Краків... Старий та величний...Ти вразив мене ще з повітря. Спросоння дивлячись з літака в темряву мені здалося, що лежиш ти серед гір, ніби на дні чашки. Щось типу Судака. Насправді виявилось зовсім не так)) З Вавеля я бачила якісь холми, для себе вирішила, хай то буде передгір'я Татр. А загалом помірно-рівнисте місто.

Зустрів ти мене непривітними прикордонниками. Здавалося, що вони були зовсім не раді пасажирам з України. Зрозуміти можна: часи ковіду, застережні заходи і таке інше. Чоловік з досади нарік їх фашистами, зазначив, що поляки віднедавна вибралися з дупи завдяки багатшим сусідам, лише вчора пізнали блага цивілізації втамувавши свою корупцію і це не дає їм права дивитися на бідніших сусідів звисока. Типу, це виглядає комічно та безглуздо. Ну не знаю, чи правий він в своїй категоричності (якщо порівняти з угорцями на угорському кордоні, то поляки взагалі няшки). Але щось таке упереджене явно відчувалося під час проходження контролю. Ну і щодо «лише вчорашніх» благ цивілізації мені важко погодитися. Поляки виявилися цивілізованими, в принципі, по своїй суті. Вони мислять, діють і живуть цивілізовано. І це не віднедавна, відчувається, що це у них в крові.

За якихось пару годинок баталій на кордоні я побачила затишний нічний Краків-Баліце в усій своїй красі. Чистий, сучасний, невеличкий аеропорт. Заблукати в ньому неможливо, впасти в паніку та офігіти від надлишку інформації також (зараз був камінчик в аеропорт Вантаа). Все спокійно, чітко і зрозуміло.

Таксист з букінгу, який божився нас зустріти – здимів (ясна справа, в сраці він мав чекати півночі), залишивши на згадку про себе лише пару сухих строк «good evening. This is your driver». Але доля була прихильною і послала нам нового таксиста. Ним виявився Док Браун (ну той самий професор з фільму «Назад в майбутнє»). Типовий персонаж на старезному прокуреному Вольво, він посміхався та махав нам руками «йдіть сюди, я вільний». Нам було пофіг, ми були втомлені, ми пішли. В житті, за усі 25+ своїх років не слухала такого смачного джазу та не в’їжджала в повороти на швидкості 100 км/год, в густому-густому тумані. Отже Краків, ти асоціюєшся в мене з дуже красивим джазом, таксистами з ідеальним музичним смаком і туманом. Дякую, що жива.

І от нарешті, привіт вулиця Aleksandra Lubomirskiego. Привіт, мій орендований дім. Я так рада тобі. Я ніколи раніше не була тут, але чомусь маю відчуття, ніби я нарешті повернулася сюди. Додому.

Краків, ти неймовірний вночі. В тебе навіть листя опадає особливо красиво, акуратно так, ніби ти вкриваєшся ковдрою. І туман тобі також личить. Я вдихала вологе повітря, до сліз зворушена атмосферою красивого сплячого міста, просила Краків бути поблажливим до мене. Мені було це дуже потрібно. Він почув.

Наступного дня був візит до консульства України. Під жодним з побачених в Кракові консульств я не бачила черг, лише під Україною щодня стоїть звичний натовп. Щодня, протягом тижня, я спостерігала незмінну картину. Натовп стоїть на вузькому тротуарі, вилазячи періодично на дорогу, за що отримує від польської поліції. Кожних 20 хвилин до натовпу підходить маленький пузатий поліцейський та розганяє людей, або просить хоча б розтягнутись в якусь подобу черги (заради особистої безпеки та аби не заважати транспорту, пішоходам)... 

...Любий мій чоловік, ти ще не прийшов до тями від баталій в аеропорту минулої ночі, а тут на ранок до тебе причепився ще й цей пузань-поліцейський. Він недружньо пшекав і прискіпливо відганяв тебе від воріт консульства. Ясна справа, ти також нагородив його тавром «фашист» і тепер ніхто тебе не переконає, що поляки нормальні люди. В твоїй соціалістично-толерантній свідомості поляки назавжди залишаться недружніми фашистами. Ех.. А от черга під українським консульством ніколи не сформується. Хіба що в чиїхось ідеальних мріях. Оскільки люди прагнуть бути ближче до домофона, де ледь чутно, хто там наступний запрошується і тому знову збиваються в щільну безформну купку. Дивилась на кожного українця там і якось сумно було від того.

