Ми переконуємо себе, що наше життя стане кращим, коли ми закінчимо
навчання, отримаємо фінансову незалежність, здобудемо кар'єру, коли ми
одружимося, народимо дитину, потім іще одну. Потім ми бачимо, що наші
діти ще маленькі, і чекаємо, що все стане кращим, коли вони підростуть. Згодом ми переживаємо, що вони стали підлітками, і нам треба якось давати з ними раду, з усіма тими труднощами перехідного віку. Ми переконуємо себе, що, без сумніву, станемо щасливішими, коли вони виростуть зі своїх «надцяти» років. Ми кажемо собі, що наше життя стане кращим, коли наша сімейна половина закінчить свої справи, коли в нас буде красива машина, коли візьмемо
відпустку, коли вийдемо на пенсію… Але істина в тому, що для нас не буде кращого часу, щоб бути щасливим, як зараз. Якщо не зараз, то коли?

Твоє життя завжди буде сповнене подіями, тривогами. Краще сприйняти все як є, і вирішити бути щасливим, незважаючи ні на що... Дуже довгий час нам здавалося, що життя от-от розпочнеться. Справжнє життя. Але завжди виникала якась перепона по дорозі, випробування, яке потрібно пройти, робота, яку треба зробити, час, який треба комусь присвятити, рахунок, який треба оплатити. От зробимо це, переживемо, а тоді і заживемо. 
Щастя – це і є дорога. Тому насолоджуйся кожною миттю. Досить чекати закінчення школи, початку навчання, чекати, коли втратиш 10 доларів, заробиш 10 доларів, коли буде робота, до весілля, до вечора п'ятниці, до ранку неділі, чекати нової машини, до зарплати, до весни,
до літа, до першого чи п'ятнадцятого числа, коли твою пісню прокрутять
по радіо, коли помреш, коли народишся знову… перш, ніж вирішиш бути щасливим. Щастя – це дорога, а не пункт призначення. Немає другого часу для того, щоб бути щасливим, окрім як зараз. Живи і насолоджуйся кожною миттю.

А тепер подумай, і дай відповідь на ці запитання:

1. Назви п'ять найбагатших людей на планеті.
2. Назви п'ять останніх «міс світу».
3. Назви п'ять останніх лауреатів Нобелівської премії.
4. Назви п'ять останніх лауреатів премії Оскар.

Важкувато, чи не так?
Аплодисменти стихають!
Призи вкриваються пилом!
Переможців швидко забувають.

А тепер дай відповідь на ці запитання:

1. Назви трьох вчителів, які зробили внесок в твою освіту.
2. Назви трьох друзів, які допомогли тобі у важкі часи.
3. Згадай кількох людей, які викликали в тебе особливі почуття.
4. Назви п'ятьох людей, з якими тобі було приємно проводити час.

Здійсненно? Значно простіше, чи не так? Люди, які щось означають у твоєму житті не в рейтингу «кращих», не мають більше грошей, ніж інші, не виграли найпрестижніших призів… Це ті, хто піклується про тебе, дорожать тобою, ті, хто, незважаючи ні на що, завжди залишаються поруч.

Задумайся про це на мить! Життя таке коротке! А ти, у якому ТИ списку?

Ми все перевернули з ніг на голову. 

Ми боремося проти СНІДу не проповідуючи мораль, а поширюючи презервативи.

З пияцтвом - не пропагандою тверезості, а рекламою сертифікованої горілки.

Змагаємося з наркоманією не популяризацією здорового способу життя, а роздачею одноразових шприців.

Ми купуємо, не тому що воно потрібно, а в погоні за модою. Незбагненне захоплення матеріальним змушує жити "на виплату", витрачаючи зараз те, що мало бути зароблене завтра. 

(с) "Місіонар"

Ми привязуємося до матеріального з одної простої причини, речі, ігри, інтернет створюють ілюзію несамотності. Але ж все те не має жодного сенсу, бо немає й натяку на вічність.

А любов вічна.

Всякой истине суждено одно мгновение торжества между бесконечностью, когда ее считают неверной, и бесконечностью, когда ее считают тривиальной.

Анри Пуанкаре.

Її привезли до будинку сестри вже спаралалізованою в 1946 році після ліквідації жіночих монастирів ЧСВВ. Тета Партенія (а саме так і не інакше про неї всі згадують) витримувала сильний біль з посмішкою, і навіть тінь смутку не затьмарювала її. Правда боліло більше тоді, коли багато товаришок шпигували за нею, сумніваючись в паралічі такої молодої жінки. Коли життя звелося до розмірів  1.2х2 м, а ліжко навряд чи було більше, то єдиною насолодою залишалися квіти, що росли за вікном. Але життя тети Партенії не було самотнім. До неї на катехизацію приходили сільські діти, не гребували нею і чада співробітників НКВС, не раз було шумно в малій хатині, але лише цьоця Настя пошепки їх  просила: - Ціху, чого кричите - в тети сильно болить голова. А ввечері, коли хата нібито пустіла, то тета продовжувала молитись. Правда, коли шибки дзвеніли, чи кришка на кухні падала, то вона могла і насваритися так: - Чого шумиш, душечко? Не можеш спокійно прийти? Так, щоб мені дитини не лякати. А до татка, що приїжджав малим в село на канікули, щоб заспокоїти: - Не бійся душі, що прийшла до нас. Душа не може спричинити людині жодного лиха, бо приходить на землю лише з Божого дозволу. І приходить для того, щоб ми їй допомогли. Ходи сюди, сідай на ліжку, будемо молитися втрьох.

