Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

москалі і у Африці - москалі

  • 02.09.16, 20:11
У Польщі заявили про докази причетності РФ до падіння Ту-154М під Смоленськом
Олександр Борут 02 вересня 2016, 15:08
 1316
У Польщі заявили про докази причетності РФ до падіння Ту-154М під Смоленськом

У Польщі невдовзі оприлюднять нові матеріали, які стосуються авіакатастрофи під Смоленськом 2010 року, де загинули 96 осіб, зокрема президент Польщі Лех Качинський. Про це повідомив міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич. 

Новину повідомляє Радіо Польща, передає «Преса України.

Як заявив Мацеревич, йдеться про нові записи переговорів екіпажу Ту-154М. Він зазначив, що будуть представлені докази того, що «метою дій російських диспетчерів і влади в Москві була катастрофа літака з президентом Качинським і цілою делегацією на борту».

За його словами, вже є справжні докази, в тому числі ті, які приховувала комісія Міллера (попередня комісія з розслідування Смоленської катастрофи, – ред). «Ми маємо жахливі подробиці членів цієї комісії», - сказав Мацеревич, додавши, що матеріали, які стосуються катастрофи, будуть оприлюднені в жовтні 2016 року.

10 квітня 2010 року в катастрофі Ту-154 у Смоленську загинуло 96 осіб, серед яких президент Польщі Лех Качиньський з дружиною, керівники всіх родів військ, начальник генерального штабу, представники Сейму і Сенату, канцелярії президента, останній президент Польщі у вигнанні Ришард Качаровский, представники вищого військового командування, політичних партій, громадські та релігійні діячі.

Нагадаємо, глава Міноборони Польщі Антоні Мацаревич раніше заявив, що після авіакатастрофи під Смоленськом, яка відбулася в 2010 році, уряд РФ вимагав від Польщі «вирішити питання публіцистів».

Гриценко Анатолій Степанович стає небезпечним шоколадному...

  • 02.09.16, 20:01
В мережі з'явилась інфографіка розкрадання в українській армії (ФОТО)
Ярослав Степанов 02 вересня 2016, 19:58
В мережі з'явилась інфографіка розкрадання в українській армії (ФОТО)

В Генеральній прокуратурі України показали графіки, які відображають розміри та суми розпродажі військового майна за часів різних міністрів оборони починаючи з 2005 року, яка красномовно свідчить про підрив основ національної безпеки впродовж останніх десяти років.

Новину передає «Преса України».

Варто відзначити, що всі інфографіки в одній із соціальних мереж виклала на своїй сторінці прес-секретар генпрокурора Лариса Сарган.

Відповідно до наведеної інформації найбільший розвал української армії розпочався після Помаранчевої революції, коли міністром оборони призначили Анатолія Гриценка.

«Так розкрадалася українська армія. Розпродувалося рухоме і нерухоме», – підписала вона промовисту інфографіку.

 

Нагадаємо, раніше в комітети національної оборони Верховної Ради повідомили вражаючі цифри розпродажу військової техніки.

Рабів до раю таки не пускають

  • 02.09.16, 19:37

Сашко Лірник
Герої другого сорту, або ми вас туди не посилали!
2 вересня 2015 р.194115233

Сьогодні був в крематорії на похоронах. А під стіною стояв приготований хрест, перевитий вишитим рушничком. І табличка із написом "Тимчасово невідомий Захисник України. Рік загибелі 2015"

Рветься душа за кожного убитого чи пораненого в цій страшній війні. І рветься душа за кожного убитого чи пораненого тут в тилу. Померли в лікарні хлопці-нацгвардійці, які впіймали в серце і голову осколки гранати під Верховною Радою. Сотня поранених.

Поранених один-з-перед- одного провідували депутати, політики і сам Президент.

Відмітились кожен.

Хто не відмітивсь - той москаль !

Картинки в телевізорі показали нам скорботно стиснуті губи, нахмурені брови політиків.

Одразу посипались нагороди, квартири і пенсії героям.

І це правильно. Так і має бути.

Виконуєш свій обов'язок, підставляєш свою голову, проливаєш свою кров? Так і отримуй за це нагороди, квартири і пенсії.

Бо ти герой, а не жадібний олігарх, диванний вояка, чи пиздливий політик.

І та держава і той народ не виживе, який не шанує своїх героїв.

Чому ж тоді герої у наших владоможців діляться на сорти?

Ці-свої, першого сорту. Ми їх нагородимо. Ось тобі орден, ось пенсія, ось земля, а ось квартира!

Молодці наші керманичі! Не те що падли московські, які від своїх солдат і офіцерів відмовляються і убитих загортають в рови бульдозерами. Нема людини - нема проблеми і компенсації рідним і близьким. На том стояла і стоять будєть зємля їхняя!

А ми не такі. Ми душу і тіло положим, доказуючи, що ми козацького роду.

Але, виявляється, до цих пір є у нас і інші герої. Які теж загинули. Але не в Києві, чи під камерами. А далеко - в Донецькому аеропорту, чи від кулі сепарського снайпера, чи в бою із російськими окупантами.

Ці - так собі, другого сорту. Ми їх теж нагородимо. Потім. Колись. Може бути.

І взагалі вони добровольці, і не наші, і ми їх туди не посилали, і хто вони такі? Які нагороди і пенсії родинам? А ще може і квартирку дружина вбитого воїна захоче отримати? Ах, ти ж хитрий, сцуко! Назнарошно загинув щоб привілеї здобути?! Так ідіть нахер! У нас он вибори на носі, піаритись заважаєте!

Думаєте Сашко вже дахом поїхав на старості років?

Так от вам наші Герої-захисники, які загинули.

Добровольці.

Красені. Еліта з еліт.

Найкращі.

Краще б вони жили, ніж та політична наволоч, яка в тилу сраки наїдає і бабло на контрабанді косить.

Ані тата, ані мами, ані гроба, ані ями....

Ні, це просто слова з народної пісні.

І мама і тато у них є, і домовина тесана і яма в землі рідній, яку вони захищали.

Тільки визнання від держави немає.

Політики зайняті. Їм треба перед виборами попіаритись і 0,5% голосів добрати.