А згодом місто явило себе з найкращих сторін. 

Краків порадував чарівним бабиним літом, теплом та павутинням. 

 

У Вінниці тоді ще й натяку не було на жовті красиві листя, що так меланхолійнооо пааадають на землю. А от в Кракові вже буяла ця краса. 

 

Тому були прогулянки Краківськими Плянтами (супер, шкода не працював відомий фонтан Шопена. Подейкують, що видає він доволі цікаву мелодію), 

  

  

 

старим містом 

(ух, який заряд в собі несе старе місто, багааато енергії, ледве вивезла і чомусь постійно там нервувала). 

Були мандрівки звичайними спальними районами, старим кладовищем (вперше в житті побачила справжні родинні склепи, ніби відчуваєш історію на дотик. Хай спочивають з Богом), 

 

 

був похід на Вавель (чомусь на Вавелі я почувалася дуже некомфортно, хотілося збігти звідси швидше і зашитися в улюбленому ботанічному саду на вулиці Коперника, про який напишу згодом).

Було поїдання запіканок на березі Вісли. Оооо, zapiekanka заслуговує окремої уваги. Належить до десятки найкращих польських вуличних закусок в якомусь там рейтингу. Довжелезна і вузька булка, начинена грибами, овочами, соусами під сиром. Смачно. Рекомендую жувати, запиваючи кавою та споглядаючи Віслу, ловлячи дзен. Воно якось гармонійно поєднується.

До речі про Віслу. 

 

Вісла – гарна, спокійна, приємного коричневого кольору ))) Маю колекцію вражень від побачених річок, поки що там незмінний лідер - Дунай. Але й Вісла не пасе останніх. До Дніпра вона не дотягує, трохи ширша нашого вінницького Південного Бугу, 

але набагато чистіша і з купою красивих мостів.

О! Чистота – ще один епізод до скриньки вражень. Краків, ти дуже охайний. 

  

Навіть випадково знайдені нами струмочки та притоки Вісли десь серед ярків та гаражів, не засрані пластиком та сміттям. 

Здавалося би, сам Бог велів кинути в ярок якийсь свій непотріб, правда? Інстинктивно. А от і ні. Хащі бувають чистими. Чистота навколо, люди не смітять. Люди люблять своє місто.  

******

 

Було також відвідування фабрики Шиндлера (після чого бажання побачити Освенцім автоматично відпало, забракло духу). Знаєте, такі місця.. вони як би це сказати..не екскурсійні. Це не місце для памятних фото, роздивлянь та споглядань. Це страшна память і не дай Бог повторення тих подій. Поляки пам'ятають. І змогли в повній мірі передати атмосферу тих часів. Не рекомендую відвідувати фабрику наодинці, краще відчувати когось поруч.

******

 

 

Були прогулнки  ботанічним садом Ягеллонського університету. Ооо, ось воно – моє місце сили. 

Загалом, тут багато місць, що дають сили. Я ризикну назвати Краків - містом сили. Ми не встигли побачити все, що хотілося і планувалося. Хотілося на скали Твардовського, хотілося на курган Костюшко, хотілося у Вольський ліс. Але якось наступним разом. Вражень не бракувало.

*****

О Богі, скільки думок і спогадів. Сподіваюсь, скоро дстанусь до резюме. 

Ну, загалом, Краків прогресивний, сучасний та архаїчний водночас. 

До прикладу, опера може бути схожа на станцію метро (імхо)? Може. Краівська. 

Годівнички для кажанів? Пфф, звична справа. А у вас що, немає? В Кракові є. В цьому його незвичність, сучасність. 

********

В чому архаїчність? В старому центрі. Або наприклад в Казимежі (старий єврейський квартал): 

 

 

 

Казимеж схожий на старий одеський дворик. Єдина відмінність – чистота. І туалети в єврейському кварталі очікувано дорогі, ну все як в Одесі.

******

Краків активний, динамічний, але водночас дуже затишний. Тут немає відчуття оголеного нерву, характерного для Києва (ніби стоїш на прогоні і не знаєш, куди бігти). Вибач, Київ, тобі бракує цього спокою. Тут домашня атмосфера. Можливо її створює плющ? )))

 

 Суцільний плющ усюди: на шумопоглинаючих екранах вздовж доріг, на будинках, на Вавелі. Тихо і затишно… Мммм.. ніби хтось дбайливо вкрив тебе клітчастим пледом... 

