Будь-які свідчення чужинців про Україну та українців викликають у нас зрозумілу, природню зацікавленість. Звернемося до деяких з цих свідчень. У 1768—1770 роках, подорожуючи Центральною та Східною Європою, англійський дипломат Джозеф Маршалл у своїй "Книзі мандрів" про українців і Україну писав таке: "Сучасне населення України – це цивілізований народ, найкращі хлібороби в усій Російській імперії", а сама "Україна є найбагатішою її провінцією", причому не тільки "завдяки щедрій природі, родючості ґрунту, але й завдяки гарному господарюванню її населення… Я не зустрічав жодної країни, яка була б так схожа на найкращі провінції Англії" (1, сс. 426-427).
На початку літа 1846 року вперше і востаннє відвідав Україну один з найвідвертіших її ворогів В. Бєлинський. Перебуваючи у Харкові, 27 червня він написав дружині листа, в якому зауважив: "Верстов за 30 до Харкова я побачив Малоросію, хоча ще й перемішану з брудним москальством. Хати хохлів скидаються на будиночки фермерів – охайність та краса невимовні… Вони готують пресмачно та страшенно чисто. І це селюки! Діти дуже втішні, тоді як на руських дивитися не можна – гірші та брудніші за свиней… Малоросія – країна поетична і оригінальна вищою мірою. Малоросіяни обдаровані незрівнянним гумором; у житті їхнього простого народу так багато людяного, шляхетного. Любов становить чільну стихію життя… Трудно знайти щедріше джерело поезії, аніж малоросійське життя" (2, с. 3).
В енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона" в статті "Малороси" про українців читаємо: "І за темпераментом, і за характером" вони "відрізняються від великоросів багатьма рисами своєї розумової та моральної ментальності, своїм ставленням до релігії, до жінки, до родини, до власності тощо. Вони мають особливі чоловічі та жіночі строї, їх поселення (з хат) мають інший вигляд, ніж у великоросів, воли у них мають більше значення, ніж кінь, їх "громада" є не тим, що великоросійський "мир", їх пісні, думи, поговірки, казки просякнуті іншими почуттями, думками та спогадами” (3, с. 485).
Все це писалося про українців у той час (18-19ст.), коли 95% з них займалися хліборобством (4, с. 8). За комуністичної влади у відповідності до загальносвітових, але перекручених тоталітарним режимом процесів урбанізації до 1989 року селяни становили вже лише 33% (5, с. 155). Можливо, переселення у міста змінило риси українців як яскраво виражених типових представників землеробської культури? Але етнопсихологи помітили, що, опинившись у містах, землероби зберігають тисячолітню культуру й менталітет села (6, с. 8). Це особливо важливо зазначити, оскільки у середині 20-го століття світова історична наука визнала Україну батьківщиною індоєвропейських народів та місцем, де відбулося формування землеробської культури людства (7, сс. 5, 8). Щодо білорусів та росіян, то незаангажованими істориками визнано, що вони від мисливства та рибальства перейшли до підзольного землеробства тільки в першій половині 13-го ст. після Р. Х. (8, р. 137).
Отже, сучасна історична наука свідчить про різність цих трьох народів. Для того, аби впевнитися, що білоруси, росіяни та українці є дійсно різними народами з фізичної, духовної та моральної точки зору (хоча їх штучно зараховують до числа східнослов’янських народів, які нібито до 14-го століття складали один давньоруський народ), спробуємо за допомогою конкретних прикладів проілюструвати правоту бодай автора статті в "Енциклопедичному словнику".
Коли автор згаданої статті говорить про темперамент, характер, розумові здібності, родинну та релігійну мораль, ставлення до власності, він торкається того, що ми називаємо менталітетом. А коли він говорить про села, хати, усну народну творчість, громаду, волів, одяг, то ілюструє видимий прояв культури, внутрішній зміст якої – теж менталітет.
