Если кто еще не в курсе, украинского во мне нет ничего, кроме фамилии, доставшейся от предков столь далеких, что мне о них ничего не известно. По моему происхождению меня можно было бы назвать примерным мальчиком из русской интеллигентной семьи, если бы на это понятие не навешивалась такая сильная гуманитарная коннотация. Нет, мои родители (инженеры московского НИИ) не говорили дома на иностранных языках и не учили меня музыке, а набитые книгами шкафы в нашей квартире я все свое детство воспринимал как нечто обидно бесполезное, ибо из всей литературы меня интересовала только фантастика, а ее-то как раз в этих шкафах и не было. Тем не менее, родители, люди образованные и лично порядочные, никогда не состояли ни в КПСС, ни в каких-либо иных реакционных организациях и никогда не учили меня, во всяком случае сознательно, шовинистическим предрассудкам. Тем показательнее — и тем полезнее для тех украинцев, беларусов и представителей других народов, кто все еще сохраняет какие-то «братские» иллюзии — будет мой рассказ о том, как русские — даже самые культурные и либеральные из них — относятся, да и всегда относились, к другим национальностям. Рассказ изнутри, который нельзя обвинить в предвзятости взгляда извне.

Родился я, как и все дети, в полном неведении о каких-либо «национальных вопросах», и хочу особо подчеркнуть, что популярные у шовинистов утверждения, что дети-де с младенчества инстинктивно отличают «своих» от «чужих», суть полная чушь. В этом блаженном неведении я пребывал до самой школы, причем для меня не существовало не только «ни эллина, ни иудея», но и половых различий; разница между мальчиком и девочкой была для меня столь же несущественной, как между блондином и брюнетом. Я, конечно, знал, что в мире живут разные народы, но воспринимал это понятие по-западному, то есть с точки зрения гражданства, а не этнической принадлежности (не зная тогда еще, конечно, таких мудреных слов). В Америке живут американцы, в Англии англичане, в Германии немцы (тогда мне не приходило в голову, почему они так странно называются — и уж тем более что на самом деле они называются вовсе не так), а в СССР русские (ну и вроде бы еще какие-то там народы, живущие где-то далеко, но о них мое представление было крайне смутным, примерно как об африканских аборигенах, потому что главными в СССР были, конечно же, русские, а иначе и быть не могло). Еще я знал, что когда-то до моего рождения была большая война русских с немцами (о том, что в ней воевал кто-то еще, я также не имел понятия), на которой убили моего деда — однако никакой неприязни к «немцам» я на этой почве не испытывал и даже объяснял своим менее образованным товарищам по детскому саду, что каравеллы Колумба, на парусах которых нарисованы кресты — вовсе не фашистские (товарищи, однако, убежденные, что кресты бывают только у фашистов, переубеждению поддавались не лучше, чем нынешние «ватники»).

Когда я пошел в школу, мне сразу же объяснили, что не следует дружить с девчонками и евреями. Первый тезис показался мне просто глупостью, поскольку среди моих друзей девчонки составляли примерно половину, но о том, что существуют какие-то евреи, я услышал впервые, а потому отнесся к информации, которую не мог опровергнуть практическим опытом, с бОльшим доверием. Сделать из меня зоологического антисемита одноклассникам так и не удалось, но вот латентный антисемитизм во мне укроненили столь основательно, что полностью избавиться от него мне удалось лишь путем сознательных усилий уже во взрослом возрасте. Все свое школьное детство (не считая старших классов, которые, собственно, детством уже не являются) я прожил в убеждении, что еврейство — это что-то вроде неприличной болезни: человек, конечно, не виноват, что таким родился, но говорить об этом вслух не стоит, если только не хочешь его обидеть. Сам я никогда не использовал слово «еврей» (или, тем паче, «жид») в качестве обзывательства, но постоянно слышал, как это делают другие дети (причем чаще всего — по отношению к заведомым неевреям; просто это оскорбление считалось одним из самых тяжких; о том, что среди моих одноклассников действительно есть настоящие евреи, я узнал, наверное, лишь классе в шестом). Любопытно, кстати, что на учителей, из которых в той школе евреев была чуть ли не половина, этот антисемитизм не распространялся — не столько, вероятно, даже потому, что учитель воспринимался как существо без национальности, сколько потому, что мифический образ «плохого еврея» существовал в сознании русских детей без привязки к реальной конкретике. Просто еврей — это плохо, и все. Почему? Потому.

Отношение русских к другим национальностям (в эпоху, напомню, официального советского интернационализма, о котором так любят сокрушаться совкофилы) лучше всего выражали анекдоты. Русский, немец и поляк, из которых, естественно, в выигрыше всегда оказывался русский, а двое других были лишены узнаваемых национальных черт и требовались лишь для того, чтобы своей незадачливостью оттенять превосходство русского (который побеждает даже тогда, когда делает явную глупость). Тупые чукчи. Грузины воплощали два качества: сексуальность (причем чаще всего — гомосексуальность) и богатство (причем в основном по принципу «деньги есть — ума не надо»). Любопытно, кстати, что грузинам приходилось практически в одиночку «отдуваться» за весь Кавказ — анекдотов про другие кавказские народы почти не было, и пресловутая серия про «армянское радио» на самом деле не про армян, а «про жизнь». Ну а украинцы — это у которых такой смешной язык, типа исковерканный русский (что на самом деле исковерканным тюркизмами и не только является как раз русский язык, тогдашним — да и нынешним — зубоскалам, разумеется, в голову не приходило). «А знаешь, как по-украински будет...?» Дальше следовало какое-нибудь словесное уродство, не имеющее, разумеется, ничего общего с настоящим украинским, но неизменно смешное. Причем едва ли большинство ржавших отдавали себе отчет, что на самом деле это пародия.