Отакі справи, малята. Скучили за затишком? Го' в Краків. Він вкриє,зігріє, заспокоє,заколише, Хай цей клятий ковід десь дінеться. І го.

Наступним разом розповім про Бориспіль. Дуже сподобався. 

Карантин йде в небуття. Відновився повноцінний робочий тиждень. Захотілося помножити навантаження після розслабухи на 2 і поєднати роботу з відсутністю їжі і відсутністю кави та нікотину. Мета? Їх декілька: позбутися шкідливої звички (порвати шаблон "робочі теревені на курілці"); витіснити перманентний стрес від роботи стресом від голоду; покращити форму, ну і банальна цікавість "які мої можливості?".
Було цікаво, як організм відреагує на такий сюрприз.
Закортіло мені 10 днів аскези. Але зважаючи на думку і почуття чоловіка (він чомусь вирішив, що таким чином я завершу своє земне існування), термін скоротився до 5 днів.
Минулого понеділка зробила глибокий вдих і пірнула у незвіданний світ без їжі.
**** День перший, на вагах 70,7. Спокійно реагую на запах рагу, молодої картоплі с кропом і часничком, кручеників з м'яса та інших смаколиків з робочих тормозків колег. Слухаю їх причмокування, п' ю воду і пишаюся собою. Герой. Мотивація на верхівці Евересту. Після обіду ненав'язливо провітрюю кабінет. Живіт не співає, голова не болить, красота. Вечір першого дня: "мені зараз вкрай потрібен краєць чорного хліба зі шматочком сала, посипанний чорним перцем. Господи, як це смачно. Як я могла не любити сало до сьогоднішнього вечора?" Допиваю другий літр води, готую вечерю для нормальної неголодаючої родини. Лягаю спати.
Вночі наснилося, що я геніальний кондитер і випікаю шедеври з тірамісу, наполеонів з супер-ніжним кремом.
**** День другий. Назву його День дикого апетиту. На вагах 69, 4. Бодрячок зі звірячим апетитом, сухим ротом та чомусь дуже чіткими та чистими думками. Слабкості немає. Дивно. Коли завершу експеримент, то приготую 4 кг ролів (з креветками, авокадо, не пошкодую купити сир Філадельфія). Пішла дивитися рецепти. Усі життєві зацікавленості витіснені. Зараз приорітет - їжа. Цікавлюся усім, що з нею пов'язано. Роздивляюся фото страв, нюхаю ланч колег (сьогодні в них день грузинських традицій, тому хінкалі рулять). Подобається. Кабінет не провітрюю. Мабуть, я мазохіст. Голова не болить, живіт не дивує музичним супроводом. Вмістила в себе 2,5 літри води, а язик однаково прилип до піднебіння. Брр.. Неприємне відчуття сухості. Додому з роботи вирішила прогулятися пішки. Під травневим дощиком 3 км, чому б ні.
Вночі поспати не зовсім вийшло. Судомило ноги і взагалі вдавала з себе сову. **** Привіт третій день. На вагах 68,2. Привіт ацидоз? Відчуваю помірну слабкість в тілі (мабуть не виспалась) та інші видимі прояви цього кризу. Жити можна. Їсти не хочеться зовсім. Мозок дивує. Він ніби надмогутній сервер. Кетони йому явно більше до вподоби, аніж глюкоза. Настрій рівненький. Продуктивність на роботі зашкалює. Про свою багаторічну залежність від нікотину навіть не згадую (!) Що там сьогодні на обід у колег - абсолютно не цікавить. Свідомість не бере цього до уваги. Дуже легко дається вивчення іноземної мови. Взагалі, організм перейшов у режим самоаналізу, логіки та спокою. Думок, що я молодець, герой, тримайся, немає. Все, що відбувається, сприймається, як щось абсолютно природнє, не варте самолюбовання. Ми ж не вважаємо себе героями, чистячи зуби щодня? На десерт домочадцям придбала полуницю. Помила, почистила, подала на стіл зі сметанкою. Сказали, що смачна, солодка. Дивно, як вона примудрилася стати солодкою майже без сонця? Через тиждень скуштую. Ех, ми дуже залежні від їжі. ***** 4 день - я ніби кролик-енерджайзер. Але сумний. Назву його День меланхолії. Відчуття голоду немає. Але ця надмірна сухість в роті дошкуляє. Є побоювання перетворитися на скунса, бо кажуть під час ацидозу люди посмердюють ацетоном. Фублін. Максимум уваги особистій гігієні. Але люди ніби не кривляться у моїй присутності. Жують свої чебуреки і носом не ведуть. Енергії вистачить, щоб освітити невеличкий районний центр. Але чомусь нав'язливо думаю про тлінність буття. Все і всі - тимчасове. В мене дуже багато прив'язаності до багатьох подій, речей. Все мине, залишишся лише ти. Тому зверни більше уваги на себе. Люди - егоїсти. Ніхто нікого не любить. І це нормально. Існує лише комфортне співіснування. Ти мені - я тобі. Альтруїзм? Пфф. До пори, до міри. Ну то й добре. Вони хай собі не люблять, а ти люби. Люди варті твоєї любові. Самим фактом свого існування в твоєму житті. Люби. І піклуйся. Мене не люблять... Ніхто... Бляха. На вагах 67,8. Вирішила розвіяти думки прогулянкою. 10 км повільної ходи. Ок. **** День п'ятий - бобік здох. На вагах 67,3. Якщо я зараз встану з ліжка, то ризикую впасти без сил дорогою на роботу. День відсутності. Апетиту, думок, сил. Пустота. А ні. Є страх. Якщо втрачу свідомість в транспорті, в мене поцуплять новий смартфон. Шкода. В нього класна камера. Викликаю таксі, їду на роботу. За робочим столом схиляю голову на руки і впадаю у напівсон, напівреальність. Мені пофіг, що це бачить шеф і невдоволено сопе. Я мрію про склянку апельсинового соку, розведеного водою. Який я вип'ю завтра. Господи. Це відбудеться лише завтра. А зараз спи. Спи. Шеф торкається мене, дивиться перелякано і пропонує мені піти додому. Не відмовляюся. Йду. Я ніби уві сні. Чекаю на трамвай. До горла підкочує нудота, до нижнього клапана підкочує інше відчуття. Я зараз знеславлюся на всю Вінницю. Обісрана, обригана, без свідомості і без смартфону. Трамвай, де ти? Ну приходь швидше. Я вдома. Сплю. На автоматі щось готую на обід і вечерю і знову сплю. Щастя, що це не 10 днів. Всьо. Кінець. **** День виходу з голодування. На вагах 66,6. Яке цікаве число. Розведений апельсиновий сік? Ага, щяз. Тарілочка фруктового салату. 2 яблука, 2 апельсина і банан. Вмістила в себе лише 2 шматочки апельсину. Організм не обдуриш. Сили повернулися. ****** В принципі, це був цікавий досвід. І мабуть, я буду практикувати це пару разів на рік. Не жалкую. Знаю, що кг повернуться. Але палити кинула. То є добре.

