Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства
- 11.02.20, 16:06
3 лютого 2020 року, в першу річницю інтронізації, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив молебень у тисячолітній святині Православної Церкви – Соборі святої Софії Київської.
Предстоятелю помісної Української Православної Церкви співслужили архієреї і духовенство зі всієї України, а також представники Вселенської Патріархії, Олександрійського Патріархату, Елладської Православної Церкви та монастирів Святої Гори Афон.
Від повноти Православної Церкви України вітання на адресу Предстоятеля висловив митрополит Львівський Макарій.
Його Блаженство подякував за привітання та звернувся до присутніх зі словом.
«Сьогодні тут, в цьому прекрасному історичному древньому храмі, митрополичому осідку, ми дякуємо Богові за всі ті благодіяння, яких він нас сподобив протягом минулого року. Всі наші новітні події, які лягли в основу створення єдиної Церкви, пов’язані саме з цим визначним історичним місцем – Собором Святої Софії Премудрості Божої. Бо завдяки Об’єднавчому Собору, який відбувся саме в цих історичних стінах, 15-го грудня 2018 року відкрився шлях до отримання Томосу, в якому чітко прописано, що ми з цього часу посідаємо належне 15 місце в Диптиху серед інших помісних Православних Церков» – сказав блаженнійший владика.
«Бог спитає у кожного із нас, що ти міг зробити і не зробив. Не спитає того, чого ми не могли зробити чи втілити у нашому житті, отож робімо все від нас залежне. Сьогодні я ще раз висловлюю щиру подяку всім вам: нашим архієреям вже визнаної помісної Православної Церкви України і всім гостям, які вшанували нас. Вчора ми спільно звершили Божественну літургію у нашому кафедральному Михайлівському Золотоверхому Монастирі. Ми об’єдналися навколо єдиної чаші, бо ми прагнемо, щоб надалі всі православні українці гуртувалися в Церкві навколо Христа і навколо єдиної Пресвятої Євхаристії. Також висловлюю нашу подяку і духовенству, яке наполегливо трудиться на своєму місці і всім вірним нашої помісної Української Православної Церкви. Всі ті сили зла, які збираються і прагнуть нашого розділення та прагнуть нашого знищення, зазнають поразки. Тому нехай Боже благословення і надалі завжди перебуває між нами», – підсумував Предстоятель.
Після молебню Митрополит Епіфаній поспілкувався з представниками українських та міжнародних ЗМІ.

45 років тому, у вересні 1964-го, лідери українського молодого руху, яких згодом назвуть «шістдесятниками», святкували подвійний день народження. Алла Горська й Іван Світличний відзначали «70-ліття на двох». Нині це було б, важко повірити, 160-ліття… З двох іменинників Алла Горська була на два дні старшою: вона народилася 18 вересня 1929 р.
Алла Горська є символічною постаттю в українському шістдесятництві. Її доля є незвичайною і водночас показовою для свого часу. Вона походила з по-совєтському «благополучної» родини – та відважилася на протиборство з казенною системою; вона не встигла зазнати арешту й тюремно-табірних поневірянь – та її, доньку досить високого «номенклатурника», двічі виключали зі Спілки художників за ідеологічну несумісність її творчості з «керівною і спрямовуючою» роллю єдиної на той час партії; зрештою, сама її загибель стала зловісним знаком часу. Обставини смерті Алли Горської і досі залишаються нез’ясованими. Та хоча прямих доказів участи совєтських спецслужб у цьому злочині немає, очевидно: це був цілком свідомий, підступний удар по українському відродженню, одна з перших його втрат – неймовірно трагічна й болюча.
Нині на будинку по вулиці Терещенківській (колишня Рєпіна), де жила Алла Горська зі своїм чоловіком, також видатним художником-шістдесятником Віктором Зарецьким, висить меморіальна дошка, біля якої завжди – живі квіти. А тоді, 45 років тому, держава «шанувала» їхнє помешкання та їхню родину тільки повсякчасним стеженням, репресіями й провокаціями. Адже це був один із центрів «неблагонадійности», місце спілкування творчих, небайдужих, вільних духом людей. Тут бували літературні критики Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Світличний, поети Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Драч, художники Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Веніямін Кушнір та багато інших, кого тодішня влада воліла би бачити разом тільки за колючим дротом у сибірських чи мордовських концтаборах.
І справді, на багатьох відвідувачів цієї квартири згодом чекали арешти й роки ув’язнення й поневірянь. Та, мабуть саму Горську «будівничі казарм» (вислів Є. Сверстюка) ненавиділи особливо – через те, що вона насмілилася кинути виклик не просто їхній людожерській системі, але й тому середовищу, з якого сама походила. Тому вона й стала однією з перших серед шістдесятників у сумному списку жертв боротьби за людську волю й гідність.
А перед тим було брутальне знищення великого вітражу у фойє Червоного корпусу Київського університету, де гнівний Кобзар пригортав скривджену Україну, а напис проголошував: «Возвеличу / Малих отих рабів німих, / Я на сторожі коло їх / Поставлю Слово» (Горська працювала над цим вітражем спільно з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко), потім – згадане вже виключення зі Спілки художників. У Спілці Горська була поновлена, та невдовзі вона починає надавати моральну підтримку репресованим учасникам руху опору. Вона підписує листи протесту, ходить на суди, підтримуючи обвинувачуваних – і її виключають удруге.