Еще, кстати, примечательно, что анекдотов про беларусов не было от слова «совсем» (во всяком случае, мне, переслушавшему в юности тысячи анекдотов, таковые не попадались ни разу). Просто беларусы воспринимались настолько бесспорно и очевидно русскими, что сочинять про них анекдоты как про отдельный народ было абсурдом. О том, что у них, оказывается, существует какой-то свой язык, средний русский узнал лишь во времена Ельцина, когда на российских телеэкранах замелькал Лукашенко — а о том, что этот язык на самом деле куда больше похож на украинский, чем на русский с лукашенковским акцентом, не догадывается и до сих пор.

Да и как могло быть иначе, если на протяжении поколений каждый день начинался с гимна про «сплотила навеки великая Русь» (в мое время, к счастью, его уже можно было не слушать, а вот во времена моих родителей он ревел из уличных репродукторов), каждый учебный год — с урока «о русском языке», на котором читались бездарные славословия и самому этому языку, и «старшему русскому брату» (мы, русские, конечно, воспринимали это как должное, даже не задумываясь, с какой ненавистью и унижением должны слушать это дети других народов), а школьный курс истории требовал заучить, что Россия никогда ни на кого не нападала, а только оборонялась от неисчислимых врагов, «воссоединяла» и «защищала» чужие земли от Кавказа и Средней Азии до Кёнигсберга и Курил, спасала неблагодарную Европу то от татар, то от Наполеона, то от Гитлера, а теперь выполняет свою главную миссию — несет всему миру свет коммунизма?

Пришла перестройка, и русские вдруг узнали, что, оказывается, их история до 1917 г. вовсе не была подготовкой к Великому Октябрю, а что как бы даже наоборот — в 1917 «еврейское правительство Бланка» на деньги германского Генштаба развалило Великую Прекрасную Россию, Которую Мы Потеряли. Не буду лишний раз описывать мутную волну самого черносотенного антисемитизма и шовинизма, всколыхнувшуюся в те годы (что примечательно — практически все эти особи, которые, казалось бы, должны были стать непримиримыми врагами «безбожной антирусской» советской власти, и на словах, и на деле оказались ее оголтелыми защитниками и тогда, и в 1991, и в 1993, и посейчас, когда они готовы воевать за каждый памятник Ленину в чужой стране). Расскажу лучше о чувствах русских либералов-антисоветчиков, к которым тогда уже принадлежал я сам. Да, мы признавали СССР тюрьмой народов и желали его распада (и своим, пусть и очень незначительным, вкладом в то, что этот распад произошел, я всегда буду гордиться), выходили под «демократические» дубинки на запрещенные митинги в защиту независимости Прибалтики и в память убитых горбачевскими карателями грузин (вновь и вновь напоминаю об этом тем идиотам, которые все еще видят в Горбачеве, и ныне оправдывающем Путина, «освободителя») — но одновременно мы с сочувствием читали солженицынское «Слово к украинцам и белорусам», призывавшее эти народы остаться «вместе с Россией» (а точнее — в ее составе), и вооруженную борьбу с большевиками 1918-1922 воспринимали исключительно как Гражданскую войну русских красных и русских белых, безусловно сочувствуя последним. Я пишу об этом, разумеется, не в том смысле, что сочувствовать надо было красным, а в том, что борьба других народов против российской империи — борьба отчаянная и самоотверженная, но, к сожалению, всеми ими, кроме финнов и поляков, проигранная — воспринималась нами как нечто, в лучшем случае, мелкое и незначительное на фоне борьбы Русских Белых Героев, а в худшем — как прямая им помеха.

Именно таким было наше — как, очевидно, и авторское — восприятие «Белой гвардии» и «Дней Турбиных» Булгакова. С кем воюют положительные герои, которым было адресовано все наше сочувствие? С большевиками? Отнюдь. Большевиков они (по крайней мере, некоторые из них) уважают. С петлюровцами, с бойцами за независимость Украины! Ну да, проницательно думали мы, живший под Сталиным Булгаков не мог прямо восславить борьбу против красных, вот он и подсунул вместо них каких-то петлюровцев. Петлюровцы, бывшие врагами красных, воспринимались нами как эвфемизм красных, и отношение к ним было соответствующее. Как, впрочем, и у самого автора, причем без всяких эвфемизмов. И пьеса, и в особенности сам роман — откровенно украинофобские. В книге, действие которой происходит в Киеве — ни одного положительного украинского образа. С одной стороны — трус, ничтожество, германская марионетка Скоропадский, с другой — страшные варвары петлюровцы, описанные прямо-таки как новые гунны, пришедшие разрушить уютный и теплый Русскiй Мiръ Турбиных с его шторами и абажурами (что этот русский мир делает с оружием в столице чужой страны — даже вопрос не возникал). И все то же вечное русское глумление над украинским языком, над стремлением народа, чью культуру целенаправленно уничтожали столетиями, возродить свою национальную идентичность: «Черт его знает, как будет „корнет“ по-украински... Был Курицкий, стал Курицький. Как, спрашиваю, по-украински „кот“? — „Кит“. — А как тогда „кит“?» И мы — еще раз подчеркну, либералы и сторонники распада СССР! — наблюдая то же украинское стремление уже в начале 1990-х, сочувственно кивали: да, да, все то же самое, вот же классно наш великий русский писатель еще тогда припечатал этих хохлов с их глупым национализмом! (А какой, кстати, великий русский писатель не был русским шовинистом? От Пушкина, призывавшего «давить поляков», до Бродского (неважно, что он еврей — он, без кавычек, великий русский поэт) с его гнуснейшим стихотворением «на независимость Украины», прямо-таки сочашегося имперской злобой на рабов, посмевших уйти от хозяина. Про Достоевского, несмотря на его украинские корни, уж и не говорю. Ну разве что прОклятый РПЦ Л.Толстой, возможно, исключение, с его «Хаджи-Муратом» и рассуждениями Лёвина о балканской войне.)