Когда я работала очень давно в детском противотуберкулезном санатории, то самым мучительно-душераздирающим для меня были вот эти все утренники для детей, особенно новогодние.

Дети у нас находились подолгу - иногда до полугода. Понятно, что туберкулез - это не аллергия, ничего благородного и великосветского в нем нет, а семьи в основном низкосоциальные и бедные, с пьющими родителями, и нам часто местные органы социальной защиты сдавали таких детей просто, чтоб они хоть отъелись, бо некоторые дети с удивлением обнаруживали, что еда бывает чаще, чем раз в день и кроме сухой "мивины" существует еще какой-то сиротский борщ, сыр и соевые сосиски - на туберкулез всегда выделялись деньги и на усиленное питание контингента в том числе, поэтому меню было хорошее, разнообразное, но дешевое, бо тендер, и повара с начальством тоже должны что-то взять домой из продуктов, поэтому до детей доходило всё уже очень разбавленным, но по сравнению с остальными закладами социального здравоохранения и питанием дома - сносным.
Не все дети были из неблагополучных семей, но многие.
И обстановка в санатории была соответствующая - большие комнаты-палаты по 20 детей, ободранный линолеум и желтые старые латанные постели. В общем, таким я себе представляла советский детдом или 2-ой дом Старсобеса.
Потом уже, после моего ухода, там сменилось начальство, сделан был хороший ремонт и улучшилось намного питание, когда перестали красть. Но в памяти сохранились эти воспоминания.