А 28 листопада 1970 року Алла Горська трагічно загинула від руки вбивці у Василькові. Її похорон зібрав, фактично, весь тодішній цвіт української інтелігенції – попри те, що з «органів» приходили персонально до багатьох «неблагонадійних» з попередженням: не з’являтися на траурній церемонії. Зі словами прощання тоді виступили Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Іван Гель. Василь Стус читав щойно написаного вірша пам’яти Алли Горської:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України –
а ти шукай червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай.
Пройде трохи часу, і багатьох з присутніх на цьому похороні буде заарештовано й ув’язнено. Український рух опору продовжить свій хресний шлях. А ім’я Алли Горської залишиться символом нескорености, творчої й громадянської мужности й чесности – і саме так увійде в наші часи, часи незалежної України, де ця мужність і нескореність так потрібна, аби зберегти волю від зазіхань нових яничарів та імперсько-стурбованих «сусідів».
Генерал-майор Сергій Кривонос вважає, що Україна може створити власну приватну військову компанію і залучити до участі в ній ветеранів бойових дій на Донбасі.
Заступник Ради нацбезпеки заявив, що, крім «токсичної» приватної військової компанії (ПВК «Вагнера» в світі існує чимала кількість інших аналогічних успішних структур. Кривонос в інтерв'ю «Фактам» розповів, що для створення української ПВК можливо залучити демобілізованих з фронту військових.
У нас десятки тисяч людей повернулися з фронту, але в мирному житті виявилися нікому не потрібні. Хоча ті, хто захищав це суспільство, неповинні підлаштовуватися під нього, а суспільство має надати їм підтримку, - розповів Кривонос.
Він назвав приватну військову компанію своєрідним «громовідводом», який дозволить допомогти фронтовикам, які не зуміли себе реалізувати, продовжити займатися тим, що вони вміють робити якісно, отримувати за це гроші і визнання держави.
Сфера застосування української ПВК, за словами заступника секретаря РНБО, - це забезпечення безпеки різних об'єктів і структур. За його словами, в США приватні військові компанії створюють для того, щоб сотні тисяч демобілізованих військових не викликали проблем державі. В Україні атошніков не беруть на роботу, так як вони нібито токсичні і непередбачувані, а «ЗМІ дуже підігрівають цю тему». Тому Кривонос впевнений, що створення ПВК дозволить вирішити цю проблему.
Найвідомішою в світі вважають російську ПВК «Вагнера», яка воює в кількох гарячих точках планети. Підозрюють, що компанія виконує специфічні завдання уряду РФ. У 2019 її бойовики найчастіше згадувалися в ЗМІ у зв'язку з подіями в Сирії і Лівії .

Григорія Сковороду називають першим філософом-містиком, українським Сократом та надзвичайно талановитим промовцем, слова якого влучали в самісіньке серце. Та яким же насправді був цей видатний діяч? Краще зрозуміти постать Григорія Сковороди допоможуть маловідомі факти з його біографії.
«До господарської роботи непридатний…»
Саме так вважав про свого талановитого сина батько, Сава Сковорода. Тож посприяв тому, щоби він мав зовсім іншу долю.
Народився Григорій у родині рядового козака на Полтавщині, 22 листопада (3 грудня) 1722 року. Мати Сковороди мала кримськотатарське походження. З дитинства, Григорій ріс заглибленим у свої думки хлопчиком, багато часу проводив на самоті. До господарської роботи Сковорода теж брався неохоче, тож батьки вирішили віддати його на навчання. Спочатку — у дяківську школу, потім — у Києво-Могилянську академію.
Знав дату власної смерті, втік від нареченої та… нагрубив Катерині ІІ!Григорій мав відмінний музичний слух та чистий голос. Тож окрім Могилянки, він навчався в Глухівській співацькій школі. Зі школи, він потрапив до Петербурзької царської хорової капели, брав участь у виступах.
Григорій Сковорода не бажав заводити стосунки чи навіть просто закохуватися. Та така доля не оминула юнака: йому все ж припала до душі дівчина, а згодом він запропонував своїй обраниці одружитися. Однак в останній момент передумав: втік просто з-під вівтаря.
Сковорода абсолютно нікого не боявся та не поважав високі чини. Він вважав, що людину варто оцінювати за її розумом та досягненнями, а не за статусом у суспільстві.
Одного разу, імператриця Катерина ІІ забажала особисто побачити відомого філософа. При зустрічі, Григорій не вклонився їй. Коли ж Катерина запитала, чому він не хоче кланятися, Скворода спокійно відповів: «Не бажав я тебе бачити, ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, якщо я перед тобою удвоє зігнуся?»
Під час учительської роботи, Сковорода теж був не надто тактовним. Замість оцінок, він «нагороджував» учнів словесно. Так, від нього легко можна було отримати таку характеристику, як «вельми туп» або «справжнє безглуздя». Та, незважаючи на це, студенти ставилися до Григорія прихильно.