---

У нас нет имен, вместо них - ники. У нас нет возраста и пола. Голоса тоже нет. Как нет и эмоций, их заменил десяток банальных смайликов. Взамен лица - аватар. Мы не читаем книги, а просмотриваем текстовые файлы. Не цитируем наизусть любимых поэтов, а вставляем результат поиска по ключевой фразе, которую смогли запомнить. Походы на концерты заменил искусственный звук с урезанными частотами не воспринимаемыми нами. Вместо фотографий - матрица 32-х битных точек. Вместо встреч - сходки. Вместо поцелуев - "чмоки". Вместо любви в сердце - записи, где-то в хистори...

---

давненько цього бояна не було ...

Щоб нікого не ображати, говоритиму про себе.
Напевно помічали за мною ставлення зверхнє. Доволі часто... Я навіть не дивувався, коли випадково натрапляв на таку оцінку себе поміж вашими коментарями. Мене б це не сильно турбувало, коли б йшлося про мій фан-клуб (о, знову почав вивищуватися) і його оцінки щодо мене, але я б не хотів справляти таке враження на всіх. Це доволі природне бажання бути попереду чи зверху . Найголовніше в такій позиції -- це бути впевненим у своїй же правоті. Як цитував раніше: "Если вам плюют в спину, значит - вы ВПЕРЕДИ!" Ніби і нічого аморального в тому не буде, на перший погляд, коли нагадати вам, що ви позаду.

Але ще є другий типаж поведінки. І, мої читачі, не дасте збрехати, що він солодший за мед. Він такий приторно правильний, чемний і гречний, що аж противно. І можна би було маскуватися за ним, але суть його та сама. Лукаве фарисейство...

А що ж шукаю я?  Образ митаря в собі. І не думайте, що знайду. Як тільки він десь проб'ється через моє его, як воно з радістю приготовиться до нового змагання: чий митар покірніший?

---

  

в собі, я все ж намічу плюси і мінуси гри у порівнянні із життям (за мотивами Heroes): 

---

У грі в активі є у нас як завше не одне життя, тобто воно одне, але героїв може бути більше, ніж один, якщо ж одне - то хоч із санітарною палаткою. Везе, коли у книзі магії є вивченим закляття "Воскрешение", тоді пройти цю гру-життя доволі легко.

А що у нас? Єдине воно в нас, єдиний шанс з правами на помилки, але без права натиснути "Restart scenario".

Є поставлена ціль: захопити світ, зібрати ресурси чи перемогти ворогів. Всі засоби для досягнення мети доступні. Можна навіть піти  на угоду з дияволом і проти своєї совісті, зайнявшись чітерством. І 30 тис. архангелів зметуть всіх противників не гірше закляття "Армагеддон" 

Та ніби все у нас так само. Спокуси є, і є високі цілі. А шлях ми обираємо самі. 

Радує вибір складності від легкої до неможливої.  Хоча на неможливій теж цілком можливо виграти. 

Нагадує дуже крилаті слова:  що у людини неможливо, у Бога все можливо. І труднощі для того ж є, щоб їх долати. Люблю мульт зі словами: "Із будь-якої ситуації можна знайти вихід"

Не те що у грі. Тут якщо провтикав щось автор карти - години гри підуть коту під хвіст.

А в нас нічого не приходить і не минає даремно. Наша життєва карта складена з гарантованою можливістю виграти. У програші, як і у втраті часу, винити можна лиш себе. Щоправда не кожен гравець у житті свідомий того, що останні стануть першими )))

Повернутися назад без використання сейвів неможливо.  

Та у нас навіть і сейвів тут немає.  І вчора теж не було.

Гра переносить вас у фентезійний світ із купою монстрів та казкових істот під вашим командуванням. І все відбувається на різних пейзажах під відповідний звуковий супровід.

Але кому потрібен шум вірту без його пестощів у ваших кучерях, кому потрібен  сніг, який сповільнює пересування, але з якого неможливо зліпити сніжку і запустити її в свого супротивника.

Найбільше розчарування приходить тоді, коли сценарій закінчується, а максимум чого досягли, то запис на дошці слави.

Опублікуйте його он-лайн, і потішитеся цим трішки більше. 

Та можна ще багато чого сказати, але гра затягує.

Тільки не проміняйте на неї свого життя, і проживіть його так, щоб св. Петро на брамі раю сказав вам: "Повтори." 

Розлучення - це зброя у руках слабких, а ті в свою чергу використовують її на шкоду іншим та собі. Це лазівка, що пригнічує та принижує, бо шлюб замінює лише гарантійними зобов'язаннями на почуття на певний час. 

"Я беру тебе за дружину лише до кінця наступного року, коли наш контракт може бути автоматично продовжено, якщо тільки я не вишлю замовним листом за три місяці до його закінчення повідомлення про остаточне його завершення."

Цивільне право лише втілило закон прихованої образи. Або я визнаю свою обмеженість і волею її здолаю, або насміюся з перепони. Зараз, коли хтось "насмілюється" захищати власну вірність, його поведінка підлягає осуду і насмішкам.

Та що там говорити, ми власне Еґо плекаємо за рахунок інших. А що стається з іграшками, які не задовольняють нас? 

"Вільне кохання" - словосполучення, таке приємне для вуха, є по суті лише неможливим поєднанням двох ілюзій. Бо любов - то передусім принесення себе в дар іншому. Хто відкидає будь-які зобов'язання, обманює себе, думаючи, що так він зберігає недоторканною свою свободу. Така поведінка переусім робить нас рабами тривожного страху перед усяким зобов'язанням. Той, хто не здатен покерувати собою, приносячи себе в дар іншому, демонструє свою несвободу, тобто свою зв'язаність сурогатом волі в ім'я тієї ж волі. 

---

 (с) за мотивами Артуро Катанео "Шлюб: дар і служіння"

---

---

Смайли на зразок залишати тамка

---

---

Поцілуй мене ніжно