Опасен, коварен, строптив  и вульгарен,

Обычный, спонтанный, упрямый и странный…

И добрый, и нежный, и злой, и небрежный,

Двуликий, ранимый, жестокий – все ты…

Как Бог идеален, как дьявол нахален,

Как высь необъятный, как ветер приятный…

Как нож очень острый, как мед очень сладкий,

И мой, и чужой, лишь осколок мечты…

Твоє життя -  суцільний лабіринт,

І марно з нього вихід ти шукаєш.

Натомість в глибину душі поринь,

Поглянь, в якому мОроці блукаєш.

Перед тобою в чомусь винен цілий світ,

Але отримуєш лиш те, чого чекаєш.

А всі проблеми – це твоЇх претензій слід,

Ти сам від себе в темряву тікаєш.

Навколо тебе заздрість і обман,

В кожній людині ти знаходиш щось погане.

Всі проти тебе, ворогів цілий майдан,

Із задоволенням ти закував би їх в кайдани.

А що б змінилося? Тоді б прийшли новІ,

Без них тобі би було жити не цікаво.

Та вже набридли небилиці всі твоЇ,

Бо це лиш плід твоєї хворої уяви.

Твій світ – це віддзеркалення тебе,

Своє майбутнє сам ти обираєш.

У цілім Всесвіті ти бачиш лиш себе,

І свої біди сам ти накликаєш.

Ти сліпо віриш у прикмети і у сни,

Своїх прогрішень іншим не прощаєш.

Не помічаєш сонця промінь у вікні,

І тим не менше в Бога щастя вимагаєш.

А Він тобі дарує новий день –

Черговий шанс життя своє змінити.

Повір в удачу – і вона прийдЕ!

Але невигідно тобі це розуміти.

Відверто в свою душу зазирни,

Ти сам будуєш у ній нОві лабіринти.

Та тільки за собою не тягни,

Бо я не вмію поза світом жити.

Я за тобою знову так сумую…

Перераховую у небі тьмяні зорі

Де ти живеш, Любов? Де твоє серце б’ється?

Чи є ти взагалі? Чи це тільки здається?

Ти наче осені облудливий туман,

В якому крок за кроком лиш один обман.

Що у очах твоїх, беззахисна Любове?

Чи вільний вітер, а чи вірності основа?

Твоя краса – спокуслива отрута,

У глибині якої легко потонути.

Що на устах твоїх? Солодке слово,

А в ньому присмак полинУ гіркого.

В руках у тебе квіти кольорові,

Що зранять душу як гіллЯ тернове.

Чи той щасливий, хто тебе впізнає?

Чи, може, той, хто взагалі тебе не знає?

Чи ти зціляєш, чи вбиваєш – неважливо,

Тільки забути тебе просто неможливо.

Две звезды над одною судьбою,

Две дороги в одном направлении.

Два моста над бурлящей рекою,

В одном зеркале два отражения.

В синем небе два белых голубя

Светом солнечным наслаждаются.

От огня  до яркого полымя

Сердца путь сквозь года продолжается.

Потеряв равновесие времени

У черты неизбежности выбора,

На распутье меж югом и севером

Сердце пишет себе выговор.

Боль потушит огонь страсти,

Две слезинки в глазах светятся.

Разорвётся сердце на части…

Две любви в нём,увы,не поместятся.

Река фантазий глубока, Как в небе звезд не перечесть… Я погрустить могу слегка Тем не задену вашу честь. Да вы не думайте о том, Я вижу только то, что есть, Я доброй быть могу всегда, А злой, да вряд ли и не здесь. Ругать могу я лишь себя, За свою слабость и за спесь, В любви я жду всегда огня, Я искрой в жизнь и пламя есть! Прошу не надо мне воды, Ведь вы потушите пожар, Я знаю правила игры, Где есть вода - огонь пропал!

24.08.2010.

С Л А В А    У К Р А Ї Н І !!!

В окно слепое безустанно птица счастья бьется,
а я хочу лишь тишины и пустоты безмолвной.
Израненое сердце к тебе так сильно рветься
оно устало от скитаний среди душ бездомных.

а ты впусти, молю!!! унять не в силах боль немую,
согрей меня так нежно, дорогу в беззаботность покажи.
Из памяти так тщательно стираю жизнь былую,
в безлюдном мире только ты и я - вот это жизнь.

Седое небо твою улыбку облаками мне рисует
и теплоту твоей души - лучами солнца, бликом на стекле.
Мой здравый смысл с порывом чувств моих воюет,
надежды блекнут в безысходности стальной петле.

В окно слепое птица счастья больше не стучиться,
в руках держу ее, так страшно сново упустить.
Ты просто приручи ее, может любовь с тобой случиться
сумей понять себя, его, просто однажды ты сумей простить.