулого століття призвело до ще страшнішого конфлікту – Другої світової війни. Я переконаний, що проблему можна вирішити мирним шляхом за допомогою санкцій і політичного тиску, які підтримає НАТО. Що ж стосується військового тиску на Путіна, то  Посол впевнений, що ніхто у Європі не бажає терпіти агресивну російську політику по відношенню до сусідів.  

http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4697-intervju-posla-ukrajini-v-khorvatiji-oleksandra-levchenka-gazeti-vechernij-list-vid-13-lipnya-2016-roku

http://infoprostir.te.ua/?p=134567

Де Бережани, а де Америка, Голлівуд! Однак рід однієї із всесвітньовідомих голлівудських актрис має коріння у багатому на історію та визначних постатей симпатичному галицькому містечку. Барбра Стрейзанд (Barbra Streisand)! Так, саме дід цієї голлівудської знаменитості, як стверджують дослідники, народився у Західній Україні, в містечку Бережани, що на Тернопільщині. Та й інші родичі також.

Днями українські військові взяли в полон пораненого офіцера одного із загонів проросійських сепаратистів на Донбасі, який виявився кадровим старшим лейтенантом російської армії на ім'я Олексій Седиков, родом з Архангельської області. Це підтверджують і його власні свідчення, і знайдені при ньому документи. Відеозапис допиту Седикова і його розмову з українськими журналістами показали кілька українських телеканалів.

Розповідь Олексія Седикова про те, як він потрапив на схід України, його оцінки обстановки і настроїв на території, підконтрольній бойовикам, становлять великий інтерес, каже журналіст, військовий кореспондент українського телеканалу «1+1» Андрій Цаплієнко, який був серед тих, з ким полонений росіянин (який спочатку назвав себе Олександр) погодився спілкуватися.

– У районі села Троїцьке, Луганська область, у ніч на 11 липня був обстріл наших позицій з боку бойовиків. Обстріл почався десь о 22:20, а о 22:45 спостерігачі помітили трьох озброєних чоловіків, які рухалися до українських позицій. Їх дочекалися і запропонували їм здатися. Вони відмовилися. Тоді українські військові відкрили вогонь, в результаті чого всі троє були поранені. Один із них, як з'ясувалося, його звали Натан Цакіров, був поранений смертельно і помер на місці. Другий трохи пізніше помер, отримавши поранення в груди. Олексій Седиков отримав поранення в область стегна, і його вдалося врятувати, і ми змогли з ним поговорити.

– Ви вже довго працюєте в зоні АТО на сході України, при цьому пишете, що це було одне з найскладніших Ваших інтерв'ю за весь час. Чому?

– По-перше, коли ти спілкуєшся з військовополоненим, це вкрай важко, знаючи, що ця людина воює проти твоїх товаришів. У мене на фронті дуже багато друзів за роки війни з'явилося. І знати, що ця людина могла стріляти в них... Другий момент – ця людина поранена, з пораненими спілкуватися також досить складно. По-третє, він від самого початку відмовився від інтерв'ю, кричав: «Я не буду з вами спілкуватися! Мені потрібні тільки російські журналісти! Я хочу бачити консула!». У нього була істерика. Дуже складно було перечекати цю істерику і переконати людину піти на розмову. Ми не можемо спілкуватися з людиною всупереч її бажанню і коли вона перебуває у такому стані.

    Він ніяк не хотів розуміти, що перебуває на території іншої держави, що він прийшов на територію цієї держави зі зброєю в руках як окупант і агресор

Довелося, по-перше, його переконати. По-друге, було вкрай складно спілкуватися з ним, розуміючи ступінь зазомбованості цієї людини. Він абсолютно не хотів визнавати очевидних речей. На фразу «ви воюєте проти нас» він відповідав фразою «а ви воюєте проти нас». І він ніяк не хотів розуміти, що перебуває на території іншої держави, що він прийшов на територію цієї держави зі зброєю в руках як окупант і агресор. Десь всередині нього, напевно, Україна – це не окрема країна, а якась територія, яка за волею провидіння якось випадково опинилася самостійною, і її терміново потрібно повернути в стійло.

    У нього були психологічні проблеми через розлади в сім'ї. Мабуть, це теж його підштовхнуло до того, щоб виїхати на Донбас

Тому доводилося з ним говорити акуратно, наводити такі аргументи, з якими він не міг би сперечатися, щоб ця людина трошки зрозуміла, що вона перебуває в іншій країні, що він – окупант. Мені здається, що в якійсь мірі це вдалося. Плюс у нього певна культурна обмеженість була присутня. Він аргументував свої вчинки так: «Пам'ятайте фільми «Троя», «Триста спартанців»?». Весь його культурний горизонт був обмежений ось такими дитячо-голлівудськими поняттями про добро і зло. Проте все-таки ми з ним поговорили. Вдалося з'ясувати, що у нього були психологічні проблеми через розлади в сім'ї. Мабуть, це теж його підштовхнуло до того, щоб виїхати на Донбас.