При этом, что характерно, кто такие были петлюровцы на самом деле, мы не знали и знать не хотели. «А петлюровцы да бандеровцы, злые люберы да панки изнасиловали дочку председателя Совдепа» — перестроечный стеб, разумеется, но наши реальные познания и впрямь недалеко от этого ушли. Для меня совсем недавно было большим шоком узнать, что кое-кто из моих родственников — людей, повторяю, хорошо образованных — до сих пор путает петлюровцев с махновцами!

Когда, наконец, СССР распался не по солженицынским «словам», независимость Украины (и Беларуси) мы все же признали. Но тут же принялись досадовать на неблагодарных хохлов, которые не хотят «по-братски» поделить Черноморский флот («как будем делить — по-братски или по-справедливости», ага), да и вообще, Крым, Хрущев, ну вы поняли... Нет, боже упаси, воевать за этот самый Крым (в который нам по-прежнему никто не мешал ездить по внутренним паспортам, а по деньгам это выходило даже дешевле) мы не хотели и смеялись над появившимися тогда же в России (где же еще!) компьютерными играми с таким сценарием (был потешный «Морской бой», был весьма серьезный авиасимулятор «Су-27»), но что же это Ельцин не надавил на Кравчука в Беловежской пуще, можно же было договориться... Вопрос о том, на хрена стране, только что сбросившей с себя (как нам тогда казалось) имперское бремя и при этом все еще остающейся самой большой в мире, присоединять, пусть даже мирно, новые территории, опять-таки даже в голову не приходил!

Попутно доставалось и прибалтам, за свободу которых мы еще недавно лезли под дубинки. Вброшенный кремлевской пропагандой (в самые светлые ельцинские времена, да-да — а чего удивляться, если тогда же Россия развязала войну в Абхазии, закончившуюся геноцидом абхазских грузин) тезис о том, что «в Прибалтике угнетают русских», мгновенно стал аксиомой не только «почвеннического», но и либерального русского дискурса. Никто даже не пытался разобраться, как оно там на самом деле. Раз наши самые свободные СМИ так написали, иначе же быть не может, правда? Заставляют жителей страны для получения ее гражданства сдавать экзамен по государственному языку, ну надо же! Фашисты, одно слово!

И главным нашим чувством (нашедшим отражение даже и в моих стихах на годовщину Августа 1991) была обида на такую черную неблагодарность. Как так — МЫ вас отпустили, а вы нас не любите! И опять нам даже не приходило в голову, что жертва вообще-то не обязана любить насильника только за то, что он в конце концов перестал. Конечно, если бы он продолжал, было бы еще хуже. Но и отпустив жертву, самый-самый максимум, на который он может надеяться — это что она когда-нибудь, далеко не сразу, сможет его простить или хотя бы сделать вид, что простила — и то если он как следует постарается загладить свою вину.

Да, конечно, любые аналогии между личностью и страной порочны. У личности один мозг, отвечающий за все, а страна состоит из множества разных личностей, и те русские, которые принимали решения о вводе войск в балтийские республики, и те, которые выходили на акции протеста против этого — это разные русские. Но государство, так или иначе, несет ответственность за свои действия, равно как и за действия предыдущих своих ипостасей, если оно «правопреемник». И если вину перед прибалтами мы все-таки признавали — пакт Риббентропа-Молотова, куда деваться — то на претензии украинцев выкатывали круглые глаза. Вы же сами с нами воссоединились! Мы же вас от ляхов спасли! Батуринская резня? Уничтожение Сечи? Оккупация большевиками в нарушение только что подписанного ими мирного договора (да-да, это у русских наследственное)? Голодомор? Нет, не слышали. Слышали только про предателя Мазепу (ишь чего удумал — в Европу хотеть вместо Московии!) и петлюровцев-бандеровцев из дивизии СС «Галичина». А сталинские репрессии были на всех общие, и прекратите тут разводить русофобию.

Вот только, даже если отрицать преднамеренный антиукраинский характер Голодомора, русские себе эти репрессии вместе с советской властью устроили сами, и больше им винить некого. А украинцам — принесли на своих штыках, причем аж дважды. И за все это, по справедливости, должны были не то что флот отдать целиком (на самом деле не больно-то этот ржавый металлолом и нужен), а и пресловутый газ поставлять бесплатно лет двадцать. Или сорок. Или больше. Во сколько кубометров оценить каждую отнятую русскими палачами жизнь? Германия вон до сих пор расплачивается за преступления нацизма, хотя нынешнее поколение уже никакого отношения к ним не имеет и в массе своей искренне их осуждает, в отличие от.

