Після того як український музикант Олег Скрипка пожартував про гетто для тих, хто не може, вважає не гідним для себе вивчити українську мову, вибухнув грандіозний скандал. Обговорювати становище державної мови в країні, яка третій рік перебуває у стані національно-визвольної війни, - це вже показово. Але повернімося до слів Олега Скрипки. Буквально одразу після виникнення хвилі обурення він опублікував великий пост у своєму Facebook, назвавши його своїм офіційним коментарем. "Ми в Україні живемо в спотвореному світі. Громадяни не мають вдосталь книг українською, фільмів, інтернет-контенту, відсутня можливість спілкуватися, вчити і виховувати дітей. Україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто. Деякі з них віддають своє життя на сході країни за право бути українцем... Мене обурює, коли Україну змушують любити "русский мир" більше, ніж український. Тим більше, коли використовують мої слова для маніпуляцій і спроб формувати в Україні штучну реальність", - написав музикант.

Слова про "штучну реальність", сказані Олегом Скрипкою, - зовсім не метафора. Вони якнайкраще відображають дійсний стан справ. Мовні суперечки для України - цілком звична річ. Вони виникають кожного разу, коли висловлюється пропозиція щодо захисту української мови в Україні. Кожного, хто наполягає на збільшенні частки української мови в публічній і державній сфері, негайно починають звинувачувати в печерному націоналізмі і неповазі до російськомовних співгромадян. І кожного разу україномовні українці змушені виправдовуватися і запевняти всіх і кожного в тому, що абсолютно не хотіли порушити чиїсь права, що єдине, чого вони прагнуть, - рівноправності на своїй землі. Коли продавець або дрібний клерк вперто не бажає звертатися до клієнта мовою держави, навіть більше - вимагає, щоб це клієнт припинив катувати його "вашою телячою мовою", - це приниження. У країні не було жодного публічного скандалу через те, що хтось відмовив російськомовним в обслуговуванні за мовною ознакою. Але що стосується україномовних українців - такі історії виникають постійно. І кожного разу знаходяться громадські працівники, які починають шикати: "Припиніть роздувати мовну проблему!" Ось тільки соромлять вони україномовних, стверджуючи при цьому, що жодних мовних проблем в Україні немає.

Насправді мовні проблеми в Україні все ж є. А саме - є постійні спроби використовувати мовну тему для унеможливлення зміцнення української мови на території української держави. Скандал, що виник навколо висловлювання Олега Скрипки, повинен був приховати від величезної кількості українських громадян позначене дискримінацією становище, в якому опинилися україномовні українці.

Якщо звернутися до історії питання, то стає зрозумілим, що маргіналізація україномовних, ставлення до них як до "другосортного селянства", що мало місце за часів Російської імперії, нікуди не зникли і в радянський період. "Український - значить провінційний". Якою була основна теза радянського часу? - Український селянин обов'язково під чуйним керівництвом російськомовного робітника разом будують "світле однакове майбутнє". Селянин розмовляє українською лише тому, що малоосвічений. Варто йому піти до школи трудової молоді, переїхати до міста - і перед нами "пристойна людина". А україномовний інтелігент – це, звичайно ж, виходець із Західної України. Його українська ніби натякає на щось. Адже якби він був чистим помислами, він користувався б мовою міжнаціонального спілкування - російською. Хіба не так нам підносилася мовна проблема радянськими кінематографістами і пропагандистами?

Українська мова вважалася пережитком, який зі зростанням загальної грамотності і формуванням радянської спільноти повинен був зникнути взагалі. "Ви ж чудово знаєте російську мову! Навіщо примушуєте нас слухати вашу українську, якої ми не розуміємо? Не розуміли, не розуміємо і розуміти не хочемо!" Так просто з повітря виникають звинувачення, замість бажання зрозуміти, вникнути, поставитися з повагою до культури і мови українського народу.