А який піар із загиблого воїна-добровольця? Ні в халатику білому з кореспондентами не відвідати, ні бзднути щось таке пафосне на камеру.

Тільки не за ваші медальки і пенсії вони гинули.

А за Україну. За маму і тата,за братиків і сестричок. За діток своїх ненароджених.

Тепер тільки розумієш слова Пророка - "І мертвим і живим і ненародженим..."

Хто пам*ятає як звали короля в 1564 році?

А Байду, який загинув на гаку в тому ж 1564 році знають і пам'ятають усі.

Найкраща нагорода - то шана і пам*ять народна.

А вам, політики-депутатики, урядовці-президенти, треба не про рейтинги свої думати, а про те, що, коли ви предстанете перед Всевишнім, то вашу долю будуть вирішувати саме ці хлопчики, які загинули за Україну і за народ свій.

А ви за що?

За «хутірець порядний і ставочок зариблений»? За посаду важну? За чин великий? За корт тенісний і палац величний?

Та гівна воно варте.

Рабів до раю не пускають!

Відсвяткували 222 річницю з дня заснування Одеси

Як незвичним парадом в Одесі відсвяткували день міста

 02.09.2016

<iframe src="http://24tv.ua/jsp/nodecorate/jwpvideo.html?videoUrl=2016/09/721963&imgUrl=_main.mp4.jpeg&h=360&w=640" width="640" height="360" frameborder="0" scrolling="no"></iframe>


222 річницю з дня заснування Одеса відсвяткувала парадом дитячих візків. Фантазії та гумору молоді батьки не пошкодували. Дитячий транспорт перетвори на неймовірні моделі.

Тут були і візок сажотруса, і спа-капсула, і сільська хатинка. Образи створювали не лише для дитячого транспорту, але й усій родині. Наприклад, один з візків перетворили на космічний апарат. А малюк з батьками - іншопланетні пасажири.

Найскладніше – придумати ідею, щоб її реалізувати. А вже коли є образ, легше від нього відштовхуватися. Доповнювати його, по крихтах складати,
– розповіла учасниця параду візків Анастасія.

Не обійшлося і без одеського "Привозу". Дитячий візок малюка батьки перетворили на справжню продовольчу вітрину, де в асортименті й морські бички, й соковиті томати.

Парад дитячих візків в Одесі відбувається вже вп'яте. Щороку охочих позмагатися стає все більше. Організатори кажуть, креативності батьків може позаздрити будь-який дизайнер. Тож обирати найкращих було вкрай важко.

Зрештою серед сотні учасників обрали аж десятьох кращих. На першому місці – сім'я з візочком-космічним апаратом.


http://24tv.ua/yak_nezvichnim_paradom_v_odesi_vidsvyatkuvala_den_mista_n721963

Гривні сьогодні 20 років!

Гривні сьогодні 20 років.
Факти, яких ви не знали

02.09.2016



2 вересня 1996 року в обіг була введена українська валюта – гривня. Звідки така назва, чому рубль – це лише обрубок української валюти, що Канада має до гривні? Про все це і більше в матеріалі сайту "24".
Що означає гривня?

Слово "гривна" має корінь із санскритським griiv'aa, тобто "потилиця". Як вважають історики, назва валюти походить від золотої чи срібної прикраси-обруча, який носили на "загривку".
Рубль – обрубок гривні

Гривня була основною грошовою одиницею у Київській Русі до XIV століття. З другої половини ХІІІ, під час татаро-монгольської навали, срібну гривню почали ділити навпіл. Саме так з’явилися рублі, від слова рубати.
100 тисяч за одну гривню

Коли у 1996, за Указом тодішнього Президента Леоніда Кучми, гривню ввели в обіг, її курс до карбованця був – 1:100 000. Саме карбованець, або купоно-карбованець, був жертвою інфляції протягом 1992-95 років, коли Україна була на перехідному етапі.
Гривня і долар

Цей факт вам швидше за все відомий, та до свята вирішили нагадати. На своєму початку українська валюта була доволі міцною. Курс був 1,8 гривні за 1 долар! І так тривало практично до економічної кризи 1998 року. Потім курс довгий час тримався на рівні 5 гривень за долар. Зараз про ці часи можна згадувати хіба з ностальгією.
Різана чи сотий

Якщо з назвою гривня суперечок було не багато, то копійки могли мати й іншу назву. Серед варіантів були: різаний та сотий. А у традиції Русі монети взагалі мали назву "шаги". Однак, зупинилися все ж на звичній для нас назві.
Чому є валюта з 1992 року?

Знаходили у своєму гаманці гривні та копійки з датою 1992? Справді, у цьому році були видруковані перші гривні та викарбувані перші копійки, однак в обіг вони надійшли аж у 1996 році під час грошової реформи.
Українську валюту друкували канадці

Після розвалу СРСР в Україні банально не було підприємств, які б могли взятися за виготовлення банкнот. Тож вперше національну валюту друкувала канадська компанія "Канадіен Банкнот Компані".



Тоді українського дисидента Левка Лук'яненка якраз призначили послом в Канаді. Саме він попросив канадську діаспору допомогти Україні.
Скільки банкнот припадає на одного українця?

За даними НБУ (станом на листопад 2015 року), в обігу було 2,8 млрд штук гривневих банкнот загальною вартістю в 295,7 млрд гривень! Виходить, що на 1 українця припадає 64 банкноти загальною вартістю в 6758 гривень.
Папір з малини

Ну, звісно, не в прямому розумінні. Папір для банкнот виготовляється Фабрикою банкнотного паперу НБУ в Малині, що на Житомирщині.
Скільки живе купюра?

Життя паперових купюр недовге… Купюри номіналом в 1, 2 і 5 гривень "живуть" від півроку до 8 місяців. Потім Нацбанк міняє їх. Купюри номіналом від 10 до 100 гривень здебільшого в обігу до трьох років. А от 200 і 500 гривневі "живуть" від 5 років і більше.

640 млн банкнот всіх номіналів кожного року НБУ вилучає з обігу через фізичний знос!
Скільки виготовлено банкнот?