Нет, мы, разумеется, не ненавидели украинцев за все то зло, которое причинил им наш народ (и которое они даже не требовали компенсировать, но просто не хотели забывать — а самые, как теперь понятно, дальновидные опасались его повторения). Ничего даже близкого к нынешней российской истерии не было. Но в некотором смысле наше отношение к Украине было еще хуже, чем ненависть. Ибо нет, на мой взгляд, худшего оскорбления, чем снисходительность, брезгливая снисходительность самоуверенного превосходства. А мы относились именно так. Подчеркиваю еще раз — не «ватники», уже тогда прямо отказывавшиеся признавать Украину полноценным независимым государством, а мы, русские либералы. «Ну чего вам еще надо, вы же уже получили свою незалежность! (это слово всегда произносилось по-украински — и, разумеется, отнюдь не в знак уважения к украинскому языку; позже слова „свидомый“ и „незалежный“ станут любимыми ругательствами „ватников“, и, как справедливо было замечено в интернете, до какой же степени вырождения должен дойти народ, для которого слова „сознательный“ и „независимый“ — это ругательства!) Не, ну мы понимаем, вы молодая нация, не наигравшаяся еще в националистические цацки (говорили представители народа, более-менее оформившегося лишь к XVI веку, наследникам Киевской Руси), но хватит, хватит, надоели! Успокойтесь уже наконец и перестаньте искать москалей под кроватью! И вообще, чего вы, в самом деле, русский язык государственным делать не хотите? Никто же не говорит, что он единственным должен быть! Украинский пусть тоже будет, мы разрешаем.» (Что опять-таки характерно, в России, где проживает больше сотни народов — в том числе, между прочим, три миллиона украинцев — о «втором государственном языке» — не региональном, а государственном — никто даже не заикается.)

Увы, как показала практика — москалей под кроватью искали явно недостаточно. Даже несмотря на весь страшный предыдущий опыт, сами украинцы в массе своей все еще относились к «братьям» чересчур благодушно, а своих националистов, озабоченных российской угрозой, считали параноиками. В итоге российские агенты, как раковые метастазы, проникли во все государственные органы Украины — в правительство, спецслужбы, армию — и вплотную подвели ее к запланированной гибели, от которой ее буквально в последний момент спас Майдан. И отнюдь не все метастазы еще удалось вычистить...

Но дело, повторяю, не в одном лишь российском государстве, которое всегда было, есть и будет (пока — надеюсь, уже скоро — не прекратит свое существование) врагом и украинцев, и любых других свободолюбивых народов, и даже не в ордах «ватников», возникших вовсе не на пустом месте, а лишь наконец-то проявивших без стеснения свою извечную суть. Дело в том, что и русские либералы, сколько бы их еще ни осталось, не многим лучше. Недаром сегодня чуть ли не все они заявляют, что Крым, конечно, отняли незаконно, но и вернуть его никак невозможно. И когда война окончится — а окончиться она может только крахом России — и они (те совсем немногие, что уцелеют) выберутся из-под развалин и, как ни в чем не бывало, скажут «ну все, Путин капут, давайте дружить!» — ни в коем случае не следует вновь попадать в ту же ловушку. Ибо очень быстро начнется прежняя песня — «ну хохлы, ну оборзели совсем! Мы из-за вас свою страну не пожалели, а где благодарность?»

Я глубоко убежден — хотя и понимаю, что многие, причем как раз не из числа «ватников», со мной не согласятся — что единственный путь, которым русский (в современном понимании этого термина) может перестать быть имперцем — это перестать быть русским. То есть москалем, ибо теперь и навсегда это синонимы. Язык, прочитанные книги, воспоминания — все это никуда не денется, но русский менталитет надо отбросить полностью, без остатка, без деления на плохих русских ватников и хороших русских либералов и без малейшей жалости к России, которую мы потеряли хоть в 1917, хоть в 2000. Научиться искренне, не напоказ, говорить и думать обо всем этом — «они» и относиться к ним, как к чужим, не заслуживающим ни сочувствия (ибо во всем виноваты исключительно сами), ни доверия. Про себя могу сказать, что я этот путь прошел, перестав считать себя русским еще в середине нулевых и окончательно порвав с Россией после ее нападения на Грузию (за два года до того, как смог эмигрировать). Я не записываюсь в украинцы — у меня нет на это права, я — русскоязычный американец, любящий свою страну — США, и меня это полностью устраивает. И теперь уже с этой, нормальной, западной стороны я говорю русским вслед за Анастасией Дмитрук и балтийскими музыкантами — никогда мы не будем братьями!

Юрий Нестеренко

В економіці існує таке поняття - "мета держави". Воно завжди було одним із тих замовчань, які вважались самоочевидними, адже на чолі держави стояли люди, які доволі чітко собі уявляли, куди саме вони ведуть свою державу, і навіщо вона взагалі існує - ця держава. Для них це було питанням самозбереження: бо якщо немає держави, її очільники автоматично втратять засоби для існування, і їм пощастить, якщо вони не втратять голови.

Поширення демократичних форм правління на початку минулого століття зумовила необхідність не тільки сформулювати це питання, а й розробити теорію, як саме повинна ставитись ця мета. Тому що по-перше, демократія означає змінюваність влади (а разом із нею - політичних програм і пріоритетів), а по-друге, розвиток глобальної економіки дозволив національним елітам не залежати від існування держави. Вони спокійно в будь-який момент могли виїхати в спокійне місце, залишаючи свою Батьківщину навіть конати в кривавому хаосі. Історія XX століття продемонструвала нам кілька таких випадків - один моторошніший за інші, і скоро до цього переліку може долучитись і наша країна.

Отже, необхідно не тільки правильно поставити, а й правильно розробляти мету держави - головну стратагему, виходячи з якої плануються реформи і розвиток держави в майбутньому.

Наприклад, в Грузії часів Саакашвілі була поставлена глобальна мета - підвищити якість життя громадян. Виходячи із цієї постановки задачі Каха Бендукідзе і спланував всі реформи. Вони розпочались із елементарного відновлення електропостачання, і закінчувались мінімізацією труднощів в спілкуванні з державою - тобто, скороченням держапарату, знищенням дозвільних систем і навіть автоматизацією всіляких довідок. Тому грузинські реформи і були такі успішні: у них була глобальна стратагема, на яку "нанизувались" всі рішення. Якщо рішення не наближало поставленої мети, воно відкидалось. Точно так само діяв Лі Кван Ю, який поставив перед собою мету перетворити Сингапур в потужну регіональну силу. Він зметикував, що основа державної міці - це люди, і створив максимально зручні умови для того, аби вони вважали Сингапур своїм домом. 