Є думка, що Сковорода умів бачити майбутнє. Так, за переказами, він покинув Київ за декілька днів до того, як там почалась епідемія чуми, а також самостійно викопав собі могилу в день смерті.
Основною метою людського життя Григорій вважав самопізнання. Саме цій справі він присвячував максимум часу.
З 1769-го, Сковорода вів мандрівне життя, не засиджуючись довго на одному місці. Фінансові та матеріальні блага теж мало хвилювали філософа: у побуті та своїх звичках він був надзвичайно скромним. Мандрівна торбина, яку Григорій завжди брав із собою, вміщувала сопілку, книжки та власні рукописи.
За своє життя, Сковорода не видав друком жодного твору, але зовсім не переймався через це.
Григорій вкрай мало часу витрачав на повноцінний відпочинок та сон: не більше 4-х годин на добу. Завжди старався вставати зі сходом сонця.
Скромним був і раціон Сковороди: він не вживав м’ясо та рибу, харчувався переважно молочними продуктами, свіжими фруктами та овочами. Проте, дивує й такий факт, Григорій полюбляв шалено дорогий (на той час) сир пармезан, який передавали йому із Франції друзі.
«Життя — це постійний та безперервний пошук істини»Саме так вважав Григорій Савич, та демонстрував це на власному прикладі. Багатогранна постать Сковороди, безумовно, ще не раз приверне увагу дослідників. Та високо оцінювали його діяльність і відомі діячі. До прикладу, Іван Франко вважав Сковороду «цілком новим явищем із погляду ширини погляду і глибини думок».
Однією з ключових фігур, яка мала значний вплив на формування проукраїнськоі громадської думки в Європі минулого століття був британський журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон.
На початку 1930-х років його увагу привернула напружена політична ситуація, що намітилася на Сході Європи. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перерозподiл сфер впливу та нова вiйна.На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намагається в черговий раз привернути увагу громадськостi та офiцiйних осіб Великої Британiї до українського питання. 1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi. На думку Лоутона, глибинною причиною міждержавних протиріч було «українське питання» і для світової політики було вкрай необхідно включити Україну в систему Західної Європи. "Незалежна і автономна Україна, - писав він, - необхідна для європейського економічного прогресу і міжнародного миру". Оцінки і висновки Лоутона надзвичайно цікаві з огляду на те, що сформульовані вони були діячем, який за своїм походженням жодним чином не був пов'язаний з Україною і українською нацією - настільки чітко вони представлені з проукраїнських позицій.
Пропонуємо вашій увазі деякі тези з цієї доповіді, які виглядають сьогодні так само актуально і злободенно, як і 80 років тому:

Можна стверджувати, що Українська держава існувало протягом трьох окремих періодів.
Перший з них - з дев'ятого до дванадцятого століття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найбільш передових в Європі.
Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю - тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони привласнили собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно.
Другим періодом Української незалежності була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами і нападами з півночі, лежала безпомічна, Литва і Польща зайняли її територію. І в XVI столітті, коли ці дві держави уклали союз, Україна майже вся опинилася під польським пануванням. Тоді здавалося, що Україна як держава повинна остаточно зникнути. Щоб вижити, вищі верстви української нації були змушені ополячитися, а українське селянство було закріпачено польською шляхтою і євреями.
І тут сталася гідна подиву річ. Козаки, які існували ще в давній Україні, об'єдналися і заснували свою славну державу на Дніпрі. Систему правління в тій державі можна, мабуть, назвати демократичним деспотизмом. Щорічно козаки голосуванням вибирали собі правителя, якого називали гетьманом, який мав владу над життям і смертю своїх виборців, але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови. Козацька держава була фактично продовженням - у своєрiднiй формi - незалежностi українського народу.
Третій період почався в 1648 році, коли прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прізвище було Хміль, не маючи достатніх сил, щоб воювати одночасно з поляками, московитами і татарами, уклав союз з Москвою на рівних правах, але Москва віроломно ввела потужні сили в Україну, яку врешті решт і анексувала. Пізніше, сама знесиливши від воєн, Москва досягла з Польщею згоди і поділила з нею Україну. Але ще ціле сторіччя українські козаки протестували і здійснювали відчайдушні бунти, а Москва великими групами висилала їх в інші частини імперії на каторжні роботи і в поселення (ця ж система знищення практикується дотепер Совєтами).
«Якщо української нації не існувало, в чому намагаються переконати нас росіяни, то чому гніт і придушення проводилися з такою послідовністю і жорстокістю? Навіть Російська енциклопедія не могла не визнати, що "національне самовираження, хоча і важко визначити момент його зародження, ніколи не завмирало в Україні", - запитував Лоуренс.
Підводячи підсумки, британський журналіст робить висновки:
"Українська нація - це реальність, яка має під собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров'ю".
Цій доповіді майже сто років. Нажаль її тези і досі у багатьох викликають полеміку та незгоду з очевидними речами. Що змінилося сьогодні в долі України, а що залишилося колишнім, ми залишаємо на розсуд нашого читача.