З 1992 і дотепер на банкнотній фабриці Нацбанку виготовлено кілька мільярдів купюр. Однак, точна кількість – державна таємниця.

http://24tv.ua/grivni_sogodni_20_rokiv_fakti_yakih_vi_ne_znali_n721757

З днем народження, Одесо!

Вітаю одеситів зі святом!
Миру, добра й процвітання!

Московия

  • 01.09.16, 16:03
...А родиться бы мог в Новегороде или во Пскове я,
На ином рубеже, при ином повороте судьбы,
И вести новгородскую армию к стенам Московии,
Где бесчестье в чести, где предателей славят рабы.

Где плюгавый упырь, плешь прикрывши татарскою шапкою,
Зло пирует в Кремле, без вина душегубствами пьян,
Где герой палачу салютует кровавой культяпкою,
И князья жирнобрюхие лижут монарший сафьян,

Где раздавлена вольность ударом кровавого молота,
Где оболгано все, что не вышло отнять и украсть,
Где Иван Калита прятал в погреб иудино золото,
Где пред властью трясутся одни, а другие - за власть.

С четырех бы сторон подойдя к окаянному городу,
Створки Спасских ворот мы бы вскрыли варяжским мечом,
И кремлевских бояр из палат потащили за бороду,
Да швырнули б со стен вместе с их азиатским бичом.

И навек бы развеяться тяжкому, душному мороку!
Воля, честь и права - снова были б не просто слова...
В самых жутких мечтах никакому заморскому ворогу
Не содеять того, что ты сделала с Русью, Москва!

Серость в мыслях и лицах, наследственное косоглазие
Да сутулые спины, безропотно ждущие плеть,
Сквозь лохмотья Европы бесстыдно таращится Азия
И в округлых обводах церквей проступает мечеть.

Да, Москва, не сыскать ни в Европе таких, ни в Америке!
В профиль - камера пыток, анфас - площадной балаган,
Из похмелья - в запой, вечный пафос кабацкой истерики,
Поцелуй с мордобоем, да деньги под ноги цыган.

Ой ты, каменный спрут с краснозвездною шапкой на темечке!
Все твои типажи перемешаны в нашей беде:
Толстомясая бабища, на пол плюющая семечки,
Косорылый опричник с засохшей соплей в бороде...

Со стрельцами царей, да с гэбульниками пустоглазыми,
Год от года кряхтя, но крепя упыриную рать,
Город Мутной Воды расползался вокруг метастазами,
Пол-Европы подмял, и весь мир собирался сожрать!

Но бодливой корове рога обломала история,
И гнилую империю явственно тянет ко дну.
Нет, Московия - вовсе не Русь! Это - лишь территория,
Где кремлевские ханы держали народы в плену.

Где родился - не главное. Главное - мыслить толковее,
И воскреснет свобода, и снова сплотятся ряды,
Чтоб вонзить европейскую сталь прямо в сердце Московии -
В азиатское сердце проклятой Московской Орды!

Нечисть пятится прочь, коль назвать ее истинным именем,
И былыми победами зря утешается враг -
Главный бой впереди. Свежий западный ветер над Ильменем
Наполняет нам крылья. И тает клубящийся мрак.

Ю. Нестеренко

Вітаю з 1-м вересня!









1-е вересня у загальноосвітній середній школі № 92 м. Львова

Мій друг, викладач вузу, іронічно поздоровив мене з новим навчальним роком словами: "Вітати вчителя з 1-м вересня все одно, що привітати коня з початком польових робіт" Мусів визнати його правоту, тому що у роботі сучасного вчителя справді значно більше чисто "тяглової" роботи, аніж творчої, яка в нашій школі абсолютно немає жодного іншого стимулу, окрім власного бажання. Оцінка роботи вчителя і викладача на нинішній час йде виключно від кількості лекційних годин, певних технічних обов'язків і ще стажу та звань, але жодним чином не зачіпає якості навчання. Навіть введення Зовнішнього незалежного оцінювання зовсім не вплинуло на оцінку праці вчителя як таку. Є винятково епізодичні скандальні інциденти, які часом трапляються, але відсутня принципова прив'язка результатів ЗНО або чогось подібного до тарифікації оплати роботи вчителя та його преміювання.
Отже, щоб ми могли говорити про роботу вчителя як творчу, щоб ми могли говорити про роботу педагога в якісній площині - нам потрібно відійти від проклятої радянської кількісної оцінки його праці, а ще більше - від кількісного перевантаження учнями класів часом до 40 чоловік одночасно! Тому я особисто вважаю, що починати реформування шкільної освіти потрібно саме з того, що всі класи в школах (особливо початкової!) мають бути не більше з 20-ти учнів! А градація оплати вчителів має бути значно більше розширена включно з результатами ЗНО та обов'язковим таємним анкетним опитуванням батьків та старшокласників в кінці навчального року.
Водночас вважаю актуальним посилити права вчителів стосовно учнів, тому що на теперішній час відповідальність вчителів значно більша за їх права, а це є ненормально. Немає секрету, що педагогічний процес має нести в собі і каральну функцію, а не одну лише похвальну. Виховання без можливості покарання є неможливим. Просто варто правочинно узгодити варіанти і межі шкільних покарань, чого зараз немає абсолютно. Єдине наявне покарання, як відчислення зі школи є безглуздим, подібно до розстрілу за будь-яке кримінальне порушення. Традиційні виклики батьків не є безпосередньо педагогічним вихованням, а є своєрідною втаємниченою домовленістю, часто досить проблемною і малорезультативною. Колектив класу, як основного об'єкту і суб'єкту  педагогічного процесу, майже не задіяно в сучасній школі.
З усього вище сказаного я вважаю за потрібне починати реформування шкільної освіти в Україні зі 1) зменшення кількості учнів у класах, 2) значного збільшення прав вчителя щодо учнів, 3) прив'язати кількісну оцінку роботи вчителя до якісної за результатами успіхів учнів по завершені навчального року.

Я зумисно не торкаюся реформування суто змісту навчального процесу в школі, тому що це окрема глобальна тема.