Якщо абстрагуватися від національного контексту і сконцентруватися на моральному боці питання - безпідставне звинувачення саме собою є маніпуляцією. Звинувачення і критика відрізняються одне від одного вже тим, що критика стосується суті питання, а звинувачення переходить на персоналії. Ендрю Шейн, описуючи технології з промивки мізків, які китайці застосовували до американських військовополонених, розповідав про групи самознищення, в яких повинні були брати участь усі американці. Сутністю зборів, що проводилися в кожній в'язниці, був пошук своєї провини перед трудовим китайським народом. Ув'язнені критикували себе і один одного, вибачалися, каялися і обіцяли виправитися. Шейн розповідав про те, що почуття провини є необхідним елементом для нав'язування людям тоталітарної ідеології. Без вини або сорому "промивка мізків", тобто зміна базових принципів особистості, неможлива. Присутність у маніпуляції почуття провини і звинувачень пояснюється теорією Курта Левіна про зміну переконань. Для того, щоб трансформувати важливі для людини принципи у їх повну протилежність, необхідно: перше - розморозити наявні переконання; друге - сформувати нові принципи, і третє - заморозити нові переконання. Коли вкидається безпідставне звинувачення, особистість починає протестувати. Її базові переконання розморожуються. Після цього за допомогою тиску, критики і насадженого почуття провини базові переконання піддаються сумніву. Тоді настає час для запровадження нових переконань. Потім їх залишається тільки "заморозити". Наведемо приклад. "Зміцнюючи українську мову, ви порушуєте права російськомовних". Коли виникає подібне звинувачення, замість того, щоб говорити предметно про права, починається процес виправдовування. А це і є розморожування старих переконань. Далі за рахунок почуття провини і сорому формується нове переконання про те, що захищати українську мову одночасно означає зазіхати на права російськомовних. А далі нове переконання про те, що захист прав, турбота про національний простір у демократичному суспільстві є неприпустимими, заморожується, як нова непорушна істина.

Вимагаючи каяття, маніпулятори не цікавляться достовірністю викривальних історій. Так само, як за розповідями Шейна, вина, нав’язана ув'язненим американським солдатам, здебільшого була вигаданою. Маніпуляторів цікавили щирість каяття і достовірність почуття провини. Ось і від Олега Скрипки вимагали вибачень, вирвавши його слова з контексту і надавши їм зовсім іншого сенсу. Той факт, що кожен штучно створений мовний скандал завжди закінчується закликом до українців покаятися і зізнатися в нетолерантному ставленні до російськомовних співгромадян, - це і є створення викривленої реальності. У цій реальності вже ніхто не захищає свої права. Але сторона, яку влаштовує існуючий стан речей, прагне не дати розширитися зоні комфорту іншого. Не помічати, що україномовні у всіх мовних суперечках опиняються в приниженому виправдовувальному становищі, означає не помічати дискредитації цієї групи. А навмисно брати участь у цькуванні українця, який виступив на захист своєї мови, - це участь у маніпуляціях масовою свідомістю.

Російськомовні, що не відчувають жодної мовної дискримінації в Україні, захисники мовних прав, якщо їх справді цікавлять права, повинні були б прислухатися до аргументів протилежної сторони, спробувати вникнути і зрозуміти, як україномовному українцеві живеться в сучасній Україні. Для того, щоб у мовному питанні уникнути маніпуляції, базові принципи про необхідність захисту мовних прав повинні грунтуватися на реальному становищі в Україні української та російської мов, а не на чиїхось образах, помилках і ображеному самолюбстві.

      Під час опитування Соціологічної групи «Рейтинг» на запитання: «Чи пишаєтеся ви своїм містом?» понад 60% вінничан відповіли, що так. 

      Гордість за своє місто також відчувають жителі Харкова і Львова (56% і 54% відповідно). 

       Найменше пишаються своїм містом у Херсоні та Запоріжжі (по 20%). Однак 59% опитаних у Запоріжжі таки пишаються своїм містом, проти 47% жителів Херсона. 

      Різко негативну відповідь «однозначно ні» давали в Житомирі (6%) та Кропивницькому (6%). 