Так вот.
Новогодние утренники там тоже были соответствующими: детям нужен праздник, советско-традиционный, убогий и дешево-тошнотворный, как запах капусты и хлорки в коридорах богадельни. Детей одевали в какие-то столетние мятые выцветшие карнавальные наряды послевоенных лет, в которых отмечало веселый праздник не одно поколение воспитанников нашего детдома, то есть, санатория. Такой же был дед Мороз - из поваров или санитарок: мятый, дешевый и сиротский. Но все изображали радость: дети искреннюю, бо они другого в своей жизни не видели, рассказывали допотопные стихи, водили такие же хороводы, а персонал умилялся и хлопал в ладоши. Конечно же всегда приходили кто-то из депутатов или органов соцзащиты и вручали подарки, неискренне толкая ненужные поздравительные нудные речи, и выдохнув облегченно от выполненной неприятной миссии, быстро ретировались из этого обшарпанного веселого праздника малоимущих, сделав подачку и трохи попиарившись на своем благородстве

А мне всегда было невыносимо стыдно все это смотреть. Это вызывало смесь жалости и отвращения, этого не хотелось видеть, тем более участвовать.

И с тех пор у меня появилось выражение "Утренник в детском доме", которым я называю все жалко-нелепое с искренними неумелыми попытками сотворить из этого что-то показательно-значимое, приправленное лицемерием, тупостью, дешевыми подачками к сиротскому разбавленному борщу.

Вот то, что сейчас у нас происходит с эпидемией - это тоже утренник в детском доме. Только тут не праздник дешевый пытаются сотворить, а драму. Вот эти искренне перепуганные люди, как дети, верящие в черный гроб на колесиках, о котором им рассказали вечером в спальне старшие товарищи. Вот эти показательно-бутафорные помывки улиц и подъездов для пущей пафосности. Эти маски на улицах, в которой я себя чувствую нелепо-глупой, а кто-то носит с гордостью и стразиками или стильно-черную, как модный аксессуар. Вот это назидательно-воспитательное: будете себя хорошо вести и слушаться старших - откроем вам рынки, но с дебильно-бутафорской пленкой и унизительной процедурой измерения температуры, а посидите дома на майские - еще и в парк разрешим ходить по одному.
А кто-то при этом тырит детские продукты, разбавляет борщ водой и зарабатывает дешевым пиаром, подсовывая подачки и пиля бюджет, выделенный на эту богадельню.
И мне снова мучительно стыдно это видеть, тем более участвовать. И хочется поскорее смыться с этого карнавала дешевой тупости, лицемерия и бутафорной драмы.

Я же говорила вначале, что эпидемии у нас не получится. Мы настолько убогие, что нас даже Бог жалеет.
И постановочная драма тоже не получилась - у дешевых клоунов всегда только фарс получается с серьезным лицом.
Хотя, бедный забитый народ не замечает подмены, как дети, не видевшие ничего другого.

Natalya Nikolaeva

У моєї бабусі Любові було два старших брати Петро і Федір. Всі вони дуже рано стали сиротами. Їх тата Василя вбив кінь, а мама Лукія померла від серцевого нападу, не витримавши смерті чоловіка. Добрий був чоловік, любила.
 
Після смерті тата Петя і Федя намірилися бігати до сусідського саду за яблуками. Сусіду шкода було тих яблук і прийшов від до Лукії, щоб влаштувати скандал. Казав: "У тебе є діти, але ти не можеш їм ради дати! Диви, он ганяють до мене за яблуками! А далі що буде? Корову вночі виведуть? Босота!"
В той момент Лукія саме тримала біля грудей мою бабусю, послухала сусіда, похилилася і померла. Отже, моїй бабусі було 3 місяці, коли вона зовсім осиротіла.

Дітей відправили в інтернат. А через 2 роки в Україні почався голодомор. Людям нічим було нагодувати власних дітей, не кажучи вже про сиріт у дитячих будинках. Від голоду Петя повісився. Йому тоді було 7 років. І залишилися з родини Пазюків лише дворічна бабуся і Федя -12 років.

Федю відправили з інтернату до військового училища в Києві. А бабуся серйозно захворіла на тиф. Ніхто її не лікував, а просто чекали, поки вона помре. В свої 2 рочки вона не вміла ходити. А просто лежала в обдзюреній колисці і смоктала обгорнутий в ганчірку сухар. Замість їжі та соски.
День через день до дитячого будинку навідувався її рідний дядько, щоб дізнатися вмерла чи ні. Ну щоб поховати.