В Україні теж існують прецеденти постановки таких глобальних стратагем. Наприклад, програма першого уряду Юлії Тимошенко, затверджена парламентом 4 лютого 2005 року, містить окремий розділ, в якому описується стратегічна мета держави - це досягнення нової якості життя громадян,  запровадження соціальних,  економічних та демократичних європейських  стандартів  життєдіяльності  людини, суспільства та держави. Однак він був надто загальним і неконкретним, тим паче, що "свого" Бендукідзе в країні не було, і створення детального стратегічного плану реформ довелось взяти на себе самому прем'єр-міністру. Досвід, отриманий Тимошенко протягом першої каденції і опозиційної діяльності протягом 2006-2007 років був підсумований в наступному плані, представленому тією ж Тимошенко 16 січня 2008 року. В ньому містився довжелезний перелік реальних заходів, які дозволяли досягти головної стратагеми, поставленої в 2005 році. Для їх формулювання було навіть створено окремий проект "Ідеальна країна" для напрацювання рішень тим же способом, що й Бендукідзе - залишається тільки те, що наближує стратегічну мету, все інше відкидається.

А от у інших урядів із постановкою задач, та й взагалі із програмами був повний швах. В них не тільки не було виразної стратегічної мети, але й не було навіть чогось, на що можна було "нанизати" план реформ. Наприклад, жоден з двох урядів Януковича протягом президентства Ющенка такої програми не затверджував. А в програмі уряду М. Я. Азарова знаєте яка була основна стратегічна мета? Зменшення розриву між доходами і видатками бюджету. Не зростання економіки, не якість життя громадян, а чисто бухгалтерське "зведення звітності в нуль" (кстатє, це основна мета для главбуха, який працює в конторі, де розкрадають майно). Що й робилось методами фіскального удушення всього, що хоч якось намагалось працювати.

Програми нинішнього уряду і зовсім ніхто не бачив, але судячи з риторики - основною метою української держави тепер є... отримання кредиту МВФ. І все, що робить уряд Гройсмана, підпорядковано тільки цьому - отримання наступного траншу, а якою ціною, не дуже важливо.

А що найцікавіше, судячи з учорашнього повідомлення, наш уряд цієї мети не досягає. Очевидно, тому, що нездатен не лише поставити правильно мету, а й "нанизати" на неї план реформ. Давайте спробуємо визначити, як треба правильно формувати план відповідно меті. І для цього треба правильно представляти собі, що таке МВФ, і чого він хоче.

Основною задачею Міжнародного Валютного Фонду, по-перше, не є кредитування. Основна задача МВФ - підтримати стабільність банківської системи країни та її валюти (як і вказано в її назві). Більше того, МВФ не цікавлять довгострокові програми - цим займається Світовий Банк - він допомагає вирішити короткострокові проблеми, такі як дефіцит бюджету, чи неконтрольована інфляція. Кожній країні виділяється певна кредитова квота, на яку країна має безумовне право. А от в тих випадках, коли треба грошей більше за квоту, МВФ виставляє певні умови для отримання фінансового траншу.

Слід розуміти: гроші МВФ не йдуть в економіку безпосередньо, а в банківську систему - тобто, на рахунки національного банку та уряду. Ось чому нашим можновладцям так життєво важливо отримати не кредит взагалі, а саме транш МВФ. Бо його можна не тільки пустити на закривання дірок в бюджеті, а й зручно і непрозоро розпиляти. Так це, до речі, і воно і робилось всю історію співпраці нашої країни з МВФ.

А тепер давайте заглянемо в установчі документи МВФ, вони цілком публічні, і доступні, наприклад, ось тут.


І там ми знайдемо в ст. 1 (який сюрприз) чітке формулювання цілей, які ставить перед собою МВФ. Звернімо увагу на п. 5.

" - За рахунок тимчасового надання доступу до спільних ресурсів Фонду державам - учасникам, за умови дотримання адекватних гарантій, створювати у них відчуття впевненості, забезпечуючи тим самим можливість виправлення диспропорцій в їх платіжних балансах без використання заходів, які можуть нанести шкоду добробуту на національному чи міжнародному рівні".


Зверніть особливу увагу на формулювання - без використання засобів, які можуть нанести шкоду добробуту на національному чи міжнародному рівні.

А це та умова, яку системно порушує чинний уряд, а до нього порушував уряд Яценюка. Всі свої реформи вони проводили ціною різкого опускання добробуту підзвітного населення. Більше того, на певному етапі шкода пішла на міжнародний рівень, і це не лише "сміттєвий" рейтинг ССС, який виставила нашій країні Fitch. Наша країна виявилась замішаною в масштабних корупційних скандалах, рівень життя громадян грохнувся нижче встановленого ООН рівня убогості, а економіка продовжує падати.

Тобто, заходи нашого уряду не відповідають базовій умові надання кредиту, яку використовує Міжнародний Валютний Фонд. Вони наносять пряму шкоду добробуту як на національному, так і на міжнародному рівнях. Ось і основна причина заяви МВФ, зробленої в січні цього року про "нерозв'язні проблеми", які заважають Україні отримати черговий транш. Це саме є причиною, чому МВФ тепер не включає нас навіть в порядок денний - який сенс розмовляти про країну, де не розуміють основ?