В країнах, де ніколи не було сіл – США, Канаді, Австралії тощо, нації історично складалися з емігрантів, котрі на нових землях або втрачали власні національні риси, або відокремлювалися у відносно автономне культурне існування, “інкрустоване” у загальний полікультурний масив нової нації, (“чайнатауни”, італійські, ірландські, єврейські квартали або райони). Безумовно, певні спільні риси представники цих країн під впливом соціальних та історичних чинників виробили, проте власно національних культур у традиційному смислі слова там не існує. Є лише те, що культурознавці називають цивілізацією (від civil – місто), тобто той комплекс технічного влаштування життя, без чого людина не може нормально існувати. Це те, що її гріє, возить, пов'язує з іншими людьми тощо. Такі суспільства зазвичай називаються споживацькими, вони можуть досягати значних успіхів у розвитку високотехнологічної цивілізації, але фактично залишаються позакультурними суспільствами.
У підвалинах будь-якої культури лежать найпростіші здобутки, з яких виростають наступні більш досконалі досягнення (9, с. 352). Основу культури, її початки, на перших щаблях розвитку створює весь народ. Цей колективний автор власно творить не лише культуру. Адже на нижчих щаблях розвитку культура в повному значенні цього слова невід'ємна від того, що ми називаємо цивілізацією. Одначе утилітарні речі з розвитком культури починають нести також і символічно-культурне навантаження, коли проста сорочка стає сорочкою-вишиванкою, а чепіги плуга оздоблюються красивим різбленням тощо. Такий синкретизм, коли в одному предметі збігаються прекрасне й корисне, ми й досі зустрічаємо в культурі українського села.
Село до недавніх часів було головним місцем мешкання українців. У 18-19-х століттях в селі мешкало 95% українців, а ще в 30-ті роки їх чисельність там доходила до 90% (4, с. 13). В сучасній Україні 67% українців живуть у містах. Проте ця обставина, за умови грамотного планування економіки, не може негативно вплинути на фізичне, духовне й моральне здоров'я нації.
Перед початком більшовицько-фашистського зіткнення в межах Другої Світової війни Ю. Липа, передбачаючи відплив українців у міста, в роботі "Українська раса" писав: "Перед усім у нас немає потреби повертатися до давньої структури села. Село як громада не має вже такого значення, як раніше. Немає тепер необхідності засновувати багатолюдні села в балках, долинах і на берегах річок (аби легко добувати воду). Нині всюди може бути побудований хутір – двір українського селянина… Цінність нового села – в його служінні нації-роду. Воно буде центром здорових родин… Інакше кажучи, ті, хто продовжує почесну традицію й трудиться на святій землі, – ті створюють зміст нового села. Зате всі останні хай кидають села. Звичаї та закони покажуть, хто з синів і дочок залишиться, всі останні хай не заважають. Тоді нове село буде мати те обличчя, яке воно повинно мати, – кровне джерело нації-роду. В цьому його значення та сила" (10, с. 4). Адже, як твердив свого часу В. Липинський, старі традиції є лише тим, що має бути підставою для створення нової традиції, як того вимагає час: "У козацьких шароварах на мотоциклі не поїдеш" (9, с. 352).
Зростання питомої ваги міського населення в Україні не веде до переносення джерела культури, менталітету та здоров'я нації з села в місто. Характер українця 21-го століття не можна буде збагнути, не розуміючи суті нашого села, оскільки наші фізичні, духовні, релігійні та соціальні коріння – в селі, з усією його розгалуженою системою предметних проявів та культурних значень.
Павло Алєпський, що переїздив через Україну в 1654-1655 роках, із захопленням писав про українські сади, "яким не було числа і в яких було багато вишень, абрикос, горіхових дерев, шовковиць та виноградної лози". Він засвідчує, що "кожна хата в козацькій землі потопає у саді, а земля засаджена капустою, морквою, ріпою, петрушкою тощо” (11, с. 84). У цій любові до садів та взагалі всілякої зелені (згадаймо хоча б кручені паничі, барвінок, акацію, тополю) бачимо тісний зв'язок українців з природою та їх схильність до краси. У цьому виявляється також така наша національна риса, як безкорисливість – адже декоративні дерева та квіти прибутків не дають. Близькість українців до краси й природи наближають їх до Творця природи, який "витає над селом".