Богдан Гордасевич

Исповедь бывшего москаля

  • 31.08.16, 20:20
Исповедь бывшего москаля

Если кто еще не в курсе, украинского во мне нет ничего, кроме фамилии, доставшейся от предков столь далеких, что мне о них ничего не известно. По моему происхождению меня можно было бы назвать примерным мальчиком из русской интеллигентной семьи, если бы на это понятие не навешивалась такая сильная гуманитарная коннотация. Нет, мои родители (инженеры московского НИИ) не говорили дома на иностранных языках и не учили меня музыке, а набитые книгами шкафы в нашей квартире я все свое детство воспринимал как нечто обидно бесполезное, ибо из всей литературы меня интересовала только фантастика, а ее-то как раз в этих шкафах и не было. Тем не менее, родители, люди образованные и лично порядочные, никогда не состояли ни в КПСС, ни в каких-либо иных реакционных организациях и никогда не учили меня, во всяком случае сознательно, шовинистическим предрассудкам. Тем показательнее — и тем полезнее для тех украинцев, беларусов и представителей других народов, кто все еще сохраняет какие-то «братские» иллюзии — будет мой рассказ о том, как русские — даже самые культурные и либеральные из них — относятся, да и всегда относились, к другим национальностям. Рассказ изнутри, который нельзя обвинить в предвзятости взгляда извне.

Родился я, как и все дети, в полном неведении о каких-либо «национальных вопросах», и хочу особо подчеркнуть, что популярные у шовинистов утверждения, что дети-де с младенчества инстинктивно отличают «своих» от «чужих», суть полная чушь. В этом блаженном неведении я пребывал до самой школы, причем для меня не существовало не только «ни эллина, ни иудея», но и половых различий; разница между мальчиком и девочкой была для меня столь же несущественной, как между блондином и брюнетом. Я, конечно, знал, что в мире живут разные народы, но воспринимал это понятие по-западному, то есть с точки зрения гражданства, а не этнической принадлежности (не зная тогда еще, конечно, таких мудреных слов). В Америке живут американцы, в Англии англичане, в Германии немцы (тогда мне не приходило в голову, почему они так странно называются — и уж тем более что на самом деле они называются вовсе не так), а в СССР русские (ну и вроде бы еще какие-то там народы, живущие где-то далеко, но о них мое представление было крайне смутным, примерно как об африканских аборигенах, потому что главными в СССР были, конечно же, русские, а иначе и быть не могло). Еще я знал, что когда-то до моего рождения была большая война русских с немцами (о том, что в ней воевал кто-то еще, я также не имел понятия), на которой убили моего деда — однако никакой неприязни к «немцам» я на этой почве не испытывал и даже объяснял своим менее образованным товарищам по детскому саду, что каравеллы Колумба, на парусах которых нарисованы кресты — вовсе не фашистские (товарищи, однако, убежденные, что кресты бывают только у фашистов, переубеждению поддавались не лучше, чем нынешние «ватники»).

Когда я пошел в школу, мне сразу же объяснили, что не следует дружить с девчонками и евреями. Первый тезис показался мне просто глупостью, поскольку среди моих друзей девчонки составляли примерно половину, но о том, что существуют какие-то евреи, я услышал впервые, а потому отнесся к информации, которую не мог опровергнуть практическим опытом, с бОльшим доверием. Сделать из меня зоологического антисемита одноклассникам так и не удалось, но вот латентный антисемитизм во мне укроненили столь основательно, что полностью избавиться от него мне удалось лишь путем сознательных усилий уже во взрослом возрасте. Все свое школьное детство (не считая старших классов, которые, собственно, детством уже не являются) я прожил в убеждении, что еврейство — это что-то вроде неприличной болезни: человек, конечно, не виноват, что таким родился, но говорить об этом вслух не стоит, если только не хочешь его обидеть. Сам я никогда не использовал слово «еврей» (или, тем паче, «жид») в качестве обзывательства, но постоянно слышал, как это делают другие дети (причем чаще всего — по отношению к заведомым неевреям; просто это оскорбление считалось одним из самых тяжких; о том, что среди моих одноклассников действительно есть настоящие евреи, я узнал, наверное, лишь классе в шестом). Любопытно, кстати, что на учителей, из которых в той школе евреев была чуть ли не половина, этот антисемитизм не распространялся — не столько, вероятно, даже потому, что учитель воспринимался как существо без национальности, сколько потому, что мифический образ «плохого еврея» существовал в сознании русских детей без привязки к реальной конкретике. Просто еврей — это плохо, и все. Почему? Потому.

Отношение русских к другим национальностям (в эпоху, напомню, официального советского интернационализма, о котором так любят сокрушаться совкофилы) лучше всего выражали анекдоты. Русский, немец и поляк, из которых, естественно, в выигрыше всегда оказывался русский, а двое других были лишены узнаваемых национальных черт и требовались лишь для того, чтобы своей незадачливостью оттенять превосходство русского (который побеждает даже тогда, когда делает явную глупость). Тупые чукчи. Грузины воплощали два качества: сексуальность (причем чаще всего — гомосексуальность) и богатство (причем в основном по принципу «деньги есть — ума не надо»). Любопытно, кстати, что грузинам приходилось практически в одиночку «отдуваться» за весь Кавказ — анекдотов про другие кавказские народы почти не было, и пресловутая серия про «армянское радио» на самом деле не про армян, а «про жизнь». Ну а украинцы — это у которых такой смешной язык, типа исковерканный русский (что на самом деле исковерканным тюркизмами и не только является как раз русский язык, тогдашним — да и нынешним — зубоскалам, разумеется, в голову не приходило). «А знаешь, как по-украински будет...?» Дальше следовало какое-нибудь словесное уродство, не имеющее, разумеется, ничего общего с настоящим украинским, но неизменно смешное. Причем едва ли большинство ржавших отдавали себе отчет, что на самом деле это пародия.

Еще, кстати, примечательно, что анекдотов про беларусов не было от слова «совсем» (во всяком случае, мне, переслушавшему в юности тысячи анекдотов, таковые не попадались ни разу). Просто беларусы воспринимались настолько бесспорно и очевидно русскими, что сочинять про них анекдоты как про отдельный народ было абсурдом. О том, что у них, оказывается, существует какой-то свой язык, средний русский узнал лишь во времена Ельцина, когда на российских телеэкранах замелькал Лукашенко — а о том, что этот язык на самом деле куда больше похож на украинский, чем на русский с лукашенковским акцентом, не догадывается и до сих пор.