Крім того, якщо продовжити нинішній "реформаторський тренд", економіка буде дедалі погіршуватись. А МВФ повинен отримати гарантії, що такий кредит буде повернуто, тобто, що в бюджеті буде достатньо дохідної частини для обслуговування боргу. Тим паче, що Україна просить зараз близько 900% від своєї квоти, а це дуже багато - звичайний розмір траншу не повинен перевищувати 200-300%. Відповідно, у МВФ є стійке переконання, що гроші свої він уже не побачить.

Треба сказати, що МВФ - організація достатньо "притомна", тобто адекватна до реальності. Її можна переконати, тільки треба покласти перед нею достатньо реалістичний план реформ. План, який подав Яценюк в 2014-му, був завідомо нереалістичний, але йому дали аванс - адже країна щойно вийшла з тенет тиранії. Але після того, як економіка полетіла вниз штопором, а добробут населення різко впав - всі аванси скінчились. І річ тут не в кризовій економіці.

Існує прецедент, коли Україні в значно гірших умовах був виділений кредит. Цього домігся уряд Ю.Тимошенко в 2008 році, коли на Україну впливали не лише внутрішні чинники, а й світова фінансова криза. Вона продемонструвала МВФ не тільки здатність адекватно ставити цілі і планувати реформи, а й збільшувати прибуток. При цьому добробут населення не знизився, а якби не було обвалу гривні, яка рухнула через непрозорі рефінанси (нагадаю, НБУ в 2008 р. контролювався Ющенком), то і збільшився би.

І цей прецедент не унікальний. До Тимошенко те саме зробив Каха Бендукідзе. Альона Шкрум, яка вивчала досвід Грузії стосовно співпраці з МВФ, якось в прямому ефірі згадала - був момент, коли МВФ взагалі відмовився працювати з грузинським урядом. Через те, що запропонований Бендукідзе план йшов врозріз із рекомендаціями експертів. Але Бендукідзе вже за півроку продемонстрував результат - у вигляді росту економіки - і місія МВФ повернулась в Грузію.

Однак у обох цих випадках головна стратагема полягала не у власне отриманні кредиту, а в оздоровленні економіки і підвищення добробуту основного резерву її зростання - людей.

Це те, чого не можуть зрозуміти нинішні очільники держави. Тому й не розуміють - як це так, наче все правильно зробили, а кредиту не дають. І не дадуть, поки вони не навчаться правильно ставити мету держави... ну, або не будуть замінені кращими, які здатні провести реальні реформи.

Так це працює в нормальних країнах.

Но от Андрея Некрасова, снявшего в свое время убийственные для кремлевской банды фильмы «Недоверие», «Бунт. Дело Литвиненко» (о причастности ФСБ к взрывам домов и теракту «Норд-Оста»), «Уроки русского» (о войне России против Грузии), честно признаюсь — никак не ожидал. Моей первой реакцией было — может, однофамилец? Нет, увы. Тот самый.

Впрочем, некий «маячок» у меня все же был — о Некрасове весьма нелестно, именно как о человеке непорядочном, отзывался Александр Шатравка, советский диссидент, отсидевший в свое время несколько лет в психушках за попытку бежать из СССР, которого я знаю лично (Некрасов хотел снимать фильм и о нем тоже, но в итоге они разругались). Но мне казалось, что тут скорее какое-то трагическое недопонимание, которое переросло в конфликт между двумя достойными людьми. Теперь вижу, что Шатравка был прав.

Несомненно — аргументы никогда не должны подменяться эмоциями, и на все утверждения Некрасова, что-де «дело Магнитского — фэйк», должны быть даны ответы предметно и по пунктам (так же, как, например, на утверждения отрицателей Холокоста), и я надеюсь, что это будет сделано. Я не эксперт по этому делу и сделать этого не могу, и я понимаю, что это делает мою позицию уязвимой, как всякое «не читал, но осуждаю». Но. Тем не менее, возьму на себя смелость утверждать, что человек, утверждающий, что теперь ему стыдно перед фигурантами «списка Магнитского», которых он раньше называл негодяями (а теперь якобы убедился в их кристалльной честности) — прав быть не может. Как не может быть прав тот, кто утверждает, что работницы борделя — невинные девушки, и для того, чтобы констатировать, что это ложь, не обязательно проводить гинекологическую экспертизу. Того факта, что они работают в борделе и обслуживают клиентов (причем делают это безусловно по своей воле, и начальство ими определенно довольно), вполне достаточно. И тот, кто бросился защищать их «девичью честь», не может быть настолько глуп (особенно в свете всех предыдуших его расследований), чтобы этого не понимать.

Что ж — очередной весомый аргумент в пользу тезиса (некогда даже мне казавшегося перебором), что хороших русских не бывает. Не меньшинство, не жалкие проценты, а не бывает вообще. (Подчеркну, что, поскольку я не нацист, русскость для меня определяется не по крови, а по культуре и ментальности, поэтому, например, Гафт, Норштейн, Кобзон — тоже русские, а вот Невзоров — практически уникальный пример человека, который сам себя за волосы вытянул из самой глубины болота русского нацизма и из русских выписался — нет.) И единственный способ для порядочного человека, которого угораздило родиться в этой стране и среди этого поголовья, которое даже нельзя назвать народом, остаться порядочным — это перестать быть русским, выкорчевать из себя все русское окончательно и бесповоротно, без каких-либо сожалений и надежд на «другую Россию» в светлом будущем. Как сделал я, как сделал Невзоров (хотя он, по-моему — все еще не до конца, все еще сохраняя некое сочувствие к тем, кто такового безусловно не достоин.) Из всякого же, кто отказывается это сделать, рано или поздно, как морда оборотня в полнолуние, вылезет все то же омерзительное ватное мурло, провоет «крымнаш!» и высунет длинный язык, силясь дотянуться до задницы верховного карлика.