Але світ повний гарними людьми. Дружина дядька, Марія, наполягла на тому, щоб забрати цю нещасну вмираючу дівчинку, хвору на тиф, з дитячого будинку у власний дім. Хоча у них самих була купа голодних дітей. Бабусю забрали і виходили. До речі, в цій родині від голоду ніхто не помер. Всім вистачило, щоб вижити. В такі моменти я розумію, що Бог є.
Тим часом Федя вчився на військового і ніколи не забував про свою сестричку Любу. Він писав їй листи, часом навідував її і привозив рафінований цукор (тоді це був неймовірний делікатес). Він дбав про неї, як справжній старший брат. В нашому сімейному архиві навіть є фото,де Федя у військовій формі, а поруч з ним маленька бабуся з величезним бантом на лисій від тифу голівці .

Пережили голод. А потім почалася війна. Федю забрали воювати одразу, в 1941 році. Він писав сестрі з фронту. А восени 1941 безвісти зник.
Все своє життя бабуся шукала його по всіх світах.    Вона писала в архіви, Міністерства, щоб знайти його. Або хоча б місце, де він був похований. Ми усі шукали його, діти, онуки. Роками, десятиліттями Але у відповідь отримували лише: "такого солдата немає в списку".

Бабуся часто казала: "А раптом Федя був врятований американцями? Вони були нашими союзниками. І, можливо, зараз він живе в Америці, у нього велика сім'я." Вона любила мріяти про те, яка сім'я в її Феді, які діти, яка дружина. А не шукає він її тому, що був серйозно поранений і нічого не пам'ятає.
В 2017 році, коли бабуся прощалися з нами, вона казала, що обов'язково знайде ТАМ свого брата і повідомить нам про його долю.
Вже й три роки, як бабусі немає.
І от вчора моя сестра Жанна раптово знайшла нашого Федю. На великих просторах інтернету. Лейтенант Пазюк Федір Васильович 01.02.1921 року народження був захоплений в полон 22.10.1941 року в місті Верея Московської області.  А 22.12.1942 року він помер в шталазі 342, мав лагерний № 1813, похований в Білорусі, в місті Молодечно.

 Чому ми не могли так довго його знайти? Тому що хтось в шталазі помилився на одну літеру. І замість ПаЗюка він був занесений до архіву як ПаСюк. Одна літера. І бабуся все життя, до останнього дня думала, що він прожив гарне довге життя і мав велику родину. Просто мав контузію і тому забув свою сестричку.

Найцікавіше у всьому цьому один факт. Коли сестра Жанна терміново (нетерпляче, зі сльозами) подзвонила нам, щоб повідомити цю новину, ми саме прибирали могили рідних, зокрема бабусі Любові. Ну, як заведено в нас, перед Великоднем. Саме в цей день, в цей момент ми дізналися про долю її братика, якого ми усі так довго шукали. Це було ніби "привіт" звідти. Ніби: "Діти, я ж казала, що знайду і повідомлю. Ось, знайшовся" і посміхнулася з пам'ятника.

Після карантину поїдемо в Білорусь. Навідаємо те місце, пом'янемо.  