Да и как могло быть иначе, если на протяжении поколений каждый день начинался с гимна про «сплотила навеки великая Русь» (в мое время, к счастью, его уже можно было не слушать, а вот во времена моих родителей он ревел из уличных репродукторов), каждый учебный год — с урока «о русском языке», на котором читались бездарные славословия и самому этому языку, и «старшему русскому брату» (мы, русские, конечно, воспринимали это как должное, даже не задумываясь, с какой ненавистью и унижением должны слушать это дети других народов), а школьный курс истории требовал заучить, что Россия никогда ни на кого не нападала, а только оборонялась от неисчислимых врагов, «воссоединяла» и «защищала» чужие земли от Кавказа и Средней Азии до Кёнигсберга и Курил, спасала неблагодарную Европу то от татар, то от Наполеона, то от Гитлера, а теперь выполняет свою главную миссию — несет всему миру свет коммунизма?

Пришла перестройка, и русские вдруг узнали, что, оказывается, их история до 1917 г. вовсе не была подготовкой к Великому Октябрю, а что как бы даже наоборот — в 1917 «еврейское правительство Бланка» на деньги германского Генштаба развалило Великую Прекрасную Россию, Которую Мы Потеряли. Не буду лишний раз описывать мутную волну самого черносотенного антисемитизма и шовинизма, всколыхнувшуюся в те годы (что примечательно — практически все эти особи, которые, казалось бы, должны были стать непримиримыми врагами «безбожной антирусской» советской власти, и на словах, и на деле оказались ее оголтелыми защитниками и тогда, и в 1991, и в 1993, и посейчас, когда они готовы воевать за каждый памятник Ленину в чужой стране). Расскажу лучше о чувствах русских либералов-антисоветчиков, к которым тогда уже принадлежал я сам. Да, мы признавали СССР тюрьмой народов и желали его распада (и своим, пусть и очень незначительным, вкладом в то, что этот распад произошел, я всегда буду гордиться), выходили под «демократические» дубинки на запрещенные митинги в защиту независимости Прибалтики и в память убитых горбачевскими карателями грузин (вновь и вновь напоминаю об этом тем идиотам, которые все еще видят в Горбачеве, и ныне оправдывающем Путина, «освободителя») — но одновременно мы с сочувствием читали солженицынское «Слово к украинцам и белорусам», призывавшее эти народы остаться «вместе с Россией» (а точнее — в ее составе), и вооруженную борьбу с большевиками 1918-1922 воспринимали исключительно как Гражданскую войну русских красных и русских белых, безусловно сочувствуя последним. Я пишу об этом, разумеется, не в том смысле, что сочувствовать надо было красным, а в том, что борьба других народов против российской империи — борьба отчаянная и самоотверженная, но, к сожалению, всеми ими, кроме финнов и поляков, проигранная — воспринималась нами как нечто, в лучшем случае, мелкое и незначительное на фоне борьбы Русских Белых Героев, а в худшем — как прямая им помеха.

Именно таким было наше — как, очевидно, и авторское — восприятие «Белой гвардии» и «Дней Турбиных» Булгакова. С кем воюют положительные герои, которым было адресовано все наше сочувствие? С большевиками? Отнюдь. Большевиков они (по крайней мере, некоторые из них) уважают. С петлюровцами, с бойцами за независимость Украины! Ну да, проницательно думали мы, живший под Сталиным Булгаков не мог прямо восславить борьбу против красных, вот он и подсунул вместо них каких-то петлюровцев. Петлюровцы, бывшие врагами красных, воспринимались нами как эвфемизм красных, и отношение к ним было соответствующее. Как, впрочем, и у самого автора, причем без всяких эвфемизмов. И пьеса, и в особенности сам роман — откровенно украинофобские. В книге, действие которой происходит в Киеве — ни одного положительного украинского образа. С одной стороны — трус, ничтожество, германская марионетка Скоропадский, с другой — страшные варвары петлюровцы, описанные прямо-таки как новые гунны, пришедшие разрушить уютный и теплый Русскiй Мiръ Турбиных с его шторами и абажурами (что этот русский мир делает с оружием в столице чужой страны — даже вопрос не возникал). И все то же вечное русское глумление над украинским языком, над стремлением народа, чью культуру целенаправленно уничтожали столетиями, возродить свою национальную идентичность: «Черт его знает, как будет „корнет“ по-украински... Был Курицкий, стал Курицький. Как, спрашиваю, по-украински „кот“? — „Кит“. — А как тогда „кит“?» И мы — еще раз подчеркну, либералы и сторонники распада СССР! — наблюдая то же украинское стремление уже в начале 1990-х, сочувственно кивали: да, да, все то же самое, вот же классно наш великий русский писатель еще тогда припечатал этих хохлов с их глупым национализмом! (А какой, кстати, великий русский писатель не был русским шовинистом? От Пушкина, призывавшего «давить поляков», до Бродского (неважно, что он еврей — он, без кавычек, великий русский поэт) с его гнуснейшим стихотворением «на независимость Украины», прямо-таки сочашегося имперской злобой на рабов, посмевших уйти от хозяина. Про Достоевского, несмотря на его украинские корни, уж и не говорю. Ну разве что прОклятый РПЦ Л.Толстой, возможно, исключение, с его «Хаджи-Муратом» и рассуждениями Лёвина о балканской войне.)

При этом, что характерно, кто такие были петлюровцы на самом деле, мы не знали и знать не хотели. «А петлюровцы да бандеровцы, злые люберы да панки изнасиловали дочку председателя Совдепа» — перестроечный стеб, разумеется, но наши реальные познания и впрямь недалеко от этого ушли. Для меня совсем недавно было большим шоком узнать, что кое-кто из моих родственников — людей, повторяю, хорошо образованных — до сих пор путает петлюровцев с махновцами!