Юрий Нестеренко

25 серпня президент РФ Володимир Путін наказав Міністерству оборони приступити до найбільшої за останні півтора року раптової перевірки боєготовності збройних сил. За словами міністра оборони РФ Сергія Шойгу, вчення стосуються підрозділів Південного, Західного і Центрального військових округів, Північного флоту, Повітряно-космічних сил і Повітряно-десантних військ, які з семи ранку 25 серпня почали приводитися в повну бойову готовність. За словами російських властей, навчання повинні закінчитися 31 серпня.

Поява нового скупчення російських військ на кордоні з Україною, яка зараз, за попередніми оцінками, нараховує близько 120 тисяч солдатів, змусила вкотре замислитися над можливістю повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Чи виправдані ці побоювання, що можуть означати ці вчення, РБК-Украина запитало у військових експертів і дипломатів.

Вадим Скібіцький, представник Головного управління розвідки

Фото: Вадим Скібіцький

Загроза для України дійсно є: це пов'язано з нарощуванням угрупування біля наших кордонів. Навчання може бути використано для ескалації напруженості насамперед на окупованих територіях. Ймовірність цього залежатиме від керівництва Російської Федерації: наскільки воно готове іти на подальшу ескалацію напруженності в умовах тих санкцій, які діють проти неї.

Рівень загрози підвищується. Відповідно, занепокоєння є. Але не тільки у нас. Занепокоєні й інші країни: Польща, інші країни НАТО, які відслідковують ситуацію.

За попередніми даними перевірок, що зараз проводяться, мова йде про 100-120 тисяч військовослужбовців. На російський кордон наразі перекинуто дві бригади  - 23-ту та 28-му - це порядка восьми тисяч військовослужбовців. Крім того, на полігонах "Кадамовський" і "Кузьмінський" (Ростовська область) знаходиться біля семи тисяч.

Президент України - головнокомандувач Збройних сил України - чітко сказав, що, у будь-якому разі, коли будуть загострення, Збройні сили України готові до відбиття агресіїї, будуть проведені відповідні заходи щодо відмобілізування, посилення нашого угрупування для того, щоб припинити цю агресію, якщо вона, дійсно, буде розширюватися на нашу територію.

Ми постійно відслідковуємо нарощування, чисельність. Ця інформація доповідається, згідно з нашими табелями термінового донесення даних до штабу Міністерства оборони та РНБО, для того, щоб своєчасно прийняти рішення.

Ігор Романенко, заступник начальника генерального штабу ЗС України (2006-2010)

Фото: Ігор Романенко

Росія ж не каже, що проводить зараз навчання. Чому? Тому що в такому разі потрібно запрошувати іноземних військових спостерігачів та є обмеження щодо кількості. Вони зараз перевіряють Південний військовий округ із залученням Західного та Центрального округів. Крім того, Північний флот, космічно-повітряні сили і повітряно-десантні війська. Там комплект дуже серйозний, стратегічного рівня. При чому важливо, що вони приводять ці війська у бойову готовність "повна".

Є, наприклад, бойова готовність"постійна", потім, наприклад, коли росіяни "організували питання по Криму", то наші війська на кордоні з Кримом і в АТО переводилися в бойову готовність "підвищена". Потім іде бойова готовність "небезпека" і "повна". Що означає, що вони перевели в "повну" бойову готовність? Це означає, що частина з'єднань готова до ведення бойових дій. Це дуже серйозно. В мирний час - це рідкісний випадок, коли так робиться. Ціль - створити угрупування, відпрацювати питання, і потім наростити зусилля на південно-західному напрямку. Це Україна.

Коли аналогічно розпочинали відпрацьовувати таку ж схему в лютому 2014 року, Шойгу (міністр оборони РФ Сергій Шойгу, - ред.) посміхався і казав: "Какие беспокойствия? Это наша обычная проверка". Насправді, вони створили угрупування, ввели його і анексували Крим.

На сьогоднішній момент казати, що вони можуть розпочати повномасштабні військові дії, звісно, можна, але угрупування нема. Відповідних сил на наших кордонах немає.  Але, такі заходи максимально наблизять до повномасштабних військових дій. А, якщо відпрацюють, як вони кажуть, "нарощування сил на південно-західному напрямку", то тоді вони зроблять все, щоб підготувати свої війська до початку повномасштабної війни.

Зараз вони вчиняють тиск на Україну. Вони "виключили її з нормандського формату", тобто зустрічаються у нормандському форматі без України на G-20. Американцям зараз не до цього, бо у них президентські перегони, Європа - на канікулах, погодні умови за цілий рік найкращі для ведення бойових дій.

Відомо, як в Сочі Путін провів олімпіаду, а потім закрив всі питання, підготувався і вирішив цю справу. Тому вірогідність, безумовно, підвищилась. І питання у тому, наскільки Західні лідери дадуть йому можливість зробити крок. Він готує цей варіант, але остаточне рішення ще, на мій погляд, не прийнято. Нам потрібно реагувати, відповідно. Ми нарощуємо свої зусилля. Ми готуємося, президент про це заявляв, до введення воєнного стану, повної мобілізації і, при необхідності, взагалі до переходу до партизанської війни. Ми знаємо, що вони поважають силу, і нам цю силу потрібно демонструвати. І їх зупиняють втрати. Якщо вони на це підуть, втрати будуть великі. І наші, і їхні.

За військовими розрахунками, їм потрібно 100 тисяч військових, щоб успішно вести широкомасштабні бойові дії. Тому що, коли наступають, перевага в силах має бути, як мінімум, втричі більшою.