Українське село ще від часів Трипілля, коли починається наша історія, мають в основному вигляд "гуртового" поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма – це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: українець не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливають ще й повір'я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на "нечистому" місці, то собака – лише на "чистому".
Усі дослідники трипільських поселень знаходять певні аналогії між їх плануванням та плануванням українського села. Свого часу лігурійці визначили вигляд французького, пікти – британського, а трипільці – українського села (4, с. 13). Є багато даних, що не лише форми українських сіл, зовнішній та внутрішній вигляд хат, але й головні дороги дісталися українцям від їх трипільських пращурів (4, с. 15).
Росіяни та білоруси будують свої деревні в основному одновуличними, що розтягуються на довжелезну відстань. Ізби будуються одна напроти одної без будь-якої огорожі. Це є свідченням колективізму цих народів. Гуртове та хаотичне планування українських сіл говорять про індивідуалізм та прив'язаність до громади, що можна назвати солідаризмом. В Україні, ясна річ, є й одновуличні села, але лише там, де цього вимагають рельєфні умови – у долинах рік, в горах та у степових балках. Крім гуртових сіл, в Україні відомі також і розкидані хутори сміливих та ініціативних хліборобів, що розорювали незаймані землі, збільшуючи тим самим площі орної землі, яка переходила у власність українських селян.
Московсько-комуністичні поневолювачі намагалися знищити традиційний вигляд українського села, в особливості – хутори, яким, як передбачав Ю. Липа, належало майбутнє. Насаджуючи колективне господарювання, ці правителі вимагали, аби селяни жили поруч один одного, щоб вулиці в селах були прямими. У такому селі поліційний нагляд за його мешканцями полегшувався. У 1960-1980-ті роки радянська тоталітарна держава, що прагнула до загальної уніфікації шляхом нівелювання усього національно-особливого, змінювала вигляд не лише сіл, але й будинків, в яких, як в містах, оселялось декілька родин. Такі села позбавляли селян індивідуалізму, перетворювали в звичайних наймитів, позбавляли прихильності до землі, до краси садиб з садами та квітами, тобто вбивали в українцях поетичність і високу духовність.
У традиційному українському селі на відміну від російського вся садиба була обгороджена плетеним "плотом", "тином" чи дерев'яним "парканом". В огорожі вчені вбачають бажання виокремити себе з числа інших, прагнення проявити індивідуальні риси, намагання підкреслити своє "я”, вказати на самостійність своєї родини та підкреслити приватність майна (4, с. 15) Про тяжіння до приватної власності говорить і планування українського двору на всій етнічній території України. Комплекс господарчих будівель разом з хатою – комори, стодоли, клуні, шопи, возові чи літні кухні – складають замкнений чотирикутник, куди можна потрапити лише через ворота (4, с. 8). Як засвідчують археологи, такі двори українцями також успадковані від давніх трипільців (13, с. 32, 14, с. 150).
Центром українського села в усі часи була церква, яка завжди будувалася на найвищому місці. Поряд з нею будувалися школа, управа, одна-дві крамниці й притулок, де знаходили собі захист самотні й хворі, за яких піклувалася громада. Для української церкви властиво те, що дзвіниця будується окремо, бо це була ще й звичайна вартова вежа, з якої наші пращури стежили, чи не наближається ворог до села. Дзвони скликали не лише на богослужіння, але й до бою. Українські сільські церкви у своїй більшості мають хрестоподібний фундамент, що робить їх схожими на зороастрійські та наші дохристиянські храми. Хрест – це символ зафіксованого положення Сонця в небі – обличчя Творця Всесвіту Сварога. В зороастрійських та наших древніх храмах у плані в центрі хреста горів священний вогонь – символ Сонця (15, сс. 226-233). А ми були й залишаємося поклонниками саме цього вогню, про що говорять страсна свічка, обпалена в страсний четвер, купальські вогні (16) або сонячні зображення разом з хрестами на церквах Києво-Печерської Лаври тощо.