Когда, наконец, СССР распался не по солженицынским «словам», независимость Украины (и Беларуси) мы все же признали. Но тут же принялись досадовать на неблагодарных хохлов, которые не хотят «по-братски» поделить Черноморский флот («как будем делить — по-братски или по-справедливости», ага), да и вообще, Крым, Хрущев, ну вы поняли... Нет, боже упаси, воевать за этот самый Крым (в который нам по-прежнему никто не мешал ездить по внутренним паспортам, а по деньгам это выходило даже дешевле) мы не хотели и смеялись над появившимися тогда же в России (где же еще!) компьютерными играми с таким сценарием (был потешный «Морской бой», был весьма серьезный авиасимулятор «Су-27»), но что же это Ельцин не надавил на Кравчука в Беловежской пуще, можно же было договориться... Вопрос о том, на хрена стране, только что сбросившей с себя (как нам тогда казалось) имперское бремя и при этом все еще остающейся самой большой в мире, присоединять, пусть даже мирно, новые территории, опять-таки даже в голову не приходил!

Попутно доставалось и прибалтам, за свободу которых мы еще недавно лезли под дубинки. Вброшенный кремлевской пропагандой (в самые светлые ельцинские времена, да-да — а чего удивляться, если тогда же Россия развязала войну в Абхазии, закончившуюся геноцидом абхазских грузин) тезис о том, что «в Прибалтике угнетают русских», мгновенно стал аксиомой не только «почвеннического», но и либерального русского дискурса. Никто даже не пытался разобраться, как оно там на самом деле. Раз наши самые свободные СМИ так написали, иначе же быть не может, правда? Заставляют жителей страны для получения ее гражданства сдавать экзамен по государственному языку, ну надо же! Фашисты, одно слово!

И главным нашим чувством (нашедшим отражение даже и в моих стихах на годовщину Августа 1991) была обида на такую черную неблагодарность. Как так — МЫ вас отпустили, а вы нас не любите! И опять нам даже не приходило в голову, что жертва вообще-то не обязана любить насильника только за то, что он в конце концов перестал. Конечно, если бы он продолжал, было бы еще хуже. Но и отпустив жертву, самый-самый максимум, на который он может надеяться — это что она когда-нибудь, далеко не сразу, сможет его простить или хотя бы сделать вид, что простила — и то если он как следует постарается загладить свою вину.

Да, конечно, любые аналогии между личностью и страной порочны. У личности один мозг, отвечающий за все, а страна состоит из множества разных личностей, и те русские, которые принимали решения о вводе войск в балтийские республики, и те, которые выходили на акции протеста против этого — это разные русские. Но государство, так или иначе, несет ответственность за свои действия, равно как и за действия предыдущих своих ипостасей, если оно «правопреемник». И если вину перед прибалтами мы все-таки признавали — пакт Риббентропа-Молотова, куда деваться — то на претензии украинцев выкатывали круглые глаза. Вы же сами с нами воссоединились! Мы же вас от ляхов спасли! Батуринская резня? Уничтожение Сечи? Оккупация большевиками в нарушение только что подписанного ими мирного договора (да-да, это у русских наследственное)? Голодомор? Нет, не слышали. Слышали только про предателя Мазепу (ишь чего удумал — в Европу хотеть вместо Московии!) и петлюровцев-бандеровцев из дивизии СС «Галичина». А сталинские репрессии были на всех общие, и прекратите тут разводить русофобию.

Вот только, даже если отрицать преднамеренный антиукраинский характер Голодомора, русские себе эти репрессии вместе с советской властью устроили сами, и больше им винить некого. А украинцам — принесли на своих штыках, причем аж дважды. И за все это, по справедливости, должны были не то что флот отдать целиком (на самом деле не больно-то этот ржавый металлолом и нужен), а и пресловутый газ поставлять бесплатно лет двадцать. Или сорок. Или больше. Во сколько кубометров оценить каждую отнятую русскими палачами жизнь? Германия вон до сих пор расплачивается за преступления нацизма, хотя нынешнее поколение уже никакого отношения к ним не имеет и в массе своей искренне их осуждает, в отличие от.

Нет, мы, разумеется, не ненавидели украинцев за все то зло, которое причинил им наш народ (и которое они даже не требовали компенсировать, но просто не хотели забывать — а самые, как теперь понятно, дальновидные опасались его повторения). Ничего даже близкого к нынешней российской истерии не было. Но в некотором смысле наше отношение к Украине было еще хуже, чем ненависть. Ибо нет, на мой взгляд, худшего оскорбления, чем снисходительность, брезгливая снисходительность самоуверенного превосходства. А мы относились именно так. Подчеркиваю еще раз — не «ватники», уже тогда прямо отказывавшиеся признавать Украину полноценным независимым государством, а мы, русские либералы. «Ну чего вам еще надо, вы же уже получили свою незалежность! (это слово всегда произносилось по-украински — и, разумеется, отнюдь не в знак уважения к украинскому языку; позже слова „свидомый“ и „незалежный“ станут любимыми ругательствами „ватников“, и, как справедливо было замечено в интернете, до какой же степени вырождения должен дойти народ, для которого слова „сознательный“ и „независимый“ — это ругательства!) Не, ну мы понимаем, вы молодая нация, не наигравшаяся еще в националистические цацки (говорили представители народа, более-менее оформившегося лишь к XVI веку, наследникам Киевской Руси), но хватит, хватит, надоели! Успокойтесь уже наконец и перестаньте искать москалей под кроватью! И вообще, чего вы, в самом деле, русский язык государственным делать не хотите? Никто же не говорит, что он единственным должен быть! Украинский пусть тоже будет, мы разрешаем.» (Что опять-таки характерно, в России, где проживает больше сотни народов — в том числе, между прочим, три миллиона украинцев — о «втором государственном языке» — не региональном, а государственном — никто даже не заикается.)

Увы, как показала практика — москалей под кроватью искали явно недостаточно. Даже несмотря на весь страшный предыдущий опыт, сами украинцы в массе своей все еще относились к «братьям» чересчур благодушно, а своих националистов, озабоченных российской угрозой, считали параноиками. В итоге российские агенты, как раковые метастазы, проникли во все государственные органы Украины — в правительство, спецслужбы, армию — и вплотную подвели ее к запланированной гибели, от которой ее буквально в последний момент спас Майдан. И отнюдь не все метастазы еще удалось вычистить...