       Найбільше українців не визначили своє ставлення до міста в Маріуполі – 22%. 

      У Києві ж 42% опитаних пишаються столицею і 35% — відчувають «незначну» гордість. 

      Не визначились 8% респондентів. 

      Опитування проводилося в 22 обласних центрах, крім тимчасово окупованих територій Криму і Донбасу.

       Було опитано 19 тис 200 респондентів.

       (Про це пише Главком)

         80-річна Людмила Огнєва, переселенка з Донецька, 

       яка живе в Києві, представила у Львові у Домі Івана Франка    

       вишиту історію України «З нами Бог і Україна». 

      Про це пише Радіо Свобода

Рівно сім років тому - 21 квітня 2010 р. - Янукович від імені України підписав так звані Харківські угоди, якими Україна дозволила перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України ще на 25 років.

Безсумнівним є те, що ці угоди були підписані виключно в інтересах Росії, оскільки у 2010 р. у їх підписанні не було жодної юридичної необхідності. Річ у тім, що за попередніми аналогічними угодами 1997 р. ЧФ РФ мав залишатися на території України до 28 травня 2017 р., а дія Харківських угод починається лише через місяць - з 28 травня 2017 р. Очевидним є й те, що вказані угоди зіграли свою роль в анексії Росією частини української території - Криму. Треба розуміти, що захоплення Криму (на відміну від окупованої російською армією частини Донбасу) було для Росії стратегічно важливим з огляду на геополітичне розташування півострова. І до цього Росія планомірно йшла, а тому їй було принципово необхідним відразу після приходу Януковича до влади закріпити на десятиліття вперед свою військову присутність у Криму.

27 квітня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України». Таким чином наразі в Україні діє закон України, який дозволяє перебування в Україні збройних сил Росії на даний час і ще упродовж 25 років.

Разом з тим Росія не лише анексувала Крим, але й з весни 2014 р. веде війну проти України. Те, що Росія є державою-агресором, політично і юридично визнано вищими органами державної влади України, міжнародними організаціями, провідними державами світу.

Ситуація, за якої Україна юридично дозволяє перебування на своїй території військ держави-агресора, видається ненормальною. Як відомо, Росія відразу після захоплення Криму (31 березня 2014 р.) в односторонньому порядку денонсувала усі угоди з Україною про базування ЧФ РФ на території України. Логіка Росії зрозуміла - вона вважає Крим «своїм», а тому не бачить жодного сенсу в цих угодах.

А якою є логіка України стосовно збереження дії угод щодо перебування російських військ на нашій території до 2042 р.? Адже наявність такого закону - це юридична легітимізація з боку України перебування ЧФ РФ в українському Криму. Тоді чому Україна зберігає статус-кво цих угод і що відбудеться, якщо цей закон Україною буде скасовано, а вказані угоди денонсовані? Чи є вагомі політичні, юридичні та інші аргументи для юридичного (бо фактично вони не діють) збереження зазначених угод?

Особисто я (як і багато співвітчизників) не маю однозначної відповіді на ці питання. А тому вважаю, що вище політичне керівництво України має пояснити своєму народу доцільність збереження чинності вказаних угод, які під час російсько-української війни дозволяють перебування військ держави-агресора на території нашої країни. Адже збереження з боку України цих угод може виявитися всього-на-всього наслідком політичної гри та справжніх (а не декларованих «на люди») стосунків, які існують між політичним керівництвом України та Росії, про які мені неодноразово доводилось писати. 

Віктор Трепак

      На Facebook-сторінці Всесвітнього дня вишиванки з'явився офіційний промо-ролик свята. 

       Цього року свято припадає на 18 травня. 

       Кожен охочий може долучитися й одягнути у цей день вишиту сорочку та висловити повагу до українських звичаїв.

Лана Зеркаль в суді у Гаазі. Фото: ФБ Богдан Крикливенко

Лана (Олена) Зеркаль
заступниця міністра закордонних справ України

(FB)

Міжнародний суд ООН [проміжним рішенням 19 квітня] визнав обґрунтованість позиції України та зобов’язав Російську Федерацію вжити заходів для припинення і недопущення подальших порушень Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації.

