Ні, То ще не весна, Не весна на порозі. Ще завмер у своїй сивині крижаній Цей лоскут голубий – То примхливії боги Як завжди, Віддаються забаві своїй. Нишком змусять у звабі повірить бажанням, Відігрівши теплом, Що розтане як дим. Будь же вірним завжди Лиш своєму чеканню, І терпінню, І болю, І навіть стражданню, Не пустивши омани обіцянок в дім.

Є загадка в мереживі зірок, Одвічна тінь нечутного питання: Чому відходить час, За кроком крок, Туди, де зорі тануть на світанні? І клопоти відходять, і труди, Й думки чужі, до твого серця ласі – Усе іде за обрій. Йде туди, Щоб залишити слід тонкий у часі. І знову промінь ляже на плече, Нового дня зажевріє світанок. Нові турботи й клопоти несе Іще тобою не прожитий ранок. Цей день новий ти проживи як слід, У ньому залишивши добрий слід.

Хвала Творцю, Живу я не в пустелі – Де Сонце, Мов світильник той на стелі, Увечері, що блискавка, згоряє. За тим пустеля сутінок не знає, І синь, що стиха обрій заливає, Їй не знайома. В ту синь поволі поринає втома, І, радий тій очікуваній втечі, Неквапно землю пригортає вечір. Де сутінки свої розправлять крила – Там світові не бути чорно-білим. Там місце віднайдеться для чекань – В чеканнях тих, Надіє, Не розтань… Ти ...

Читати далі...

Щастя моє, Невагоме, Тендітне, Квітка, розквітла в камінні на мить. Крапля, В пустелю занесена вітром Губи давно пересохлі скропить. Щастя тендітне, Щодня – як востаннє, Квітам на скелях недовго цвісти. Перлів дорожчі хвилини, де пам’ять Ще не спалила у літо мости. Тихо життя із дерев облітає – Днями, і листям, й листами віршів… Миті, що серце твоє пам’ятає – Їх, Тільки їх на землі ти прожив. Решта – пустелі пісок і каміння. Кроків самотніх...

Читати далі...

Якби ж побачить журавлиний клин, Що від озер ясних до сонця лине… Не йняти віри тузі – Не один Ти знаєш: Ні. Надія не загине. Крижинам не віддасть свого тепла, Не змовкне навіки, гріхами скута. Землі чужої запашна отрута Не вб’є жаги, Не спинить вороття До вод джерельних. З безлічі шляхів Той шлях, Що досі в серці не зотлів, Розбудить пам’ять… Тож нехай зі скла, Немов з душі запиленого тла, Дощі змивають дні, Змивають ночі – У погляді надії на життя То сльози...

Читати далі...

Не вір тому, хто каже: вірш Складати – невелика праця. Це наче сісти небораці Та стиха каву пить – не гірш. Не вір отим, котрі плетуть Із слів мережива холодні: Слова ті, Наче пси голодні – кістки, Свою шукають суть, Та не знайдуть Ні крихти в плетиві отім. Коли вогонь породить слово, То непотрібная полова Без залишку згоряє в нім. Послухай водоспад гірський, Що голос свій несе долині, Пекучій лиш повір сльозині, Як вірить день зорі ясній. Вдивись – і не...

Читати далі...

НАДІЄ Надіє… Тільки ти мене гониш Пустелею людства шукати дерев. Хай – до сонця, що вже опалило і губи, і серце. Тільки ти мене гониш. Давно проклинаю тебе, І тебе подаю, наче милість, &nbsp...

Читати далі...

Якби могли ми жити, як птахи, Ширяючи в незайманому небі, У гордощах не маючи потреби, Позбавлені страждання і пихи, Не знаючи розподілів і меж, Забувши, що життя існує долі, У спокої, в безпеці, і – на волі, Що на земних просторах не знайдеш, – Якби могли ми жити, як вони, Від мук земних тікаючи у небо, В сльозах не відчуваючи потреби – То ми не називалися б людьми…

Я щастя бачила: Повір, Воно, Немов би дикий звір, Поволі стиха підійде, Підластиться – і відірве Від серця ласого шматок. Лиш ти його рукою – торк, Вмить відсахнеться, і – лови, Як не шкода і голови! Не здоженеш, Хоч тут було, І ще тремтить в руках тепло. Вже розглядаючи сліди, Згадаєш ніжний плин ходи, Очей здичавілий бурштин, Та, може, декілька шерстин На спомин ласки хижака, Легких, як пух, Змахне рука – Й виттям ледь чутним звідусіль Покличе втрати гострий...

Читати далі...

Про що замовкають прозорі тополі, Розкидавши листя мов зоряний цвіт, Мов втрачене золото – вигнанець долі, Мов немічний старець – сумний заповіт? Вітаючи осінь нечутним зітханням, У снах відлетять до країни надій, Щоб жити віднині лише сподіванням, Лише сподіванням та голосом мрій. І будуть покірно мовчазно стояти, Розгублено танучи в сивій імлі. І будуть покірно мовчазно чекати, Коли небокрай розітнуть журавлі. І стерплять самотність і холоду морок –...

Читати далі...