Коротше, карта чогось не вставляється: https://www.google.com/maps/@50.3729194,30.3013222,3a,90y,203.48h,94.6t/data=!3m6!1e1!3m4!1sp6E1NgTcg_8R0d62WgNm1A!2e0!7i13312!8i6656

Пожартував над котами. Знайшов у смартфоні мелодію "Коти" і вирішив перевірити реакцію у наших улюбленців. Кіт одразу насторожився і став у відповідь нявчати. Причому, схожою інтонацією, яу у рингтоні. А потім взагалі заховався. Мабуть, по-котячому були погрози чи лайка. А от Аліса слабо реагує — лише обнюхує телефон.

З острахом дивлюсь на свою кицьку. Особливо, коли згадую, що їй вже майже 4 роки. А свого попереднього кота, Рижика, майже забув. Дивуюсь, як люди довго пам'ятають своїх улюбленців? Пам'ять влаштована так, щоб замилювати гострі кути і спогади, які викликають сум або ностальгію. За 4 роки речі, які з ним асоціювались, тепер використовує кицька. Майже всі його фотографії залишились на старому компі. Важко в цьому зізнаватись. А що ж казати про інших улюбленців, яких вже більше 10 років нема. Ось, декілька днів тому батьки переглядали фотоальбом з фотками коте. А у мене ніяких емоцій. Не знаю, чому так.