Щойно спостерігала, як мої сусіди розпікали дворових дітей. Заочно розпікали. За те,що ті лазять по водостокам. За те,що покидали ровери майже на квітниках. Що по двоє катаються на гойдалках, де місце лише для одного. Такі грізні, такі дорослі і мудрі сусіди, як взяли гнівно свої гаджети до рук і давай тих дітей фотографувати ,і давай ті фото у вайбер кидати в нашу групу осбб.. "Батьки! Чиї діти?Вплиньте! Заберіть! Шо ж то робиться! Ламають! Псують!" Може вони й праві. В деякій мірі. Бо двір потрощений не дуже гарно виглядає. І квіти витоптані також. І битиме це по наших кишенях. Але.
Але мені пригадалась своя історія.
В будинку мого  дитинства жила колись жіночка, яка дуже любила квіти, піклувалась про клумби, обсадила під'їзди кущами духмяного бузку. Навесні все розквітало буйством ароматів та фарб. Ну просто казка,а не двір похмурого панельного будинку. Ми, малими, любили лазити по тим клумбам, по тим кущам, нюхати та роздивлятися ті квіти. Я не знаю,яка така містична сила тягнула нас туди, але впиратися поклику було не сила. Набридав асфальт, ми липли до чарівних квіток нашої сусідки. Ясна справа,що дещо псували, дещо витоптували. Ми паслися , а вона верещала на нас з балкону свого другого поверху: "Чортові діти!!! А ну пішли з клумби!!!" і кидала в нас все, що під руку припаде. Зараз розумію її відчай і мотиви злості на нас. Шкода, пам'ять видалила подобу тих квітів, але залишила відчуття дитячого страху до автора тієї краси. Ми ненавиділи  її і боялися усім дитячим колективом. Час йшов,покоління мінялися, в клумбах паслися, крик не стихав. Діти, років на 10 молодше від нас, стали  більш іронічними і нарікли вони ту жіночку "бабуня-солодуня". Це був злий дитячий сарказм. Життя бере своє, бабуня-солодуня вже давно спочила в Бозі. Бузок здичавів. Замість нього нові люди посадили нові дерева та кущі. Клумби ті поросли берізкою і бур'яном, всіяні недопалками балконних "курільщіков". Замість них ростіть інші квіти, в іншому місці. Бо давно вже там ніхто не гуляє, в тій частині двора,де колись була краса. Нашим дітям там вже не цікаво. (Наші діти зараз мало гуляють, в принципі. Англійська, танці,що там ще?  Втомлюються,загалом. Немає часу в них на прогулянки без толку).
До чого ця історія? До того, що непогано було би детектувати в собі цю бабуню-солодуню, не надавати надмірного значення речам,які можуть бути зіпсовані дітьми (найчастіше це ненавмисно). Колись ці речі і для нас втратять будь-який сенс. Нехай діти запам'ятають щось краще і вагоміше, за наше "відійди, забери, не лізь, не ламай".  Хто поняв,той поняв :) Зі Святом усіх.

«Я порахував свої роки і виявив, що у мене лишилося менше часу на життя, ніж я прожив. Я відчуваю себе такою дитиною, яка виграла коробку цукерок, перші з’їла із задоволенням, а коли зрозуміла, що лишилося декілька, то починає по справжньому їх смакувати.
Я не маю часу на безкінечні конференції, присвячені статутам, законам, процедурам і внутрішнім правилам, знаючи, що нічого не буде досягнуто.
В мене немає часу терпіти абсурдних людей, поведінка яких не відповідає їхньому вікові.
У мене немає часу на боротьбу з посередністю. Я не хочу бути на зборах, де помпується его.
Я не можу терпіти маніпуляторів і опортуністів. Мене тривожать заздрісні люди, які дискредитують більш здібних, щоб привласнити їх позиції, таланти і досягнення.
Мені лишилося надто мало часу, щоб обговорювати заголовки. Я не бажаю цього, бо моя душа поспішає. Надто мало лишилось цукерок в коробці.
Я хочу жити з людьми, які несуть в собі людяність. Люди, які можуть сміятися зі своїх помилок, які досягли свого успіху. Люди, які розуміють свій поклик і не ховаються від своїх обов’язків. Ті, які захищають людську гідність і прагнуть бути на боці істини і праведності. Це те, що робить життя вартим життя.
Я хочу оточити себе людьми, які знають, як торкатися сердець інших. Люди, які через важки удари життя навчилися рости і зберігати ніжні доторки душі.
Так, я поспішаю, я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може подарувати тільки зрілість.
Я стараюсь не витрачати даремно жодну з цукерок, які лишили для мене. Я впевнений, що вони будуть більш смачними, ніж ті, які я вже з’їв.
Моя мета – дійти кінця у згоді з самим собою, з моїми близькими і моїм сумлінням.
Ви гадали, що у вас два життя, і раптом ви розумієте, що у вас було і є тільки одне.»
Маріу ді Андраді. (Сан-Паоло, 1893-1945). Поет, письменник, есеїст, музикознавець, один із засновників бразилійського модернізму.

Мы многое растеряли. В каталоге потерь — самые неожиданные вещи. Куда–то исчезли дедушки.

Дедушка — это не просто муж бабушки. Это добрый человек с умными глазами, седой бородой и натруженными руками. В ту нежную пору жизни, когда вы узнаете мир, дедушка должен сажать вас на колени и рассказывать о далеких звездах и великих героях. Такие дедушки куда–то пропали. Причем бабушки остались. Они даже почувствовали себя хозяйками положения. Некому на них прикрикнуть. Некому поставить их на место. Бабушки застегивают вам пуговицы и кормят вас манной кашей. А разве может вырасти из человека что–нибудь дельное, если в детстве он не слышит о звездах и великих людях, но ест кашу из женских рук?