Путіну потрібно зробити Україну сателітом, а третя світова йому не потрібна. Велику війну розпочинати - це важке питання. А "маленькую победоносную"…Десь наростити і пробити коридор на Крим, наприклад, по суходолу чи захопити Херсон або Одесу додатково - можна.

Сергій Згурець, директор консалтингової компанії "Defense Express" 

Фото: Сергій Згурець

Ситуація, що склалася, в принципі, вкладається у логіку військових дій, які Росія запроваджувала і раніше. Проведення навчань і приведення війська у підвищену ступінь боєготовності - речі дуже взаємопов’язані. Так само, до речі, вона чинила в Грузії 2008 року, коли під прикриттям навчань здійснювалася агресія. Схожі заходи були в 2014 році, коли під прикриттям навчань, відбувалося перекидання військ до Криму. Тут логіка говорить про готовність до чергового етапу бойових дій, але ця логіка має одну ваду.

Українське угрупування,  в принципі, здатне компенсувати загрози, що формуються Російською Федерацією на всіх цих напрямках. Сьогодні тилове забезпечення Росії не спроможне забезпечити проведення такої широкомасштабної операції. Адже, проведення навчань - це дещо інше, аніж проведення бойових дій. Навчання скликаються на певний період, а бойові дії - це невизначений термін та невизначені ризики. Ніхто не може прорахувати, як саме розвиватимуться бойові дії.

Подібні дії вкладаються у логіку Росії, насамперед, щодо вчинення політичного військового тиску на українське політичне військове керівництво. Українська сторона до таких загроз готова:  з огляду на розташування наших Збройних сил в зонах можливих атак. Ми також провели навчання і так само привели війська у підвищений ступінь бойової готовності. Зараз відбувається війна нервів на якісно іншому рівні.

Я впевнений, що Росія не зважиться на початок бойових дій тому, що це порушить всю логіку її вчинків: що Росія у війні участі не бере, що на Донбасі знаходяться безпосередньо війська "ЛНР" та "ДНР", і це - громадянська війна. Адже, це посилить санкції і вдарить по економіці Росії по другому колу. І це змусить Європу консолідуватися довкола посилення санкцій в той час, коли Росія зробила багато, щоб Європа навпаки могла пом’якшити ці санкції.

Тож стратегія Росії ґрунтуватиметься на продовженні гібридної війни і розхитуванні ситуації в країні зсередини, симулювання нових виборів, проведення на Донбас своїх політичних партій, формування невдоволення до влади тощо. Силові компоненти завдають силового тиску і спроб виснажити українську сторону шляхом залякування. 

Якщо говорити про вторгнення на територію України, щоб контролювати лівий берег Дніпра, потрібно контролювати міста-мільйонники. Щоб контролювати міста-мільйонники, потрібно надзвичайно велику кількість особового складу з боку Російської Федерації. Якщо домогтися зміни політичного режиму якимись керованими ракетами, з одного боку, ми - не Ірак, а з іншого боку, світова спільнота в цьому випадку забезпечить абсолютно інший рівень підтримки України, ніж це є за формату наче б то громадянської війни, як це просуває російська пропаганда.

Костянтин Грищенко, міністр закордонних справ (2003-2005; 2010-2012)

Фото: Костянтин Грищенко

Військові навчання в Росії проводяться протягом останніх декількох років, особливо, протягом останніх двох років з великою частотою. І це не означає, що після цього можуть бути якісь агресивні ідеї щодо сусідньої держави. Не тільки України, адже вони проводяться біля кордонів інших держав. Вони ж стверджують, що це у них заплановані навчання. Тому, чому вони їх вирішили проводити саме зараз, припущень може бути багато. Зрозуміло, що це буде сприйматися і цілком обґрунтовано, як тиск на Україну, але чи ці навчання були заплановані та підготовлені на певний період, для цього потрібно мати фактологічну базу і саме для цього ми, як платники податків, утримуємо дві розвідки. На них іде доволі багато коштів.

Володимир Огризко, міністр закордонних справ (2007-2009)

Фото: Володимир Огризко

Насправді у Росії залишився єдиний аргумент розмови із Заходом - це військове залякування і ядерний шантаж. Це два елементи, якими Росія позмінно грається для того, щоб тримати Захід в тонусі. Найбільше чого бояться на Заході, починаючи від дрібного ремісника до поважного політика, - це війна. Росія використовує цей страх на 150%  і дуже активно жонглює то військовими маневрами, то приведенням до повної бойової готовності якихось там ракетно-космічних військ, тепер кількох потужних об'єднань на західному кордоні.

Мені здається, що адекватною відповіддю і з боку України, і Заходу були б дзеркальні дії. До прикладу, так само привести до повної бойової готовності війська НАТО на сході, які починають так само трішки показувати свої зуби і м'язи. Непогано було б, щоб, звичайно, і у нас аналогічно реагували на цю гру Москви. Це, звісно, непросто, але ми ж розуміємо, з ким маємо справу. Тому мусимо відповідати адекватно.

Росія це використовує як спосіб політичного та навіть психологічного впливу. "Мы - большие, мы - великие, ядерные. Мы покажем вам кузькину мать!". Це те, що повинно, безумовно, на їхню думку, впливати на позицію західних партнерів. Але ж ці західні партнери прекрасно розуміють, що займаючи два, а то й менше відсотків від загального ВВП світу, Росія, насправді, - є економічним карликом. І всі її військові потуги - це надрив. Іще трішки і вона повторить те, що зробив Радянський Союз. Якщо, вона зараз розпочне гонку озброєнь і намагання показати "кузькіну мать", то "мать" їм щось таки покаже.

Я можу приєднатися до думки першого президента Кравчука, що військове вторгнення на територію України стане початком останньої версії Російської імперії. Увійти можна - вийти не можливо.