Ні,

То ще не весна,

Не весна на порозі.

Ще завмер у своїй сивині крижаній

Цей лоскут голубий –

То примхливії боги

Як завжди,

Віддаються забаві своїй.

Нишком змусять у звабі повірить бажанням,

Відігрівши теплом,

Що розтане як дим.

Будь же вірним завжди

Лиш своєму чеканню,

І терпінню,

І болю,

І навіть стражданню,

Не пустивши омани обіцянок в дім.

Є загадка в мереживі зірок,

Одвічна тінь нечутного питання:

Чому відходить час,

За кроком крок,

Туди, де зорі тануть на світанні?

І клопоти відходять, і труди,

Й думки чужі, до твого серця ласі –

Усе іде за обрій.

Йде туди,

Щоб залишити слід тонкий у часі.

І знову промінь ляже на плече,

Нового дня зажевріє світанок.

Нові турботи й клопоти несе

Іще тобою не прожитий ранок.

Цей день новий ти проживи як слід,

У ньому залишивши добрий слід.

Хвала Творцю,

Живу я не в пустелі –

Де Сонце,

Мов світильник той на стелі,

Увечері, що блискавка, згоряє.

За тим пустеля сутінок не знає,

І синь, що стиха обрій заливає,

Їй не знайома.

В ту синь поволі поринає втома,

І, радий тій очікуваній втечі,

Неквапно землю пригортає вечір.

Де сутінки свої розправлять крила –

Там світові не бути чорно-білим.

Там місце віднайдеться для чекань –

В чеканнях тих,

Надіє,

Не розтань…

Ти ніби чуєш дихання пустелі?

Не бійсь,

То лампа

Блимає на стелі.

Щастя моє,

Невагоме,

Тендітне,

Квітка, розквітла в камінні на мить.

Крапля,

В пустелю занесена вітром

Губи давно пересохлі скропить.

Щастя тендітне,

Щодня – як востаннє,

Квітам на скелях недовго цвісти.

Перлів дорожчі хвилини, де пам’ять

Ще не спалила у літо мости.

Тихо життя із дерев облітає –

Днями, і листям, й листами віршів…

Миті, що серце твоє пам’ятає –

Їх,

Тільки їх на землі ти прожив.

Решта – пустелі пісок і каміння.

Кроків самотніх набридлі сліди.

Сміх за спиною. Чуже голосіння.

І… підсвідоме чекання біди…

Якби ж побачить журавлиний клин,

Що від озер ясних до сонця лине…

Не йняти віри тузі –

Не один

Ти знаєш:

Ні.

Надія не загине.

Крижинам не віддасть свого тепла,

Не змовкне навіки, гріхами скута.

Землі чужої запашна отрута

Не вб’є жаги,

Не спинить вороття

До вод джерельних.

З безлічі шляхів

Той шлях,

Що досі в серці не зотлів,

Розбудить пам’ять…

Тож нехай зі скла,

Немов з душі запиленого тла,

Дощі змивають дні,

Змивають ночі –

У погляді надії на життя

То сльози каяття,

То сльози прощі.

Не вір тому, хто каже: вірш

Складати – невелика праця.

Це наче сісти небораці

Та стиха каву пить – не гірш.

Не вір отим, котрі плетуть

Із слів мережива холодні:

Слова ті,

Наче пси голодні – кістки,

Свою шукають суть,

Та не знайдуть

Ні крихти в плетиві отім.

Коли вогонь породить слово,

То непотрібная полова

Без залишку згоряє в нім.

Послухай водоспад гірський,

Що голос свій несе долині,

Пекучій лиш повір сльозині,

Як вірить день зорі ясній.

Вдивись – і не побачиш слів:

Роса на білий лист злетіла,

І очі смутком оповила.

Незрозуміліше із див –

Вже вогник той, що ледве тлів,

Доріс багаття! Не комиш

Палає в нім –

В нім ти гориш,

І кров гаряча б’є в обличчя,

А серце вже за хмари кличе…

Що те було?

Те просто вірш.

Як стиха каву пить – не гірш…

НАДІЄ

Надіє…

Тільки ти мене гониш

Пустелею людства

               шукати дерев.

Хай – до сонця,

               що вже опалило і губи, і серце.

Тільки ти мене гониш.

              Давно проклинаю тебе,

І тебе подаю, наче милість,

              душі сто роздертій.

Тільки ти,

Тільки ти,

              невблаганна і щира, як біль.

Давня згадка про силу,

              що змусила час обертатись.

На безлюднім шляху

               хоч би ти, як свіча, не зотлій –

Бо вже часу катма

               тим же шляхом назад повертатись.

Бо наблизиться сміх

               зголоднілих пустельних гієн,

Що хотіли страху,

                а знайдуть лише спокій без суму.

І вже чутно буде

                 тихий голос зеленого шуму –

Та свою данину

                 знов поглине одвічний мартен…

І тому

Не зотлій

В роздоріжжях зневіри і глуму.

Якби могли ми жити, як птахи,

Ширяючи в незайманому небі,

У гордощах не маючи потреби,

Позбавлені страждання і пихи,

Не знаючи розподілів і меж,

Забувши, що життя існує долі,

У спокої, в безпеці, і – на волі,

Що на земних просторах не знайдеш, –

Якби могли ми жити, як вони,

Від мук земних тікаючи у небо,

В сльозах не відчуваючи потреби –

То ми не називалися б людьми…

Я щастя бачила:

Повір,

Воно,

Немов би дикий звір,

Поволі стиха підійде,

Підластиться – і відірве

Від серця ласого шматок.

Лиш ти його рукою – торк,

Вмить відсахнеться, і – лови,

Як не шкода і голови!

Не здоженеш,

Хоч тут було,

І ще тремтить в руках тепло.

Вже розглядаючи сліди,

Згадаєш ніжний плин ходи,

Очей здичавілий бурштин,

Та, може, декілька шерстин

На спомин ласки хижака,

Легких, як пух,

Змахне рука –

Й виттям ледь чутним звідусіль

Покличе втрати гострий біль…

І запевняти, що нема

На світі щастя – 

Вже дарма.

Я щастя бачила.

Повір,

Воно і справді

Дикий звір.

Про що замовкають прозорі тополі,

Розкидавши листя мов зоряний цвіт,

Мов втрачене золото – вигнанець долі,

Мов немічний старець – сумний заповіт?

Вітаючи осінь нечутним зітханням,

У снах відлетять до країни надій,

Щоб жити віднині лише сподіванням,

Лише сподіванням та голосом мрій.

І будуть покірно мовчазно стояти,

Розгублено танучи в сивій імлі.

І будуть покірно мовчазно чекати,

Коли небокрай розітнуть журавлі.

І стерплять самотність і холоду морок –

Щоб раптом ковтнути повітря весни…

А що в нас сьогодні? Листопад, вівторок.

Ще довго чекати. Ще бачити сни –

Замріяну осінь,

Беззахисне небо,

Що жалісно плаче холодним дощем,

Й тополі оті, що, забувши про себе,

Його підпирають прозорим плечем.