Зокрема, стосовно ситуації в Криму Суд ООН наказав Російській Федерації:

1. Утриматись від збереження або накладання нових обмежень на можливості кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі інституції, включаючи Меджліс кримськотатарського народу.

2. Забезпечити доступність освіти українською мовою.

Суд також зобов’язав обидві сторони утримуватись від дій, які б погіршували чи розширювали предмет спору, або ускладнювали його розв’язання.

Сьогоднішнє рішення Суду є важливим для міжнародного права, яке доводить свою дієвість у відновленні справедливості у світі.

Ми цінуємо зваженість суддів Міжнародного суду ООН, які винесли це рішення.

Це рішення визнало серйозність ситуації, до якої приводять дії Російської Федерації, і те, що громадяни України потребують захисту.

Це стосується як Криму, так і Донбасу, про що Суд чітко зазначив.

Шкода, що Міжнародний суд ООН не вважає доцільним застосування тимчасових заходів також по відношенню до дій Російської Федерації на сході України.

Тим не менш рішення Суду щодо застосування Конвенції про протидію фінансуванню тероризму є позитивним з огляду на таке:

• Суд підтримав позицію України, що події, які представила Україна підпадають під дію Конвенції;
• Суд підтримав позицію України щодо дотримання досудової процедури;
• Суд формально визнав prima facie (попередню) юрисдикцію щодо цієї Конвенції;
• Суд визнав недостатніми докази “правдивості для застосування” (plausibility) прав:
  (параграф 75 рішення) У цій справі події, на які посилається Україна, мали наслідком смерть та травмування великої кількості цивільних. Однак для того, щоб визнати, чи права, які прагне захистити Україна, є правдивими для застосування, необхідно визначити, чи є достатні підстави вважати, що інші складові, зазначені у частині першій статті 2 [Конвенції], такі як намір чи усвідомлення [виконавців] та елемент мети, зазначений у частині 1 (b) статті 2 [Конвенції]. На цій стадії процедури Україна не надала Суду докази, які б давали достатньо підстав вважати правдоподібним, що ці складові наявні.

Таким чином:

• з огляду на те, що це перше рішення Суду щодо цієї Конвенції – ми маємо дуже конструктивний підхід Суду;
• Суд визнав логіку України у підходах до застосування Конвенції щодо протидії фінансуванню тероризму;
• В України є достатньо розуміння, які саме докази ми будемо представляти на стадії слухань по суті.

До того ж Суд повернувся до питання подій на Сході з власної ініціативи. У пункті 104 рішення Суд визначив, що очікує від Сторін роботи над повним виконанням Мінського пакету заходів.
Підкреслюємо, що навіть у цьому питанні Суд використав логіку України щодо сумісності судового процесу і Мінського процесу.

Ми очікуємо, що Російська Федерація невідкладно і повною мірою виконуватиме рішення Суду та припинить порушення міжнародного права по відношенню до України.

Ми закликаємо всю міжнародну спільноту надзвичайно ретельно стежити за виконанням Росією рішення цього Суду та притягати Росію за відповідальність за кожен факт порушення цього рішення.

Ми продовжуємо ретельно готуватися до слухань по суті, аби остаточно довести свідоме і зухвале порушення Російською Федерацією норм міжнародного права.

Сьогоднішнє рішення Суду не звільняє Російську Федерацію від обов’язку дотримуватись зобов’язань за обома конвенціями.

Повний текст рішення – тут.

* * *

У травні Міжнародний суд ООН визначить календарний розклад розгляду по суті справи “Україна проти Росії”, сказала Олена Зеркаль журналістам після слухання ухвали Суду щодо тимчасових заходів.

“Зараз ми виходимо на наступну стадію – це розгляд справи по суті. У травні ми будемо тут збиратися сторонами, щоб Суд визначився, яким буде календарний розклад розгляду справи по суті”, – цитує Зеркаль УНІАН.