Не бачити, не чути і невтішно
не намагатись повернути кожну мить,
яка ще твоїм тілом пахне ніжно,
яка ще твоїм дотиком сльозить…

Не плакати, не мріяти, не знати
про тебе жодних слів і жодних фраз,
що серце заставляють розриватись
від трепоту й бажання водночас.

Не вірити, не кликати, не бігти
за тінню, що нагадує тебе,
а згодом сумувати безпросвітно
разом з плаксивим місяцем з небес…

Не дихати, не рухатись… щомиті
вдихати всім єством цілунок твій…
А потім клястись – більше не любити,
не мріяти, не думати… Не мій…

Не дай мне, Господи, слова Твои предать,

Когда терзают душу страх и боль сомнений.

Ты в немощи моей дай силы встать.

На сердце раны от бесчисленных падений.

 

Не разрешай мне оправдания искать…

Чем чище сердце, тем сильнее искушения.

Не дашь Ты большего, чем я смогу принять.

Без слёз и боли не бывает очищения.

 

Я не спрошу “Зачем?” Не попрошу унять

Солёные потоки покаяния.

Себя в Тебе хочу по капле растворять.

Чем ближе к свету, тем труднее испытания.

 

В глубинах сердца светлый облик Твой

Средь бурь житейских умиротворяет.

Вне времени и мыслей голос Твой живой

Неопалимой купинОю душу согревает.

 

Не дай свернуть мне с Твоего пути,

Пусть даже тернием на нём израню ноги.

Частичкой сердца Твоего быть научи…

Не променяю я Его на лёгкую дорогу.

Я подарю тебе глаза
Фисташкового колдовского цвета.
Ты их не сможешь не узнать,
Себе не признаваясь в этом.

Я руки подарю тебе.
Их нежности ты не измеришь,
И той далёкой ворожбе
В одно мгновение поверишь...

Я душу разделю с тобой.
И сердце - на две половинки.
И ты прошепчешь: "Боже мой!"
Со щек моих стерев слезинки.

И кудри - тёплый шоколад -
В руках твоих пусть заструятся.
И ты ни в чем не виноват.
И больше нечего бояться...

           Часу торкнулись насичені дні,            Дощ прохолодний зі спогадів зник -            Вересень знову всміхнувся мені,            Цей невгамовний завжди мандрівник.

           Осені ніжної рідкісний дар            Фарби приємні – палітра його.            Сонце дістав із задимлених хмар,            Нишком проник до серденька мого.

           Хитро розкидав привабливих мрій,            Так ненавмисно, немов би той лис…            Ніколи більше ходити сумній,            Теж посприяв – позитиву приніс.            Листя осіннього жовтий вогонь            Тішить, немов зігріває в думках,            Я потрапляю у справжній полон –            Знов олівець та папір  у руках...

Сильва Яна на сервере Стихи.ру

Хто ти, сучасна людино?

І чого в цім житті тобі треба?

Живеш за законом тваринним,

А хочеш дістати до неба.

 

Для чого в цей світ ти приходиш?

І що ти у ньому шукаєш?

Чи, може, безцільно по землі собі ходиш,

І лиш пустоту після себе лишаєш?

 

А хто ідеалом в житті є для тебе?

Сама собі стала царем ти і Богом.

Кричиш, що у Ньому не маєш потреби,

І вище за тебе немає нікого.

 

Отямся! РозплЮщи засліплені очі!

Хоч раз зазирни у зневолену душу.

Ти слізних благань її чути не хочеш,

А совісті поклик сама в собі глушиш.

 

Собі на землі п’єдестал ти будуєш

Із заздрощів, злоби, гордині й обману.

А дітям своЇм ти каліцтво готуєш,

Поламані долі їм будуть придАним.

 

Якщо ж ти від Бога сильнішою стала,

Й нема над тобою ніяких законів, -

Насправді ти нижче за звіра упала,

У свого ж безглуздя опинилась в полоні.

 

Що лишиш нащадкам, бездушна людино?!

Очей сліпоту передаш в покоління…

Безсилою буде уся медицина,

Якщо ти уб’єш в нім духовне насіння.

 

Чи просто живеш ти в цім  світі пасивно?

Й на все нарікаєш – така Божа воля…

Чому зрозуміти не можеш, людино –

СвоЇми руками творИш собі долю.

 

А Він нас учив, щоб булИ ми як діти –

Щоб кожної миті себе розкривали.

ВсьомУ дивувались й уміли радіти,

І з щирістю в серці  любили й прощали.

 

Хто шукає чого – сАме те і знаходить,

Вільний вибір дається тут кожному.

Та найвища й найбільша у житті цім свобода –

Це неволя в полоні Божому.

Я чекатиму… твоєї радості,
що в очах мов сонечко сміється,
що немає ані меж, ні давності
й виліковує за мить самотнє серце.

Я чекатиму… твого лиш дотику,
що легенько по устах сковзає
і цілує плечі згубно-солодко,
відкриваючи жадані небокраї.

Я чекатиму… твоєї ніжності,
що дарує смак натхненно жити,
щоби знов розтанути у вічності
із бажанням лиш тебе любити...

Моє літо – твоя зима.

Твоє щастя – моя неволя.

Моя радість – твоя журба.

Моя вірність – не твоя доля.

 

Твої очі – моя печаль.

Моя посмішка – твоє минуле.

Твої сни – мого серця вуаль,

Та для тебе його я замкнула.

 

В твоїй пам’яті слід моїх мрій.

Голос мій – то твоЯ заборона.

Погляд твій – мій прихований біль

На останній сторінці  альбому.

Любимые цвета - охра и медь, Покорны ей слова, послушны кисти. А загрустит - заставит онеметь. И бросив на асфальт эскизы-листья Желтогорячие,разрежет день На лоскутки,укроет небо тучей. И разобъёт себя на "О" и "Сень". Она,всегда привыкшая быть лучшей, Быть признанной красавицей, такой, Какую никогда не забывают, Сочтя себя ненужною, пустой, Тобой оставленною, зарыдает. Давай не станем, глупую, судить, Укроемся от слёз зонтом-покоем,   Пойдём в осенний парк и станем пить Тот воздух, что душой её настоян.

Творить добро - удел для мудрых духом, А не безумных в мыслях наглецов... Услышав об искусстве краем уха, Они несут поток ненужных слов... Им чужды ощущения разумных, Неведом так же перед Богом страх... Побольше бы собрать "оваций" шумных - Отсутствие ума в слепых глазах. Уймитесь вы уже в своем забвении, С собой боритесь и с реальным злом... Желаньем глупым изменить мгновение, Возможно наломать немало дров...

Сильва Яна на сервере Стихи.ру

У Натхнення мОго сині очі,

Неба літнього безхмарного синіші.

Наче відблиск зоряної ночі,

У житті вони для мене наймиліші.

 

Це любові й пристрасті озерця,

Від перлин і діамантів красивІші.

У мого Натхнення щире серце,

Що від полум’я буває гарячішим.

 

Його руки – це кохання мого крила,

Так приємно в їх турботу загортатись,

І, немов на ніжності вітрилах,

Їз  Натхненням поруч вранці прокидатись.