– У його зізнаннях і розповідях про те, що відбувається на землях, захоплених «ДНР» і «ЛНР», щось принципово нове для Вас прозвучало?

– Спочатку з ним вдалося поговорити співробітникам Служби безпеки України, на камеру. Частина цього інтерв'ю потрапила в інтернет. Потім він поговорив з нами. І це були ніби дві абсолютно різних розмови за настроєм.

    Нам вдалося з'ясувати деякі загальні факти: що на командних посадах у збройних структурах бойовиків числяться російські офіцери (це він підтвердив і в першому, і в другому інтерв'ю), що ці люди приїжджають і виїжджають, що це – відрядження

У першому інтерв'ю він був більш податливий, мабуть, розумів ситуацію. Йому потрібна була допомога. Він був готовий дякувати кому завгодно. З нами він був спочатку агресивішний. Інформація, яку він дав у другому інтерв'ю, дещо відрізнялася від попередньої. Але при цьому нам вдалося з'ясувати деякі загальні факти: що на командних посадах у збройних структурах бойовиків числяться російські офіцери (це він підтвердив і в першому, і в другому інтерв'ю), що ці люди приїжджають і виїжджають, що це – відрядження.

Він підтвердив, що досить велика кількість озброєних людей з «підрозділів збройних сил» «ДНР» і «ЛНР» підведені в район Дебальцева. Це, зокрема, ті речі, які нас цікавили. Тому що ми не розуміємо, з чим пов'язана нинішня активізація бойовиків уздовж лінії фронту. Чи то це готується наступ, чи то це чергове розгойдування ситуації – при тому, що Україна дотримується Мінських угод. Звичайно ж, самі бойовики цього не роблять. Власне, він не зміг нам пояснити причину. Він говорив, що «це не мій рівень, я всього лише старший лейтенант, командир взводу».

– Як ми зрозуміли, він скаржився на те, що сам він отримує гроші, що місцеве населення з того боку фронту дивиться на таких, як він, як на диких звірів. Чи було відчуття, що цей російський військовослужбовець пішов воювати просто за гроші, як найманець?

    «Місцеві», які воюють за «ДНР» і «ЛНР», отримують, на рівні рядового, приблизно 15 тисяч рублів (і то нерегулярно) – це десь 5 тисяч гривень

– Я точно знаю, що «місцеві», які воюють за «ДНР» і «ЛНР», отримують на рівні рядового приблизно 15 тисяч рублів (і то нерегулярно) – це десь 5 тисяч гривень. Ми цю інформацію і від Олексія отримали, і з інших джерел. Крім того, настрої на тому боці ми теж дуже непогано знаємо. І розуміємо, що, навіть якщо люди на тій стороні ще не стали любити Україну, вони вже щосили страждають від нескінченної кризи, яка викликана війною. Тому що ціни на тій стороні приблизно в 2 рази вищі, ніж на решті України. Зарплати, звісно, менші, оскільки промисловість, в основному, не працює. Для багатьох єдиний спосіб заробити – це піти служити в ці незаконні збройні формування і отримувати ось ці жалюгідні 5 тисяч гривень, тобто 15 тисяч рублів.

    Росії цей Донбас не потрібен

Специфіка цього регіону в тому, що вони від самого початку хотіли «по-тихому віддрейфувати» до Росії, як Крим, – і в цьому була головна мета всіх цих маніпуляцій, які згодом призвели до війни. А цього не вийшло, Росії цей Донбас не потрібен! Це абсолютно депресивний регіон, з величезною кількістю кримінальників, які взяли в руки зброю. Те, що нам розповів Олексій, швидше, пов'язане з його якоюсь особистою проблемою, можливо, сімейною, яка його виштовхала на Донбас. І він вирішив стати «героєм», «звільняти «русский мир» від злісних «укров». Гроші не були головною для нього причиною.

– Чи не було відчуття, що цей російський старший лейтенант після всього вважав себе якось зрадженим російською державою?