Вдачу українця, його душу розкриває й сама хата. Її тип є достатньо однорідним на всьому етнічному просторі, хоча будівельний матеріал при цьому застосовувався різний (17, сс. 16-17). Етнографи зафіксували, що у 1924 році в Україні хат з дерева було 50%, з глини – 33%, з каменю – 6% (4, с. 10). Українська хата, на відміну від російської та білоруської ізби, обмазувалася глиною й білилася, що теж говорить про любов до краси. Є ще одна суттєва риса, що відрізняє українську хату від польського будинку, білоруської та російської ізби. Українські хати мають чотирьохсхильні дахи і якщо криті соломою чи очеретом, то лагідно, охайно, снопик до снопику. Це споріднює наші хати зі словацькими, угорськими та румунськими будинками, тобто будинками народів, які теж населяють колишні трипільські землі. Польські будинки, білоруські та російські ізби мають двосхильний дах, а коли й криті соломою, то жужмом (4, с. 14). В Україні двосхильні хати подекуди теж зустрічаються, але тільки там, де українці межують з поляками, білорусами або росіянами.
Спорідненість польської, білоруської та російської архітектури не випадкова. У "Повісті минулих літ" читаємо: "Були дав брата – ляхи Радим і Вятко. Один сів на Вятці, а другий на Сожі" (18, с. 14). Від Радима пішли радимичі, пращури теперішніх білорусів, а від Вятка – вятичі, пращури акаючих та якаючих росіян. Археологія, антропологія, палеолінгвістика та етнографія нагромадили багато доказів спорідненості росіян, білорусів та поляків (19, с. 266). Але, крім лінгвістичних, не існує жодного доказу спорідненості цих народів з українцями.
Російська та білоруська ізби до недавнього часу були чотирьохстінними чи п'ятистінними й опалювалися по-чорному. Українська хата, навіть найбідніша, була шестистінною, обпалювалася по-білому і зі зростом заможності мешканця кількість її стін зростала. З двору до шестистінної хати входили з сіней, прямо була кухня, в бік вулиці – кімната. У хатах середняків у бік городу з'являлася комора, тобто хата ставала семистінною. З подальшим ростом заможності комору будували окремо, а комору, до якої входили з сіней, перебудовували в світлицю. Кімната ж перегороджувалася стіною (восьмою) і таким чином утворювалася спальня та менша кімната. У спальні була піч, яку палили з кухні, піл (лежанка), в кімнаті мисник на внутрішній стіні, вздовж передньої й бокової стін – лавки. А в кутку, де сходяться лавки, було покуття – святий куток. Там стояв стіл, на стінах – ікони, перед якими висіла вічно запалена лампадка. Підлога в кімнаті та ванькирчику (спальні) застилалася доріжками домашнього ткання. На іконі, що була в кутку, був вишитий рушник. Саме перед нею горіла лампадка.
Світлиця мала інший вигляд і не завжди обпалювалася. Під стіною, що відокремлювала світлицю від кухні, завжди стояла розписана чи різьблена скриня. Стіни покривали килими. Майже неодмінним елементом був портрет Тараса Шевченка, облямований вишитим рушником. Вздовж стін стояли лавки, на підлозі лежали доріжки. В кутку, між крайнім вікном та боковою стіною – теж покуття – святий і почесний кут, у якому садовили дорогого гостя. Сволок у кімнаті й світлиці обов'язково був різьбленим. Піч, передня стіна та стіна з боку вулиці розписувалися.
Цікаво, що розписи теж споріднюють українську хату з трипільською. І тоді, і тепер вони мали й мають магічний та космогонічний характер (20; 21, с. 61-90; 22, с. 41-114). Та й в трипільських хатах, там де в теперішніх наших хатах покуття, на підлозі був рівноконечний хрест – місце для священного вогню. І саме в цих кутках археологи знаходять скульптурні зображення Богині Великої Матері (15, с. 68-69). Розписи, вишиті рушники, килими, священні покуття – вс це докази давнього розвитку нашої національної культури та ментальності, що попри численні біди, розвивається безперервно, за думкою історика Ю. Шилова, ось уже якихось чотирнадцять тисячоліть (21, сс. 221-222). Українська хата була вогнищем високої національної культури у такому культурному середовищі, як село, вихідці з якого засновували наші давні міста чи переселялися до них пізніше.