Но дело, повторяю, не в одном лишь российском государстве, которое всегда было, есть и будет (пока — надеюсь, уже скоро — не прекратит свое существование) врагом и украинцев, и любых других свободолюбивых народов, и даже не в ордах «ватников», возникших вовсе не на пустом месте, а лишь наконец-то проявивших без стеснения свою извечную суть. Дело в том, что и русские либералы, сколько бы их еще ни осталось, не многим лучше. Недаром сегодня чуть ли не все они заявляют, что Крым, конечно, отняли незаконно, но и вернуть его никак невозможно. И когда война окончится — а окончиться она может только крахом России — и они (те совсем немногие, что уцелеют) выберутся из-под развалин и, как ни в чем не бывало, скажут «ну все, Путин капут, давайте дружить!» — ни в коем случае не следует вновь попадать в ту же ловушку. Ибо очень быстро начнется прежняя песня — «ну хохлы, ну оборзели совсем! Мы из-за вас свою страну не пожалели, а где благодарность?»

Я глубоко убежден — хотя и понимаю, что многие, причем как раз не из числа «ватников», со мной не согласятся — что единственный путь, которым русский (в современном понимании этого термина) может перестать быть имперцем — это перестать быть русским. То есть москалем, ибо теперь и навсегда это синонимы. Язык, прочитанные книги, воспоминания — все это никуда не денется, но русский менталитет надо отбросить полностью, без остатка, без деления на плохих русских ватников и хороших русских либералов и без малейшей жалости к России, которую мы потеряли хоть в 1917, хоть в 2000. Научиться искренне, не напоказ, говорить и думать обо всем этом — «они» и относиться к ним, как к чужим, не заслуживающим ни сочувствия (ибо во всем виноваты исключительно сами), ни доверия. Про себя могу сказать, что я этот путь прошел, перестав считать себя русским еще в середине нулевых и окончательно порвав с Россией после ее нападения на Грузию (за два года до того, как смог эмигрировать). Я не записываюсь в украинцы — у меня нет на это права, я — русскоязычный американец, любящий свою страну — США, и меня это полностью устраивает. И теперь уже с этой, нормальной, западной стороны я говорю русским вслед за Анастасией Дмитрук и балтийскими музыкантами — никогда мы не будем братьями!

Юрий Нестеренко

Кредити від МВФ у"виконанні уряду Гройсмана"зупиняють економіку

  • 31.08.16, 19:13

В економіці існує таке поняття - "мета держави". Воно завжди було одним із тих замовчань, які вважались самоочевидними, адже на чолі держави стояли люди, які доволі чітко собі уявляли, куди саме вони ведуть свою державу, і навіщо вона взагалі існує - ця держава. Для них це було питанням самозбереження: бо якщо немає держави, її очільники автоматично втратять засоби для існування, і їм пощастить, якщо вони не втратять голови.

Поширення демократичних форм правління на початку минулого століття зумовила необхідність не тільки сформулювати це питання, а й розробити теорію, як саме повинна ставитись ця мета. Тому що по-перше, демократія означає змінюваність влади (а разом із нею - політичних програм і пріоритетів), а по-друге, розвиток глобальної економіки дозволив національним елітам не залежати від існування держави. Вони спокійно в будь-який момент могли виїхати в спокійне місце, залишаючи свою Батьківщину навіть конати в кривавому хаосі. Історія XX століття продемонструвала нам кілька таких випадків - один моторошніший за інші, і скоро до цього переліку може долучитись і наша країна.

Отже, необхідно не тільки правильно поставити, а й правильно розробляти мету держави - головну стратагему, виходячи з якої плануються реформи і розвиток держави в майбутньому.

Наприклад, в Грузії часів Саакашвілі була поставлена глобальна мета - підвищити якість життя громадян. Виходячи із цієї постановки задачі Каха Бендукідзе і спланував всі реформи. Вони розпочались із елементарного відновлення електропостачання, і закінчувались мінімізацією труднощів в спілкуванні з державою - тобто, скороченням держапарату, знищенням дозвільних систем і навіть автоматизацією всіляких довідок. Тому грузинські реформи і були такі успішні: у них була глобальна стратагема, на яку "нанизувались" всі рішення. Якщо рішення не наближало поставленої мети, воно відкидалось. Точно так само діяв Лі Кван Ю, який поставив перед собою мету перетворити Сингапур в потужну регіональну силу. Він зметикував, що основа державної міці - це люди, і створив максимально зручні умови для того, аби вони вважали Сингапур своїм домом. 

В Україні теж існують прецеденти постановки таких глобальних стратагем. Наприклад, програма першого уряду Юлії Тимошенко, затверджена парламентом 4 лютого 2005 року, містить окремий розділ, в якому описується стратегічна мета держави - це досягнення нової якості життя громадян,  запровадження соціальних,  економічних та демократичних європейських  стандартів  життєдіяльності  людини, суспільства та держави. Однак він був надто загальним і неконкретним, тим паче, що "свого" Бендукідзе в країні не було, і створення детального стратегічного плану реформ довелось взяти на себе самому прем'єр-міністру. Досвід, отриманий Тимошенко протягом першої каденції і опозиційної діяльності протягом 2006-2007 років був підсумований в наступному плані, представленому тією ж Тимошенко 16 січня 2008 року. В ньому містився довжелезний перелік реальних заходів, які дозволяли досягти головної стратагеми, поставленої в 2005 році. Для їх формулювання було навіть створено окремий проект "Ідеальна країна" для напрацювання рішень тим же способом, що й Бендукідзе - залишається тільки те, що наближує стратегічну мету, все інше відкидається.

А от у інших урядів із постановкою задач, та й взагалі із програмами був повний швах. В них не тільки не було виразної стратегічної мети, але й не було навіть чогось, на що можна було "нанизати" план реформ. Наприклад, жоден з двох урядів Януковича протягом президентства Ющенка такої програми не затверджував. А в програмі уряду М. Я. Азарова знаєте яка була основна стратегічна мета? Зменшення розриву між доходами і видатками бюджету. Не зростання економіки, не якість життя громадян, а чисто бухгалтерське "зведення звітності в нуль" (кстатє, це основна мета для главбуха, який працює в конторі, де розкрадають майно). Що й робилось методами фіскального удушення всього, що хоч якось намагалось працювати.