От дедушки пахнет табаком и солнцем. Бабушку он называет «мать», а маму — «дочка». Но настоящая дружба у него с внуком. Они посвящены в одну тайну. Мир для них одинаково свеж и загадочен.

Поэтому за обедом они хитро подмигивают друг другу и смеются глазами. Сейчас они встанут и пойдут вместе. Может, рыбачить, а может — ремонтировать велосипед. Внуку интересно жить, а деду умирать не страшно.

У нас давно не было ни войн, ни эпидемий. Дедушек никто не убивал, но они куда–то исчезли. Бросили своих бабушек и ушли к другим. Глупо растратили жизнь и не дожили до внуков. Не обзавелись семьей и остались бездетными.

Короче, все расшаталось и сдвинулось с основания. Поэтому в мире так много капризных и нервных детей. И много никому не нужных стареющих мужчин, пьющих с тоски и никого не называющих словом «внучок»

Протоиерей Андрей Ткачев — Лоскутное одеяло

За вікном щось зривається,ніби на сніг. За 5 років,що живу край поля, вже знаю до чого так рве вітер. 

Вы знаете, как ловят обезьян в Индии? 
Очень просто ловят. 
Закапывают в землю кувшины с узким горлом и бросают туда орехи. 
Идет обезьяна. 
Видит в земле дырку. 
Видит в дырке орехи. 
Много орехов. 
Запускает в дырку пятерню и нагребает сколько может орехов. Полную горсть нагребает. 
И пытается их вытащить. 
Но не может вытащить, так как лапа с орехами сквозь узкое горло кувшина пролезть не может. 
Ну никак не может! 
Обезьяна вначале бесится, прыгает, рвет лапу. Потом успокаивается и сидит. 
Час. 
Два. 
Три. 
Но разжать пальцы, чтобы выронить орехи, не догадывается! 
Ну не может она выпустить орехи! 
Не способна. 
Потом приходят охотники и убивают обезьян. Даже не из ружей. Просто палками. 
Подходят и колотят обезьян по головам. Одну за одной. 
И те умирают. 
Так и не выпустив орехи. 
Так вот это про нас. Мы те обезьяны. С орехами в горсти. У кого-то орехи - образование, которое жаль бросить. У кого-то муж, с которым стерпится, но вряд ли слюбится. У кого-то привычная, хоть и без зарплаты, работа... 
И сидим мы с ними, не в силах, разжать пальцы. 
И сидим. 
И сидим... 
Зачем, спрашивается, сидим? Чего ждем? Того и гляди охотники с палками придут. 
А мы все равно сидим! Себя и других уговаривая. 
Да куда мы пойдем? 
Да кому мы нужны? 
А здесь какие-никакие, а орехи... 
Всю жизнь сидим. До пенсии. До гробовой доски. 

Отрывок из книги "Практическое пособие по охоте за счастьем"

З усіх своїх навчальних закладів пам'ятаю лише одну справжню вчительку. Лариса Олександрівна, молода єврейка, щойно після інституту. Викладала в нашій школі алгебру з геометрією. На урок приходила з гітарою, перших пару хвилин співала нам. Завжди. Хто хотів - підспівував. Це була більшість класу. Бо на її уроках діти не відчували страху та скутості. Досі пам'ятаю наше хорове: "я леплю из пластелина,пластелин нежней,чем глина..." (школа була російськомовна).

Далі урок відбувався в дивному для нас форматі круглого столу. Ніколи не траплялося "Іванов к доскє". Вона вміла опитати весь клас,проте жодна дитина не відчувала себе дибілом.
Правда,її молодість іноді переважала над здоровим глуздом. Якось однокласник обізвав іншого жидом - з нею трапилась істерика.

Ми любили її. Вона мала довге чорне волосся,рясно всіяне лупою. Навіть на віях та бровах була ця оказія. Всі це бачили,але жодного разу ніхто з дітей не посміявся,не пліткував про це. Ми чекали її уроків,йшли до неї на перервах.
А ще математика виявилась дуже цікавим та нескладним предметом. Дивно,але так і є.
Згодом вона емігрувала. На її місце прийшла байдужа вчителька з прісним таблом, все стало "як у всіх". Жодних співів,розмов. Згадати нічого.
Не знаю,як наша Лора влаштувала своє життя, яка її доля. В якій країні живе. Живе собі людина і навіть не здогадується,які теплі та глибокі спогади залишила про себе десь там,в далекій Україні. Давно-давно.
Зі Святом справжніх Вчителів.