Як бачимо, особливості нашого села є доказом культурної й соціальної самобутності та оригінальності нашого народу, його характеру. Нам можуть зробити закид, що в більшості міст України лунає переважно російська мова, а мова, як відомо формує менталітет і є виразом культури. Але ще минулого століття російські вчені, серед яких такі наукові авторитети, як М. Трубецькой (23, сс. 116-122) Д. Святополк-Мірський та інші визнали, що первинна мова теперішніх росіян “згоріла разом із протопопом Аввакумом” (24, сс. 342, 349) та що сучасна російська мова є останнім києво-могилянським варіантом церковнослов'янської мови. Інакше кажучи, тієї мови, якою говорили предки сучасних росіян, сьогодні не існує. Києво-могилянський варіант церковнослов'янської мови як основи сучасної російської мови створювався на базі української і був мовою навчання, науки та освічених мешканців міст, що йшли своїм корінням у культурні традиції нашого села.
Освічені представники нації є, як відомо, найбільш репрезентативними носіями культури та духовності свого народу. Тому говорити про давній вплив на нашу культуру російської культури буде не коректно. Радше можна говорити про значний зворотній вплив української культури на російську. Адже російських сіл в Україні майже немає, є лише питомо незначна кількість етнічно російських старообрядницьких сіл та переселенських “населених пунктів районного підпорядкування”. А старообрядці, як і протопоп Аввакум, ні релігійно, ні мовно, ні культурно з сучасними росіянами нічого спільного не мають, тобто для російської культури в Україні грунту не існує. А наші міста, мешканці яких розмовляють українською книжною мовою 17-18 століть, розвиваються й живуть тією культурою, коріння якої в лежить в українському селі. Добре відомо, чиї села навколо міст, тим і належать міста, тобто в Україні всі міста українські. А сучасна книжна мова неодмінно повернеться до наших міських співвітчизникам, тому що іншої мови у носіїв української культури й бути не може.
Література:
1. Цит. за: Наливайко Дм. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIII ст. – К., 1988.
2. Цит. за: Зленко Г. Україноненависник // "Чорноморські новини" – 10.02.1998.
3. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. – Т. 18. – С-Пб., 1896.
4. Янів В. Короткий нарис української культури. – Н.-Й., 1960.
5. Заставний Ф. Географія України. – У 2-х книгах. – Львів. – 1994.
6. Макаров Д. Кто по национальности сапожник? // "Аргументы и факты (Украина)". – 1999. – № 1.
7. Шилов Ю. Прародина ариев. – К., – 1995.
8. Wooley L. The Beginning of civilization. – Vol. I. – Part II. – N.Y., 1965.
9. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Н-Й.: Булава, 1954.
10. Липа Ю. Українська раса. – Варшава. – 1940.
11 Цит. за: Кордт В. Чужоземні подорожні по східній Європі до 1700 року. – К., 1926.
12. Колесников А. Трипольское общество Среднего Поднепровья. – К., 1993.
13. Пасек Т. Трипільське поселення Коломійщини. // Трипільська культура. – К., 1940. – Т. І.
14. Пасек Т. Периодизация трипольских поселений // МНА. – 1949.
– № 10.
15. Кузич – Березовский Ів. Оріяна. – Торонто, 1973.
16. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1991. – Т. 1. – С. 362; т. ІІ. – С. 182.
17. Самойлович В. Народное архитектурное творчество України. – К., 1989.
18. Повесть временных лет. – М., 1950.
19. Седов В. Восточные славяне в VI – XIII вв. – М., 1982.
20. Начала цивилизации: Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества.
21. Шилов Ю.А. Праистория Руси. – М., 1999.
22. Дмитренко М., Іваннікова Л. та ін. Українські символи. – К., 1994.
23. Трубецкой Н.С. К украинской проблеме // Русский узел евразийства. – М., 1997.
24. Святополк – Мирский Д.П. О московской литературе и протопопе Аввакуме // Русский узел евразийства. – М., 1997.
* * *Автор: Василь Барладяну–Бирладник