    Цих хлопців, ось цю трійку, зупинену на українському опорному пункті, відправили на завдання як смертників, як гарматне м'ясо. Звичайно ж, це була зрада! І він це розуміє

– Коли я йому сказав, що за ним ішла ще група в кількості 20 осіб, він так розхвилювався! Він сказав: «Та ви що?! Ви розумієте, що ви говорите?! Якби нас було 20, ситуація б взагалі обернулася по-іншому». А наші спостерігачі з різних пунктів відзначили, що за його групою йшла більш підготовлена група в кількості приблизно 18-20 осіб. Олексій про це не знав. Це говорить про те, що цих хлопців, ось цю трійку, зупинену на українському опорному пункті, відправили на завдання як смертників, як гарматне м'ясо. Звичайно ж, це була зрада! І він це розуміє. І його злість пов'язана, мені здається, саме з цим – з розумінням того, що їх просто кинули на українські позиції вмирати, відволікати від основного удару. Ту групу, до речі, теж помітили, і їм не дали пройти.

– У настрої і в поведінці цієї людини ви не побачили якоїсь перспективи завершення конфлікту на Донбасі – що сепаратисти здуваються, що з того боку ніхто не бачить ні сенсу, ні мети?

    Ніякої жалості і співчуття до українців ці люди не відчувають. Мета їх була – зробити диверсію

– Коли цих хлопців затримали, вони лежали в кущах, стікаючи кров'ю, і просили про допомогу. І їм почали надавати допомогу, дуже професійно. Повірте, я уважно дивився ці кадри, щоб побачити, чи не було якихось знущань над військовополоненими. Цього слід було, можливо, очікувати. Так ось, українські лікарі дуже коректно виконували свій обов'язок, оскільки перед ними були поранені. При цьому запитували: «Що ви тут робили? Навіщо ви сюди прийшли?». Вони говорили, що вони випадково забрели на українські позиції. А коли їх відвезли в госпіталь, під залишеним ними боєкомплектом була виявлена бомба-«розтяжка», тобто вони встигли поставити розтяжку для того, щоб підірвати цей боєкомплект і нас! І коли їх уже затримали, вони про це не сказали! Це показує, що ніякої жалості і співчуття до українців ці люди не відчувають. Мета їх була – зробити диверсію. Ну, про що можна говорити? Я думаю, що нічого у свідомості цих людей так радикально, на жаль, не зміниться.

    Їхні свідчення будуть взяті до уваги в майбутньому суді щодо злочинів на Донбасі. У тому, що такий суд буде, я навіть не сумніваюся

Упевнений, що ці військовополонені, зокрема Олексій, ще зіграють свою роль. Їхні свідчення, мені здається, будуть взяті до уваги в майбутньому суді щодо злочинів на Донбасі. У тому, що такий суд буде, я навіть не сумніваюся. На тому боці є наші полонені, дуже багато. З ними поводяться не так, як з Олексієм. І окрему палату не виділяють, а найчастіше просто залишають гнити без медичної допомоги. А ще є українські політв'язні в російських в'язницях. І є велика надія, що цю людину зможуть поміняти на будь-кого з цих людей, про яких я говорю. Взагалі ще показовий момент – склад цієї групи. Їх було троє, і з цих трьох у двох були російські документи. Третій був без документів. Я б, звичайно, не хотів екстраполювати процентне співвідношення росіян у цій групі на загальне процентне співвідношення росіян серед бойовиків, але, повірте, їх достатньо.

– Українці, які воюють на Донбасі, які сидять безпосередньо в окопах, не роздратовані тим, що таких свідчень того, що відбувається все більше і більше, очевидних для них, але в Києві, в Брюсселі або де б то не було ще їм уваги якось не приділяють? Чи немає якоїсь зневіри?

    Українці в окопах роздратовані, швидше, політикою подвійних стандартів країн ЄС

– Українці в окопах роздратовані, швидше, політикою подвійних стандартів країн ЄС, які декларують свої союзницькі наміри щодо перспектив возз'єднання України, але нічого не роблять для допомоги нашій воюючій країні. Яка, по суті кажучи, захищає європейські ідеали, яка декларує своє прагнення жити за європейськими законами – нормальне, людське, цивілізоване. Роздратування є. Я після говорив з командиром батальйону, який затримував цю диверсійну групу, Олексієм, і він сказав дуже просто: «Треба, щоб ця людина була цілою і неушкодженою, тому що у мене на тій стороні троє полонених. І є шанс, що завдяки обміну вони повернуться». А роздратування з приводу високих політичних матерій в окопах немає. Наші військовослужбовці зараз виконують роль «замка на дверях», який не дозволяє зламати ці двері і ввійти злодієві в будинок. Це зараз їхня головна функція. У Кремлі, мені здається, вирішили поставити питання ребром: або є Україна, або нема України. Ну, що ж, ми прийняли ці умови гри! Ми теж розуміємо, що від результатів цієї війни залежить буде у нас країна чи не буде.

http://www.radiosvoboda.org/a/27879542.html