Програми нинішнього уряду і зовсім ніхто не бачив, але судячи з риторики - основною метою української держави тепер є... отримання кредиту МВФ. І все, що робить уряд Гройсмана, підпорядковано тільки цьому - отримання наступного траншу, а якою ціною, не дуже важливо.

А що найцікавіше, судячи з учорашнього повідомлення, наш уряд цієї мети не досягає. Очевидно, тому, що нездатен не лише поставити правильно мету, а й "нанизати" на неї план реформ. Давайте спробуємо визначити, як треба правильно формувати план відповідно меті. І для цього треба правильно представляти собі, що таке МВФ, і чого він хоче.

Основною задачею Міжнародного Валютного Фонду, по-перше, не є кредитування. Основна задача МВФ - підтримати стабільність банківської системи країни та її валюти (як і вказано в її назві). Більше того, МВФ не цікавлять довгострокові програми - цим займається Світовий Банк - він допомагає вирішити короткострокові проблеми, такі як дефіцит бюджету, чи неконтрольована інфляція. Кожній країні виділяється певна кредитова квота, на яку країна має безумовне право. А от в тих випадках, коли треба грошей більше за квоту, МВФ виставляє певні умови для отримання фінансового траншу.

Слід розуміти: гроші МВФ не йдуть в економіку безпосередньо, а в банківську систему - тобто, на рахунки національного банку та уряду. Ось чому нашим можновладцям так життєво важливо отримати не кредит взагалі, а саме транш МВФ. Бо його можна не тільки пустити на закривання дірок в бюджеті, а й зручно і непрозоро розпиляти. Так це, до речі, і воно і робилось всю історію співпраці нашої країни з МВФ.

А тепер давайте заглянемо в установчі документи МВФ, вони цілком публічні, і доступні, наприклад, ось тут.


І там ми знайдемо в ст. 1 (який сюрприз) чітке формулювання цілей, які ставить перед собою МВФ. Звернімо увагу на п. 5.

" - За рахунок тимчасового надання доступу до спільних ресурсів Фонду державам - учасникам, за умови дотримання адекватних гарантій, створювати у них відчуття впевненості, забезпечуючи тим самим можливість виправлення диспропорцій в їх платіжних балансах без використання заходів, які можуть нанести шкоду добробуту на національному чи міжнародному рівні".


Зверніть особливу увагу на формулювання - без використання засобів, які можуть нанести шкоду добробуту на національному чи міжнародному рівні.

А це та умова, яку системно порушує чинний уряд, а до нього порушував уряд Яценюка. Всі свої реформи вони проводили ціною різкого опускання добробуту підзвітного населення. Більше того, на певному етапі шкода пішла на міжнародний рівень, і це не лише "сміттєвий" рейтинг ССС, який виставила нашій країні Fitch. Наша країна виявилась замішаною в масштабних корупційних скандалах, рівень життя громадян грохнувся нижче встановленого ООН рівня убогості, а економіка продовжує падати.

Тобто, заходи нашого уряду не відповідають базовій умові надання кредиту, яку використовує Міжнародний Валютний Фонд. Вони наносять пряму шкоду добробуту як на національному, так і на міжнародному рівнях. Ось і основна причина заяви МВФ, зробленої в січні цього року про "нерозв'язні проблеми", які заважають Україні отримати черговий транш. Це саме є причиною, чому МВФ тепер не включає нас навіть в порядок денний - який сенс розмовляти про країну, де не розуміють основ?

Крім того, якщо продовжити нинішній "реформаторський тренд", економіка буде дедалі погіршуватись. А МВФ повинен отримати гарантії, що такий кредит буде повернуто, тобто, що в бюджеті буде достатньо дохідної частини для обслуговування боргу. Тим паче, що Україна просить зараз близько 900% від своєї квоти, а це дуже багато - звичайний розмір траншу не повинен перевищувати 200-300%. Відповідно, у МВФ є стійке переконання, що гроші свої він уже не побачить.

Треба сказати, що МВФ - організація достатньо "притомна", тобто адекватна до реальності. Її можна переконати, тільки треба покласти перед нею достатньо реалістичний план реформ. План, який подав Яценюк в 2014-му, був завідомо нереалістичний, але йому дали аванс - адже країна щойно вийшла з тенет тиранії. Але після того, як економіка полетіла вниз штопором, а добробут населення різко впав - всі аванси скінчились. І річ тут не в кризовій економіці.

Існує прецедент, коли Україні в значно гірших умовах був виділений кредит. Цього домігся уряд Ю.Тимошенко в 2008 році, коли на Україну впливали не лише внутрішні чинники, а й світова фінансова криза. Вона продемонструвала МВФ не тільки здатність адекватно ставити цілі і планувати реформи, а й збільшувати прибуток. При цьому добробут населення не знизився, а якби не було обвалу гривні, яка рухнула через непрозорі рефінанси (нагадаю, НБУ в 2008 р. контролювався Ющенком), то і збільшився би.

І цей прецедент не унікальний. До Тимошенко те саме зробив Каха Бендукідзе. Альона Шкрум, яка вивчала досвід Грузії стосовно співпраці з МВФ, якось в прямому ефірі згадала - був момент, коли МВФ взагалі відмовився працювати з грузинським урядом. Через те, що запропонований Бендукідзе план йшов врозріз із рекомендаціями експертів. Але Бендукідзе вже за півроку продемонстрував результат - у вигляді росту економіки - і місія МВФ повернулась в Грузію.

Однак у обох цих випадках головна стратагема полягала не у власне отриманні кредиту, а в оздоровленні економіки і підвищення добробуту основного резерву її зростання - людей.

Це те, чого не можуть зрозуміти нинішні очільники держави. Тому й не розуміють - як це так, наче все правильно зробили, а кредиту не дають. І не дадуть, поки вони не навчаться правильно ставити мету держави... ну, або не будуть замінені кращими, які здатні провести реальні реформи.

Так це працює в нормальних країнах.

В'ячеслав Ільченко
http://intvua.com/news/article/1472639376-v-yacheslav-ilchenko-krediti-vid-mvf-u-vikonanni-uryadu-groysmana-.html